Основні права, свободи та обов'язки національних меншин

За Конституцією України, держава бере на себе зобов'язан­ня сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та ре­лігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий статус національних мен­шин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 p., законів України «Про націо­нальні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та «Про мо­ви в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих нормативно-правових актів громадянам в Україні гаран­туються рівні політичні, економічні і культурні права і свобо­ди незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних під­ставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до націо­нальних меншин, Україна виходить з того, що ці права є не­від'ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян Украї­ни, які не є українцями за національністю, виявляють почут­тя національного самоусвідомлення та спільності між собою. При встановленні належності до національних меншин голов­ним тепер є власне суб'єктивне ставлення людини, її самоус­відомлення себе як такої особи, яка належить до певної націо­нальної меншини. Тобто особа має право сама, без будь-якого зовнішнього тиску визначати належність чи неналежність до національної меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, які нале­жать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; на національне прізвище, ім'я та по батькові; на збереження життєвого сере­довища у місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських об'єднань; на користу­вання і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у Державних і комунальних навчальних закладах або через на­ціональні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних куль­турних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх об'єднаннями за межами України; на будь-яку іншу діяль­ність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-куль­турного розвитку є право національно-етнічної самоіденти-фікації, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною національно-етнічною спільнотою. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають пра­во вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен зумовлювати ніяких негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національ­ності. Таке право закріплене в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин змушені були цуратися своєї національності, прихо­вувати свою національну належність або ж зовсім відмовля­тися від неї.

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати «по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а в свідо­цтві про народження — ім'я батька та матері. Це право важ­ливо було закріпити в законодавстві, тому що раніше нерідко прізвище, ім'я та по батькові особи довільно записувалися, часто перекручувалися в офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами пра­ва на збереження життєвого середовища у місцях їх історич­ного й сучасного розселення зумовлено передусім практикою примусового виселення цілих народів, яка мала місце в на­шій історії. Так, у 1939 р. були ліквідовані усі сім німецьких національних районів на території України, а згодом все німецьке населення було депортоване. Якщо у 1926 р. в Укра­їні мешкали 624,9 тисячі німців, то за переписом 1959 р. уже не було жодного німця. У 1944 р. із Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке споконвіку проживало на півострові. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповід­ними законодавчими актами та договорами України з інши­ми державами.

Стаття 6 Закону «Про національні меншини в Україні» за­кріплює комплексне право на національно-культурну авто­номію, яке складають такі права: на користування та навчан­ня рідною мовою чи на вивчення рідної мови одночасно, на розвиток національних культурних традицій; на використан­ня національної символіки; на відзначення національних свят; сповідувати свою релігію; на задоволення потреб у літе­ратурі, мистецтві, засобах масової інформації; створювати на­ціональні культурні і навчальні заклади; на здійснення будь-якої іншої діяльності, спрямованої на задоволення національ­но-культурних потреб, що не суперечить законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особ­ливого значення набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. У Конституції України наголошуєть­ся, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»(ст. 10). Це зобов'язання, яке бере на себе Українсь­ка держава, є важливим і актуальним у зв'язку з тим, що мо­ва, як правило, відіграє визначальну роль у процесі націо­нальної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, залучення її до надбань культури, є засо­бом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань та особливо з огляду на всю нашу історію. Серед мов національних меншин в Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням реально існуючого в Україні українсько-російського білінгвізму та її особливого значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян України. У Декларації прав національностей України і в За­коні «Про мови в Українській РСР» також наголошується, що всі громадяни мають право вільно користуватися російсь­кою мовою. У цьому законі, який складається з 40 статей, ро­сійська мова згадується 27 разів. В Україні видається 1195 ро­сійськомовних газет (майже половина їх загальної кількості), функціонує 14 російських театрів, що утримуються за ра­хунок державного бюджету, 2399 шкіл з російською мовою викладання.

Українська держава взяла на себе зобов'язання забезпечи­ти необхідні умови для розвитку і використання мов націо­нальних меншин. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України гаранту­ється право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Це положення озна­чає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мо­вою національної меншини, в інших — мова національної мен­шини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товарист­ва. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 груд­ня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазна­чив: «У державних і комунальних навчальних закладах по­ряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, у навчально­му процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови націо­нальних меншин». Усього в Україні російською мовою навча­ються 2,1 мільйона школярів (31,7% їх загальної кількості), румунською -- 25,5 тисячі (0,4%), угорською --21 тисяча (0,3%), молдавською -- 7,2 тисячі (0,11%), кримськотатарсь­кою — 4,3 тисячі (0,07%), польською — 1,2 тисячі (0,02%).

Громадяни України мають право користуватися своєю на­ціональною мовою або будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, громадських органів, підприємств, установ, орга­нізацій та їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін.

Право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановле­ному Законом «Про об'єднання громадян». Ці організації сприяють збереженню самобутності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх представника­ми. Такі громадські організації можуть здійснювати діяль­ність, спрямовану на розвиток національної культури, прово­дити масові заходи, конкурси, фестивалі, виставки, збори, сприяти створенню національних газет, журналів, телепере­дач, відеофільмів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі.

Представники національних меншин мають право обирати­ся на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, займати будь-які посади на підприємствах, в установах та ор­ганізаціях. У Законі «Про національні меншини в Україні» зазначається, що громадяни України, які належать до націо­нальних меншин, мають право, відповідно, обиратися або при­значатися на рівних засадах на будь-які посади до органів за­конодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самовряду­вання, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а та­кож національні громадські об'єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї на­ціональності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мов­них, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов'язків. Тому чинне за­конодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов'язання дотримуватися Консти­туції України і законів України, оберігати її державний суве­ренітет і територіальну цілісність, поважати мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обо­в'язок - - це вид і міра суспільно необхідної поведінки як окремих осіб, так і національних меншин у цілому, зумовлена потребами задоволення інтересів особи й суспільства, забезпе­чення прав людей, національно-етнічних спільнот і держави, їх існування і подальшого розвитку. Обов'язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнен­ня загального добробуту в суспільстві.