Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном 5 page

Процес засвоювання вартостей і надбань нашого руху іншими політичними середовищами завжди врівноважується тим, що ОУН постійно плекає, розвиває й удосконалює націоналістичну ідею «в чистій формі», завжди йде попереду в здійсненні її, поборює її ви­кривлення і зловживання і таким чином забезпечує рух перед роз­губленням, зникненням у піску. Внутрішнє змагання на ідейно-політичному фронті мусить бути постійно підтримуване, однаково при всякому розставленні сил, як при відокремленні, так і при консолідації. Питання: відокремлення і двоподіл фронту, чи співдія і ідейне проникання, може бути трактоване як справа актуаль­ної політичної тактики, з погляду актуальної ситуації і доціль-ности, або як питання засадничої настанови руху. В цьому друго­му, випадку мусить бути у нас скристалізований погляд і однако­ва, для всіх обов'язкова лінія. Бо одна чи друга розв'язка такої принципової проблеми веде до далеких, розбіжних наслідків. Не може один і той самий рух іти однією ногою по одній дорозі, а дру­гою по другій, коли ці дороги розходяться. Коли в цій справі буде до кінця продумане однакове становище, тоді будуть усунені роз­біжності в думках щодо нашої повсякчасної внутрішньо-політич­ної тактики.

Ми рішучо виступаємо проти засади відокремлювання нашого руху і нашої політичної акції від решти українського організова­ного політичного життя й акції, засади двоподілу. Ми визнаємо і реалізуємо засаду змагання до однієї скоординованої самостійниць­кої політичної дії, засаду співдіяння в ній усіх українських само­стійницьких політичних середовищ, засаду органічного, ідейно-політичного проникання й узмістовлювання. На сепаратну само­стійницьку акцію йдемо з конечности тоді коли цього вимагає виз­вольна справа, коли через поставу інших є неможливою одна спільна політична дія, згідна з потребами визвольних змагань.

Таке наше принципове становище є подиктоване потребами визвольної боротьби, яка вимагає зосередження всіх сил, і основ­ними ідейними постановами нашого руху, які визначають його ролю в житті й розвитку українського народу. Перша мотивація з погляду потреб самостійницької політики подана попередньо. В аспекті розвитку самого руху справа стоїть так: якщо б прийняти лінію відокремлення й двоподілу фронтів як засаду, то кінець-кінцем перед рухом стала б альтернатива: або відмовитися від ідейно-політичного охоплювання і узмістовлювання цілого життя, зокрема політичного, або стати на шлях послідовного заперечення всіх інших організованих сил. Уважаємо за неправильне, щоб на­ціоналістичний, революційно-визвольний рух ставив себе в таку ситуацію, перед таким «або-або». Одне і друге розходиться з його ідеєю. Монопартійно-тоталітарна система шкідлива для розвитку нації, завжди згубна для панівної політичної монопартії і її ідей. Як для цілої нації, так і для кожного здорового політичного руху найсприятливішим є такий лад, в якому панує справжня свобода, в якому ідеї, політичні програми й концепції вільно розвивають­ся й змагаються між собою, політичні організації вільно плекають, поширюють і ведуть свою діяльність. При цьому є свобідна кон­куренція, порівняння, взаємний вплив, ріст і поширення того, що найкраще себе виправдує, зникання всього непридатного, меншевартісного, слабого чи віджилого. В такому ладі, в такій атмосфе­рі свободи націоналістичний рух має більше даних підбити душу українського народу й зробити йому найкращі послуги. А про те ж ідеться. В системі справжньої свободи суперництво між різни­ми ідеологічними, суспільнополітичними течіями й організаціями розв'язується критеріями ідейно-морального порядку, а не приму­сом і насильством. Ми боремося за такий лад справжньої свободи і будемо його реалізувати.

По овочах пізнається дерево, а чинники політичного життя – по ділах. По суті немає ріжниці, чи якийсь політичний чинник ви­разно визнає тоталізм і монопартійні тенденції, чи тільки на ділі чинить так, що веде його в той бік, хоч би він сам цього й не про­думав до кінця, на словах признавався до демократії, заступався за неї. Так само не істотно, чи хтось за духом моди і під смак часу говорить про свою демократичність, чи ні, важливе те, куди кого ведуть його діла.

В українському житті за кордоном зустрічаємо чимало прикла­дів того, як різні групи, які на кожному кроці галасують про свою демократичність, протитоталітарне наставлення, коли дістануть в руки якусь «владу», ініціятиву, змогу вирішувати, часто нехту­ють іншими, поводяться самовладно. Не думаємо цьому ліпити ярлик диктаторства чи тоталітаризму, як це часто робиться в де­магогічних або й денунціяторських цілях. Вважаємо це просто за вияв суспільно-політичного примітивізму й егоїзму кліки. Але та­ке наставлення завжди веде до таких самих практичних наслід­ків.

