Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс 5 page

Так-то Організація Андрія Мельника, на протязі цілого десяти­річчя, вагітного важливими й важкими подіями, активно відограла в українському житті ролю протилежного бігуна до Організації Українських Націоналістів й організованого нею революційно-визвольного руху. При тому вона вживала і вживає тієї самої наз­ви ОУН. Цей політичний парадокс не може вже баламутити ні­кого, хто обізнаний з українським політичним життям за останнє десятиліття. Жодна назва, жодна зовнішня ширма не може за­крити дійсности, виявленої такими виразними фактами.

Цей розвиток промовисто унагляднює наявність факту, що в ОУН до 1940 р. існували два різні, протиставні ідеологічні й по­літичні потенціяли, напрямки, дві протиставні концепції, що в ній гуртувались люди протилежних наставлень. Стан механічного зв'язання їх в одній організації міг існувати за неоднакових умов життя й діяльности двох частин Організації. На Рідних Землях в безпосередній революційній боротьбі, серед її вимог і умов завершувався процес кристалізації, уодностайнення і природної селек­ції, а в еміграційних умовах могли триматися Організації неоднородні елементи, механічно з нею зв'язані, й такі, що мали свої цілі, зацікавлення супроти визвольного революційного руху, а при тому мали можливість ухилятись від того, щоб цілим своїм життям, цілою своєю істотою віддатись йому вкластися в його рамці.

Але такий стан міг тривати тільки так довго, поки існували такі умови. Він не міг витримати внутрішнього піднесеного роз­пряження в тому моменті, коли протиставні до діючого революцій­ного активу елементи й тенденції намагалися скерувати Органі­зацію на інший, чужий їй напрям. Тоді мусіла наступити експльозія, розрив одного, а не одноцілого, розрив по лінії існуючої вже щілини. Так само не міг такий стан механічного з'єднання витри­мати високого зовнішнього тиску тоді, коли ціла Організація, обид­ві її частини, крайова і закордонний провід, – мусіли стати в од­ній і тій самій боротьбі. Тоді мусів прийти розкол між революцій­ним активом, який був готовий і рішений на ту боротьбу, а між тими елементами, які хотіли її оминути, піти іншим шляхом і по­тягти за собою Організацію. Обидва ці моменти зійшлись разом у переломовий час другої світової війни.

В когось може бути думка, що ціла політика й діяльність Ор­ганізації Андрія Мельника пішли шляхами протиставними до ді­яльности ОУН головно під впливом сили відштовху після внут­рішнього конфлікту і розриву; що в ній були і є теж такі елементи, такі тенденції і люди, які наставлені радше іти шляхом револю­ційно-визвольної боротьби, шляхом націоналістичним так, як ОУН. Але їх відштовхує факт розколу і через те в їхній Організа­ції взяли верх ті елементи і тенденції, які мають протилежне на­ставлення.

Так могло б бути в іншій обстановці. Напр., у питаннях відно­шення між обидвома організаціями, сказати б, сам-на-сам, чи теж у питаннях внутрішньої політики. Там може брати верх сила від­штовху, суперництва над домінуючим, власним ідейно-політич­ним наставленням. Але не в засадиичих питаннях шляхів визволь­ної боротьби і самостійницької політики, як, напр., у питаннях: підтримувати почин відновлення самостійної держави проти волі чужої сили, чи виступати проти нього тоді, коли ця чужа сила його ліквідує? Чи вести революційну боротьбу під час війни на два фронти, проти большевиків і проти гітлерівського поневолення, коли гітлеризм виявив уже своє відношення до України не інше, як большевики, – чи ждати на вислід війни, тримаючи протибольшевицький фронт, а супроти німців маневрувати, комбінуючи в одно меморіялову політику, співпрацю на одних відтинках і пасивну непричасність на інших? Або в питанні: підтримувати, чи за­суджувати і поборювати ведення революційно-збройної боротьби УПА в ситуації після закінчення другої світової війни? Все це спра­ви засадничі, в них вирішує рація визвольних змагань. Це вже пи­тання відношення до ворогів, а не до такого, чи іншого відношення між двома організаціями.

