Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс 1 page

Стаття ця звернена проти ворожих намагань тих противників укра­їнського націоналізму, які в 1950-ті роки хотіли підірвати, чи звести на манівці український визвольний рух. У той час деякі українські соціялісти й члени УРДП – Української Революційно-демократичної Партії, створеної на чужині Іваном Багряним, намагалися поширити концепцію націонал-комунізму й висунути, як прапорне, гасло «За демократичний лад в Україні», а не гасло «За самостійну національну державу українського народу». Вказуючи на небезпеку гасел «тільки протирежимної боротьби», Степан Бандера висвітлив теж фальш московсько-большевицьких «демократичних» гасел.

Стаття була підписана повним іменем і прізвищем авїора й спершу надрукована в мюнхенському тижневику «Український Самостійник», рік І, чч. 4, 5, 7, 8, 10-13 і 15 за 1950 р., згодом передрукована під ско­роченим заголовком (без слова «тільки») в місячнику «Вісник», Нью-Йорк, вид. ООЧСУ, рік III, чч. 2/37 до 12/47, лютий-грудень 1950, а згодом у збірці «Україна проти Москви», вид. ЗЧ ОУН, Мюнхен, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 2, 1955 р., стор. 338-388.

Уривки чи розділи з цієї статті були друковані: під заголовком «На­ша визвольна концепція» у «Вояцькій Варті», сторінці Т-ва кол, во­яків УПА в Канаді й ЗСА, рік VIII, ч. 5/35, додатку до тижневика «Гомін України», рік XVI, ч. 43/805 з 17 жовтня 1964; під заголовком «Наше становище до Росії» в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік XV, ч. 41/764 з 13 жовтня 1968 р. і в «Гомоні України», Торонто, рік XXI, чч. 23/1046 і 24/1047 з 31 травня і 7 червня 1969 р.

*

Український визвольний рух, мотором якого е ідеологія і кон­цепція українського революційного націоналізму, єдиний в цілому нашому політичному житті останніх двох десятиріч, іде послідов­но своїм шляхом, постійно зростає, продовжує і поширює свою боротьбу через усі величезні потрясення і зміни, що їх переживає наша Батьківщина. Він переборює всі намагання ворогів України знищити його.

Большевицька Москва слушно вбачає в українському націо­налістичному, революційно-визвольному русі найнепримиреннішого, найнебезпечнішого ворога, що безупинно, веде боротьбу з нею на всіх фронтах і відтинках, який все наступає, не тільки підтримує, але й успішно поширює, скріплює протибольшевицьку визвольну революцію. Наша боротьба з Москвою ведеться скрізь, в Україні, серед інших народів поневолених большевизмом, і на закордонних теренах. Рівнорядно з нашим наступом на позиції московського імперіялізму й комунізму, большевики ведуть усиль­ні намагання, щоб знищити наш рух усюди, докорінно. Головний фронт боротьби проходить на Українських Землях. На закордон­них теренах існує його продовження, скрізь діє націоналістичний рух, як одностайна сила й акція.

Всі намагання Москви знищити український націоналістичний, революційно-визвольний рух ОУН-УПА фізично, тотальним на­ступом з чола – виявились даремними. Не зважаючи на найтяж­чі умови боротьби й великі жертви, наш рух продовжує боротьбу, розвивається далі. Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі – це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі ви-соковартісні прикмети націоналіста-революціонера, досконалі ме­тоди організації і способи дії дають йому незламну снагу, міць і гарт. Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани.

Ворог розуміє, що самим фізичним винищуванням йому не зламати української революції, українського націоналізму. Тому він докладає всіх зусиль, щоб заатакувати самі джерела й головні внутрішні підпори його міці, конечно намагається нищити саму ідею українського націоналізму.

Проти націоналістичного руху, як в Україні, так і на чужині, большевики ведуть вперте намагання знищити його, розкласти. Але пряме атакування його з большевицьких позицій є безуспішне. Тому ворог намагається досягти своєї мети з допомогою тих проти-націоналістичних чинників і явищ, які існують в українському політичному житті за кордоном. Він старається різними способами використовувати їх для себе, підсилювати і спрямовувати на по­трібні йому рейки. Бити націоналістичний рух таки українськими руками – це головна напрямна большевицької диверсії.

