Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс 3 page

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політи­ки західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду – раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так «відписали» Югославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені кому­нізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як на­ша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у полі­тиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звер­нено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняль­не це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публіч­ній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде впе­ред! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розу­мінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, «холодніше». Для СССР – це стадія підготовки до остаточної розправи, бороть­ба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна – це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення. з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції «реальної» політики без скрупулів, наші опортуністи стар­шої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, вистав­ляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності за­перечення українського націоналізму і перефарбовування виз­вольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале зна­чення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їх­нього погляду, є збіг інтересів – згідність між цілями наших виз­вольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впли­вами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситу­ації в нашому просторі, – тоді існують реальні підстави для по­зитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших зма­гань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу кон­цепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких зма­гань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім сві­том визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для за­гальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енергію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії – тюрми народів. Довести до усвідом­лення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції – розвал СССР, побудова УССД та інших само­стійних національних держав – для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і співдії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з на­шими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємо­відношення між нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої полі­тики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях – просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Нінащо не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить на­ївною і лише сама себе компромітує перед чужим світом, вносить у власні ряди дезорієнтацію, розклад. Вона є виявом опортунізму й політичної наївности.

Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-полі­тичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто на­ціоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труд­нощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націона­лістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором проти­лежних течій, що в усьому світі є тенденція до соціялізму. На то­му тлі в українському політичному житті за кордоном почав під­носити голову опортунізм різного походження. Крім старих на­прямків, побудованих на соціялістичних і угодовецьких засновках, зродились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній коньюнктурі, і примазуватись до ре­волюційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кри­вульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне.

Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими варто­стями, для інших обставин не раз і правильними, але для нас тепер неактуальними – може діяти лише послаблююче, розстроюючо в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й облич­чя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір'я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду – будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у на­ших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводить­ся до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести визволення України.

Крім непридатности й неґативного впливу на процес внутріш­нього, зростання, ці тенденції до підміни націоналістичних, рево­люційних засад і прикмет іншими, модними, мають ще й інші шкідливі моменти. Своїм оформленням і фразеологією вони ча­сто нагадують радше большевицьку «демократію», ніж західню, співпадають з новою большевицькою модою строїтися в демокра­тичні пера, надавати змістові цілої большевицької системи й по­літики вивіски демократичности. Большевизм на всі лади послу­говується маркою антифашизму і демократії, з додатком народньої, іменуючи нею СССР, цілий його лад та імперіялістичний похід большевизму в усьому світі.

Після закінчення війни з Німеччиною і повалення гітлеризму, і західні держави, і СССР однаково подають себе за демократичні. Що більше, західні держави якийсь час навіть не заперечували демократичности СССР, а трактували її серйозно, тільки скромно відзначуючи своє інше розуміння демократії. Від закінчення війни на світовій політичній арені ідуть перегони в демократич­ності, між демократією західнього зразка і большевицькою «на-родньою демократією». Для кожного, хто тверезо дивиться на справи, є очевидним, що це лише большевицька пропаґандивна тактика, з розрахунком на підманення і з'єднання собі світової опінії.

Можна лише гидитися большевицькою безсоромністю, коли СССР виступає в позі демократизму, як речник і захисник «райспражнішої демократії». Але так само не можна погоджуватися з тим, коли могутні держави Заходу приймали большевицьку брехню за правду, добре знаючи, як є на ділі, і трактували її як підставу своїх взаємин з СССР та віддавали йому одну з голов­них роль у вирішуванні всіх міжнародніх справ. Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроб­лено «демократичністю» СССР, і тим, що держави, які є речни­ками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою полі­тикою супроти СССР увели його – большевизм – у громаду демократичних сил і тим «авторизували», увіродостойнили демо­кратичність СССР. Історія належно оцінить, яку тим заподіяно шкоду для відпору большевицького наступу в усьому світі. За­хідні держави щораз більш самі відчувають прикрі наслідки такої політики.

Теж легко усвідомити собі, який неґативний вплив мав той увесь міжнародній розвиток для справи поширення протибольшевицької боротьби в підбольшевицьких країнах. Треба мати на увазі не теперішній стан, який уже змінився, але тодішній, стан «сердечної дружби в демократизмі» між СССР і західніми держа­вами під кінець війни і безпосередньо після її закінчення.

