Р03Д//І

НЕТАРИФНІ МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

4.1. Суть та класифікація нетарифних методів регулю­
вання зовнішньоекономічної діяльності.

4.2. Характеристика системи кількісних обмежень експор­
тно-імпортних операцій.

4.3. Порівняльний аналіз використання імпортної квоти І
митного тарифу як засобів регулювання імпорту.

4.4. Приховані методи протекціонізму.

Ключові слова та поняття: аукціон, вимоги національно­го вмісту, глобальні, групові та індивідуальні квоти, державна монополія на зовнішню торгівлю, добровільне обмеження експорту, індекс покриття торгівлі, індекс частоти, кількісні обмеження, контингенти, ліцензії (відкриті, одноразові,), ме­тоди витрат, політика державних закупівель, сертифікація експортно-імпортної продукції, система явної переваги, тех­нічні бар'єри, торговельні обмеження.

4.1. Суть та класифікація нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності

У сучасній практиці державного регулювання зовніш­ньої торгівлі поряд з тарифними заходами досить широко засто­совуються й інші, не пов'язані з митним оподаткуванням інстру­менти зовнішньоторговельної політики, які дістали назву нета­рифних.

Доцільність розгляду нетарифних методів у даній роботі дик­тується кількома причинами. По-перше, в системі державного ре­гулювання зовнішньоекономічних операцій як тарифні, так і не-тарифні методи практично вирішують однаковий спектр завдань, тобто вони використовуються як альтернатива тарифам, від по­повнення Державного бюджету до регулювання експортно-ім­портних операцій, тому необхідно провести порівняльний аналіз застосування даних інструментів. По-друге, є цілий ряд економі-

категорій, які використовуються як при митному, так і при ^ЧЙ писЬному регулюванні (методи оцінки митної вартості това-^НЄТ митні формальності, товарна класифікація тарифів і под.). гт^'тоетє, митні органи відіграють суттєву роль у системі нета-

Аноґо 'регулювання, оскільки вони виконують контролюючу Р грацію даних заходів, особливо стосовно митного оформлення і митного контролю.

До поняття нетарифні обмеження включають цілу групу адмі­ністративних, фінансових, кредитних, технічних та інших захо­дів які обмежують імпорт та експорт товарів і послуг. Це може бути система ліцензування, квотування, створення невиправда­них стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в мит­них процедурах і под.

Особливістю використання нетарифних заходів регулювання є те, що вони застосовуються, як правило, органами державної влади країни і мають автономний характер, тобто не пов'язані з міжнародними зобов'язаннями країни. Тому їхні обсяги і мето­дика застосування повністю регулюються національними орга­нами і національними правилами. Це свідчить про підвищення ролі національного законодавства як регулятора міжнародних економічних зв'язків.

Нетарифні заходи застосовуються державою у випадках:

• різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо
від'ємне сальдо його перевищує 25 % від загальної суми валют­
них зобов'язань країни;

• як джерело поповнення державного бюджету країни;

• досягнення максимального рівня, встановленого урядом
країни, зовнішньої заборгованості (понад 50 % валового внутрі­
шнього продукту);

• значного порушення рівноваги з певних груп товарів на на­
ціональному ринку;

• необхідності забезпечення певних пропорцій-між імпортною
і експортною сировиною у виробництві;

• великої різниці між цінами на національному та світовому
Ринках; •.. ^^

• необхідності здійснення-заходів у відгговТдб на дискриміна­
ційні дії інших держав;

• порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності пра­
вових норм даної діяльності, що встановлено законодавством
країни;

• укладення міжнародних угод щодо добровільного обмежен-
⁸³ експорту чи імпорту.

Г

Як правило, всі держави використовують даний інструм_ента рій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають пере­вагу певній групі інструментів. В Японії і в європейських краї нах — це система ліцензування стосовно імпортерів, з обме­женням випуску ліцензій значно зменшується небажаний імпорт У США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими за­бороняється ввезення аргентинської яловичини. Колумбія вико­ристовує «вимоги змішування», тобто імпортер сталі за кожну тонну ввезеної продукції зобов'язаний закупити таку саму кіль­кість дорожчої вітчизняної сталі.

" Демпін

Експортні кредити Субсидії при експорті Надання пільг Внутрішні податки і збори

Реєстрація експортних чи імпортних товарів

Технічні бар'єри

Вимоги про зміст кінцевих компонентів

■ Кількість обмеження

Правові режими Міжнародні конвенції. Дострокові угоди

Рис. 4.1. Класифікація нетарифних методів регулювання залежно від інструменту застосування

За оцінками деяких економістів, майже 80 % нетарифних об­межень припадає на частку промислових товарів і тільки 20 % ~~

_на частку сільськогосподарської продукції. При цьому в групі промислових товарів розподіл такий: транспортні засоби (близь­ко 15 %)> хімічні вироби (10 %), машини і обладнання, крім елек­трообладнання (7 %), електрообладнання (6 %). Під дію нетари-обмежень підпадає близько 17 % товарної номенклатури

Аних

імпорту промислово розвинутих країн.

Найважливішими нетарифними обмеженнями є:

• державна монополія на зовнішню торгівлю, що забезпечує
державні потреби тільки товарами вітчизняного виробництва;

• адміністративно-бюрократичне зволікання;

• складний валютний контроль і под.

Після Другої світової війни значення нетарифних бар'єрів стало зростати. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років багато країн почали використовувати їх з метою дотримання суворого контролю за платежами з міжнародних угод у процесі формуван­ня післявоєнної економіки і виходу із стану загальної економіч­ної відсталості. Починаючи з 50-х років внаслідок багатосторон­ніх переговорів вдалося значно знизити рівень тарифів, але нетарифні бар'єри залишилися і навіть укріпилися як інструмент обмеження зовнішньої торгівлі.

На сьогодні не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П. X. Ліндерта, частину цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, в той час як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв'язків. Тому він класифікує нетарифні обмеження таким чином:

• бар'єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

• бар'єри, що спрямовані на торговельну дискримінацію
окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших
держав;

• заходи, що обмежують або субсидують експорт.

Існує класифікація нетарифних методів регулювання за меха­нізмами дії. Відповідно до неї нетарифні бар 'єри. підрозділяються на сім категорій:

• паратарифні заходи — це різні види митних зборів (крім ми­
та), внутрішні податки, спеціальні, иільовьз^ори. Офіційно ці за­
ходи не застосовуються з"метою регулюван&й зовнішньої торгів-
^т, але разом з там суттєво впливають на неї;

• міри контролю за цінами, які спрямовані на захист інтересів
національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові
процедури);

• фінансові заходи, які передбачають особливі правила здійс-
^ення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі;

♦ кількісне регулювання, тобто встановлення кількісних об­
межень на ввезення і вивезення товарів;

♦ автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і на­
прямків товаропотоків;

♦ державна монополія зовнішньої торгівлі;

♦ технічні бар'єри, тобто контроль за товарами, що імпорту­
ються, відповідно до національних стандартів.