Можливо, що в Організації А. Мельника залишилися ще такі елементи, місце для яких у революційно-визвольному фронті, і їх там тримають інші зв'язки, або які намагаються спрямувати цілу свою Організацію на цей шлях. Якщо так, то вони там у меншості, чи без належного впливу й голосу, а вирішують і кермують проти­ставні тенденції і люди. Тому-то й не могли дати успішного висліду трикратні, від 1946 р., переговори між обидвома Організаціями, щоби дійти до порозуміння і далі йти спільним шляхом. Таке поро­зуміння й узгіднення було б можливе на тій базі, що Організація А. Мельника фактично стає на шлях ОУН, а не тільки носить цю назву, включається в революційно-визвольний фронт, від якого відійшла і стала проти цього. Але в Організації Мельника завжди беруть верх ті тенденції, які порозуміння трактують, як акт виз­нання, що Організація Мельника націоналістична, визвольно-ре­волюційна, що її шлях правильний, і намагаються перетягнути ОУН на свій шлях. В дальшому розвиткові подій треба сподівати­ся в Організації Мельника політичної кристалізації по лінії роз­ділу неоднородних елементів, або завершення її ідеологічної й політичної асиміляції.

*

Зміст, причини і наслідки вилучення з ОУН групи Андрія Мель­ника вже достатньо виявились. Осталося невисвітлене, навіть і за­гадкове для української суспільности, питання самого проведення того розділу. Чому саме в той час і в такий спосіб він відбувся? Українське громадянство бачило й переживало потрясення про­цесу розділу й болюче сприймало те, що він мав місце якраз в такий важкий і відповідальний час. Скрізь стояло питання чи це було конечне, чи не можна було тої справи розв'язати іншим спо­собом, в інший час, більш пригожий для внутрішнього порядку­вання, коли не було б таких далекосяглих зовнішніх подій. Це пи­тання історичного порядку і на нього треба дати відповідь.

Коротка відповідь така: акт з 10. 2. 1940 р. був не тільки немину­чою розв'язкою глибинного процесу всередині ОУН, але він пере-рішував в головних засадах напрямок і конкретний план револю­ційної, визвольної боротьби і самостійницької політики ОУН під час війни. Стояли проти себе дві протиставні концепції. Одну при­йняв ПУН Андрія Мельника; вона була основою цілої політики його Організації під час війни. Друга концепція, намічена провідним ре­волюційним активом, який створив опісля Революційний Провід ОУН, дала напрям боротьбі й політиці ОУН в цілому розвитку по­дій під час II. світової війни. Питання стояло дуже чітко: або – або, один або другий шлях.

В першій половині січня 1940 р., в одній європейській країні, що тоді ще не стояла у війні, тодішній Провідник ОУН на Рідних Землях Тимчій-Лопатинський і автор цих рядків подали полк. Ан­дрієві Мельникові, як голові ПУН-у, від ОУН в Україні й від про­відного революційного активу низку пропозицій, які в одній ча­стині накреслювали плян визвольної боротьби і самостійницької діяльности ОУН в новій ситуації, а в другій частині торкались ор­ганізаційно-персональних справ ПУН-у, поладнання яких було конечне, щоб привернути довір'я в Організації до Проводу.

Треба пригадати собі тодішню ситуацію: Німеччина розбила й зайняла Польщу, довга зимова тиша в другій війні між польською і західньою кампанією Гітлера; існує й діє пакт німецько-совєтської приязні розподілу сфер впливів; війна СССР з Фінляндією, західні держави заявляються по боці Фінляндії, готується їй під­мога, Гітлерові ця війна не на руку, старається її потушити, не пе­репускає м. ін. достав з Італії до Фінляндії; большевики, зайнявши Галичину й Волинь, починають «прибирати їх до рук». В такій си­туації представники революційного провідного активу пропонують, м. ін., засади й проекти до пляну дальшої боротьби.

