Розділ XVII. Чому «Дункан» крейсував уздовж східного берега Нової Зеландії

Годі передати почуття Гленарвана і його друзів, коли до їхніх вух долинули старовинні шотландські мотиви. У ту мить, коли вони піднімались трапом, на палубі «Дункана» волинщик заграв народну пісню стародавнього клану Малькольм і гучне «ура» вітало повернення лорда.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт і навіть майор плакали, обнімаючись. То був порив радості, захоплення. Географ взагалі втратив здоровий глузд: бігав, мов навіжений, замахувався своєю підзорною трубою на піроги, що вже майже підпливали до берега.

Та члени команди «Дункана» стишили радість, коли помітили блідість Гленарвана і його супутників, їхній зношений одяг і худорбу. Зараз на облавку «Дункана» були тіні тих відважних мандрівників, які три місяці тому, сповнені сподівань, вирушили на пошуки капітана Гранта. На «Дункан» їх доправив випадок, бо це судно вони вже не сподівались побачити. А які ж вони виснажені й змарнілі!

Та перш ніж іти на відпочинок і подумати про їжу, Гленарван запитав у Тома Остіна, як саме «Дункан» опинився біля східного узбережжя Нової Зеландії, як йому вдалося уникнути лап Бена Джойса і яким казковим дивом яхта опинилася саме в цих водах.

«Чому? Як? Навіщо?» – лунало звідусіль.

Моряк не знав, кого й слухати, на чиї питання давати відповідь. Нарешті він вирішив відповідати тільки Гленарвану й лише на його запитання.

– То де каторжники? – запитав Гленарван. – Що ви зробили з каторжниками?

– З каторжниками? – перепитав Том Остін.

– Атож, з тими негідниками, які хотіли захопити яхту.

– Яку яхту? Вашу яхту? – здивувався Том Остін.

– Атож, Томе, яхту «Дункан». До вас же прибув Бен Джойс?

– Не знаю я ніякого Бена Джойса й ніколи не стрічав, – відповів Остін.

– Як «ніколи»?! – вигукнув Гленарван, вражений відповіддю бувалого моряка. – Тоді чому, Томе, «Дункан» крейсує зараз уздовж берегів Нової Зеландії?

Якщо Гленарван, Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон не розуміли, чому бувалий моряк так дивується, то можна уявити, як вони здивувались, коли Том спокійнісінько відповів:

– Він крейсує тут за вашим розпорядженням, сер.

– За яким моїм розпорядженням? – вигукнув Гленарван.

– Так точно, сер, я лише виконував ваш наказ, що містився у листі від 14 січня.

– У моєму листі? У моєму листі? – вигукував Гленарван.

Десятеро мандрівників оточили Тома Остіна й у всі очі дивились на нього: то лист, написаний біля річки Снові, такий дістався «Дункана»?

– Пропоную все з’ясувати, – промовив Гленарван, – а то в мене склалось таке враження, що я марю. Томе, ви отримали листа?

– Так.

– У Мельбурні?

– У Мельбурні. Я саме тоді закінчив ремонт.

– І цей лист?..

– Цей лист був написаний не вашою рукою, але підпис ваш, сер.

– Правильно. І мого листа вам доправив каторжник на ім’я Бен Джойс?

– Ні, сер, моряк на ім’я Айртон, боцман із «Британії».

– І справді, Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа! А про що йшлося у тому листі?

– У ньому ви наказали мені відпливти з Мельбурна і крейсувати біля східного узбережжя…

– Австралії! – вигукнув Гленарван із таким запалом, що аж збентежив бувалого моряка.

– Австралії? – здивовано перепитав Том, округлюючи очі. – Ні! Нової Зеландії!

– Австралії, Томе, Австралії! – хором підхопили супутники Гленарвана.

Тут Остін спохмурнів. Гленарван говорив із такою впевненістю, що йому навіть здалося, ніби він і справді помилився, коли читав листа. Невже він, відданий і сумлінний моряк, міг так дати маху? Він збентежився й почервонів.

– Заспокойтесь, Томе, – ласкаво промовила Гелена, – мабуть, це доля.