До таких самих наслідків, корисних большевицьким бажанням, ведуть на ідеологічному й політичному відтинку всі тенденції наближення до комуністичних позицій, будування на них пере­хідних помостів. Затерти чітку межу поміж самостійницьким, виз­вольним рухом і російщиною чи комунізмом, засипати провалля поміж ними – це перша мета ворожих намагань по лінії ідейної демобілізації українського самостійництва. Кожне того роду явище, що творить вилім у непримиренності супроти ворога і його по­зиції – шкідливе визвольній справі, без уваги на те, з яких моти­вів воно походить.

В українському політичному житті за кордоном існує багато таких проявів, які сприяють большевицьким намаганням знищити націоналістичний рух і підривати його визвольницьку дію. Вони мають різнородні причини, а серед їхніх заступників і виконавців часто недостає належного усвідомлення й розуміння того, яку шкід­ливу роботу вони виконують у відношенні до визвольної протимосковської боротьби. Але таке нерозуміння ані трохи не зменшує шкідливости таких явищ. Вони за своєю суттю ідуть на користь ворожим намаганням. Навпаки, це часто збільшує ту шкідливість і покривається з головною тенденцією большевицької Москви – атакувати, підривати й нищити самостійний націоналістичний рух з нібито українських позицій, українськими руками, впрягти до того й використовувати українські сили. В оцінці й у трактуванні таких явищ мусимо дивитися в першу чергу на їхнє діяння і на­слідки, а не тільки на спонуки й наміри їхніх спричинників.

Боротьба на ідеологічно-політичному фронті проти всіх родів московського наступу й підступу має першорядне значення в ці­лому визвольному змаганні. Націоналістичний рух мусить висту­пати цілком чистий і революційно-безкомпромісовий проти всього, що походить від московського большевизму, або до нього доводить, хоч би в дальших, зразу невидних наслідках. Усі питання ідеоло­гічного й політичного порядку треба розглядати передусім з погля­ду боротьби з московським імперіялізмом і його формою-інструментом – комунізмом. Все, що послаблює наші позиції в тому від­ношенні, що притуплює, зменшує чи затемнює діяметральну протиставність, революційну непримиренність, ідейно-моральну й програмово-концепційну вищість українського націоналізму супроти московського большевизму – треба викривати й усувати з нашого політичного життя. У такому теж пляні мусимо розгля­дати те, що діється на міжнародньому форумі, й розшифровувати справжній, глибоко прихований сенс усього того, до чого больше-вики прикладають руки, большевицьку стратегію на ідейному форумі в світовому маштабі.

Ставимо собі завдання докладніше висвітлити деякі намаган­ня з боку відкритих і притаєних противників українського націо­налізму звести визвольний рух з його властивого шляху, підсунути йому неправильні і шкідливі позиції. Не займаємося тут тим, що відкрито поборює, опрокидує революційно-визвольний рух. Хочемо виявити справжню істоту таких явищ, які роблять це при сповид-ному прихильному до нього відношенні.

Провідна, і для всіх того роду намагань спільна, лінія полягає в тому, щоб сучасну визвольну боротьбу звести з її націоналістич­ного шляху, шляху повноцінної Української Національної Рево­люції – на шлях тільки протирежимного спротивурезистансу. Ця лінія спільна і для тих, які з різних причин відійшли від українсь­кого націоналізму чи не спроможні його сприйняти й хотіли б по­тягнути за собою на протинаціоналістичні манівці цілий визволь­ний рух, як і для тих, що уважають таку лінію за перехідний, те­пер конечний етап до підкошення і повного знищення визвольного РУХУ.

*

Намагаючись збити визвольний рух з його націоналістичного революційного шляху, його противники часто послуговуються методою фальшиво зображувати й пояснювати справжні позиції сучасної визвольної боротьби в Україні, як теж обосновувати такі намагання фальшивим висвітлюванням потреб та умов розвитку визвольних змагань. Однією з таких фальшивих суґестій, що на­магаються причепитись до нашого руху і впливати на дальший його розвиток, є наступна комбінація тез і висновків.