Дотогочасний розвиток війни не створив особливо пригожої для нашої справи зовнішньої ситуації. Український самостійницький рух не зацікавлений у війні між Німеччиною і західніми держа­вами, не може в жодний спосіб ставати по одній чи другій стороні, ані давати втягати українські сили в ту війну. Нас заторкує пере­дусім відношення посторонніх сил до наших визвольних змагань і до нашого ворога СССР. За союзників можемо уважати тільки такі народи, які на ділі поставляться прихильно до державної самостійности й соборности України. Фактично союзника СССР не можемо уважати за союзника чи приятеля України. В тогочасній міжнародній ситуації для нас найважливіше значення має війна між СССР і Фінляндією. Український визвольний рух повинен якнайсильніше заманіфестувати, що він повністю стоїть по боці Фінляндії, яка боронить своєї незалежности перед імперіялістичною агресією нашого найбільшого ворога. Ми повинні мірою наших сил і спроможностей виступити активно з допомогою по боці Фін­ляндії і солідаризуватися з тими всіми міжнародніми силами й акціями, які підтримують Фінляндію збройне, політичне й матеріяльно. Світова війна ще лише розгоряється, треба рахуватися з тим, що вона захопить і ті держави, які ще невтральні. СССР буде намагатися якнайдовше так маневрувати, щоб підсичувати війну, а самому не вступати в неї, аж при кінці, коли обидві воюючі сто­рони будуть виснажені, щоб повалити, чи бодай якнайсильніше підорвати обидві сторони. Одну, переможену придавити стопою переможця, а другу, виснажену війною, підмінувати й розсаджу­вати комунізмом. Можна рахуватися з різними змінами укладу сил воєнних фронтів. На підставі дотогочасного розвитку війни та ви­явлення цілей обидвох воюючих сторін треба цю війну трактувати як не нашу.

Революційно-визвольну боротьбу ОУН має провадити, керму­ючись виключно доцільністю з погляду наших внутрішніх умов, можливостей і потреб, станом наших сил, положенням большевиків і цілою ситуацією всередині СССР. Нема підстав для того, щоб у наші пляни вводити розрахунок на зовнішні сили, та дострою-вати свою боротьбу до їх політики. Так само свою закордонну ро­боту намагатися вести всюди однаково, цілком незалежно.

Відповідно до таких загальних стверджень, заложень і напрям­них представники провідного революційного активу й Організації на Рідних Землях поставили проекти практичного характеру. Важливіші з них були такого змісту:

Після поширення большевицької окупації ЗУЗ посилити орга­нізаційну, політичну й бойову діяльність на рідних землях, зок­рема на ОСУЗ, щоб на всіх землях України досягнути такого поси­лення революційного потенціялу й зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ. Спеціяльну увагу присвятити мілітаризації руху і підготовці до розгорнення широкої повстанчої акції. На випадок намагань большевиків ліквідувати головну базу зорганізованого націоналі­стичного революційного руху через масове заслання і виселення всього національно-свідомого елементу, ОУН організує широку повстанчу акцію, мобілізуючи до неї ввесь боєздатний і певний елемент, і вестиме партизансько-повстанчу боротьбу в захист виселюваних теренів. Розпочата партизанська акція має стати вогни­щем широкої повстанчої боротьби. Це робити тоді, як внутрішнє положення на Рідних Землях буде цього вимагати, зокрема в об­личчі загрози ліквідації головної бази руху, – без уваги на таку, чи іншу міжнародню ситуацію, не дивлячись на дальший розви­ток війни.