Існування й дія різних політичних напрямків та організованих середовищ – це природне, нормальне явище, з яким ми погоджу­ємося, якому визнаємо рацію існування і не прагнемо його усу­нення. З цього робимо висновок, реалізуємо свою настанову на практиці, усуваємо прояви, які не потрібні і які завели б нас в ін­ший бік або зображували б нас у невірному світлі. Наша система діяння мусить бути така, що не суперечила б засаді многопартійного укладу українського політичного життя, давали б нам спо­сіб діяння серед нього, а при цьому відкривала б нам шлях для росту, постійного поширення нашого руху, проникання й узмістовлювання нашими ідеями цілого життя. Засада принципового відо­кремлення себе і своєї дільности від інших організованих сил є цьому суперечна.

Кілька практичних висновків. Коли реалізуємо напрямок співдії з іншими й впливу на них, то до своїх успіхів зараховуємо не тільки безпосередні наші власні акції, але й вплив на інші сере­довища, якщо вони ставатимуть на правильні позиції і вестимуть корисну для нації боротьбу. Натомість із погляду монопартійницького чи прямо вузькогрупового еґоїзму таке навертання інших су­перників на правильні шляхи розцінюється неґативно, бо воно скріплює їх позиції й утруднює усування їх із політичного жит­тя. З цього ж самого мотиву вони найгостріше протиставляться іншим організаціям, які найближче споріднені ідейно-програмо­вими постановами й політичною роботою, бо це найближчі кон­куренти. Навпаки, з погляду інтересів цілости й співдії з іншими, до близьких ставимося як до близьких, з ними співдіємо найтісні­ше, воліємо, щоб вони міцнішали, ніж дальші від нас противники. Партійний еґоїзм часто штовхає людей і групи до того, що вони воліють, щоб ніхто не зробив якогось корисного для загальної справи діла, коли вони самі того зробити не можуть.

Коли станемо так аналізувати внутрішнє українське політичне життя у свобідніших еміграційних умовах поза боротьбою і роз­важаємо до кінця, то доходимо до такого висновку: мотиви вузько-групового еґоїзму й засліплення, мотиви персонального кар'єриз­му і боротьби клік за владу, принципова нетерпимість супроти ін­ших політичних чинників і програмова настанова на монопартійність чи ексклюзивність – всі ці мотиви в практичній діяльності приводять до такої самої дії. А другий висновок із такої аналізи той, що ціле українське політичне життя на еміграції хворіє на таку ж епідемію: на словах галас про демократію і про національ­ну справу, а на ділі – запеклий груповий чи особистий еґоїзм і кар'єризм. Занадто багато таких проявів бачимо в усій консолідаційній акції, довкола Національної Ради і в поодиноких середови­щах. Не вільне й наше середовище, в ширшому розумінні, від та­ких нездорових проявів. Треба лікувати все, а мусимо почати від себе.

Визвольні змагання і правильний розвиток українського по­літичного життя вимагають такого укладу, щоб гармонійно про­ходили два процеси: перший процес кристалізації та перемоги найздоровішої національної ідеї, найправильнішої визвольно-політич­ної концепції, домінації їх у цілому політичному житті й ривалі-зації в одностайній самостійницькій діяльності й боротьбі. А дру­гий, паралельний процес – це зростання і з'єднання сил, таке їх внутрішнє взаємовідношення, яке не допускає до самовинищу­вання і взаємного паралізування, а збуджує, підносить потенцію всіх і жертвенність у визвольницькій праці. Таке гармонійне узгід-нення цих двох процесів реалізується інтенсифікацією власної діяльности, всес-тороннім скріпленням нашого руху, через співдію з іншими середовищами в самостійницькій дії, через проймання й узмістовлювання нашими ідеями цілости. Це і є наша концеп­ція внутрішньої політики. А в основі всього стоїть спрямування всіх сил, всієї енерґії й уваги визвольних змагань до боротьби, за кордоном – до закордонної самостійницької акції.

Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку – інші, а яку – спільно. Наш обов'язок – зробити самим най­більше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші робили якнайбільше.

Ще кілька речень до справи приєднання інших сил до само­стійницької закордонної акції.