Український визвольний рух відразу правильно оцінив істоту большевицької «демократичної» пропаґанди та перегонів у «демо­кратизмі» між СССР і західніми державами. Це зважено в інструк­ціях Проводу ОУН в Україні,[6] які дають цілісну оцінку загальної політичної ситуації і напрям діяльности для цілого революційно-визвольного руху. Там вказано, що гасло демократії стало предме­том політичної тактики і засобом обидвох ривалізуючих сторін, щоб приєднати на свій бік громадську думку і симпатії народів.

У той самий час, починаючи від 1945 р., різні коньюнктуристи, виступаючи речниками «демократизму», намагаються втягнути українську самостійницьку політику в таку саму гру в демократію, яка відбувається на міжнародньому форумі, і в якій СССР грає одну з перших скрипок. Справжньою причиною того галасування про демократію не були дійсні потреби українського визвольного руху, а безкритичне сприймання і нерозуміння того, що по суті діється в міжнародньому житті, плитке наслідування і бажання уподібнитися до зовнішнього світу, до актуальної моди.

Така обношувана демократичність не має в собі правдивого змісту, який давав би здорову розв'язку сутніх справ визвольних змагань і цілого актуального українського політичного життя. Поминувши те, в чому вона стосується до теоретичних питань суспільно-політичного устрою у власній державі, ця демократич­ність часто має характер порожніх голослівних деклярацій, упо­дібнень, а в не одному – демагогії. Через таку внутрішню порож­нечу і штучну підробленість, відривання від реальної політичної дійсности та настанови на зовнішньо-політичний ефект псевдо­демократична фразеологія наших коньюнктуристів має харак­тер і вираз подібний до совєтського «демократизму». Цю схожість завершує така ж сама термінологія: «народня демократія». Таким чином, хоча погоня за зовнішньою демократичною модою випли­ває з бажання уподібнитися до західньої демократії і їй приподобатися, однак наверх вилазить внутрішня суть цього уподіб­нення і виходить аналогія до большевицької «демократизації», а не до західньої демократії.

З таких то мотивів походять різні намагання, щоб прапором української революційно-визвольної, протибольшевицької бо­ротьби стало гасло: «за демократію», «за демократичний лад в Україні». Воно, може, й подобалося б деяким стороннім політичним чинникам, які не орієнтуються в історичних проблемах визвольної боротьби народів підсовєтської Европи й Азії, а все оцінюють на підставі зовнішніх вивісок і назв. Можливо, що розрахунок на дешевий ефект, щоб подобатися таким чинникам, декому вида­ється слушним. Але це лежить у сфері порожніх фраз, голих словесних заяв і симпатій, а не реальної, дійової політики. Буду­вати на таких факторах – значить обманювати себе.

Натомість зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних зма­гань має дуже істотне неґативне значення для розвитку й успіш­ності цих змагань. І цей якраз момент мусимо брати до уваги. А так само кожний серйозний сторонній чинник, який дивиться на суть, а не на поверховне враження, який трактуватиме наше становище із зрозумінням.

Як уже попереду відзначено, починаючи від другої світової війни, большевики взяли собі ширму демократії, народньої демо­кратії за чолову вивіску, за головне гасло. Під цим гаслом вони ведуть свій імперіялістичний наступ у світовому маштабі, за побо-рення всього протиставного, за опанування світу. Кожна большевицька кампанія, колена акція по цій лінії, спрямована проти небольшевицьких сторонніх сил, ведеться під цим гаслом. Всі засоби большевицької пропаґанди є понатикувані термінами демокра­тія, демократичний в тому сенсі, що в СССР і в його сателітах існує справжня демократія, лише большевицький устрій є демо­кратичний, тільки СССР змагається за демократію в усьому світі, за справжню, народню демократію. Це вистачає, щоб у всьому підсовєтському світі, в усіх народів, у кожної підсовєтської лю­дини ті гасла з большевицьких уст, які завжди лящать у вухах, стали порожніми, беззмістовними, або й осоружними від налип­лого вже до них большевицького посмаку.