В діяльності на закордонних теренах зразу поставити, як го­ловну акцію, активне включення у фінсько-совєтську війну. Для того використати цю обставину, що західні держави заявились по боці Фінляндії і йдуть їй з допомогою, зокрема Франція підготов­ляє висилку на фінський фронт своєї військової частини. В тому ж самому часі, від осени 1939 р. у Франції переводиться насильне мобілізування українців в ЗУЗ до польської армії, мовляв, вони гро­мадяни Польщі. Цьому треба найсильніше протиставитися. Спо­лучити обидва моменти в одно і поробити наполегливі старання для зорганізування української військової частини, як самостій­ного національного леґіону з добровольців, з ціллю воювати проти большевиків в обороні волі Фінляндії. Включити цю акцію в плян французької мілітарної допомоги Фінляндії і в той спосіб запевни­ти собі підтримку в його проведенні. Таким чином було б спаралізо­ване насильне включення українців до польської армії, і постав би за кордоном український леґіон для боротьби з большевицькою Росією.

Незалежно від дальшого розвитку подій та акція мала б при­нести такі користі українській визвольній справі після створення леґіону: перетворення фінського фронту на фронт волелюбних народів, які спільно борються за незалежність проти московського імперіялізму; політично-пропаґандквний, антибольшевицький вплив на вояцтво совєтської армії, зокрема на українців; маніфе­стація перед цілим світом, що українці борються з московським загарбницьким імперіялізмом скрізь, де мають змогу, і що Укра­їна стоїть по тому боці, де йде оборона незалежности народів перед тим імперіялізмом.

Для збереження незалежности і всебічности зовнішньої полі­тики і закордонної діяльности націоналістичного руху зразу про­вести такі приготування: Андрій Мельник, як голова ПУН-у, з частиною Проводу повинен під час війни перебувати у Швейцарії, чи іншій невтральній країні, яка має тверду лінію зберегти нейтральність у війні між Німеччиною і західніми державами. Там треба творити головний закордонний центр визвольного руху, який буде репрезентувати його на міжнародньому форумі, і наскільки це буде можливе під час війни – кермувати цілою закордонною діяльністю, зв'язувати акції по обидвох боках. Рівночасно, не га­ючи часу, зараз створити два політично-оперативні закордонні центри, які мають організувати нашу діяльність і провадити полі­тичну акцію, згідно з генеральною лінією Організації, в комплек­сах обидвох воюючих сторін. Один такий осередок у Німеччині мав би охоплювати теж усі країни, що знаходяться в її політичній орбіті. А другий осередок в сфері західніх держав творити поза Европою, там де є більша українська еміґрація, в Канаді, або ЗСА. Обидва ці центри стараються втримати політичний і організацій­ний зв'язок з головним центром на невтральному терені, але коли б це було унеможливлене котромусь з них, – він має провадити свою роботу самостійно.

Рівночасно з цими проектами поставлено полк. А. Мельникові вимогу відповідно упорядкувати справи в самому ПУН-і, щоб ПУН давав Гарантію самостійницької націоналістичної лінії і мав до­вір'я Організації. Зокрема усунути з ПУН-у таких людей, проти яких існували обосновані закиди в зраді і таких, які ламанням вну­трішньо-організаційних засад і політичної лінії Органзації підорвали довір'я до себе і до Проводу.

Так само були поставлені вимоги щодо збереження націоналі­стичної лінії у внутрішній політиці, зокрема перервання загравань з політичними противниками. З одного боку з польонофільською групою УНР, яка теж і в той час робила українську справу до-чіпкою до справи польської. З другого боку, з групою Палієва, яка виразно стояла на позиціях орієнтації на Німеччину, а наслідуван­ням гітлеризму й зловживанням імени українського націоналізму створювала довкола нього баламутство.

