Розділ XXI. Острів Табор

З радощів не помирають, тож батько й діти прийшли до тями ще до того, як шлюпка доправила їх до яхти. Годі описати цю сцену! Уся команда плакала, дивлячись на трьох людей, що злилися у мовчазних обіймах.

Піднявшись на палубу «Дункана», що для Гаррі Гранта була уособленням його рідної Шотландії, він палко подякував Гленарванові, леді Гелені й усьому екіпажеві.

Поки шлюпка пливла до яхти, Мері з Робертом встигли в загальних рисах переповісти батькові історію його пошуків.

Як же він заборгував Гелені Гленарван, цій шляхетній жінці і її супутникам! Адже всі, від Гленарвана до матроса, всі вони боролись, усі страждали заради нього! Гаррі Грант висловлював вдячність, що сповнювала його серце, з такою простотою, з такою шляхетністю, його мужнє обличчя світилося таким чистим і лагідним зворушенням, що вся команда враз відчула себе цілком винагородженою за пережиті випробовування. Навіть незворушний капітан, і той змахнув сльозу. Що ж до Паганеля, то він ридав, мов дитина, і навіть не намагався приховати своїх сліз.

Гаррі Грант не зводив очей із доньки. Він називав її красунею, чарівною красунею і щоразу промовляв це уголос, весь час звертаючись до леді Гелени, аби переконатися, що його не підводять його батьківські почуття. А потім повертався до сина й вигукував:

– Він так виріс! Справжній чоловік!

І цілував своїх любих дітей.

Роберт по черзі відрекомендував батькові всіх своїх друзів. Хоча хлопчик і намагався урізноманітнити характеристики, та всі вони збігалися в одному – кожен чудово ставився до бідолашних сиріт. Коли ж надійшла черга Джона Манглса, молодий капітан ураз почервонів, наче дівчина. Під час розмови з батьком Мері його голос тремтів.

Леді Гелена розповіла капітану Гранту про їхню подорож. Капітан мав пишатися сином і донькою. Він дізнався про подвиги юного героя, про те, що хлопчик уже сплатив Гленарвану частку батьківського боргу. За Геленою говорив Джон Манглс. Він із такою теплотою казав про Мері, що Гаррі Грант, який у двох словах був поінформований від леді Гелени про взаємне кохання молодих, поєднав руку доньки з рукою мужнього молодого капітана.

Коли про все переговорили тисячу разів, Гленарван розповів Гаррі Гранту про Айртона. Капітан потвердив усе сказане боцманом.

– Це тямущий чолов’яга, та він став на слизьку стежку, – додав він. – Сподіватимемося, що він отямиться, покається й повернеться до праведного життя.

Та перш ніж висадити Айртона на острові Марія‑Тереза, Гаррі Грант хотів там прийняти своїх нових друзів. Він запросив їх на обід до своєї дерев’яної хижки, до столу Робінзона Океанії.

Гленарван із супутниками залюбки прийняли запрошення. Роберт і Мері згорали від нетерпіння побачити місця, де так довго страждав їхній татко.

Невдовзі капітан із дітьми, Едуард, Гелена, майор, Джон Манглс і Паганель висадились на березі острова.

Володіння капітана Гранта можна було обійти за кілька годин. Цей острівець був верхівкою підводного рифу, плоскогір’ям з великою кількістю базальтових скель та уламків вулканічних порід. Під впливом підземного вогню ця гора поступово здійнялась над водами Тихого океану ще в стародавні геологічні епохи. Відтоді спливло багато століть, вулкан згас і утворився досить тихий закуток. На ньому нашарувався чорнозем, поступово на острові забуяла рослинність. Китолови залишили тут кілька домашніх тварин – кіз, свиней, ті розплодилися і з часом здичавіли. Таким чином на загубленому в Тихому океані острівці з’явились представники всіх трьох царств Природи.

Коли ж сюди потрапили моряки з «Британії», сили природи взяла в свої руки людина. За два з половиною роки Гаррі Грант із двома матросами облагородили острів. Декілька акрів землі ретельно оброблялися й приносили чималі врожаї.

Гості наблизились до хижі, що мостилась під осонням зелених камедних дерев; вікна виходили на безмежний океан, що виблискував під променями сонця. Гаррі Грант розпорядився поставити стіл під розлогими деревами. Усі посідали навколо столу. Подали козячу ніжку, хліб із нарду, декілька кухлів молока, дві‑три стеблини дикого цикорію, чисту холодну воду.