В той же час на еміґраційному ґрунті виринають намагання накинути, як прапорне гасло, визвольній боротьбі гасто «за демо­кратію»; під ним вести революцію, ним мобілізувати маси до най­тяжчої боротьби на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідей­ного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої. Це значить, на ідео­логічному фронті іти до такого стану, який існує, напр., поміж західніми демократіями й СССР, коли одні й другі оперують гас­лом демократії, одна й друга сторона в своїй пропаґанді говорить про свою справжню демократію і фальшиву у противника. Або як між соціялізмом і комунізмом: одні й другі червоні, одні й другі – за соціялізм і т. п.

Хто шукає такого затирання фронтів? Адже большевики. Бо їм іде про невтралізацію ідей, гасел їхніх противників, на те вони їх перехоплюють і присвоюють собі так само, як це робиться із зброєю на війні. Натомість вони мають, крім того, свої власні, лише їм властиві, ідеї, гасла, концепції, які є їхньою властивою пробойовою зброєю. На ідеологічному фронті, який у революцій­ній боротьбі має першорядне значення, дуже важливою справою є відповідне розставлення різних родів зброї. Треба застосовувати кожну придатну для поборювання ворога, а нам доступну зброю. Але треба знати й обраховувати дію кожної і відповідно нею опе­рувати. Треба розрізняти, яка служить обороні, яка паралізує ворожий наступ і оборону, яка підготовляє власний наступ, а яка творить головний засіб самого наступу. Між ідеями і гаслами тре­ба відрізняти такі, що мають універсальне значення, які прийма­ємо й ними оперуємо так само, як іншими силами. Сюди належать гасла демократії і різні загальнолюдські ідеї, кличі. Від них відріз­няємо такі кличі, які віддають найсуттєвіший і цілком конкретний зміст наших власних цілей, і через те є нашими питомими, прапор­ними. Вони надають чітке ідейне обличчя і конкретний зміст нашій боротьбі, по них пізнають нас свої і чужі, за ними повинні йти маси, цілий народ, серед тієї ідейної плутанини, що її зумисне створює большевицька пропаганда довкола універсальних ідей, зокрема довкола гасел демократії.

Наші прапорні гасла є незмінні: загальне гасло – «свобода народам, свобода людині» йде разом із цілком конкретними: «за Самостійну Соборну Українську Державу», «за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіялізму», «за розвалення СССР і за самостійні національні держави на його місці». А далі йдуть такі програмові гасла, які конкретизують зміст самостійного державницького життя в усіх ділянках, визначають принципи державного устрою, суспільно-політичного й економіч­ного ладу, засади розвитку й порядкування поодиноких царин життя. В цих програмових засадах-гаслах українського націона­лізму міститься – як суттєвий зміст – принципи українського народоправства, чи пак демократії, в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні цього слова. Але вони йдуть після го­ловної мети – відбудови УССД, і в такому порядку завжди мусять бути ставлені.

Різні противники українського націоналістичного руху нама­гаються не лише змонополізувати для себе гасла демократії, що їх трактують як засіб своїх коньюнктурних спекуляцій, але одно­часно зобразити наш рух як протиставлення демократії, запляму­вати його закидом споріднення з тоталітарними системами. Така демагогічна, тенденційно фальшива постановка полягає в безпід­ставній тезі, що між засадами українського націоналізму, так як його ОУН ввесь час розуміє, інтерпретує і здійснює – з одного боку, і засадами демократії в правильному, здоровому сенсі – з другого, е протиставлення. При цьому зумисне іґнорується те, що український революційний націоналістичний рух у цілій своїй постановці є рухом всенароднім, що основні його цілі – це здобуття волі всьому українському народові, волі у кожному відношенні, національно-державної, соціяльної, забезпечити свобідний все­бічний розвиток, зробити український народ господарем на влас­ній землі, який сам виконує владу й вирішує всі свої справи. Ввесь український народ є підметом і цілевим визначенням українського націоналізму. Якнайкращий, всебічний розвиток усіх сил і ча­стин української нації, свобода й дійсна справедливість для всіх громадян України – це основні лінії його програми. Самостійна Соборна Українська Держава, воля народам і людині – це основні цілі боротьби націоналістичного руху, сформовані в короткому, головному кличі.

