Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном 1 page

Ця стаття, за підписом «Степан А. Бандера» появилася окремою брошурою, як видання ЗЧ ОУН, у липні 1948 року, на 69 сторінках. Вийнятки з «Слова» були друковані п. з.: «Степан Бандера про УНРаду» в тижневику «Час», Фюрт, у 1948 р.; у чч. 10, 11 і 13 суспільно-полі­тичного двотижневика «Визвольний Шлях», Лондон, рік вид. І за жовтень, листопад і грудень 1948 р.; уривок п. з. «Єдина реальна виз­вольна концепція» в тижневику «Гомін України», Торонто, рік вид. XII, ч. 42/596 з 15. 10. 1960; під з. «Найперше – самостійність і суверен­ність» у журналі «Визвольний Шлях», рік вид. ХІ/ХУІІ, кн. 10/240 за жовтень 1964; в книжці Ярослава Стецька «ЗО червня 1941 р.», По­літична Бібліотека Ліґи Визволення України ч. 26, Торонто, Канада, 1967 р., стор. 327-329.

Рецензія на «Слово», підписана криптонімом М. (М. Мироненко), появилася у розділі «Бібліографія і критика» журналу «Визвольна Політика», Мюнхен, рік вид. IV, ч. 1/10 за 1949 р., стор. 56-59.

Причину написання «Слова» пояснює сам її автор:«Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до са­мих основ. Мета цього листа-подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах…»

В цих роз'ясненнях автор «Слова» з'ясовує, що таке ОУН і її про­грама, які можуть бути союзи держав, народів, концепцію власних сил, вказує на ієрархію наших завдань, дає практичні поради здій­снювання визвольної лінії в нашій внутрішній політиці та підкреслює основні завдання української еміграції – капіталізувати боротьбу українського народу на відтинку зовнішньої політики. Відносно не мало місця присвячено теж справам Української Національної Ради, доцільності співдії з іншими політичними середовищами.

*

Друзі Націоналісти-Революціонери!

Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути пляновим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визволь­ної політики в Краю, яка веде до єдиної мети. Правильність шля­хів, і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на осно­ві вислідів, направляти їх і удосконалювати. Успішність цілої закордонної діяльности націоналістичного руху залежить у великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайно, за одним пляном спрямовані до однієї мети, чи в усіх її учасників буде однакове наставлення, однакове розуміння головних питань. Маючи це на увазі, звертаюся до Вас із цим «Словом», щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинитися до того, що в наших рядах будуть ясно усвідомлені основні проблеми укра­їнської політики, виразно скристалізовані наші позиції, засади й головні лінії нашої політичної діяльности за кордоном. Не маю на меті з'ясовувати цілість нашої політичної діяльности за кор­доном, тільки порушую поодинокі питання, такі, що тепер ви­магають цілковитої ясности, або ті, що довкола них виринають розбіжності чи баламутні погляди. При тому доводиться прига­дувати основні цілі і засади нашого руху, що, як компас, визна­чають нашу дорогу в кожній ситуації і що їх завжди треба мати перед очима, коли стоїть питання правильности нашої політики.

І.

Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відріз­няється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної су­спільно-політичної програми, її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціяльну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльности ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення україн­ського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Україн­ської Держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себевиявлення народу – цілости і всіх його складників, збірноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина.

Український народ матиме змогу свобідно жити й розвива­тися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого понево­лення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Собор­ній Українській Державі. Визволення і самостійна держава – це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розви­ватись, внести у розвиток людства свої творчі цінності, чи стати погноєм для дальшого розросту ретроградного російсько-большевицького імперіялізму, що несе поневолення, нужду, занепад всього людства. Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за відновлення й закріплення Суверенної Со­борної Української Держави в основу всього українського життя. Зосереджуючи всі сили і всі дії для досягнення цієї найвищої мети, він ставить перед українським народом означений зміст україн­ської держави, саме такий, щоб вона об'єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, спра­ведливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну твор­чу діяльність усім громадянам України без ріжниці.

Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперіш­ньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього дотримується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй плятформі. Така настанова має політичну доцільність.