– Ой, ні, пані, простіть мені, – пробурмотів бувалий моряк. – Це неможливо! Я не помилився! Айртон також прочитав цього листа і вмовляв мене, аби я, попри ваш наказ, повів яхту до австралійських берегів!

– Айртон? – вигукнув Гленарван.

– Так, він. Айртон переконував мене, що в листі помилка і що ви призначили місцем зустрічі затоку Туфолда.

– Чи зберегли ви листа, Томе? – запитав украй здивований майор.

– Так, містере Мак‑Наббс, – відповів Остін. – Зараз я його принесу.

Остін побіг до себе в каюту. За його відсутності всі мовчали, лише майор утупився в Паганеля і, схрестивши руки на грудях, промовив до нього:

– Знаєте, Паганелю, це вже занадто!

– Що ви сказали? – промимрив учений.

Він зігнувся удвоє і з окулярами на лобі був страшенно схожий на гігантський знак питання.

Повернувся Остін із листом у руках. Це був лист, написаний Паганелем і підписаний Гленарваном.

– Зачитайте, будь ласка, – простягнув листа бувалий моряк.

Гленарван зачитав листа: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Нової Зеландії…»

– Нової Зеландії! – вигукнув Паганель, зірвавшись із місця.

Він видер листа з рук Гленарвана, протер свої очі, поправив окуляри на носі й собі прочитав листа.

– Нової Зеландії! – повторив він таким тоном, що й годі передати.

У цю мить він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Географ озирнувся – то був майор.

– Що ж, шановний Паганелю, – спокійно мовив Мак‑Наббс, – добре, що ви не послали «Дункан» до Індокитаю.

Цей жарт добив бідолашного географа. Яхтою рознісся гомеричний сміх.

Паганель, як навіжений, бігав по палубі, стискаючи голову руками й рвучи на собі волосся. Учений геть нетямився. Він спустився з юта трапом і ходив, спотикаючись, по палубі. Нарешті піднявся на бак і перечепився за згорнутий канат, хитнувся і вхопився за першого‑ліпшого мотузка, що трапився йому під руку.

Пролунав оглушливий вибух – то вистрілила гармата. Виявляється, горопаха вхопився за мотузок зарядженої гармати, от і пролунав постріл. Географа відкинуло на бак, а звідти він гепнувся у кубрик.

Подив змінив жах – усі‑бо вирішили, що сталося лихо. Матроси кинулись униз і винесли Паганеля на палубу. Його довготелесе тіло зігнулось удвоє, учений не здатен був вимовити жодного слова. Його перенесли на ют. Майор, що в подібних випадках був на палубі за лікаря, хотів роздягнути бідолашного Паганеля, аби перев’язати його рани, та не встиг він торкнутися до вмираючого, як той підскочив, мов ужалений.

– Нізащо! – вигукнув він, швидко защібаючи свій подертий одяг на всі ґудзики.

– Слухайте, Паганелю… – почав було майор.

– Кажу ж вам, ні!

– Треба оглянути…

– Я не дозволю оглядати себе.

– А раптом ви зламали… – вмовляв Мак‑Наббс.

– Так, зламав, – підтвердив Паганель, швидко зводячись на довгі ноги, – але те, що я зламав, полагодить тесля.

– Що ж ви могли таке зламати?

– Палубну підпору, коли летів сторч головою!

По цих словах пролунав ще гучніший регіт. Така відповідь цілком заспокоїла усіх друзів шановного Паганеля, який після своєї пригоди з гарматою лишився цілий і неушкоджений.

«Дивно, дуже дивно, – подумав майор, – цей географ виявився такий сором’язливий!»

Коли до Паганеля нарешті повернувся здоровий глузд, він мав відповісти ще на одне питання.

– Що ж, Паганелю, відповідайте, як на духу, – сказав Гленарван. – Визнаю, що ваша неуважність стала нашим порятунком. Якби не ви, то «Дункан» достоту захопили б каторжники. Якби не ви, то ми вдруге б потрапили в полон до маорійців. Та, на бога, скажіть мені, в силу якої дивної асоціації замість «Австралія» ви написали в листі «Нова Зеландія»?