Свобідний розвиток, вияв думки і творчости в усіх ділянках, свобода індивідуальної і збірної, організованої діяльности, свобідне існування й діяльність різнородних організацій, зокрема сус­пільних, професійних об'єднань і політичних партій, рівноправ­ність усіх громадян України, забезпечення усім належного жит­тєвого рівня й добробуту, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, досту­пу до всіх шкіл і звань – це деякі з багатьох програмових постулятів, що є висновками із основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту всіх сил нації, усіх громадян.

Але український націоналістичний рух – це насамперед виз­вольний рух. Його головним призначенням і змістом є допровади­ти до визволення, державної суверенности й соборности України власною революційною боротьбою. Відповідно до цього, в нашій ідеології і програмі розставляються і наголошуються різні момен­ти під кутом визвольної боротьби, а не чисто теоретичних, голословних деклярацій і деклямацій, чи просто – спекуляцій на коньюнктурі, як це собі позволяють всякі партії. Наша визвольна концепція – це концепція чину, боротьби, тож і програма віддзер­калює не тільки важливість, а й дійове чергування наших цілей. Без власної держави, без визволення, отже і.без визвольної бо­ротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Тож усяке переставлювання цього поряд­ку речей в сфері концепцій веде до баламутства, а в сфері полі­тичної дії – до підривання визвольних змагань нації.

*

Надзвичайно хитрі і добре замасковані маневри большевицької пропаганди, їхні успіхи – проникання в політику й опінію різ­них народів, затруднення тієї політики й опінії благими суґестіями – можна доглянути й належно оцінити тільки тоді, коли біль­ше заглибитись в істоту, ціль і наслідки явищ, які походять від большевизму, а приймаються серед інших народів. Щоб висвіт­лити такі большевицькі методи, податливість на них західніх де­мократій та деяких українських середовищ, і щоб показати, як за дрібними проявами приховуються не раз дуже поважні справи, розгляньмо ближче один із таких незліченних фактів. Для при­кладу візьмемо незначний на перший погляд, але істотний і гли­боко знаменний факт, що гітлеризм не називають його властивим іменем – націонал-соціялізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить большевицька пропаґанда, не вживаючи назви націонал-соціялізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Бож, коли большевізм реалізує в себе соціялізм, то він не може його бити. Як большевики, так і соціялісти різної масти хочуть затушкувати той факт, що гітлеризм називався і був націонал-соціалізмом. Чому? Щоб ганьба і прокляття, що їх своєю практи­кою стягнув на себе націонал-соціялізм, не заторкнути соціялізму, а впали на кожний націоналізм, без уваги на його внутрішній зміст, суть і природу. Так роблять наші соціял-опортуністи і під­точена соціялізмом і комунізмом частина західньої опінії, яка безкритично підхоплює большевицькі сугестії.

Гітлеризм мав два основні елементи: германський расизм-імперіялізм і національний соціялізм. Ставлення націонал-соціялізму до всіх інших народів визначав імперіялістичний расизм, тео­рія про вищість німецької раси, про її право й природне призна­чення панувати над іншими народами, запрягати їх на свої послу­ги, забирати від них землю, майно, сили і творчість, нищити інші раси. Якщо хтось хоче шукати аналогій, то може це робити серед тих народів, що їх історія і сучасність, підбій інших народів, бу­дування багатонаціональних імперій, колоній і т. п. – дають для цього підстави. У московському імперіялізмі бачимо багато подіб­ностей. Треба большевицької демагогії і безсоромности, щоб гово­рити про схожість з гітлерівським націонал-соціялізмом україн­ського націоналізму, який змагається за знищення імперіялізму, визволення України й інших народів, за самостійне життя і свобідний розвиток української нації, який ставить етнографічний принцип і принцип свобідного державного самовизначення наро­дів, як одну з основних засад у міжнародніх взаєминах.