Паганель був у захваті. Адже воскресли його давні таємні мрії стати Робінзоном.

– Що ж, навіть не доведеться переживати за долю пройди Айртона – тут справжнісінький рай! – у захваті вигукнув географ.

– Так, цей крихітний острівець був раєм для трьох нещасних, що зазнали катастрофи, – відгукнувся Гаррі Грант. – Та я шкодую, що це не великий родючий острів, де замість струмка текла б річка, а замість бухточки був би зручний порт.

– А чому ви про це шкодуєте, капітане? – запитав Гленарван.

– Бо тоді б я тут, у Тихому океані, заснував би колонію і подарував би її Шотландії.

– То он воно як, капітане! Ви не полишили ідеї, що зробила вас таким популярним на батьківщині? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, не полишив. І здається мені, що вам випала доля врятувати мене саме для того, аби я мав можливість утілити свій задум у життя. Населення стародавньої Каледонії, бідняки, мають знайти собі прихисток від убозтва на новій землі. Наша люба батьківщина повинна мати в цих краях свою, тільки її власну колонію, незалежну й квітучу, чого їй так бракує в Європі!

– О, чудові слова, капітане Грант! – промовила леді Гелена. – Чудовий план, гідний шляхетного серця! Та цей острівець…

– Цей скелястий острівець здатен прогодувати лише кількох колоністів, а нам потрібні просторі родючі землі.

– Що ж, – вигукнув Гленарван, – майбутнє в наших руках! Шукатимемо ці землі разом.

Гаррі Грант і Гленарван обмінялися міцним рукостисканням, наче закріплюючи цим дану обіцянку.

Усі висловили побажання дізнатись, як загинула «Британія» і як ці люди жили на острові два роки.

Гаррі Грант залюбки виконав бажання своїх нових друзів.

– Моя історія подібна до історії всіх Робінзонів, – почав він, – яких доля закинула на відлюдний острів і які розуміли, що їм слід розраховувати тільки на свої сили.

У ніч із 26 на 27 червня 1862 року після шестиденної бурі «Британія» втратила керування й розбилась об скелі острова Марія‑Тереза. Море навісніло, врятувати людей не було змоги – моя команда загинула. До берега пощастило доплисти тільки мені, Бобу Лірсу і Джо Беллу.

Земля, що прихистила нас, була відлюдним острівцем завдовжки п’ять миль і завширшки дві милі. На острові росло близько тридцяти дерев, було декілька лужків та джерело свіжої прісної води, яке, на щастя, ніколи не висихало. Ми втрьох залишились на цьому відлюдному острові, та не занепали духом і приготувались до боротьби.

За прикладом Робінзона, героя Даніеля Дефо, ми розпочали з того, що позбирали уламки судна, інструменти й невелику кількість пороху й мішок із дорогоцінним для нас зерном. Перші дні були дуже важкими, та невдовзі полювання й риболовля забезпечили нас харчами – острів кишів дикими козами, а на узбережжі водилась велика кількість морських мешканців. Помалу ми налагодили життя.

Завдяки вцілілим астрономічним приладам я зміг точно встановити координати нашого місцеперебування та на якій відстані від маршруту суден лежить наш острівець. Тільки щасливий випадок міг нас виручити. Я весь час думав про своїх любих діток, та вже не сподівався їх побачити. Я з мужністю зустрів випробування, що випало на мою долю. Між тим ми працювали не покладаючи рук. Невдовзі декілька акрів землі засіяли зерном, що його вдалося врятувати з «Британії». Картопля, цикорій і щавель урізноманітнили й вітамінізували нашу їжу. З часом з’явилися й інші овочі.

Ми впіймали й приручили кілька диких козенят – з’явилося молоко і масло. Із нарду, що росте на дні висхлих ручаїв, ми пекли досить поживний хліб. З часом ми вже не переймалися побутом.

Із уламків «Британії» ми звели простору хижу й покрили її просмоленими вітрилами. З такою оселею ми щасливо перебули сезон дощів.

А скільки в цьому будиночку ми напланували та обговорили! Ми мріяли, і найзаповітніша із цих мрій нарешті здійснилась! Спершу я хотів плисти в море на човні, що ми його збудували з уламків «Британії», та найближча земля – архіпелаг Паумоту – за півтори тисячі миль звідсіль. Якому ж човнові під силу здійснити такий перехід? Тож я відмовився від цієї думки й вирішив звіритися долі.