В сучасності сама устроєва форма держави ще не вирішує і не віддзеркалює її дійсного змісту. На наших очах діється так, що в одних державах з такою самою устроевою формою, чи то республікансько-демократичною, чи монархічною, панує народо­правство, свобода, справедливість і добробут, а в інших – тоталі­тарна тиранія, терор, гніт, безправство і найчорніший визиск. Аджеж СССР, держава – тотальний концтабір, держава найгіршої тиранії, диктатури і невільництва – хвалиться «найдемократичнішою» устроєвою формою, це ж тільки «Союз Совєтських Соці-ялістичних Республік». Навіть немає одноособового голови дер­жави, скрізь ради, колегії, колективи, президії. А в той же час у деяких монархіях, нпр., у скандинавських країнах, бачимо зміст народоправства.

Коли ж тепер у кожну державно-устроєву форму вкладають різний зміст, то пощо питання структури і назви має ділити й різнити самостійницькі сили, відводити увагу й енерґію від бо­ротьби за зміст?

Не заперечуємо жадної устроєвої форми, в яку вкладається правильний зміст української державности, і за це не входимо в спори. На своїх прапорах наш рух виписує самий зміст української державности, якого не можна підмінити жадною формою, а не форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст.

Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою суверенну і соборну державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити по­рожніми, без повного змісту формами чи половинчатими розв'яз­ками, у вигляді федерації, союзів тощо. Не може більше повтори­тися лихо з 1917 року, коли федералістична концепція сплутала будування української державности, приголомшила здоровий національно-політичний інститут народу й обеззброїла його перед большевицьким підступом і наступом. Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, всесвітянські тенденції. Вони виринають як коньюнктурні явища у висліді по­гоні за тим, щоб відкривати «нові, модерні» цілі й шляхи україн­ської політики, при невмінні відрізнити тривкі розвоєві тенденції в міжнародньому житті від тимчасових, коньюнктурних ситуацій.

Ми не думаємо виступати проти міждержавних союзів, бльоків чи об'єднань. Вони корисні і конечні в міжнародньому житті. Україна напевно входитиме в союзи чи бльокування з іншими дер­жавами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю в ши­роких міждержавних об'єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу. Коли об'єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і при­вілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування – то це не порушує ні самостійности, ні свобідного розвитку жад­ного народу. Всі об'єднані в ширшому чи вужчому союзі держави вирішують і нормують свої спільні інтереси спільно, на спільному форумі. Це не порушує засади національно-державної суверенности тоді, коли до такого бльоку, об'єднання тощо всі народи, держави входять добровільно, вільні і рівні. Коли всі однаковою мірою зацікавлені в тому, однаково з того користають і жодний народ не порушує суверенітету іншого народу.

Такі об'єднання можливі тільки між вільними, державними і неімперіялістичними націями, на плятформі спільних, однакових цілей і інтересів. Не може бути справжнього союзу з таким наро­дом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою облудно входить у «союз» або хоче його вико­ристати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких цілей, які шкідливі чи небажані іншим договірним народам. Між державами, які входять в якесь об'єднання, мусить бути повне взаємовизнання, пошанування прав і інтересів.

На таких засадах побудовані різного типу й обсягу міждержав­ні об'єднання можуть бути чинником поступу в міжнародньому житті, позитивним для всіх націй. Але тільки на таких засадах. Мусимо розрізняти правильні, здорові, прогресивні об'єднання від ретроґрадних, нищівних і нежиттєздатних.

Порівняймо об'єднання західньоевропейських держав із совєтським східньоевропейським бльоком. З одного боку, об'єдну­ються держави Західньої Европи, що є в однаковім геополітичнім стані, мають близьку господарську структуру і ситуацію, об'єд­нуються як рівні з рівними, для спільного захисту своїх спільних інтересів у кількох ділянках, політичних, господарських і обо­ронно-мілітарних. Союз здоровий і корисний для всіх учасників. А з другого боку – накинений большевицькою імперією сателітним ніби-державам, проти дійсної волі й інтересів цих народів, союз – інструмент большевицького визиску, підкорення і впря­гання цих народів до дальших імперіялістично-аґресорських плянів Москви. Або другий приклад: яке може бути в ОН об'єднання між СССР і іншими державами, коли СССР послідовно прямує до повалення їх устрою, накинення їм комуністичної системи шляхом проникання комунізму, переворотів і агресії та включення їх у сві­товий комуністичний союз?! Це ж виразно проголошує комуні­стична програма, офіційна державна доктрина СССР. Москва цього ніде не відреклася, послідовно до цього прямує. Всі це знають і бачать – і творять разом «Об'єднані Нації»!

Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудо­вані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним спів­учасником, а її права й життєві інтереси будуть там респектовані й забезпечені. Основна і невід'ємна передумова – це державна са­мостійність України. Найперше – здобути і закріпити Самостійну Соборну Українську Державу, а тоді лише буде реальною дійсна, повноправна участь України в міжнародніх об'єднаннях. Всякі «концепції», що Україна може ввійти як рівноправний член у між­народні, понаддержавні конструкції без власної самостійної дер­жави і що боротьба за державу може бути непотрібною – шкідливі для українського народу.

Основною метою і найголовнішим принципом всієї української політики є і мусить бути відбудова УССД, шляхом усунення боль­шевицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у бльоки чи союзи, за принципами геополітичних, господарських, оборонних і культурно-розвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії – такі кон­цепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток між-народньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відограти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в су­часну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запек­лістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити Як визволення, так і оборона само­стійности України може в основі спиратися тільки на власні укра­їнські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборо­ни.

Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна. Бо союзництво – це відношення обопільности. Його може мати той, хто сам щось дає і добуває. Визволителів, «освободителів», які б здобували для нас волю і її нам дарували, – напев­но ми ніколи не діждались би. Наші союзники – це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіялізму і борються проти нього за власне життя і свободу та став­ляться прихильно до самостійности і соборности України. А далі, коли прийде до зудару між СССР і вільними ще народами, тоді і ці останні можуть бути нашими союзниками. Це буде залежати м. ін. від того, наскільки наша боротьба, наші сили будуть важити у воєнному конфлікті.

Концепція власної боротьби, власних змагань, власними сила­ми – це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії.

II.

Внутрішньо-українська політика Організації Українських На­ціоналістів є і завжди мусить бути визвольницькою, а не партій­ною. Тобто, вона змагає до формування такого внутрішньо-укра­їнського життя, до створення такого укладу і взаємовідношення українських сил, які за всякої ситуації найкорисніші для визволь­них змагань, а не тільки для скріплення позицій самої ОУН. Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концеп­цій і організованих сил завжди нормується відповідно до того, як вони, програмово і практично ставляться до актуальної боротьби. Вирішальне значення має їхня роля, яку вони вже виконують чи можуть виконати в актуальній визвольній політичній дії. Супер­ництво в ідейно-програмовій площині, відстоювання власних концепційних позицій, поширювання їх серед широкого громадянства в протиставленні до позицій інших ідейно-програмових напрям­ків повинні провадитися своїм порядком. Але дійове взаємовідно­шення сил має нормуватися відповідно до практично продовжу­ваної політики. Не може всього вирішувати й стояти на першому пляні міжгрупове суперництво, робити неможливою концентра­цію всіх сил в одностайній визвольницькій дії.

В нашій політичній дії ми ставимо на перше місце послідовне ведення визвольної боротьби, невідхильне здійснювання основної лінії визвольної концепції. Від того не відступаємо ніколи, в жод­ній ситуації. Одночасно докладаємо всіх старань, щоб по цьому шляху дійової визвольної політики йшов увесь народ, як широкі народні маси, так, по змозі, і всі організовані політичні чинники, щоб суцільний визвольний фронт об'єднував усіх. Якщо є мож­ливість залучити всіх на правильний визвольницький шлях, то мусимо докласти до того всіх старань і відсунути на задній плян другорядні чи менше актуальні справи, які стоять на перешкоді творенню одного спільного фронту. Принцип найбільшого скріп­лення визвольного фронту і концентрації в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів.

Одначе, в разі такої ситуації; коли інші політичні чинники – організації, центри, партії, всі, чи якась їх частина, не хочуть чи не спроможні йти найтяжчим шляхом безкомпромісової визволь­ної боротьби і політики, відступають від неї, чи стають на шлях пасивности, тоді визвольний рух, ОУН, не може на них оглядатись і мусить змагатися своїм прямим шляхом боротьби без них, а то й проти них. Не можна для самої механічної єдности, щоб не було розходжень і поділу в українському політичному житті, відсту­пити від нашої визвольної концепції, припиняти нашу безкомпромісову боротьбу з ворогами української державної незалежности, сходити на шлях тих, що відходять від боротьби, шукають при­мирення з ворогом чи вибирають лінію пасивности. У найтяжчі історичні моменти мусять тримати фронт і прапор безкомпромісової боротьби з ворогом ті сили, які на те спроможні.