У 1941-43 роках, мовляв, виявилося, що на Осередніх і Східніх Українських Землях ідеологія і програма українського націоналіз­му та його концепція української національної революції – несприємливі. За двадцять літ панування большевизму в Україні сталися такі зміни в суспільно-політичному думанні широких мас українського народу, що світогляд, ідейно-програмові цілі марксо-большевизму в теорії знайшли загальне визнання, прийнялися як правильні, найпоступовіші, а ввесь найкращий, найактивніший елемент середнього й молодого покоління, вихований на большевицькій ідеології, є з переконання ідейно-комуністичний. Все не­задоволення – ґрунт для мобілізації мас до революційної боротьби – серед подавляючої більшості народу йде не по лінії принципо­вого заперечення комунізму, його цілей і основних засад, а по лінії заперечення тільки актуальної практики большевицького режи­му, що стоїть у повній протилежності до «приємливих, шляхетних» ідей теоретичного комунізму. В площині національно-політичної свідомости і таких же прагнень в масі українського народу нема тепер принципового глибокого заперечення самої істоти імперіялізму й духа Москви, яка намагається задушити духову культуру, національно-державну й суспільно-економічну самобутність укра­їнської нації. Відчуття й освідомлення того, національний інстинкт ніби вже притуплені. Існує лише заперечення суспільно-економічного визиску, економічного упослідження України й терористич­ного тоталізму большевицького режиму.

Тому боротьба за визволення України, щоб залучити до ак­тивної участи широкі маси, а передусім динамічний, здатний до революції молодий елемент, – мусить нібито бути в цілій поста­новці, отже і в програмово-концепційній, пристосована до тих даних, мусить завернути з націоналістичного шляху на шлях тільки протирежимної боротьби. Боротьбу за повалення больше­вицького поневолення України годі сперти в основі на національно свідомий, рішуче протимосковський і протибольшевицький рево­люційний елемент, бо такого, буцімто, в Україні дуже мало, її треба сперти на все, що наставлене проти самого режиму, проти існую­чого стану. І в тому треба розраховувати не тільки на тих, хто в засаді є проти московського імперіялізму і проти комунізму, але так само й на тих, хто є за комунізм, за його здійснення, а ворожо ставиться до режиму й його практики за «зраду комунізму». За­мість «непопулярного» заперечення цілости большевизму, треба визнати за позитивні «здобутки жовтневої (тобто большевицької) революції», і виступити в ролі їхніх захисників перед режимом, який їх зрадив.

Все це ставиться не як допоміжні, тактичні засоби для підси­лення чи відтяження головного нашого фронту, але навпаки, – як основну концепцію визвольної революції. Отже, це вже не про­блеми політичної тактики на окремих відтинках, в праці серед деяких середовищ, а тільки питання власної, основної програми. Мовляв, нам треба саме такі основні положення прийняти за голов­ні лінії і на них будувати все. Відповідно до того треба відкинути дотогочасні, «вже пережиті» засади українського націоналізму, викоренити їх у власних рядах, змінити свою ідеологію і програму.

Що це значить?

Сама діягноза політичного ґрунту на ОСУ3, яка служила за вихідну для такої концепції, базується на невірній оцінці ґрунту, національної свідомости, політичного наставлення народніх мас і революційних, динамічних елементів. Вона заперечує націоналі­стичну визвольну концепцію, достатню живучість і динаміку при­родних націоналістичних потенцій в українському народі та спро­можність ідеології українського революційного націоналізму захо­пити народ, підняти його на боротьбу за «бути чи не бути». Замість національної революції в повному сенсі, вона висуває концепцію тільки протирежимної боротьби, ідучи за самоообманом, що про­грамовий мінімалізм – усунення самого режиму і виправлення, а не докорінна зміна – суспільно-політичного ладу, гасло рятування «здобутків» жовтневої революції, а не повного відокремлення її теорії і практики, – швидше поведе народні маси на боротьбу, ніж максимальна програма нашої революції. Така концепція заперечує спроможність українського й інших поневолених большевицькою Москвою народів визволитися спільною революційною боротьбою, вона ставить на всі незадоволені з режиму елементи, на комуні­стичні й російські такою самою мірою, як на здецидовані протимосковські й протикомуністичні сили.