Найбільш поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ. Вона включає п'ять груп регуляторів:

♦ участь держави в зовнішньоторговельних заходах (субсиду­
вання виробництва і експорту товарів, система державних закупі­
вель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економі­
кою);

♦ митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпін­
гове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митні і кон­
сульські формальності, товаросупровідні документи, товарна но­
менклатура зовнішньоекономічної діяльності);

♦ стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промис­
ловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти,
вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні
норми);

♦ обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні
депозити, прикордонний податковий режим, ковзні збори);

♦ кількісні обмеження імпорту і експорту.

Показниками ефективного використання нетарифних засобів регулювання, як правило, використовується один із таких індек­сів: індекс частоти, індекс покриття торгівлі, індекс впливу на ціни.

Індекс частоти показує частку тарифних позицій, які покриті нетарифними обмеженнями. Як правило, використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносної важливості обмеження окремих статей імпорту та їх ефективнос­ті для економіки.

Індекс покриття торгівлі показує вартісну частку експорту та імпорту, що покриваються нетарифними обмеженнями. Недолі­ком даного індексу є те, що він недооцінює впливу найбільш ін­тенсивних нетарифних бар'єрів.

Індекс впливу на ціни— це співвідношення ціни світового ринку та ціни на товар, імпорт або експорт якого підпав під нета-рифне регулювання. Недоліком даного індексу є те, що не вся рі­зниця між національною і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.

4.2. Характеристика системи кількісних обмежень експортно-імпортних операцій

З усіх різновидів нетарифних бар'єрів найбільшого поширення набули кількісні обмеження (циапіаііуе гезггісїіош), тобто адміністративні форми нетарифного державного регулю­вання торговельного обороту, що визначають кількість і номенк­латуру товарів, які дозволені до експорту чи імпорту.

Кількісні обмеження можуть використовуватися як автономно урядом окремої держави, так і на основі міжурядових рішень державних угруповань.

Кількісні обмеження охоплюють практично 50 % продоволь­чих товарів, 50 % пального і близько 100 % текстильних виробів, які імпортуються промислово розвинутими країнами. Так, Німе­ччина встановлює квоти на імпорт вугілля, Франція — на нафту і нафтопродукти, Австрія — на вино і м'ясні консерви, Фінлян­дія — на олію, нафту і нафтопродукти. Глобальне квотування ім­порту використовують США, Канада, Мексика, Індія, Південна Корея. Одночасно США і країни ЄС за допомогою «добровільно­го» обмеження експорту регулюють поставки продукції тексти­льної, швейної, взуттєвої, чорної металургії, верстатів, побутової електроніки й автомобілів із менш розвинутих країн.

Кількісні обмеження за характером впливу на товарообіг принципово відрізняються від мита, податків та інших заходів протекціонізму, що обмежують ввезення товарів через механізм цін. Підвищення митних платежів приводить до підвищення цін на імпортні товари, знижується їх конкурентоспроможність на даному ринку і таким чином скорочуються обсяги ввезення. Але дані заходи не обмежують виробника в питаннях виходу на зов­нішній ринок, не встановлюють прямих адміністративних обме­жень, які визначають кількість і номенклатуру товарів, що дозво­ляються до ввезення чи вивезення, не обмежують кола країн, куди можна експортувати чи імпортувати товари. Кількісні об­меження, навпаки, завжди є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок.

Ще одна відмінність між тарифами і^й^кіеними методами оомеження полягає в тому, що мито завжди є обмеженням, тоді як квоти стають ним тільки за певних умов. Так, якщо імпорт то­вару підлягає оподаткуванню митом і підпадає під дію системи квотування, то мито виконує обмежувальну функцію завжди і не­залежно від обсягу введеного тарифу, а квота стає обмеженням тільки після того, як імпорт досягає обумовленого обсягу.

її-

Нерідко перевага віддається імпортним квотам перед тариф ними обмеженнями з декількох причин.

По-перше, така політика гарантує від подальшого збільшення витрат на імпорт, коли іноземна конкуренція жорсткішає. На по­чатку Другої світової війни багато країн зіткнулося з погіршен­ням своїх конкурентних позицій за тодішнього офіційного валю­тного курсу. Це змусило їх вжити суворих заходів щодо вирівнювання платіжного балансу. Тут імпортна квота стає гара­нтом жорстко фіксованого обсягу імпорту. Якщо зростання кон­курентоспроможності імпортних товарів призведе до зниження їх цін, то це тільки прискорить скорочення імпортних платежів. Та­риф, навпаки, в разі зниження цін призведе до збільшення обсягу імпорту та його загальної вартості за умови, що внутрішній по­пит на імпортовані товари еластичний. Отже, запровадження та­рифу ускладнює процес регулювання платіжного балансу.

По-друге, квоти мають переваги ще й тому, що надають уря­дові більшу гнучкість і владу в здійсненні економічної політики, у той час як підвищення ставок тарифу регламентується міжна­родними торговельними угодами. Якщо галузі, які конкурують з імпортом, потребують високого рівня захисту, то уряд, за винят­ком окремих випадків, не може самостійно підвищити тариф. Простішим виявляється встановлення суворіших імпортних квот. Органи державної влади вважають, що квоти полегшують вико­нання регулювальної функції і щодо вітчизняних фірм. У свою чергу, галузі, що потребують захисту, також віддають перевагу квотуванню імпорту, оскільки домогтися спеціальних ліцензій­них привілеїв легше, ніж запровадити тариф, який править за джерело державного доходу.

По-третє, нетарифні методи вважаються політично більш припустимими, оскільки, на відміну від тарифу, не стають додат­ковим податковим тягарем для споживачів імпорту.

По-четверте, адміністративне застосування нетарифних мето­дів значно простіше, тому що обмежити імпорт телевізорів до 100 000 шт. шляхом введення імпортної квоти значно простіше, ніж вирахувати ставку імпортного тарифу, яка дасть можливість знизити імпорт до бажаного обсягу.

Отже, існує низка причин, з яких уряд та галузі, що потребу­ють захисту, віддають перевагу імпортним квотам. Зазначимо, однак, що жодна з них не пов'язана з інтересами країни в цілому.

Головна мета застосування кількісних обмежень — це захист позицій національних виробників у тих випадках, коли інші види торговельно-політичних заходів є малоефективними. Підтриман-

я високих цін на товари, а відповідно, й прибутки виробників є ієвим засобом витіснення іноземних конкурентів з національно-

ринку. Крім того, кількісні обмеження є засобом економічного тиску на інші країни з метою досягнення поступок у конкурент­ній боротьбі і на торговельних переговорах.

В еволюції системи кількісних обмежень зовнішньоекономіч­них зв'язків можна виділити такі етапи.

Перший — 20—30-і роки. Кількісні обмеження застосовують­ся як тимчасовий захід і в подальшому стають однією з важливих складників зовнішньоекономічної політики держави. В перше пі­слявоєнне десятиліття вони використовуються більшістю держав і поширюються на велике коло товарів.

Другий — 40—50-і роки. У цей період кількісні обмеження стають найбільш поширеним методом регулювання зовнішньої торгівлі, оскільки більшість країн у післявоєнні роки розв'я­зували проблеми централізації валютних надходжень, а також встановлення жорсткого контролю над ввезенням і вивезенням товарів в інтересах усієї національної економіки.