Проекти і вимоги, подані Тимчієм-Лопатинським і мною, Ан­дрій Мельник, як голова ПУН-у, потрактував так, що, апробуючи деякі з них, відкидав якраз ті наймаркантніші, які становили стри-жінь цілого пляну. Відносно постановки діяльности й боротьби на Рідних Землях Андрій Мельник відкидав можливість розгортання широкої збройної боротьби, партизансько-повстанчої акції в існу­ючій міжнародній ситуації, хоч би того дуже вимагало внутрішнє положення на Рідних Землях. В цьому питанні він ставив такі пер­спективи: війна щойно розгоряється. Можна з певністю рахувати на війну Німеччини з СССР. Нам треба виждати пригожого мо­менту і включити свою боротьбу у війну проти большевизму. За той час треба розбудовувати, підготовляти і зберігати свої сили. Навіть коли б ми мали втратити багато з існуючих сил і позицій через масове виселення західніх земель, то не можна розпочинати повстанчої боротьби в існуючій ситуації, якщо б ми були відокрем­лені в ній, бо цим можна стратити шанси і спроможність до бороть­би в пізнішій, пригожій ситуації. Німеччину трактуємо як нашого союзника і мусимо достосовувати свою боротьбу до розвитку міжнародніх подій, бо той розвиток іде в корисному для нас напрямі, не зважаючи на тимчасове, тактичне порозуміння між Німеччи­ною і СССР.

Так само А. Мельник відкинув пропозиції відносно акції у фін­сько-російській війні. Мовляв, це епізод, без більшого значення. Фінляндія, далека від нас і нам недоцільно на її фронті витрачувати свої сили, які треба зберігати на пізніше. Така акція втягну­ла б нас у небажані міжнародні комплікації, ми увійшли б у конфлікт з Німеччиною, яка змагає до потушення війни у Фінляндії через акцію, зв'язану з акцією західних альянтів. А нема виглядів, щоб вони через справу Фінляндії входили у поважний воєнний конфлікт з СССР.

Рівнож плян до постановки незалежної закордонної діяльности Андрій Мельник відкинув в головних точках, визнав за непотріб­ний свій переїзд до іншої, невтральної країни і творення двох ін­ших центрів другого ступеня, по обидвох частинах світу, розрі­заних західнім фронтом. Мовляв, досі вдалося ПУН-ові втримати всюди зв'язок і безпосередньо кермувати нашою діяльністю на трьох континентах, з одного осередку, це пощастить і в дальшому розвиткові війни.

Вимоги в питаннях внутрішньої політики були збуті вияснен­нями, що таких загравань не було й нема. А в справах внутрішньо-організаційних полк. А. Мельник відмовив провести зміни.

Крайовий Провідник Лопатинський і я їхали до А. Мельника, щоб йому, як голові ПУН-у подати від революційного активу Орга­нізації такі проєкти-вимоги, які а) твердо устійнювали б генеральну лінію революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики серед бурі надходячих подій, б) поладнали б справи самого ПУН-у так, щоб він був Гарантом реалізації такої концепції, і в) встанови­ли б відповідну до пляну і до ситуації розставку сил і керівництва. В обговореннях виявилося цілком виразно, що стоять проти себе два різні розуміння ситуації, дві протилежні концепції-пляни.

Андрій Мельник і ПУН поставили головний наголос на те, щоб визвольні змагання провадити в пляні розвитку міжнароднього укладу сил, в пляні розвитку війни. Поставили ставку на війну інших держав проти СССР, на Німеччину, яка мусіла в таку війну вступити. Тому Німеччину трактували як союзника. Включення справи визволення України в німецько-совєтський конфлікт, до якого йшло, і достроєння нашої політики так, щоб не викликати конфлікту й неприхильного наставлення збоку Німеччини – це було основне заложення, з якого виводилися всі висновки. Актив­ність і послідовність в тому, що йшло по такій лінії, пасивність, стриманість і вижидання у всьому, що під тим оглядом було неви­разне, сумнівне. Теж справи боротьби на Рідних Землях, її поси­лення, форм і пляномірности трактувались під кутом вбудування у воєнний конфлікт.