Інший основний елемент гітлеризму – це національний соція­лізм, як система внутрішнього ладу німецького народу, німець­кого райху. Своїм духом і практикою в багатьох справах він ішов слідами большевизму. Тоталітарна система, диктатура і сваволя державної бюрократії, повне знехтування людини, система безо­глядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищування непокірних елементів – усе це націонал-соціялізм живцем перебрав від большевизму. В одного й другого та сама практика, якою один здійснює марксівський соціялізм-комунізм, а другий – національний соціялізм. Так само у поставі до релігії, в духово-культурній, виховній ділянках – між націонал-соція­лізмом на практиці є дуже велика схожість, хоч обидва в своїй теорії стоять у багатьох справах на протилежних позиціях.

Гітлеризм виразно проголошував свій імперіялізм у формі ра­систської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення по­між ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних си­стем.

Розглянувши історію і суть німецького націонал-соціялізму й московського соціял-комунізму, поставлених поруч себе, доходимо до висновку, що соціялізм, як інтернаціонального, так і національ­ного видання, знайшовши відповідне підґрунтя в якомусь народі, веде до тоталітаризму з усіма його методами і наслідками. А дру­гий висновок такий, що соціялізм не є жодним протиставленням імперіялізмові, поневолюванню, насильництву, не бере під захист ані народів, ані людини, і може бути дуже добрим інструментом імперіялізму, поневолення, тиранії, визиску, винищування наро­дів і людини. І третє – соціялізм не є протиставленням всякого капіталізму, він лише поборює приватно-капіталістичну систему, але веде до державного капіталізму, який найбільше пригнічує, визискує і закріпачує народ, а насамперед робітництво і селянство. Таким шляхом соціялізм кінець-кінцем затягає найстрашнішу петлю на шиї тих, кого він збирається захищати.

Так само на прикладі тітовської Югославії наочно бачимо, що сербський націонал-комунізм у своїй внутрішній політиці ні в чому не різниться від російського большевизму. В обидвох так са­мо, як і в гітлеризмі, панує тотальне поневолення, терор, визиск і невільництво народів та людської одиниці, переслідування релі­гії, усіх тих національних, духових, культурних, політичних і суспільних первнів, які не підкоряються, не служать і не пособля-ють панівній, насильницькій системі. Націонал-комунізм веде до того самого, що й інтернаціонал-комунізм.

В українському політичному житті було одно явище, яке ви­разно вказує, що концепція націонал-комунізму була точкою зближення між московським большевизмом і гітлерівським на­ціонал-соціялізмом. У 1940-41 роки, коли вирішувалося питання війни чи миру між гітлерівською Німеччиною та СССР й обидві сторони готувалися до розправи на всіх відтинках, серед україн­ського громадянства на західніх окраїнах і на еміграції, у т. зв. Генерал-Губернаторстві, з'явилась анонімна ініціятива й видан­ня політичного новотвору ніби конспіративної «Української Національно-Комуністичної Армії». Мало кому відомо, що це була інспірація, гітлерівська спроба, роблена українськими руками. Цю працю вело кілька одиниць, готових служити чужим, між ними були й такі, що раніше відогравали визначні ролі в українсь­кому політичному житті. Та найцікавішим є те, що крім гітлерів­ців, до виникнення УНКА спричинились також большевики, бо деякі українці, ініціятори УНКА, віддавна стояли на послугах большевицької розвідки і підтримували таємні контакти з большевицькою амбасадою в Берліні. В той час спроба ввести в дію український націонал-комуністичний рух була однаково на руку Берлінові й Москві. Гітлерівцям було б найзручніше опанувати Україну, зберігши комуністичну систему, перемалювавши її тро­хи, додавши вивіску «український національний комунізм», та повертаючи всі здобутки досконалої комуністичної експлуатації на користь Райху, на вічне уярмлення України. Знову ж для Мос­кви було бажанням, щоб на випадок відступу большевиків з Ук­раїни, там збереглася комуністична система також за німецької окупації, щоб народ побачив її «незамінимість», щоб опісля ще лег­ше було большевикам відновити своє панування. Передбачлива політика теж на гірші евентуальності. Спроба з УНКА залиши­лася мертвородженого, тому що не знайшла жодного відгуку; її творці залишилися в тіні, не виявили своїх анонімів та далі тихо «працювали» в «Остміністеріюм» Розенберґа, в Ґештапо, а деякі одночасно в большевицькій агентурі.