Ціла революційно-визвольна боротьба визначена двома основ­ними процесами: будування власної сили визвольного фронту і поборювання ворога, нищенням його сил і позицій. В цих рамках існує широка скаля похідних і перехідних процесів, як, напр., приєднання співдії чи прихильності різних сторонніх, чужих сил; відтягування їх від ворога; порізнювання його з третіми чинника­ми; демобілізування, нейтралізування різних елементів у ворожо­му таборі: перетворювання цілої обстановки з ударів з ворогом на найсприятливішу для нас, а трудну для ворога; активізування, по­силювання одних площин і відтинків боротьби, а зменшування інших – відповідно до відношення сил і важливости одних і дру­гих для обидвох сторін. Багато таких питань з засягу стратегії і тактики визвольної революції має дуже велике значення. Для їх доцільного, найуспішнішого розв'язання застосовуються методи, завжди відповідні до обставин, і проводяться різні політичні акції, започатковуються і підсилюються різні процеси і в чужому, воро­жому середовищі.

В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналі­стичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців. Необхідним є глибинно про­стежувати те, що живе й нуртує в народі, не тільки на поверхні, вже виявлене, але неменш те, що часто є приховане, в підґрунті. Тоді незмінний за своєю суттю зміст націоналістичної ідеології формується у найпромовистіші на актуальному етапі конкретні положення. Підбираються, залучуються і формуються такі сили, які за своєю глибокою природою є націоналістичні й революційні. Знову ж при однобічному наставленні праці тільки на актуальні акції і мобілізування до них якнайбільше учасників на перший плян виступають тактичні міркування. У правильному ставленні нашої революційної роботи завжди мусять вестися в гармонійному погодженні обидва процеси: ґрунтовне формування рушіїв і голов­ної сили революції у широкому маштабі, послідовно, через різні етапи, і – ведення актуальної революційної боротьби у формі різних акцій, які дають відсіч ворогові і мобілізують маси.

Дехто не розуміє і нехтує важливість процесу ґрунтовного формування елементів власної сили, зводить революційну діяль­ність тільки до актуальних проминаючих акцій, тому він усе роз­глядає під одним кутом – мобілізації до цих акцій такими засобами й гаслами, які дають швидкий, найбільший ефект. Через таку одно­бічність легко загубити напрямок розвитку національної револю­ції на довшу мету, прийняти окремі вимоги тактики одного періо­ду діяльности за основну концепцію, за генеральну лінію.

Процес збирання, плекання, формування і вирощування влас­ної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеоло­гічних, програмових істинах. Тому супроти власних рядів, перед українським народом мусять бути належно поширювані й висвіт­лені наші цілі, наша ідеологія і програма, наша визвольна кон­цепція в цілій своїй суті, повністю. Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвинені, але й з'ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жодних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій підставі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не підда­дуться жодним атакам ворога. Тільки поставивши перед українсь­ким народом цілком ясні, чисті безкомпромісові цілі визвольної національної революції, можна повести його на найтяжчу боротьбу, яка вимагає незмірних жертв і яка єдина може принести волю нації.

Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових за­сад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльности в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народніх мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й до­цільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України.

Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення укра­їнського народу, в найчистішій формі, без сторонніх і ворожих суґестій і викривлень, а одночасно формувати національно-полі­тичну свідомість.

Натомість в усій політичній, пропаґандивній праці на чужому ґрунті й супроти чужого середовища лише моменти тактичної доцільности вирішують про те, як треба підходити, які відтинки й цілі української визвольної боротьби та в якому насвітленні їх треба підносити. Тільки частина цілей нашої визвольної боротьби відповідає прагненням сторонніх чинників, чужих народів і деяких елементів, які – волею чи неволею – є складовими части­нами чи знаряддям ворожої сили. Такі універсального значення елементи нашої програми виставляємо і пропаґуємо скрізь однаково, на всіх відтинках. Натомість деякі наші програмові постанови, які мають засадниче значення в цілій націоналістичній ідеології, відбиваючи питоменні прагнення і потреби українського народу, для деяких сторонніх чинників, до яких теж звертається наша діяльність – є не важливі, байдужі. Наголошування перед тими сторонніми чинниками саме таких цілей і гасел було б цілком недоцільне, безуспішне. Для здобуття прихильности і співдії чужих сил, а також саме для ідейно-моральної демобілізації у ворожому таборі треба підбирати й висувати такі з-поміж наших гасел, які переконливо й притягаюче промовляють до тих чужих елементів. Натомість, якщо б ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті гасла, обмежитися лише на них, – то це, замість мобілізувати, лише вносило б баламутство, розгублення.

Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання що­раз нових відтинків боротьби в широких маштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні те­рени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає аванґардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів – арсенал нашої політичної зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Ве­ликого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропаґандивною тактикою на окремих відтинках. У про­цесі розгортання революційної дії Організація виробила собі ви­сокоякісні політичні здібності в застосовуванні різноманітної полі­тичної тактики, вона влучно й успішно підбирає методи і кличі, відповідно до середовища, терену й цілої конкретної обстановки. Широкий діяпозон політичної праці і відповідаюча йому широка скаля тактичних засобів характеризують сучасний етап револю­ційно-визвольного руху в Україні.

*

В революційній концепції визвольна боротьба провадиться на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як по­стійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги. Революційне змагання – це національна боротьба в площині духо-вости, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за пов­не знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає по­требам і бажанням українського народу. Збройна боротьба тво­рить суттєву складову частину цілої революції. Всенародне пов­стання, збройний зрив цілого народу й остаточне повалення фізич­ної підстави та сили ворога у відповідний момент має завершити визвольну боротьбу, забезпечити будування самостійної держави, ладу, національної і соціяльної свободи.

Повстанчі дії й усяка збройна боротьба мілітарної сили рево­люції має завдання давати відсіч ворогові, а захист народові, творити опору й охорону рушійних сил революції, посилювати й увидатнювати цілість революційного процесу, плекати, формувати й розвивати збройну силу революції, щоб на відповідному етапі мобілізувати в повстанчій армії всі сили революції. В цілому роз­витку революційної боротьби величина, форми організації, засяг і методи дії збройних сил можуть мінятися, вони пляново нормують­ся в застосуванні до цілости революційного процесу.

При многогранності й складності революційної дії мусить па­нувати єдність і пляновість. Запевнює її ідеологічна єдність, одна програма й одна стратегічна концепція, політична й організаційно-оперативна координація. Ідейно-політична й організаційно-опера­тивна єдність є запевнена від початку органічною єдністю цілого Руху.

Дехто визнає сенс визвольної мілітарної боротьби, нехтуючи всі інші ділянки й види революційної дії. Зневіра в можливість та успішність широкої, затяжної революційної боротьби підказала деяким одиницям узалежнювати справу визвольного змагання від розвитку міжнародньої ситуації і від постави сторонніх сил. Такі люди трактують цілу революційну боротьбу в Україні не як властивий шлях до визволення, а тільки як фактор, що привер­тає увагу зовнішнього світу на українську справу, з'єднує їй при­хильників і пособляє нашій зовнішньо-політичній праці. Розці­нюючи під цим єдиним кутом крайову боротьбу, такий погляд при­знає вартість мілітарним діям УПА тільки тому, що вони найголосніше і найбільше притягають увагу чужинецьких чинників. Але властивий революційний процес, залучування щораз ширших народніх мас до визвольної боротьби не має суттєвого значення в очах тих людей, які не вірять у власні сили й у можливості виз­вольної протибольшевицької революції. Такий погляд може ви­даватися оправданим тоді, коли поверховно дивитися на справи революцйної дії, на її зовнішні вияви і на зовнішній ефект, а не на її внутрішні розвоєві потреби і закономірності.

Загальна політична ситуація, яка складалася після війни, зроби­ла неможливим щораз більше поширення мілітарних дій, розгор­тання повстанчих операцій. Прийшов період всебічного й глибин­ного революційного процесу, в якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції. У цілісній стратегії революції звуження дійової мілітарної сили і її акції ніяк не є рівнозначне з послабленням, применшенням си­ли революції, цілого революційного процесу. Бо повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм рево­люційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор. Мілі­тарні дії УПА повністю капіталізуються на користь зросту рево­люції теж тоді, коли вони самі не зростають і кількісно не поширю­ють сили УПА. Капіталізуються в тому, що зростає, посилюється революційний процес в інших видах поширенням ідеї визвольної революції, зростанням суспільно-політичних революційних акцій. Коли – зважаючи на цілісну ситуацію і вимоги внутрішнього розвитку, – загальний плян диктує звуження мілітарного сек­тора, тоді сили цього сектора не демобілізуються, а переводяться до інших секторів для їхнього підсилення і там продовжують ту саму боротьбу іншими формами. Зріст сили революції в інших видах завжди несе в собі такі потенції, які у відповідний час ви­ступлять у мілітарній формі. Цю правду найкраще потверджує створення і блискучий розвиток УПА у висліді цілої попередньої діяльности УВО-ОУН. У найтіснішій співдії та ідейно-політичній єдності ОУН й УПА з самого початку була забезпечена одностай­ність і пляновість цілого визвольного руху та найдоцільніший за всяких обставин уклад окремих форм революційної сили і дії.