З другого боку, революційний актив ОУН ішов по лінії власної революційної боротьби. Нормування її за своїми вимогами і по­требами, а не достосовування до зовнішньої ситуації. Загальну ситуацію і сторонні сили розцінювано з нашої точки погляду від­повідно до їх відношення до справи визвольної боротьби України. Не узалежнювання нашої боротьби від політики жодної держави, але найдальше посунена стриманість, доки вони виразно й реально не поставляться позитивно до визвольних змагань України. Ве­дення в кожній ситуації принципової політики і визвольницької діяльности, без уваги на міжнародню ситуацію і становище чу­жих сил.

ОУН не могла зійти зі свого шляху, піти по тій лінії, яку обрав ПУН А. Мельника. Тимчій-Лопатинський і я заявили це виразно Андрієві Мельникові, що ОУН піде своїм шляхом.

10-го лютого нарада провідного активу ОУН, покликала Рево­люційний Провід ОУН, з С. Бандерою на чолі, який обняв кермо діяльности цілої Організації. ПУН А. Мельника і частина членів ОУН пішли своїм, окремим і протилежним шляхом.

Намічений попередньо плян був реалізований ОУН в дальшій діяльності, поскільки була для цього змога. Революційний Провід цілу вагу поклав на розгорнення діяльности на Рідних Землях. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський з іншими членами Крайового Проводу зразу після 10. 2. подались на Рідні Землі. Крайовий Провідник Лопатинський з д. Опришком-Медведем і подругою Зеною Левицькою заскочені відділом НКВД, загинули в бою, порозривавшись гранатами. Але зараз до Краю виправлено більше груп і кількох членів революційного Проводу ОУН і працю на Рідних Землях поставлено в наміченому пляні.

На закордонних теренах значна частина організаційних клі­тин осталася в руках і по боці А. Мельника, зокрема на американ­ському континенті. Революційний Провід прийняв лінію, щоб видвигати справу конфлікту й зірвання з ПУН-ом А. Мельника тільки на таких теренах, де можна належно справу висвітлити і поставити свою діяльність через висланих людей. Робити цього через кореспонденцію в умовах війни було неможливо. Пороблено старання для переїзду до Америки члена Революційного Проводу, для ставлення окремої акції ОУН в країнах західніх держав. Але ці старання були спаралізовані людьми з групи Мельника і таким чином позаєвропейські терени на час війни залишились під впли­вом групи Мельника. Так само всі зовнішньо-політичні станиці ОУН в Европі, крім Німеччини, залишилися в руках А. Мельника. Революційний Провід не хотів паралізувати того, чого не міг пе­ребрати і поставити. Вкінці всі європейські станиці, опановані А. Мельником, опинилися в німецькому мішку. Сам А. Мельник теж переїхав до Німеччини та частково постягав туди представників з інших країн.

В справі організування військової частини до Фінляндії Рево­люційний Провід зразу розпочав заходи. Не маючи змоги робити у Франції, бо тамошня станиця Організації була по боці А. Мель­ника, вислано членів ОУН до Фінляндії і розпочато там старання, щоб зорганізувати акцію з допомогою фінських закордонних зв'я­зків. Але ці старання були перервані закінченням фінсько-москов­ської війни.

Революційна ОУН спрямувала цілу свою увагу й енергію в на­прямі підготови й організування боротьби на Рідних Землях, її розвиток і протиставність групи А. Мельника – вже відомі.

Сьогодні висвітлюємо головні причини акту з 10. 2. 1940 р., який вирішив про те, що революційно-визвольний рух під час другої світової війни і по сьогодні пішов тим шляхом, яким його повела революційна ОУН, а не тим, яким ішла і йде Організація А. Мельника. Це справа історичного значення і вона мусіла бути колись висвітлена. Тепер на це прийшов час.