Любі мої дітки! Щодня ми стояли на берегових скелях і сподівались побачити судно в морі! Та за два з половиною роки нашого ув’язнення ми лише тричі бачили вітрила. Щойно показавшись на видноколі, вони зникали. За цей час ми втратили надію, та не занепали духом.

І ось нарешті вчора я видерся на найвищу гору й побачив на заході легкий димок. Незабаром я помітив судно, і здавалось, воно прямує до нас. Та раптом воно пройде повз – навіщо йому тут знадобилася зупинка?

Які муки тоді я пережив! Дивуюсь, як у мене не розірвалося серце. На вершині гори товариші запалили багаття. Настала ніч, а яхта не подавала сигналу – це означало, що нас не бачать. Вона відпливе! Більше я не вагався. У сутінках я кинувся у воду й поплив до судна. Яхта була від мене за якихось тридцять сажнів, як раптом вона змінила галс. Ось тоді‑то я й закричав. Цей крик почули діти. Я повернувся до берега стомлений і зламаний. Матроси підібрали мене ледь живим. Ця остання ніч була для нас воістину жахливою. Ми вважали, що залишимось тут навіки. Та ось на світанку ми помітили, як яхта повільно лавірує, а з часом ви спустили шлюпку… То був наш порятунок! Яке щастя! Дітки, мої любі дітки були у тій шлюпці й простягали до мене руки!..

Гаррі Грант завершив свою історію і діти обсипали його поцілунками. І лише зараз капітан дізнався, що своїм спасінням він зобов’язаний тому самому документу, якого вклав у пляшку через тиждень після аварії.

А над чим, цікаво, так замислився Жак Паганель під час розповіді капітана Гранта?

Наш поважний географ утисячне про себе поновлював текст документа. Він по черзі пригадував усі три тлумачення, і всі вони виявились хибними. Як же позначався острів Марія‑Тереза на ледь уцілілих од морської води аркушах?

Паганель більше не мав сил терпіти: він схопив Гаррі Гранта за руку:

– Капітане, – вигукнув він, – скажіть мені, що ви написали у своєму загадковому документі?

Географове питання розпалило цікавість усіх присутніх, адже саме зараз вони мали можливість почути розгадку таємниці, яку марно намагалися розгадати протягом дев’яти місяців!

– Чи пам’ятаєте ви текст документа слово в слово? – запитав Паганель.

– Звісно, – відповів Гаррі Грант. – Не минало й дня, аби я не відтворював у пам’яті ці слова: на них тримались усі наші надії.

– Які то були слова, капітане? – запитав Гленарван. – Ви нас так заінтригували!

– До ваших послуг, – відповів Гаррі Грант. – Ви ж бо знаєте, аби збільшити наш шанс на порятунок, я поклав у пляшку документи, написані трьома мовами? Котрий із трьох вас цікавить?

– А хіба вони не тотожні? – вигукнув Паганель.

– Тотожні, за винятком одного слова.

– Тоді процитуйте мені французький текст, – запропонував Гленарван, – він найліпше зберігся й наші тлумачення ґрунтувались переважно на ньому.

– Гаразд. Ось вам дослівний французький текст: «27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», Глазго, зазнало аварії за півтори тисячі льє від Патагонії, в Південній півкулі. Двоє матросів і капітан Грант дісталися острова Табор…»

– Що?! – вигукнув Паганель.

– «Там, – казав далі Гаррі Грант, – зазнавши страшних злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11´ широти. Надайте їм допомогу, або вони загинуть».

Зачувши слово «Табор», Паганель зірвався з місця й не в змозі стриматися, вигукнув:

– Як острів Табор? Та це ж острів Марія‑Тереза!

– Саме так, месьє Паганелю, на англійських мапах це острів Марія‑Тереза, а на французьких – Табор.

По цих словах Паганелеве плече струсонув важкий кулак. Географ аж присів од удару. Цей удар наніс майор, і це вперше він вийшов за рамки пристойності.

– Географ! – презирливо вигукнув Мак‑Наббс.

Та Паганель навіть не усвідомив цього стусана, бо що важить удар, завданий кулаком, порівняно з ударом, якого зазнало самолюбство вченого!