*

Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна бо­ротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському сві­тогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога.

З другого боку всякі шкідливі, неправильні та невдалі концеп­ції і почини в українському політичному житті мають своє ко­ріння в чужому, протиставному для українства, світогляді, або в світоглядовому безґрунті, чи є вислідом розбіжностей між теоре­тично визнаними світоглядовими засадами та життєвою політичною практикою. Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить ру­їни. А хто в практичній політичній дії не звертає уваги на те, щоб закріпити основні філяри на непорушному ґрунті, того коньюнктурні конструкції і почини хиляться за вітром, хитаються і від змінних чи сильніших вітрів валяться.

При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше ли­ха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх су­перечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріялістичного світогляду, з чужих, соціялістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Українсь­кий націоналістичний рух не приймає жодної з філософських си­стем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, приро­ди і цілого українського народу, посталий на базі загально-хри­стиянського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософ­ську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому жит­ті й творчості української нації та української людини, як упоряд­кована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.

Матеріялістичний же світогляд – витвір цілком іншого, чу­жого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках ціл­ком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм. Матеріялістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, по­части соціялізмом, а впродовж останнього чвертьстоліття його на­кидає українському народові большевизм усіма засобами насильництва й терору. Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чин-ником-засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську лю­дину в податливий для цілей Москви об'єкт. Тому ставлення до матеріялістичного світогляду будь-якої організації має в аспекті визвольної боротьби проти большевизму суто політичне значен­ня.

*

У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії най­більше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом. Ця сама бациля і тепер діє в українському полі­тичному житті на еміграції. Але у відкритій формі сьогодні вона не має приступу до українських мас, наявні соціялісти, соціялістичні партії доживають свого віку. Натомість велику шкоду на­носять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які прояв­ляються в різних формах, скрізь просякають, навіть намагаються запустити коріння в революційно-визвольному русі, внести в ньо­го ідеологічний розклад.

Приписуючи соціялізмові монополію на захист соціяльного ста­новища робітництва, ідентифікуючи його з програмою соціяльної справедливости і поступу, дехто робить намагання поширити в цьому відношенні баламутство, паралізувати чуйність до всіх роз-кладових елементів соціялістичної доктрини. З'являються партій­ні новотвори, оформлені під власним іменем і замасковані, які зловживають назвою революційно-визвольних чинників. Одні й другі підшиваються під революційні, протибольшевицькі вивіски та намагаються поширити опортуністичні щодо комунізму тенден­ції. Вони визнають здобутки марксизму-комунізму й говорять про їхнє збереження в Українській Державі. Зокрема вони протистав­ляться категоричному відкидуванню колективізації, шукають у ній позитивних сторінок для національного господарства. Одні про­пагують збереження колективного господарства поруч із приват­ним землеволодінням, а інші йдуть ще далі й обстоюють збережен­ня колективізації всього сільського господарства.

Всі ці соціялістичні й прокомуністичні тенденції відзначають­ся таким ставленням, немов би боротьба українського народу, яка ведеться і за соціяльне визволення, мала справу не з соціялістичним, комуністичним ладом, а з капіталістичним. Приймаючи за свій большевицький погляд, вони трактують той соціяльний лад, який існував в Україні під російською окупацією до 1917 р., а на ЗУЗ під Польщею до 1939 р., чи який існує в інших країнах – як діючий ще фактор. Вони займаються ним і різними його інститу­ціями так, немов би нам доводилось боротися з капіталізмом, а не з комунізмом. Комуністичний, соціялістичний лад, силоміць на­кинений большевизмом, вони трактують як поступовий. За зраз­ком большевицької пропаганди в трактуванні соціяльних питань вони відтворюють мариво поміщиків, капіталістів і т. п. колишніх, уже неіснуючих в Україні, факторів і явищ так само, в такій са­мій постановці, як це робить большевицька демагогія і гореславна з часів визвольних змагань 1917-20 рр. соціялістична аґітка.