Закордонне Представництво УГВР, відділ УПА, який відбув рейд на захід, Закордонні Частини ОУН(р) і всі націоналісти-революціонери мають особливі зобов'язання перед боротьбою на Рідних Землях. На всіх лежить перша й головна відповідальність за те, що зроблено для визвольної справи, як виглядає закордонна акція, які її досягнення. Бувши безпосередньо зв'язані з крайовою революційно-визвольною формацією УГВР-УПА-ОУН, всі мають немов головне представництво її за кордоном. Але його належить трактувати як найбільше зобов'язання, як першу, головну відпо­відальність, а не як монополь. Визвольну боротьбу веде сьогодні весь український народ. Його самого і його змагання репрезентує за кордоном уся політична еміграція. Вона як збірне представни­цтво має обов'язок поставити закордонну самостійницьку акцію. гідну визвольної боротьби в Україні та відповідну до її вимог. Ці­лість еміграції, всі її організовані чинники несуть спільну відпо­відальність за закордонну роботу. Нам треба розбуджувати, під­носити це почуття обов'язку, мобілізувати всіх для дії. А переду­сім мусимо зробити все можливе, щоб ціла еміґрація, всі її части­ни почували себе зв'язаними з боротьбою на Батьківщині. Не тре­ба промовчувати, замазувати фактичного стану на рідних зем­лях, як виглядає там боротьба, які сили беруть у ній участь, яка є ціла визвольно-революційна формація. Було б шкідливо вводи­ти в цій справі дезорієнтацію чи допускати її. Але ставлення му­сить бути завсіди таке, щоб не виходило з цього вказування на те, яких чинників немає в тій боротьбі. Бо не про те йде, і це ні до чого не доводить. Треба остерігатися такого тону, який викликає враження, що хочеться за кордоном монополізувати право працю­вати на користь боротьби на рідних землях або капіталізувати ту боротьбу для групових цілей. Важка боротьба на Україні є доб­ром цілої української нації. За кордоном можна і треба тільки служити справі визвольних змагань, а це зобов'язані робити всі, в міру своїх сил і спроможностей, – але робити правильно. Кож­ний українець і кожний політичний чинник за кордоном може ве­сти корисну для визвольної справи діяльність, добре прислужи­тися визвольній боротьбі на Батьківщині чи то пропаґуванням її, чи в зовнішньополітичній роботі, чи поширюванням ідеї спільно­го фронту революційно-визвольних змагань усіх протибольше-вицьких народів. Таким чином він включається у визвольний фронт і має відношення до визвольних змагань. А це відношення може бути тільки одне у всіх: служба визвольним змаганням України.

Націоналісти-революціонери!

Звертаюся до Вас із цим довгим «словом», щоб з'ясувати Вам наше становище і висвітлити істотний зміст нашої політики в по­рушених проблемах. Я хотів передати Вам самий дух, підхід і поставу, а не тільки директиви чи роз'яснення. Для того я старався всесторонньо висвітлити такі питання, в яких буває найбільше блукань.

Нашим природним середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя – боротьба. Для нас політична діяльність, праця завжди була боротьбою, не тільки змістом, але й форми її завжди були такі. Ми стояли постійно на фронті, чолом проти ворога. Всі інші справи, зокрема внутрішньої політики, в нас завсіди були трактовані і розв'язувані у світлі боротьби з ворогом. Хто боровся проти нього, той друг-брат, хто ставав на його сторону – того не було по цьому боці фронту. Так воно є і тепер на Рідних Землях, де наші друзі, основна частина ОУН і УПА, продовжують бороть­бу, ще тяжчу і ще важливішу.

В боротьбі у нас виробилася й загартувалася незамінима по­става борця-революціонера. За кордоном немає властивого нам се­редовища безпосередньої боротьби, немає безпосередньої зустрічі з ворогом. Але той ворог є і тут, він проти нас. Тільки невидний, укритий. І тут треба з ним боротись. Не тільки боротись, а треба знищити його дію, його щупальця, якими він намагається обплу­тати українське самостійницьке життя. Так само безоглядно тре­ба викорінювати всі ті лиха в українському політичному житті, які дають змогу діяти в його нутрі ворогові й які самі без ворога роз'їдають українські сили, відтягають їх від визвольної справи. Закордонною роботою можна дуже багато помогти визвольній бо­ротьбі і завдавати ворогові удари. Звідси можна йти підмогою боротьбд на рідних землях в різних формах. Звідси треба всім ввій­ти назад у збройно-політичну боротьбу з ворогом, і до того треба найкраще підготуватися. Це – істотні наші завдання, в яких ніхто нас не заступить, і їм мусимо присвятити найбільше уваги й сил. Для цих завдань зберігаймо й розвиваймо свою засадничу поставу. Одночасно треба провадити й іншу працю, яка є важлива й ко­рисна для нашої справи. В ній доводиться поборювати неоправда-ні труднощі таки з українського середовища, мати до діла з про­тивниками, які, не знати чому, часом із самої злоби ведуть спори й звади. Виринають справи, в яких не завжди гаразд видно, де правда і як треба вчинити. Немає такої ясности, як у безпосеред­ній боротьбі. Можна легко розгубитися, заблукати.

Але не зіб'ється з дороги той, хто кожний свій крок орієнтує на головну мету – визволення України, хто в кожній справі, в усякій ситуації кермується однією міркою: що і наскільки корис­не визвольній справі.