Третій — початок 60-х років. Сфера використання кількісних обмежень поступово звужується внаслідок проведення багато­сторонніх переговорів і активізації діяльності міжнародних орга­нізацій у галузі міжнародної торгівлі. Але й донині кількісні об­меження є досить поширеним методом регулювання зовнішньо­економічних зв'язків, особливо в країнах із нестабільною еконо­мічною ситуацією.

В Україні вперше режим ліцензування і квотування було за­стосовано щодо експорту товарів у 1992 р. Майже 280 товарних позицій підпали під даний режим регулювання експорту. Тобто практично всі потенційні товари, які можна було реалізувати на світовому ринку: продукція сільського господарства та хімічної промисловості, сировина, чорні й кольорові метали та вироби з них. Основна причина жорсткої системи нетарк^фного регулю­вання експорту полягала у великій різниці між внутрішніми ці­нами та цінами світового ринку. Ціни з більшості товарних пози­цій формувалися на основі методів центоалізовано-планової моделі господарювання, тобто регулювалися дєрж'авою і залиша­лися незмінними з часів Радянського Союзу. Цінова вилка давала змогу отримувати значні прибутки від продажу товарів на екс­порт.

У 1993 р. режим ліцензування і квотування зберігся на рівні попереднього року, при цьому основними власниками квот і лі­цензій були уповноважені зовнішньоторговельні організації.

Уперше кількісні обмеження щодо імпорту в Україні почали застосовувати з 1994 р. Було чітко визначено товари, які підля­гають регулюванню нетарифними методами, а саме:

• товари, експорт яких підлягає і квотуванню, і ліцензуванню;

• товари, експорт яких підлягає тільки квотуванню;

• товари, імпорт яких підлягає і квотуванню, і ліцензуванню;

• товари, імпорт яких підлягає тільки ліцензуванню.

У травні 1994 р. було прийнято Указ Президента України «Про заходи щодо лібералізації експортної політики в Украї­ні», відповідно до якого значно скоротився перелік товарів, що експортувались у режимі застосування нетарифних методів ре­гулювання. Так, перелік товарів, що попадали під систему кво­тування, ліцензування було скорочено на 104 позиції. Даний нормативний документ (п. 3) скасував інститут уповноважених організацій на експорт вугілля, аміаку, етилену, метанолу, мі­неральних добрив, бензину і чорних металів, при цьому Мініс­терство зовнішньоекономічних зв'язків дістало можливість проводити аукціони щодо реалізації квот через Українську фо­ндову біржу.

У 1995 р. було знято перелік товарів, імпорт яких попадав під режим квотування і ліцензування. Режим ліцензування товарів на імпорт поширювався на такі товарні групи, як шлак, хімічні засо­би захисту рослин, фармацевтичні продукти, ветеринарні препа­рати, мінеральні добрива, косметичні препарати та засоби особи­стої гігієни. Було знято також і перелік товарів, експорт яких підлягає ліцензуванню, а кількість товарних позицій, що попали під режим квотування і ліцензування, було значно скорочено. Даний режим залишився тільки на зернові культури, руди й кон­центрати дорогоцінних металів, дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння, відходи та брухт чорних, кольорових та дорогоцінних металів.

Значне скорочення нетарифних заходів регулювання експо­ртно-імпортних операцій було пов'язане з тим, що Україна по­чала активно залучати до своєї економіки кредити міжнарод­них економічних організацій (МВФ, Світовий банк, ЄБРР), а однією із умов отримання таких кредитів було значне скоро­чення системи нетарифного регулювання зовнішньоторговель­них операцій.

У 1996 р. список товарів, експорт яких підлягав квотуванню та ліцензуванню, було скорочено з сільськогосподарської продукції (10.01-10.08). Це призвело до того, що сільськогосподарські біржі втратили монопольне право реалізації даних товарів за відсутно-

і системи квот і ліцензій. Квотування і ліцензування експорту ^С лишилося стосовно таких товарних груп, як руди і концентрати дорогоцінних металів, дорогоцінні та напівдорогоцінні камені, дорогоцінні метали, відходи та брухт дорогоцінних металів, оплакованих дорогоцінними металами.

До переліку товарів, імпорт яких підлягав ліцензуванню, у 1996 Р- було включено, зокрема, хімічні засоби захисту рослин, фармацевтичні продукти, ветеринарні препарати, препарати кос­метичні та засоби особистої гігієни.

Упродовж трьох останніх років режим ліцензування і квоту­вання товарів на експорт залишався в, основному, незмінним. Практично він поширювався на обмежену кількість товарних по­зицій: руди і концентрати дорогоцінних металів, дорогоцінні та напівдорогоцінні камені, дорогоцінні метали та відходи дорого­цінних металів. Незмінним також залишався і перелік товарів, які підлягали ліцензуванню при імпорті,— хімічні* засоби захисту рослин, фармацевтичні, ветеринарні й косметичні препарати, за­соби особистої гігієни. Даний список у 1998 р. було доповнено платівками, стрічками та іншими носіями для запису звуку, але в 1999 р. з даного доповнення залишилися тільки матриці і форми для виготовлення фонограм.

Отже, Україна за роки своєї незалежності досить активно ви­користовувала кількісні обмеження з метою регулювання експор­тно-імпортних операцій.

У сучасній торговельно-політичній практиці використовують­ся три основні види кількісних обмежень імпорту (експорту): квотування (контингентування); ліцензування; добровільне об­меження експорту.

Квотування і контингентування. Найбільш поширеною фо­
рмою нетарифного регулювання є квоти або контингенти. Ці
два поняття мають практично одне й те саме значення з тією
різницею, що поняття контингенту використовується для по­
значення квот сезонного характеру. Квотування являє собою
обмеження ввезення іноземних (вивезення національних) това­
рів, яке визначається кількістю, обсягом чихумпю на певний
період., • --' «<**%—

За напрямком дії квоти розподіляють на експортні і імпортні. Експортні квоти використовуються країною для запобігання ви­везенню дефіцитних для даної країни товарів, а також у разі зна­чної різниці між національними і світовими цінами. Імпортні квоти вводяться для захисту національного виробника, досягнен-^Ня збалансованості платіжного балансу, регулювання попиту й

пропозиції на національному ринку, а також як захід проти дис­кримінаційних дій інших держав.

Держава видає обмежену кількість ліцензій, які дозволяють ввезення і забороняють неліцензований імпорт. Якщо обсяг ліце­нзованого імпорту плюс власна пропозиція товарів менша, ніж попит на внутрішньому ринку, то квота не лише зменшує обсяг імпорту, а й призводить до перевищення внутрішніх цін над сві­товими, за якими власники ліцензій закуповують товари за кор­доном. У цьому контексті імпортні квоти аналогічні тарифним обмеженням.

Річ у тім, що на відміну від інших торговельно-політичних за­ходів цієї групи, вони безпосередньо регулюють зовнішньоторго­вельний оборот за допомогою адміністративного втручання дер­жави у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, тому інколи їх називають «режими дозволу».