Зрештою, постава різних організованих політичних чинників ще не віддзеркалює постави народніх мас. У нашій дійсності полі­тичні організації і партії охоплюють своїми членськими кадрами дуже незначну частину народу. Широкі народні маси виявляють своє наставлення прямою участю в політичних акціях, своєю під­тримкою, байдужістю чи неприхильністю до починів поодиноких організованих політичних середовищ. Часом за одним рухом мо­же йти переважна більшість народу, ввесь актив, а інші угру­повання можуть залишатися самотні. Отож і в нашій дії звертаємо увагу головно на народні маси, їх активізуємо, приєднуємо до на­ших акцій, до боротьби, на них ставимо, бо тільки активна участь мас може дати визвольному рухові потрібну для перемоги дина­міку.

Але в політичному житті деяку ролю відограє і саме існування політичних тенденцій, осередків і груп, які стоять поза фронтом боротьби чи протиставляються йому. Це дає ворогові і противни­кам змогу, відвертаючи пропорційне силове відношення, зображу­вати справу так, що визвольний революційний фронт стоїть ізо­льований, відокремлений, а значна частина політичних сил йому протиставиться. Зовнішній світ звичайно слабо визнається в на­шій дійсності, не може придивитися до фактичного стану, тільки орієнтується самими вивісками українського політичного життя. Його можна звести на облуду, зобразити українську дійсність фальшиво, шкідливо для визвольного фронту.

Тож наші старання завжди мусять зміряти до того, щоб, крім мобілізації фактичної сили у визвольному фронті, зв'язувати з ним усі українські політичні фактори, щоб в основних питаннях визволення український політичний світ являвся назовні як одно­стайна цілість. В основі цього мусить лежати одна концепція са­мостійницької політики. Але має також значення відповідне роз­в'язання справи політичної репрезентації і загальної політичної консолідації.

*

Такі головні засади і напрямні нашої політики ОУН послідовно реалізувала. На різних етапах діяльности ОУН складалися різні умови для визвольної політики, різні зовнішні обставини і внутрішньоукраїнські співвідношення. В цих різних умовах була реалізована одна і та сама основна політична лінія з погляду конечности і доцільности визвольних змагань.

Але постава і роля різних українських політичних груп та їх відношення до нашої послідовної, прямолінійної політики не мали такої стійкости, переходили різні еволюції. Тож наше відношення до них і ввесь внутрішньо-український політичний уклад у різних фазах різно представлялися. Хто бере справу поверховно, тому може здаватися, що ми зміняли лінію нашої внутрішньої політики. Ця помилка походить не тільки з того, що сприймається лише зов­нішній образ. Дехто гадає, що принципова внутрішня політика має бути нормована твердо усталеними відношеннями до поодиноких політичних середовищ, бо не здає собі справи з засад нашої виз­вольної політики.

Щоб вказати на практичне здійснення послідовної визволь­ницької лінії в нашій внутрішній політиці, висвітлимо деякі мо­менти з нашої діяльности від 1941 р., зокрема такі, що відносно них є багато баламутних тлумачень.

З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: під­манути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду – з одного боку, обіцяти державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т. п. Одним із голов­них аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, необ'єднані, розсварені, нема з ким гово­рити і т. п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх українських політичних чинників, які були на західніх окраїнах і на еміґрації в Европі, створити одностайний фронт і сконсолідований осередок-репрезентацію. Цю вимогу си­туації добре зрозуміли всі українські політичні чинники, і за по­чином революційної ОУН у Кракові створився Український На­ціональний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здій­снити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією акту­альної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники.

Щодо УНК можна почути на адресу нашої Організації закиди, ніби вона не була вірна супроти партнерів договорення, що в Акті ЗО червня виступила не від УНК, що і далі діяла сепаратно, а УНК не був активізований. Але цей закид не витримає критики, коли розглянути суть справи. УНК зформувався на засадах відкритої, леґальної дії і вже через це не міг бути, чинником революційного характеру, бо відразу був би ліквідований окупантом. УНК не го­тувався до того, щоб починати чи очолювати революційну проти-німецьку боротьбу. Він мав оформити й маніфестувати одностай­ність української політики, бути речником українських самостій­ницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не револю­ційних кроків і боротьби. Акт відновлення Української Держави ЗО червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво – це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було ві­домо, що Гітлер відповість на них безоглядними репресіями. Втя­гати до того УНК було недоцільно і неможливо. За саме передання УНКомітетом радіоповідомлення про Акт ЗО. 6. 1941 р. члени УНК були ґестапом ув'язнені.

Якщо б була змога нормальної самостійницької політичної дії, якщо б Німеччина респектувала державну суверенність України і невстрявання її у війну Німеччини проти західніх держав, ці не­відступні тоді декляровані засади української самостійницької по­літики, в такій обстанові УНК вийшов би на поле широкої полі­тичної дії і репрезентації. Де було можливо, там УНК був активі­зований і відповідно підносилося його значення. Українська На­ціональна Рада створилася у Львові в липні 1941 року у зв'язку з УНК; так само на всіх масових народніх зібраннях і маніфеста­ціях по всьому терені особливо відзначалося повстання УНК як центру всеукраїнської політичної консолідації. Дальший розви­ток подій був такий, що не було можливостей для дії УНК, як леґального самостійницького центру. В піднімецькій дійсності могли наявне існувати тільки такі політичні твори і акції, які при­стосовувалися до цієї дійсності; усе ж безкомпромісове, що хотіло вести акцію, мусіло йти в підпілля.

Також і щодо Акту ЗО червня 1941 р. і дальших подій треба висвітлити головні моменти, щоб усунути різні неправдиві, свідомо чи несвідомо розповсюджувані, шкідливі для української політики інтерпретації.

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної справи у зв'язку з німецько-большевицькою війною пляново, після всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерів­ська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи держав­ної самостійности України, а з другого боку, не схоче відразу ви­кликати боротьби українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою, позбавити можливостей провадження не­залежної української політики, використати й значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю готував Гітлер Україні.

Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення ви­мог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька.політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї. Український народ мусів на початку нової ситуації, створеної воєнними подіями на його землях, виразно і рішуче сказати своє слово, творити своє життя за власною волею, власними рішеннями. І так сталося. Проголошення Народніми Зборами у Львові відновлення Україн­ської Держави, створення Тимчасового Державного Правління, проведення всенароднього плебісциту у формі висловлення волі народу на масових відкритих маніфестаційних зборах-здвигах на всій українській території, вільній від большевицької окупації, розгортання державного будівництва у всіх галузях – все це до­вершилось власною волею і власними силами українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти їхньої волі.

Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну політичних плянів Гітлера супроти України, їх ніщо взагалі не могло змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію, пе­рекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої незалеж­ної визвольної політики. Такими діями була передусім виразно ви­словлена воля українського народу, що він сам вирішує питання свого життя, завжди змагає до відновлення своєї суверенної дер­жави, а відношення між Україною і сторонніми силами ставить у залежність від їх пошани до суверенних прав українського народу, визволення його суверенної держави. З цих позицій Україна не відступає ніколи, в жодній ситуації, і своїх природніх прав на державну суверенність не зрікається і під натиском наймогутні-ших сторонніх сил.

Доконані державнотворчі акти мали вирішне значення для скеровання й кристалізації основних внутрішніх політичних про­цесів, які відбувалися в цілому українському народі від літа 1941 р. Вони були виразно спрямовані до державної суверенности. Серед величезних змагань світових потуг могла губитись, принишкнути справа української державности. Червень 1941 року запобіг тому і поставив її в центрі політичного розвитку серед воєнної бурі на Сході Европи.

Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена. Німці спершу ще намагалися її повер­нути й утримати, сподіваючись від її успіху дуже багато. Тому вони не виступали відразу з властивою їм безоглядністю, пробу­вали ліквідувати справу тихцем, зам'яти, відсунути. Коли ж стало видно, що це через рішучу й виразну українську поставу не вда­ється, тоді німецька політика була примушена розкрити свої кар­ти, показати справжнє відношення і пляни. Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики відкрили очі всім, оголили істоту німецької «остполітік» і створили виразні фронти.

Дехто закидає, що під час Акту ЗО червня 1941 р. були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми завжди обсто­юємо незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторон­німи силами. Стоїть питання про основну лінію української по­літики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної невтральности. Україна поневолена большевицькою Росією і в стані боротьби з нею за своє самобутнє існу­вання, за державну суверенність не мала ні змоги, ні рації будь-як втручатися в справу чужої війни. Коли ж на переломі 1939-1940 р. з німецького боку були виявлені намагання на західніх окраїнах і в Польщі втягти українців у війну на заході й вербувати їх до спеціяльних військових частин, призначених на західній фронт. Організація і все українство поставилося до цього рішуче неґативно. Це пройшло немов непомітно, бо справа була неголосна, але нею було позначене важливе політичне вирішення.