Епізод з УНКА є дуже повчальним; з одного боку він розкри­ває большевицькі ходи, а з другого – справжнє відношення між большевиками і націонал-соціялізмом, лінію їхнього перерізу. Цей напрям праці своїх аґентур і диверсій серед інших народів боль­шевики продовжують. Це наочно бачимо в політичному житті на еміґрації, де повторюється і підсилюється намагання прищепити комуністичні тенденції, настрої, симпатії в замаскованій формі національною, чи навіть протибольшевицькою ширмою. Таке саме діється серед інших народів. Зокрема проводиться великий ма­невр, щоб політиці західніх демократій підсунути і прищепити концепцію ставити на «тітоїзм – націонал-комунізм». У тій формі комунізм повинен знайти менший спротив, а навіть підтримку збоку західніх демократій. А решта прийде згодом. Москва вміє оцінювати ідеологічні рушії в житті народів, вона надає належну вагу комуністичній ідеології і системі, робить ставку на те, що опа­новані комунізмом народи, комуністичні держави в остаточній розправі між двома світами – комуністичним та антикомуністич­ним мусять стати по боці СССР. А большевики вже подбають про те, щоб прийдешня війна мала з їхнього боку виразне ідеологічне обличчя. Це надасть їй характер ідеологічної війни навіть тоді, коли друга сторона не буде мати виразного, одностайного ідеоло­гічного фронту.

Повністю скомпромітований націонал-соціялізм, упавши у висліді війни, повинен був потягнути за собою свого старшого брата й майстра – большевизм. З ним мав би лягти ввесь матеріялістичний соціялізм, який, спекулюючи на високій, здоровій ідеї соці­альної справедливости, свобідного й повного розвитку всіх сил народу, волі, гідности й добробуту людини, рівности й братерства, тобто на ідеї християнізму, звів здорові прагнення народів і їхні сили на манівці клясової боротьби, розкладу націй і підточив цілу європейську духовість.

Якраз через той занепад християнізму, ідейної чистоти, ясности й далекозорости політичної думки, почуття великої історич­ної відповідальности з одного боку, і через загрозу поєднання Ста­ліна з Гітлером – з другого, ведення війни західніми альянтами пішло таким шляхом, що впав гітлеризм, а большевизм вийшов переможцем і став ще більшою загрозою для всього світу. Такий половинний вислід, що большевизм залишився, скріплений при­ростом частин того потенціялу, що ним розпоряджався гітлеризм, – не є жодним позитивним вирішенням історії змагу нашої доби. Цей змаг іде далі, поки не розгорнеться у нову світову війну.

Тим часом большевизм, бувши в наступі, маючи ініціятиву, а насамперед маючи явних і прихованих, свідомих і несвідомих по­мічників у західньому світі, зумів посіяти таке баламутство в плиткій опінії світу, що ідейне банкрутство націонал-соціялізму, яке за своєю суттю є посереднім історичним засудженням і самої большевицької системи, вийшло большевизмові на користь. Большевицька пропаґанда, при співдії соціялістичних впливів, докла­ла усіх зусиль, щоб тиск морально-політичного наступу всього сві­ту проти націонал-соціялізму відвернути від большевизму. Цей великий маневр большевицької Москви на ідеологічному фронті значною мірою їй удався. На деякий час значна частина змобілізованої війною політичної енергії й опінії гналася за тінями націо­нал-соціялізму у фальшивому напрямі. А за той час другий, ще більший злочинець – большевизм, зі становища судді й світово­го миротворця цинічно продовжував своєї ремесло й підготовляв дальші напади. Виведена в пусте поле політична думка та енергія народів розгубилася, вичерпалась. Сьогодні доводиться їй наново мобілізувати й скеровуватися проти головного тепер єдиного воро­га, але з труднощами і з витратою часу та багатьох позицій. Тим часом большевизм наступає і здобуває. Ось події в Китаї, не менш важливі й далекосяглі в наслідках, ніж події другої світової вій­ни, значно зміцнюють співвідношення сил на користь СССР. Вій­на большевизму проти всього світу продовжується, хоч у різних формах.