Порука

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб) частково або у повному обсязі поручається перед кре­дитором боржника за виконання ним свого обов'язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов'язання основного боржника додатково приєднується зобов'язання іншої особи, що за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого по­рукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто поручитель відповідає перед кредито­ром у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків), якщо догово­ром поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідаль­ність поручителя.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позо­ву — подати клопотання про залучення боржника до участі у спра­ві. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредито­ра і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кре­дитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора запе­речення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці запере­чення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право ви­сунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Таким чином, поручитель у випадку пред'явлення до нього ви­моги з боку кредитора хоча і пов'язаний певними процесуальними обов'язками щодо боржника (має попередити останнього про по­дання вимог кредитором, залучити боржника до участі у справі у випадку пред'явлення позову), але зберігає своє відносно автоном­не становище насамперед у зв'язку з оцінкою заперечень, що має проти кредитора основний боржник.

Згідно зі ст.556 ЦК до поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні. При цьому обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених поручителем вимог кредитора за основним зо­бов'язанням. Якщо основне зобов'язання було забезпечено кілько­ма різними поручителями, кожний з них одержує право зворотної вимоги до боржника в розмірі сплаченої цим поручителем суми.

Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то згідно зі ст.557 ЦК він має негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель, що також виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Врахування значення і ролі особи поручителя зумовило необ­хідність вирішення питання про оцінку вартості послуг поручите­ля. ЦК 1963 р. ці питання не регулював і, як правило, послуги по­ручителями надавалися безоплатно. Тому в практиці цивільного обігу можливості застосування поруки не використовувалися пов­ною мірою через відсутність заінтересованості поручителів у надан­ні таких послуг. Адже поручитель ніс відповідальність у тому ж об­сязі, що й основний боржник. Замість ризику, що на нього покла­дався, він усього лише мав перспективу одержати права кредитора за цим зобов'язанням. Природно, що бажаючих безоплатно ризи­кувати своїм майном (адже стягнення боргу і збитків з основного боржника є дуже проблематичним, про що свідчить той факт, що цього не зробив кредитор за основним зобов'язанням) є не так вже багато. У зв'язку з цим нагальною виявилася потреба підвищення заінтересованості потенційних поручителів у прийнятті на себе обов'язків із забезпечення виконання зобов'язань.

З урахуванням цих обставин у ст.558 ЦК передбачено, що пору­читель має право на винагороду за послуги, які він надав боржни­ку. Проте така плата має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у процесі виконання такого до­говору.

Порука припиняється:

1) з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. Це поясню­ється тим, що порука має акцесорний характер;

2) у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чо­го збільшується обсяг його відповідальності;

3) у разі якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропонова­не боржником або поручителем;

4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку вико­нання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручите­ля. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або вста­новлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позов до поручителя протягом одно­го року від дня укладення договору поруки.

Слід зазначити, що ринкові умови господарювання певною мі­рою "реанімували" поруку як засіб забезпечення виконання зо­бов'язань, яке в практиці планового господарювання не мало особ­ливого поширення.

Водночас застосування поруки ще не досягло належного рівня. Причиною тому є відсутність заінтересованості, побоювання збит­ків у поручителя. Адже боржник і поручитель відповідають за не­виконання зобов'язань перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. При цьому поручи­тель несе відповідальність в тому ж обсязі, що й основний бор­жник. Замість цього він усього лише отримує всі права кредитора за цим зобов'язанням (ст.556 ЦК).

У зв'язку з цим виникає проблема підвищення заінтересованос­ті потенційних поручителів в прийнятті на себе обов'язків із забез­печення виконання зобов'язань. Для того, щоб "не винаходити ве­лосипед", доцільно звернутися до положень римського приватного права, де власне остаточно сформувався і був створений практич­но довершений інститут поруки.

Щоб якось вирішити цю проблему, для поручителів були перед­бачені пільги. Зокрема імператором Юстиніаном І було введено пільгу, яка полягала в тому, що поручитель, який притягувався кредитором до відповідальності, міг вимагати, щоб кредитор спробував стягнути борг безпосередньо з головного бор­жника, а вже потім, в разі невдалості цього, — звертався до пору­чителя. Таким чином відповідальність поручителя набувала вира­женого субсидіарного характеру.

Другим видом пільг, встановлених для поручителів, була така, яка застосовувалася, коли йшлося про відповідаль­ність декількох поручителів. Спеціальним законом, прийнятим приблизно у II ст. до н.е., боржник зобов'язувався ого­лошувати заздалегідь, скільки поручителів встановлюється у забез­печення його боргу, і хто саме ці поручителі: в результаті, кожний з них міг вимагати, щоб кредитор рівномірно стягував борг з усіх поручителів. Даний механізм застосовувався у всіх випадках за винятком тих, коли хтось з поручителів до часу пред'явлення позо­ву ставав неоплатним боржником. Ця пільга не обмежувалася у ча­сі, але припинялася у разі відмови від неї поручителя, що притягу­ється до відповідальності.

Суть іншої пільги полягала в тому, що вона являла собою право поручителя вимагати, щоб кредитор пе­редав йому свої позови проти головного боржника та інших пору­чителів.