За охопленням квоти поділяються на:

1. Глобальні — контингенти (квоти), що встановлюються що­
до товару без зазначення конкретних країн, куди товар експорту­
ється, або з яких він імпортується. Мета використання даного ви­
ду квот — забезпечення необхідного рівня внутрішнього спожи­
вання; обсяг їх вираховується як різниця між внутрішнім вироб­
ництвом і споживанням товару.

2. Групові — квоти, що встановлюються щодо товару з ви­
значенням груп країн, куди товар експортується, або з яких він
імпортується. Даний вид квот створено з метою стимулювання
або, навпаки, зменшення товаропотоку з окремих країн та угру­
повань.

3. Індивідуальні— квоти, що встановлюються щодо товару з
визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватися,
або з якої він може імпортуватися. Такі квоти встановлюються на
підставі двосторонніх угод, які дають основні переваги в експорті
чи імпорті товару до певної країни.

З кожного виду товару може встановлюватися тільки один вид квот.

Ліцензування. Іншим видом кількісних обмежень є ліцензу­вання. Під ліцензією (1ісепзіп§) розуміють систему дозволів, які видаються державними органами на експорт чи на імпорт товарів у встановленій кількості за певний проміжок часу. Тобто ліцен­зійний порядок— це заборона вільного ввезення чи вивезення товарів. Імпорт (експорт) може відбуватися тільки за спеціальним дозволом — ліцензією. Ліцензія — дозвіл на ввезення чи виве­зення товарів, продукції, різних послуг.

Ліцензування може бути складником процесу квотування (у ному контексті його економічний зміст збігається з квотуван-^д а _або самостійним інструментом державного регулювання. У першому випадку ліцензія є тільки документом, який підтвер­джує право вивезення або ввезення товару в рамках певної квоти; V другому — він має ряд конкретних форм. У даній ситуації лі­цензії поділяються на:

1 Відкриті (індивідуальні) — дозвіл на експорт (імпорт) това­ру протягом певного часу (але не менше одного місяця) з визна­ченням його загального обсягу.

2. Одноразові (індивідуальні) — одноразовий дозвіл, що має
іменний характер і видається для здійснення кожної окремої
операції конкретним суб'єктам ЗЕД на період, не менший, ніж
той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної)
операції.

3. Генеральні— відкритий дозвіл на експортні (імпортні)
операції з певного виду товару та (або з певною країною чи
групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з
цього товару.

Необхідно зазначити, що з кожного виду товару встановлю­ється тільки один вид ліцензії. Ліцензуванню підлягають:

1. Угоди щодо продукції, робіт та послуг, які включені до пе­
реліку товарів державного призначення.

2. Угоди на експорт чи імпорт залежно від країни.

3. Продукція підприємств, які припускаються недобросовісної
конкуренції чи наносять своїми діями збитки державі.

Добровільне обмеження експорту застосовується, як правило, під політичним тиском уряду, або керівництва угруповання кра­їн, куди імпортується товар, які можуть застосовувати односто­ронні обмежувальні заходи на імпорт у випадку відмови на доб­ровільне обмеження експорту, який наносить збитки її місцевим виробникам. Таким чином, добровільне обмеження експорту (уошпіагу ехрогї гезй-аші — УЕК) — це кількісне обмеження екс­порту, що ґрунтується на зобов'язанні одного.з партнерів із тор­гівлі обмежити або не розширяти обсягу^ксггорту, прийнятого у рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встано­влення квот на експорт товару.

улід зауважити, що даний інструмент зовнішньоторговель-

¹ політики досить часто використовується економічно роз-инутими країнами стосовно своїх конкурентів. Так, у різні

^ки, на різні терміни і в різних обсягах Японія була змушена

встановити добровільне обмеження свого експорту легкових автомобілів (у СІЛА), самоскидів (в ЄС), верстатів (у СЩд | ЄС), напівпровідників і тканин (у США), тканин з поліестеру (в Канаду), тканин із синтетичного волокна і бавовняних тка­нин (в ЄС), металевої посуди і столових приборів (у дуже ба­гато країн світу), гончарних виробів (у США, Велику Британію і Канаду) (Иванов О. В. Система государственного регулиро-

вания зкспорта и импорта в Японии // Внешняя торговля

№ 10—12. — 1998. — С. 32).

Найбільшого поширення добровільне обмеження експорту отримало у взаємовідносинах між США, Японією і Європейсь­кою спільнотою. Так, Японія добровільно обмежує свій експорт автомобілів і сталі в США, телевізорів — у Велику Британію, Бельгію, Голландію та Люксембург. За оцінками американських спеціалістів, добровільне обмеження експорту в Японії в 60-70-х роках було за вартістю рівнозначне 17 % експортного мита на те­кстиль, 5 % на телевізори, 12 % на фанеру. Країни ЄС добровіль­но обмежують свій експорт труб і тюбінгів до Сполучених Шта­тів Америки.

Україна також підпала під дію даного нетарифного обмежен­ня. Так, обсяги експорту металопрокату, текстильної продукції та кольорових металів з України до країн ЄС регулюються Угодою між Урядом України і ЄС.

Експорт до США таких товарів, як текстильна продукція, фе-росилікономарганець, окремі категорії металопрокату також під­падає під дію добровільного обмеження експорту. До Індонезії квотуються експорт гарячокатаного прокату із заліза нелегірова-ної сталі.

О а

Рис. 4.2. Імпортна квота в умовах вільної торгівлі. Національний ринок телевізорів

Внутрішня ціна з урахуванням квоти 5*_с + §

Світова ціна 5_С

Квота

4.3. Порівняльний аналіз використання імпортної квоти і митного тарифу як засобів регулювання

ІМПОРТУ

Аналіз впливу квот на добробут свідчить, що цей різ­новид протекціонізму нічим не кращий, а за певних обставин на­віть шкідливіший для країни в цілому, ніж тариф, який забезпе­чує такий же обсяг імпорту, що надходить у країну.

Вплив квоти на імпорт телевізорів наочно демонструє рис. 4.2 та 4.3.

0. Кількість

Рис. 4.3. Імпортна квота в умовах вільної торгівлі. Національний ринок імпортованих телевізорів

Внутрішній попит товару.становить вел^^щну £>, а пропозиція 5. У випадку вільної торгівлі пропозиція товару з закордону не­обмежена і на рисунку позначена 8с за світовою ціною Р_с, а вну­трішнє виробництво товару становить величину <2₅, споживання бл імпорт товарів відповідає різниці ()</- (?₅.

Країна вирішила обмежити імпорт товарів, застосовуючи ім­портну квоту, при цьому припускаємо, що національна промис­ловість не монополізована.

Квота скорочує розмір імпорту порівняно із внутрішнім пла­тоспроможним попитом на нього, який має місце за рівнем ці_н світового ринку. Після введення квоти він становить величину & а - 0. \, тобто дорівнює розміру квоти. Вітчизняним спожива­чам за рівня цін, вищого від світового, протистоїть крива пропо­зиції, що дорівнює вітчизняній кривій пропозиції плюс фіксова­ний розмір квоти. Неможливість задовольнити весь попит за ціною світового ринку призводить до підвищення рівня внутрі­шніх цін на телевізори, у даному випадку до 120 дол.