– Та тому, хай йому чорт, я це написав, що… – і тут Паганель поглянув на Роберта, на його сестру й замовк. А потім відповів: – Що вдієш, любий Гленарване! Я ж геть несповна розуму! Я просто невиправна істота. Мабуть, таким залишусь до скону.

– Якщо тільки з вас раніше не здеруть шкіру, – зауважив майор.

– Здеруть? – розгнівався географ, – А це що за натяк?

– Які можуть бути натяки, Паганелю? – спокійнісінько запитав майор.

На цьому розмова урвалась. З’ясувалося і те, яким чином «Дункан» опинився у цих водах. Дивом урятовані мандрівники тепер мріяли тільки про одне: якнайшвидше потрапити до своїх зручних і затишних кают, а потім поснідати.

Коли пані Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли, Гленарван із Джоном Манглсом затримались на палубі, аби як слід усе розпитати в Тома.

– Що ж, друже Томе, – звернувся Гленарван до Тома Остіна, – тепер скажіть мені: невже вас не здивував мій наказ крейсувати уздовж берегів Нової Зеландії?

– Скажу відверто, я дуже здивувався, – відповів моряк. – Та не в моїх правилах піддавати критиці отримані накази. Я просто їх виконую. Чи міг я вчинити інакше? Якби я не виконав ваш наказ, то своїми діями призвів би до катастрофічної ситуації. У цьому випадку я був би винен. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – запитав він у Джона Манглса.

– Ні, Томе, я вчинив би точнісінько так само.

– Але що ви подумали при цьому? – запитав Гленарван.

– Я подумав, сер, що в інтересах Гаррі Гранта слід було плисти за вашим наказом. Я вирішив, що в силу якихось обставин ви вирушите до Нової Зеландії на якомусь іншому судні, а мені слід чекати на вас біля східного узбережжя цього острова. До речі, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не сказав, куди саме ми прямуємо. Команда дізналась про це лише тоді, коли яхта була у відкритому морі. І тут на облавку сталось те, що мене збентежило.

– Що саме, Томе? – запитав Гленарван.

– Наступного дня після нашого відплиття з Мельбурна боцман Айртон дізнався, куди прямує «Дункан»…

– Айртон! – скрикнув Гленарван. – То хіба він на яхті?

– Так, сер.

– Айртон тут! – повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

– Доля, – відгукнувся молодий капітан.

З блискавичною швидкістю перед очима цих двох чоловіків промайнули всі злочини Айртона: його зрада, поранення Гленарвана, замах на вбивство Мюльреді, муки, що їх пережив загін у болоті біля берегів Снові. Аж ось, за дивним збігом обставин, каторжник перебуває на судні.

– То де ж він? – нетерпляче запитав Гленарван.

– У каюті бака, під вартою, – відповів Том Остін.

– А чому ви взяли його під арешт?

– Бо коли Айртон дізнався, що яхта пливе до Нової Зеландії, то геть знавіснів і намагався змусити мене змінити курс судна. Він погрожував мені й нарешті став підбурювати команду. Я зрозумів, що цей чолов’яга дуже небезпечний, тож і вжив необхідних заходів.

– І що далі?

– Відтоді він сидить у каюті й навіть не намагається з неї вийти.

– Ви дуже правильно вчинили, Томе!

Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают‑компанії: подали сніданок, про який вони так мріяли. Посідали до столу, і під час трапези про каторжника не було сказано й слова. Та після сніданку, коли мандрівники зібрались на палубі, Гленарван повідомив усім, що колишній боцман перебуває на «Дункані» і що він хоче влаштувати йому допит у їхній присутності.

– А чи можна позбавити мене зустрічі з цією людиною? Відверто кажучи, мені дуже важко буде дивитися на цього нещасного, – спитала Гелена.

– Я хочу віч‑на‑віч звести Бена Джойса зі всіма його жертвами. А тому дуже прошу залишитись тут усіх.

Така відповідь змусила Гелену скоритися. Вони з Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет – усі жертви зради каторжника.

Команда яхти, не розуміючи всієї важливості того, що відбувалося, стояла мовчки.

– Приведіть Айртона! – сказав Гленарван.