– Отож, – звернувся Мак‑Наббс до капітана Гранта, – наш географ був близький до істини. Патагонія, Австралія, Нова Зеландія здавались йому безперечним місцеперебуванням тих, кого ми розшукували. Слово «contin» – його він спершу тлумачив як continent (континент), з часом набуло свого справжнього значення – continuellement (безнастанно); indi тлумачилось як indiens (індіанці), indigenes (тубільці) і, нарешті, indigence (злигодні) – і це було правильно. Тільки уривок слова «abor» збив з пантелику географа! Паганель вперто вважав його за основу французького дієслова «aborder» (приставати), тоді як він означав назву острова Табор, котрий став притулком для моряків із «Британії»! А втім, це не є помилкою, адже на корабельних мапах «Дункана» цей острівець позначений під назвою Марія‑Тереза.

– Це не має значення! – вигукував Паганель, рвучи на собі волосся. – Я не мав забути про цю подвійну назву! Це непрощенна помилка, хибність, не достойна секретаря Географічного товариства! Я сам себе знеславив!

– Заспокойтеся, месьє Паганелю! – втішала географа пані Гелена.

– О ні! Я справжнісінький віслюк!

– І навіть не учений віслюк, – допікав його майор.

По обіді Гаррі Грант привів до ладу своє житло. Він нічого із собою не взяв, аби злочинець успадкував майно чесної людини.

Усі повернулися на яхту. Гленарван прагнув відплисти того ж дня, тому дав наказ висадити боцмана на острові. Айртона привели на ют і він віч‑на‑віч зіткнувся із Гаррі Грантом.

– Це я, Айртоне, – промовив Грант.

– Ви, капітане, – відповів боцман, який не виявив ані найменшого здивування. – Що ж, радий бачити вас при доброму здоров’ї.

– Мабуть, Айртоне, я зробив велику помилку, коли висадив вас на населеній землі.

– Мабуть, капітане.

– Та зараз ви замість мене залишитесь на цьому нелюдному острівці. Сподіваюсь, ви покаєтесь у скоєних злочинах.

– Можливо, – спокійно відповів Айртон.

Гленарван звернувся до боцмана:

– То ви наполягаєте на тому, аби я висадив вас на нелюдному острові?

– Так.

– Острів Табор вам підходить?

– Цілком.

– То вислухайте, Айртоне, мої останні слова. Тут ви опинитеся далеко від землі, ви не матимете змоги спілкуватися з людьми. Дива трапляються рідко, тож вам навряд чи вдасться втекти звідсіль. Тут ви будете самотні, та ви не будете відрізані від світу, як це сталося з капітаном Грантом. Хоча ви й не заслуговуєте на те, щоби про вас пам’ятали, та все ж про вас не забудуть. Я знаю, де вас шукати, Айртоне, і я цього ніколи не забуду.

– Дуже вам вдячний, сер, – просто відповів Айртон.

То були останні слова, якими обмінялись Гленарван із боцманом.

Айртон спустився в шлюпку, що вже стояла напоготові.

Перед тим Джон Манглс відправив на острів декілька ящиків із консервами, одяг, інструменти, зброю і запаси пороху та куль.

Так боцман отримав змогу почати трудове життя й змінитися у праці. Він мав усе необхідне, навіть книжки.

Настав час прощатися. Усі зібрались на палубі. Жінки не могли приховати хвилювання.

– Невже це так необхідно? – звернулась молода жінка до чоловіка. – Невже ми маємо полишити тут цього нещасного?

– Так, Гелено, це необхідно, – відповів лорд Гленарван. – Це спокута!

По команді Джона Манглса шлюпка відпливла від яхти. Незворушний Айртон зняв капелюха і, стоячи в човні, поважно вклонився.

Гленарван і команда познімали капелюхи, наче біля ложа вмираючого, і шлюпка відпливла. Щойно вона досягла берега, Айртон скочив на пісок, а шлюпка повернулась до яхти.

О четвертій годині пополудні пасажири з юта могли спостерігати за боцманом, який, схрестивши руки на грудях, стояв, наче статуя на узбережній скелі. Погляд його був спрямований на «Дункан».

– Вирушаємо, сер? – запитав Джон Манглс.

– Так, Джоне, – відповів Гленарван, намагаючись приховати хвилювання.

– Вперед! – гукнув капітан до механіка.

У трубах засвистіла пара. Закрутився гвинт. О восьмій останні вершини острова Табор сховались у вечірній імлі.