За умов вільної конкуренції результати впливу квоти і тарифу на рівень добробуту ідентичні. На рис. 2.4 бачимо, що квота спричинила зростання вітчизняного виробництва з рівня О, до <2\-; чого це коштувало країні, показує ділянка Ь, оскільки грани­чні витрати виробництва вітчизняних телевізорів зросли при цьому до 120 дол, а за відсутності квоти цей товар можна було придбати за кордоном за ціною 100 дол. Поряд із цим, споживачі зазнають втрат, які дорівнюють площі ділянки сі, що не виражає чийогось виграшу.

Як і у випадку з імпортним митом, скорочення надлишку споживання становитиме суму сегментів а + Ь + с + сі. Сегмент а — ефект перерозподілу, Ь — ефект захисту, с — ефект доходів, $ — ефект споживання. Чисті національні втрати складатимуться з ділянок Ь і сі. Ефект перерозподілу має ті самі економічні нас­лідки, що й у разі застосування імпортного мита — перерозподіл доходів від споживачів до національних виробників.

Відмінність від використання імпортної квоти порівняно із за­стосуванням імпортного тарифу є інтерпретація ефекту доходів с. У разі застосування імпортного мита він полягає у перерозподілі доходів від споживачів до Державного бюджету. У випадку ж ім­портної квоти додаткові доходи також перерозподіляються від споживачів, але не до Державного бюджету, а на користь імпорт­них фірм, які в рамках квоти мають можливість купити (() </ ~ - ()\) за низькою світовою ціною Рс (100 дол) і перепродати його споживачам за більш високою внутрішньою ціною Р„ (120 дол). У результаті додаткові доходи отримають імпортери. При цьому ВАРТО зауважити, що частину доходів від націнки на дозволе­ний імпорт отримує держава через систему розподілу квот на ім­порт чи експорт у країні.

Різниця від застосування імпортного тарифу та імпортної кво­ти полягає не тільки в різному економічному змісті ефекту ^пере­розподілу, айв різній силі обмежувального впливу, які здійсню­ють на імпорт тариф та квота. Припустимо, що Уряд розглядає

яленн р

цню піну товару до рівня Р, і звузить імпорт до д^ - д\. Вве-ення імпортної квоти в тому самому розмірі £?\/ - О',, що й иження імпорту від введення мита, підвищить внутрішню ціну ³ о рівня Р_е, яка дорівнює Р_г. На перший погляд, результат при за-тосуванні цих інструментів обмеження імпорту однаковий. Припустимо, що з яких-небудь причин внутрішній попит на то­вар зріс з В до В і, але під захистом тарифу внутрішня ціна Р₍ за­лишається незмінною при збільшенні імпорту на величину 0,4- __ (У(і (див. рис. 4.4). Зростання попиту на товар призвело до збі­льшення його імпорту. У разі імпортної квоти зростання попиту на таку саму величину призведе до зовсім іншого економічного ефекту.

Рис. 4.4

Оскільки головне завдання квоти зберегти де. піни, а обсяги імпорту на певному рівні, внаслідок підвищешія*ж>пйту внутрі­шня ціна на товар збільшиться до рівня Р\. Внутрішнє виробни­цтво зросте до (>>5, а споживання становитиме <2м- При цьому ве­личина імпорту залишиться незмінною в рамках квоти, тобто ^ ^ц (2 5 ⁼ 22с/) Оь. Зростання попиту на товар спричинило збіль-ення його внутрішньої ціни. Висновок полягає в тому, що у разі Р°стання попиту на товар імпортна квота має більш обмежува-

льний характер, ніж імпортне мито, оскільки дає змогу утримува ти імпорт у заданих обсягах.

Імпортна квота найпривабливіша в умовах вільної конкуренції однак якщо квота провокує монопольну владу або якщо імпортні ліцензії розміщуються неефективно, то вона стає небезпечною.

Таблиця 4. ]

РІЗНИЦЯ МІЖ ІМПОРТНИМ МИТОМ ТА ІМПОРТНОЮ КВОТОЮ

Імпортна квота коштує країні значно дорожче, ніж еквівален­тний тариф, якщо стає причиною монополізації внутрішнього ринку. Панівна фірма у вітчизняній промисловості не може набу­ти монопольної влади від запровадження заборонного тарифу, оскільки їй протистоїть еластична конкурентна пропозиція за ці­ною, що дорівнює світовому рівню плюс тариф. Проте за умов квотування імпорту вітчизняну фірму не лякають роздування цін, оскільки вона певна, що обсяг поставок конкурентного закордон­ного продукту не перевищить розміру квоти. У результаті квота дає змогу монопольній вітчизняній фірмі за нееластичноі' кривої попиту одержувати монопольні прибутки завдяки встановленню високих цін. Отже, квота, яка провокує монопольну ситуацію на внутрішньому ринку, призводить до встановлення надмірно ви­соких цін, до зниження обсягів випуску продукції і несе як наслі­док більші національні втрати, ніж від тарифу.

Квота може завдати країні більших втрат, ніж тариф і в тому випадку, коли стає причиною монопольного становища інозем­них експортерів. Така неординарна ситуація виникла в результаті угоди про добровільне обмеження експорту, запропонованої Спо­лученими Штатами Америки азіатським та іншим іноземним і**"

_{ам на} початку 60-х років XX ст. Для послаблення протек-^П істського тиску з боку парламентського лобі уряд СІЛА ви-^ц?° _в використати квоти і подібні до них інструменти тор-Р _ег[_Ьної політики спочатку щодо імпорту текстилю, а згодом ^Г ялевого прокату і низки інших товарів. Однак щоб уникнути ° -тучності від запровадження імпортних мит країною, що як і ^Няніше претендувала на роль лідера в русі за вільну торгівлю, ГЦІА примусили іноземних постачальників самостійно розподі­лити між собою єдину лімітовану квоту на експорт своєї продук­ції на американський внутрішній ринок. Результатом стало кво­тування американського імпорту, але виграш від підвищення цін на американському внутрішньому ринку потрапив до кишень ім­портерів. Як підсумок національні втрати, еквівалентні втратам від тарифу, плюс втрата виграшу від підвищення цін.

Дієвість системи ліцензування і квотування та її вплив на роз­виток національної економіки залежать від того, яким чином проходить надання права на здійснення експорту чи імпорту то­варів, тобто видання квот і ліцензій.

За умов перехідної економіки держава змушена визначати по­рядок ліцензування і квотування, виходячи зі становища суб'єк­тів господарської діяльності.

Розподіл ліцензій провадиться:

1. За системою явної переваги.

2. За «методом витрат».

3. Аукціон на конкурентній основі.

За системою явної переваги держава закріплює ліцензії за пе­вними фірмами без попередніх заявок чи переговорів. Найчасті­ше ці ліцензії надаються найбільш авторитетним фірмам (або безпосереднім виробникам), причому в обсязі, відповідному до їх частки в сумарній величині експорту цієї продукції країни. Яск­равим прикладом такого розподілу є розподіл нафтових імпорт­них ліцензій в Америці з 1959—1973 рр., коли ліцензії на імпорт, Що приносили щорічно за рахунок підвищення внутрішніх цін мільярдні прибутки, безкоштовно розподілялися між нафтовими компаніями на підставі їх частки в нафтовом^шпорті до 1959 р. Ця практика мала політичну мету, що полягала ^"компенсації по­ниження дозволеного імпорту для компаній, що орієнтувалися на іноземну нафту. Це знизило небезпеку їх лобістського тиску в бік ■ ^відаціі імпортних квот, які, у першу чергу, підтримували аме­риканські фірми, що конкурували на внутрішньому ринку з імпо­ртною нафтою. В даному прикладі перерозподіл доходу було Роблено на користь нафтових компаній, що загалом не дало ні-

І

якої користі для країни. В Україні ця система застосовується при розподілі ліцензій на експорт товарів.

Надаючи ліцензії за «методом витрат», держава змушує пре­тендентів конкурувати на неціновій основі. Наприклад, «раніщ_е прийшов — раніше отримав». Це призводить до того, що отри. мують ліцензії господарюючі суб'єкти, які ближче до структур що ведуть цей розподіл. Інші витрачають час у чергах, на оформі лення різних бюрократичних документів і т. ін.

Ще одним прикладом може служити розподіл ліцензій на ім­порт промислової сировини залежно від кількості виробничих по­тужностей. Це призводить до втрат ресурсів у результаті надмірно­го інвестування в обладнання, яке, здебільшого не використо­вується, а існує тільки в надії отримати більшу кількість ліцензій.

Отже, це потребує від претендентів обгрунтування своїх пре­тензій, приводить до значних витрат часу та коштів на налаго­дження контактів із державними відповідальними особами, а та­кож на хабарі для них.

Найсправедливішим та ефективним є аукціон квот на конку­рентній основі. Аукціони бувають відкриті й закриті. У публіч­ному аукціоні мають право брати участь усі бажаючі господарю­ючі суб'єкти. В Україні аукціонний продаж експортних квот провадиться на фондовій біржі щотижня.

Квоти на експорт виставляє Міністерство економіки України на аукціонні торги у вигляді лотів. У 1993 р. торги проводилися на пониження із встановленням початкової ціни лота на рівні су­ми експортного мита, але не нижче 50 % початкової ціни лота. З 1994 р. торги проводяться на підвищення ціни лота. Експортна поставка має бути обумовлена за три місяці, в іншому разі ре­зультати торгів анулюються.

Отже, на сьогодні у суб'єкта ЗЕД існує три шляхи отримання квоти чи ліцензії на експорт товару: отримання державного замо­влення чи державного контракту, за якого квота і ліцензія вида­ються безкоштовно; можна отримати експортну квоту і ліцензію у Міністерстві економіки України, оплативши повністю експорт­не мито; можна купити квоту на аукціоні і безкоштовно стати власником ліцензії.

4.4. Приховані методи протекціонізму

Кількісні обмеження є альтернативою тарифів при р^е; гулюванні зовнішньоекономічної діяльності, однак існують іни нетарифні методи, які застосовуються стосовно імпортної проДУ"

-•• _паралельно із системою митного регулювання. Контроль за ^К стосуванням деяких із них покладено на митні органи. Дану і^пупу нетарифних обмежень інколи називають «прихованими Методами протекціонізму».

За деякими оцінками, існує декілька сотень видів прихованого протекціонізму, за допомогою яких країни в односторонньому порядку обмежують імпорт чи експорт. їх можна класифікувати на чотири основні групи:

__ політика державних закупівель;

__ внутрішні податки і збори;

— вимоги національного вмісту;

— технічні бар'єри.

Політика в рамках державних закупівель (зґаіе ргосиге-теїнз)— це один із методів прихованого протекціонізму, який базується на тезі «купівля тільки вітчизняних товарів». Тобто, державні органи і підприємства можуть купуват*и певні товари лише в національних виробників, навіть якщо вони дорожчі, ніж імпортні.

З певною періодичністю більшість країн світу використовує даний метод нетарифного регулювання національного ринку, ар­гументуючи це вимогами національної безпеки. Американський уряд за Законом 1933 р. «Акт «Купуй американське» сплачував на 12% більше для товарів військово-промислового комплексу американським постачальникам порівняно з іноземними. У 1998 р. уряд Росії прийняв рішення, щоб усі державні чиновники «пе­ресіли» з іномарок на автомобілі російського виробництва.

Внутрішні податки і збори (сіотезїіс Іахез апсі с1іаг§ез) спря­мовані на підвищення ціни реалізації імпортного товару з метою втрати його конкурентоспроможності. Вживати даний захід мо­жуть як центральні, так і місцеві органи державної влади. Подат­ки можуть бути прямими (податок на промисел, податок на про­даж імпортних товарів) або непрямими (податок на додану вартість, акцизний збір, збори за митне оформлення, портові збори). Внутрішні податки і збори відіграють дискримінаційну роль тільки в тому разі, якщо вони накладаються і^рДі^п ми на імпорт­ні товари, тобто стосовно'національних товарів діє зовсім інша система оподаткування. Якщо країна ставить за мету створити Рівні стартові умови для конкуренції національних та імпортних ^т°варів то діє однакова система оподаткування.

Розв'язуючи проблему захисту національного ринку від кон­куренції іноземних товарів, уряди деяких країн заохочують замі-^НУ імпорту внутрішнім виробництвом, запроваджуючи місцеві

вимоги до певних галузей. Ці обмежувальні бар'єри дістали на зву «вимоги про вміст місцевих компонентів» (Іосаі сопїеіи ге§иігетепі). Суть їх полягає в тому, що держава законодавчо встановлює певний відсоток вартості товару, який мусить забез­печуватися місцевим виробництвом. Як правило, вимоги вмісту національних компонентів використовуються країнами, що роз­виваються, які провадять політику імпортозаміщення, тобто на­магаються реалізувати економічний потенціал країни з метою подальшої відмови від імпорту. Розвинуті країни також застосо­вують даний захід для запобігання розміщення факторів вироб­ництва, аби зберегти в країні певний рівень зайнятості.

Сертифікація експортно-імпортної продукції. Більшість за­собів нетарифного регулювання виникли як інструменти зовніш­ньоторговельної політики, причиною ж технічних бар'єрів стало існування різниці між національними промисловими стандарта­ми, системами виміру та інспекцій якості, вимогами технічної безпеки, санітарно-ветеринарними нормами, правилами марку­вання та упаковки товарів. Але з часом їх використання отримало явно протекціоністський характер. Тобто технічні бар'єри стали одним із активних елементів системи перешкод на шляху імпорту до країни. Активізація у використанні цього інструменту пояс­нюється тим, що дані перешкоди, по-перше, досить складно ви­явити, по-друге, вони по-різному діють стосовно різних країн і товарів. Чим складніший за технічними параметрами товар, тим простіше створити систему перешкод для його імпорту до країни. У 60-ті роки зовнішньоторговельний оборот між Великою Брита­нією, Францією та ФРН через неузгодженість технічних норм втратив близько 1/3 номенклатури електротехнічних виробів.

Існування суперечності, за якої, з одного боку, конкуренція змушує дедалі частіше використовувати технічні бар'єри як засіб зовнішньоторговельної політики, а з другого, — інтернаціоналі­зація господарського життя диктує необхідність уніфікації норм і правил стосовно товарів, призвело до того, що технічні бар'єри стали об'єктом міжнародних переговорів, як на двосторонньому рівні та на рівні інтеграційних об'єднань (ЄС), так і в рамках міжнародних організацій ГАТТ (СОТ), ЮНКТАД.

Починаючи з 60-х років, країни ЄС проводять консультації щодо технічних норм і стандартів. У 1969 р. було прийнято про­граму поетапного усунення технічних бар'єрів у рамках співдрУ; жності. З 1972 р. діють перші 12 директив, які встановили єдині для країн Співдружності стандарти на побутове електрооблад­нання, миючі засоби, трактори, текстильні вироби та ряд інших

варів- В Європейському Союзі технічні стандарти спрямовані ^Т° досягнення кількох основних цілей, серед яких зокрема: раці-^н_наЛізація виробництв та запровадження, узгодженість продукції, ° ияння безпеці продукції та захист споживачів.

у рамках «Токійського раунду» ГАТТ, було підписано Кодекс ■ _СТандартів. Мета даного законодавчого акта — уникнення дис­кримінаційного використання стандартів, вимог до пакування і маркування товарів, систем сертифікації і випробування якості товарів. Передбачається, що вони мають формуватися і викорис­товуватися таким чином, щоб не перешкоджати міжнародній то­ргівлі. Для цього стосовно імпортних товарів доцільно викорис­товувати ті самі стандарти, адміністративні процедури і вимоги сертифікації, що й до товарів національного виробництва. У зв'язку з цим країни взяли на себе такі зобов'язання:

• не використовувати стандарти і технічні регламенти з про­
текціоністською метою, а при їх розробці враховувати існування
міжнародних стандартів;

• надавати товарам країн-учасниць національний режим сто­
совно дії стандартів і технічних регламентів;

• не дискримінувати інших держав стосовно доступу до наці­
ональних методів випробовування і систем сертифікації товарів;

• забезпечити там, де це можливо, визнання державними ор­
ганами країн-учасниць результатів випробовування, сертифікатів
і знаків відповідності стандартам, які видаються компетентними
органами інших держав.

Положення Угоди зобов'язує всіх учасників доводити до ві­дома про нововведення у стандартах (так звана «нотифікація»), які відрізняються від міжнародних або потенційно можуть знач­но впливати на торгівлю інших країн-учасниць, а також нові сис­теми сертифікації. Для цього, в кожній країні-учасниці має бути створена довідково-інформаційна служба, яка зобов'язана нада­вати інформацію будь-якій державі-учасниці Угоди.

Країни-учасниці Угоди з технічних бар'єрів на вимогу ГАТТ привели своє національне законодавство у відповідність до неї. Але на практиці більшість країн зберегла пізні специфічні об­меження, які мають дискримінаційний харт№«р.'Це, передусім, стосується економічно розвинутих країн світу (США, Японії, країн ЄС, Швеції, Норвегії, Австралії). За період з 1980 по 1989 рік Секретаріатом ГАТТ було розглянуто майже 100 скарг із питань введення технічного регулювання і систем сертифіка­ції безпосередньо від країн ЄС і 333 скарги від окремих країн Єпівдружності.

В останні роки серед технічних бар'єрів найбільш поширени­ми стають вимоги і норми, пов'язані з безпекою товарів, серед яких особлива роль відводиться дотриманню санітарно-гігієніч­них норм і вимог. В основному вони діють стосовно імпорту сільськогосподарських товарів, харчових продуктів, тварин, ме­дикаментів, предметів парфумерії та косметики, ядохімікатів та деяких інших товарів.

Усі ці норми формально не пов'язані з зовнішньоторговель­ною політикою і спрямовані на охорону здоров'я населення, тва­ринного і рослинного світу, але вони є досить серйозною пере­шкодою на шляху імпорту. Як й інші засоби прихованого протекціонізму, санітарно-гігієнічні норми і стандарти викорис­товуються як до товарів іноземного, так і національного похо­дження. Дуже важливо довести, що є причиною застосування конкретної норми — захист здоров'я споживачів чи захист пози­цій національних виробників. Вирішальним у даному разі є порі­вняння впливу конкретної норми на національну продукцію та на імпортний товар.

Проводячи зовнішньоекономічну політику, кожна країна світу передбачає створення системи заходів щодо захисту національ­ного ринку від неякісних товарів. Підґрунтям для побудови даної системи є сертифікація експортно-імпортної продукції на відпо­відність вимогам безпеки країни залежно від групи товарів, якісні характеристики встановлюються національними органами конт­ролю загальноприйнятими у торговельній практиці способами: за національним стандартом, технічними умовами, за зразком, за описом, за попереднім оглядом, за вмістом окремих речовин, за виходом готового продукту, за натуральною масою, за екологіч­ними ознаками тощо.

Існування певних відмінностей у санітарно-технічних нормах різних країн спонукають до створення санітарно-ветеринарних служб, які регламентують ввезення товарів, вимагають від експо­ртера надання сертифіката, який містить детальні дані про виро­бництво товару, його склад, технічні параметри. Разом з тим вони можуть відмовити у визнанні даного сертифіката і примусити експортера проводити тривалу і дорогу експертизу в даній країні. Все це, без сумніву, дискримінує іноземну продукцію.

У рамках ЄС було прийнято спеціальну директиву, відповідно до якої до торговельної мережі допускається тільки та продукція, яка не несе загрози для здоров'я і життя споживачів. Виробники повинні інформувати покупців про можливий ризик. За допуск на ринок небезпечних товарів накладаються великі штрафи.

Незважаючи на те що в рамках міжнародних організацій, та-як Всесвітня організація здоров'я (ВОЗ), Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО), а також СОТ роб­ляться спроби з вироблення уніфікованих принципів і норм у да­ній сфері, у 1975 р. ВОЗ прийняла «Схему атестації фармацевти­чних продуктів, які є об'єктом міжнародної торгівлі». Країни, які приєдналися до схеми, погодилися з тим, що імпортований товар мусить мати сертифікат, який видано компетентними організаці­ями країни експорту, на основі якого країна, що імпортує товар, вирішує питання його допуску на національний ринок), викорис­тання всього комплексу санітарно-ветеринарних норм у торгове­льно-політичних цілях багатосторонніми міжнародними угодами не регламентується, тобто ці норми стають заходом конкурентної боротьби за ринки. При цьому варто наголосити на такій законо­мірності: чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим жорсткіші санітарно-гігієнічні вимоги передбачено стосовно ім­порту.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на їх відповідність фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо такі вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробництва згідно з Законом України.

У разі імпорту товарів, що не мають аналогів в Україні, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який здійснює імпорт (або іно­земний суб'єкт господарської діяльності), який здійснює експорт, повинен пред'явити сертифікат, що засвідчує відповідність фар­макологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та еко­логічних характеристик цього товару чинним міжнародним та національним стандартам та вимогам країни, яка є провідною в експорті цього товару. Світова практика свідчить, що випробу­вання на відповідність нормам безпеки проводиться за рахунок коштів фірм виробника або за її дорученням — резидентом.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності можуть пред'явити сертифікати, що засвідчують відповідність товару стандартам і вимогам, які діють- у країні іноземноге^вкспортера, у тому разі, якщо Україна уклала угоду з відповідною державою про взаємне визнання результатів випробувань і сертифікації продукції.

Державний комітет із стандартизації, метрології та сертифі­кації України наказом № 95 від ЗО червня 1993 р. (зареєстро­вано в Міністерстві юстиції України 19 серпня 1993 р. за № П2) затвердив Перелік продукції, що підлягає обов'язковій

12*

сертифікації в Україні. 10 травня 1994 р. спільним наказом № 107/126 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 1996 р. за № 103/312) Державний комітет із стандарти­зації, метрології та сертифікації України затвердив Порядок ввезення на митну територію України товарів, які імпортують­ся та підлягають в Україні обов'язковій сертифікації. Дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи і організації що діють на території України, незалежно від форм власності та видів діяльності, а також на громадян— суб'єктів підпри­ємницької діяльності.

Підтвердження відповідності товарів, що ввозяться на митну територію України, обов'язковим вимогам чинних у державі но­рмативних документів -з питань стандартизації та сертифікації продукції здійснюється шляхом сертифікації товарів в Українсь­кій державній системі сертифікації продукції — УкрСЕПРО (да­лі — Система) або визнання Системою документів, що підтвер­джують відповідність товару зазначеним вимогам і видані на ці товари за кордоном (далі — іноземний сертифікат).

Правила сертифікації товару та визнання іноземних сертифі­катів встановлюються нормативними документами Системи, що затверджуються Державним комітетом України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Сертифікат відповідності в Системі видається тільки у випадках, якщо продукція випускається за но­рмативним документом, що зареєстрований згідно з Положенням про державну санітарно-гігієнічну експертизу проектів нормати­вної документації в органах, установах та закладах державної са­нітарно-епідеміологічної служби та за наявності гігієнічного ви­сновку державної санітарно-гігієнічної експертизи на вітчизняну та імпортовану продукцію.

Документами, що підтверджують відповідність товару обов'язковим вимогам нормативних документів та дають право на ввезення цього товару на територію України, є:

• сертифікат відповідності (далі — сертифікат), виданий орга­
ном із сертифікації України за результатами сертифікації товару;

• свідоцтво про визнання іноземного сертифіката (далі — сві­
доцтво про визнання), видане органом із сертифікації України за
результатами визнання іноземного сертифіката.

Пропуск митними органами на митну територію продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, здійснюється за умови подан­ня відповідному митному органу сертифіката або свідоцтва про визнання, виданого відповідними органами із сертифікації України.

Сертифікат або свідоцтво про визнання (оригінал та його ко- ■ завірена підписом керівника та печаткою органу із сертифі-яції) подається до митного органу, у зоні діяльності якого зна-одиться одержувач товару разом з вантажною митною декла-цією _та іншими документами, необхідними для митного офор­млення відповідного товару.

Незважаючи на те що Україна представлена у міжнародних організаціях стандартизації, як правило, органи сертифікації Украї­ни не визнають сертифікатів, які видані за межами України. На­приклад, незважаючи на те що стандарт 180 9000 був інкорпоро­ваний в українську систему сертифікації УкрСЕПРО, Держстан­дарт не застосовує цих норм.

Процедурі сертифікації Державного стандарту бракує прозо­рості, практичності та задовільних часових рамок. Наприклад, система сертифікації запасних частин у деяких галузях промис­ловості має досить громіздкий характер, крім того, що збори за сертифікацію в Державному стандарті дуже великі та набагато перевищують звичайні витрати. Перед виданням сертифіката Державний стандарт вимагає перевірки виробничих приміщень заявника за кордоном, що впливає на підвищення витрат імпор­тера на суму оплати відрядження для працівників системи стан­дартів. Основними цілями застосування існуючої системи по­двійної сертифікації є використання її як джерела доходу та захист національного ринку від товарів іноземного походження.

Крім вищезазначених проблем, існує також проблема супере­чності національного і міжнародного законодавства у даній сфе­рі. Так, відповідно до статті 16 Угоди про партнерство та співро­бітництво з Європейським Союзом, Україна повинна застосо­вувати статтю VIII ГАТТ, яка передбачає, що для тестування, ре­єстрації та сертифікації імпортованих товарів будь-якими урядо­вими органами можуть накладатися лише ті збори та застосову­ватися лише ті вимоги, які відповідають вартості наданих послуг та сумі будь-яких зборів, які накладають на перевірку подібних товарів місцевого виробництва або таких, що походять з інших країн. Це стосується і зборів, _якї«накла||іеоть_лза реєстраційну процедуру таких товарів, як, наприклад, фармацевтичні препара­ти. Положення ГАТТ забороняють вживання непрямих заходів захисту національної продукції за допомогою подібних зборів. Ці принципи також закладені в Угоді «Про технічнг перешкоди тор­гівлі» та Угоді «Про санітарні та фітосанітарні положення» ВТО, ^які зобов'язують країн-членів використовувати міжнародні стан­дарти як основу для національних стандартів.

Передбачаючи можливі порушення зобов'язань Угоди про партнерство та співробітництво і негативний вплив процедури сертифікації в Україні на виробників, Президент України видав Указ «Про деякі заходи з дерегуляції підприємницької діяльнос­ті». Даний нормативний документ передбачав в абзаці 12 відпо­відну правову норму: «Товари, окрім харчових, якість та відпові­дність яких засвідчується сертифікатами, виданими за межами України у відповідності до стандарту 180 та інших міжнародних стандартів, не підлягають сертифікації в Україні. Перелік міжна­родних стандартів визначається Кабінетом Міністрів України». Незважаючи на те, що даний Указ був затверджений парламен­том, цитований абзац було скасовано. Основними аргументами при цьому були такі: спрощення вимог міжнародної сертифікації призведе до надходження в Україну великої кількості неякісної продукції, а також що Україна не повинна визнавати міжнародної сертифікації якості до того, поки інші країни не будуть визнавати українські сертифікатів.

Крім цього, Державний стандарт є ініціатором прийняття за­конодавчих актів про застосування штрафних санкцій стосовно імпортерів, які реалізують несертифіковані товари низької якості та активно лобіюють розширення переліку імпортованих товарів, які повинні проходити повторну сертифікацію.

На думку авторів, дану ситуацію можна характеризувати як явно протекціоністську, тобто створення штучних перешкод за рахунок системи сертифікації з метою послаблення конкуренції іноземних товарів на ринку України. Крім цього, створення скла­дної бюрократичної системи сертифікації імпортної продукції є сприятливою основою для криміналізації сфери зовнішньоеко­номічних відносин. Прояви цього такі: корумпованість, джерело для хабарництва, застосування методів недобросовісної конкуре­нції та ін.

Одним із нетарифних бар'єрів стосовно імпорту товарів, який останнім ча