Досі ми залишали в тіні ці найважливіші, вирішні моменти того процесу, справу двох протиставних концепцій визвольної політики. Як сказано вже, на початку не можна було розкривати тих справ з уваги на їх актуальність. Після війни, коли вони вже перестали такими бути, ми далі зберігали мовчанку з тих при­чин, щоб вияснення не було використане й зінтерпретоване в сенсі політичної денунціяції. Уважаємо за шкідливе для національної справи кожне таке поступовання, яким переноситься справи укра­їнської політики в таку площину, що вони стають предметом встрявання чужих чинників. В той час, коли в Західній Европі прокочувалася хвиля нагінки на коляборантів з гітлерівською Ні­меччиною, була загроза підтягнення під цю катеґорію і тих україн­ських політичних напрямків, чи діячів, які керувались своїм розу­мінням рації української справи, своєю оцінкою положення і до­цільністю такої, чи іншої політичної лінії. Питання правильности чи шкідливости таких напрямків – це питання внутрішньо-укра­їнське, яке повинно бути розглядане в такій обстановці і в такий спосіб, щоб у це не втручалися сторонні чинники. Це справа чести і суверенности української політики. Хто грішить проти неї, той підриває головне її коріння. З таких-то міркувань ми відкладали оці висвітлення на відповідний час, коштом того, що далі будуть існувати в публічній опінії різні баламутні погляди і вістки.

Тепер, на нашу думку, настав час, коли можна вияснити. В по­літичній думці західнього світу вже переважає тверезий погляд, що в відношенні до України й інших народів, які перед совєтсько-німецькою війною були поневолені Москвою, в жодному випадку не можна стосувати питання коляборації, квіслінґівщини. З по­гляду зовнішнього світу, в українському політичному житті не було й не могло бути нічого такого, що можна б так трактувати. Ми, цілий український політичний світ, не має нічого такого з часів світової війни, що надавалось би під розсуд чужинців. І на такому становищі повинні завжди солідарно стояти усі українці. Бо ми мали два фронти, двох ворогів одночасно й ні одного приятеля – в чужій державі. Той зовнішній світ, з яким Україна мала справу під час війни, це були тільки вороги, які воювали між- собою за її шкуру. І в нас не було такого політичного напрямку, такого сере­довища, яке, суттю кажучи, ішло б на співпрацю з Німеччиною так, як це робили інші, що пактували з Гітлером і скупляли собі спокій від нього коштом інших народів. Коли ж якісь українські чинники в розпачливому становищі уважали, що найважливіша справа рятуватися найперше від того ворога, який старший, істо­ричний, «вічний», і що неможливо боротися в такій ситуації на два фронти, або які рахували на те, що в німецькій політиці, під час війни з СССР, буде бодай трішки якогось політичного глузду су­проти народів, які ведуть боротьбу проти того ж самого ворога, – то котрий нарід має якенебудь моральне право це судити, розгля­дати як коляборацію? Де є на світі такий нарід, така держава, які мали б таку ситуацію, чи навіть значно легшу і не сплямили своєї політики пактуванням з великим лихом – загрозою для цілого світу, чи-то з гітлеризмом, чи з його старшим братом і майстром – большевизмом? Кожну таку спробу сторонніх чинників судити якусь українську політичну течію, як коляборантську, мусимо з обуренням відкинути.

Але тепер уже та хвиля запаморочення в західньому світі про­минула й не може вже бути в українському політичному житті за кордоном викликаної ним психози, що треба щось таїти, укри­вати. В нас такого не було й немає. Тепер, врешті, можемо спокійно розглядати всі явища нашого політичного життя недавнього ми­нулого, самі між собою і самі для себе. Чужинним чинникам не­має до того ніякого діла, чужих судів ми не шукали й не маємо шукати. Але й не маємо чого скривати, промовчувати. Висвітлити такі питання, які тут були порушені уважаємо за конечне і ко­рисне для правильного розвитку українського життя. З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історич­них моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасності живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаться. Отже роз'яснення вчорашнього служить роз'яс­ненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті.