Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ ХIII. Останні години





 

 

 

По той бік озера Таупо, коли сонце сховалося за вершинами гір, бранців повели до в’язниці. Вийти з неї їм належало в час, коли гребені Вагіті‑Рендж забарвлять перші промені сонця.

Це була остання ніч перед смертю. Попри виснаження та жах, що вони пережили, бранці сіли до спільної вечері.

– Щоб сміливо поглянути смерті у вічі, ми маємо бути сильними, – промовив Гленарван. – Ці дикуни мають бачити, як уміють помирати європейці.

По вечері леді Гелена почала читати вголос молитву. Усі приєдналися до неї. Чи знайдеться людина, яка перед смертю не згадає Бога? Помолившись, бранці обнялися.

Мері Грант і леді Гелена повлягались у кутку на маті. Сон, який покладає край всякому злу, зімкнув їм повіки. Зморені безсонними ночами, бідолашні жінки поснули, пригорнувшись одна до одної.

Гленарван відвів друзів подалі й промовив:

– Друзі мої, якщо взавтра нам належить померти, то я певен, що помремо ми з мужністю й усвідомленням, що в нас була благородна мета. Та річ у тім, що на нас чекає не лише смерть, а й жорстокі тортури, можливо, безчестя, і ці дві жінки…

На цих словах Гленарван затнувся. Він замовк, аби подолати своє хвилювання.

– Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви обіцяли Мері те саме, що я обіцяв Гелені. Як ви вчините?

– Мені здається, я маю право виконати цю обіцянку, – відповів Джон Манглс.

– Але в нас немає зброї, Джоне!

– У нас є зброя, – відповів капітан, показуючи кинджал. – Я вирвав його з рук Кара‑Тете, коли дикун упав біля ваших ніг. То нехай, сер, той із нас, хто переживе іншого, виконає волю вашої дружини і Мері.

По цих словах запала глибока мовчанка. Майор її порушив.

– Друзі мої, – промовив він, – відтягуйте крайні заходи до останньої миті, я не прихильник непоправних учинків.

– Коли я говорив це, то мав на увазі не чоловіків, – відповів Гленарван. – Ми гідно зустрінемо будь‑яку смерть. Без жінок я б уже двадцять разів гукнув би вам: «Друзі, прорвімося силою! Нападімо на цих негідників!» Але моя дружина, але Мері…

Джон Манглс відхилив циновку і став рахувати маорійців, що стерегли вхід до святилища. Їх було двадцять п’ятеро. Посередині майдану палахкотіло величезне багаття, що кидало зловісні відблиски на хижі, на огорожі па. Одні дикуни лежали біля вогнища, інші стояли нерухомо, та всі вони незмигно дивились на хижу, яку їм доручили чатувати.

Кажуть, що бранець, який надумав тікати, має більше шансів на успіх, аніж тюремник, який його стереже. Бо бранець частіше думає про втечу, аніж вартовий про його затримання. Звідсіль і часті випадки неймовірних утеч.

Однак тут бранців стерегли зовсім не байдужі тюремники – їх стерегла ненависть, жага помсти. І якщо полонених не зв’язали, то лише тому, що це було зайве, адже двадцять п’ятеро стояли на чатах біля єдиного виходу з храму. Ця будівля, що притикалась до скелі, – завершення фортеці і доступна лише з боку входу. Звідсіль вузька смуга землі вела до майдану па. Дві бічні стіни хижі здіймались над прямовисними скелями, а під ними – провалля завглибшки 100 футів. Спуститись схилом цього провалля було неможливо. Немислимо було також здійснити втечу через задню стіну, що примикала до величезної прямовисної скелі. Двері святилища – єдиний вихід через вузький клаптик землі, що немов місток перекинувся від Варе‑Атуа до фортеці. І маорійці не спускали очей з нього. Тож утекти не було жодної можливості. Гленарван, який не раз ретельно обстежив усе тут, мав визнати цей факт. А між тім спливали тяжкі години цієї ночі. Гори оповив непроникний морок. На небі не було ні місяця, ні зірок. Часом тільки пориви вітру змушували здригатись опори святилища. Нещасні бранці поринули у свої тяжкі думи. Мертва тиша заполонила хижу.

Десь коло четвертої ранку майор зачув дивний шурхіт, що долинав десь із задньої стіни, яка примикала до скелі. Спершу Мак‑Наббс не надав цьому значення, але шурхіт не стихав, тож це привернуло його увагу. Він притулився вухом до землі. Йому здалося, що за стіною хтось шкребе, риє землю.

Упевнившись, що це не омана слуху, він підійшов до Джона Манглса і Гленарвана й відволік їх від страшних дум:

– Прислухайтесь‑но, – і знаком показав, аби ті нахилились.

Шурхіт щодалі посилювався. Під натиском якогось знаряддя заскрипіли й попадали камінці.

– Звір нору риє, – промовив Джон Манглс.

І раптом Гленарван ударив себе по чолу.

– Хтозна, а раптом це людина! – припустив він.

– А от людина це чи тварина, ми зараз з’ясуємо, – відгукнувся майор.

Підійшли Вільсон із Олбінетом і вчотирьох вони взялися підкопувати стіну. Джон Манглс копав кинджалом, решта – каменями або голіруч. Мюльреді ліг на долівку, припідняв циновку і став спостерігати за гуртом туземців. Дикуни так само нерухомо сиділи біля вогнища, навіть не підозрюючи, що відбувається за якихось двадцять кроків від них.

Земля під руками полонених була пухка, а далі йшов шар кременистого туфу, тож навіть без інструментів яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей працювали зовні укріплення. З якою метою? Вони знали про те, що у святилищі є бранці, чи копають тут випадково, з якихось особистих намірів?

Полонені подвоїли зусилля, обідравши руки до крові, вони продовжували рити. За якихось півгодини викопали яму завглибшки півтуаза. Звуки по той бік ставали дедалі чіткіші. Усі були певні, що до сполучення залишилося вже зовсім трішки. За кілька хвилин майор різко відсмикнув руку. Він наразився на щось гостре. Мак‑Наббс ледь стримав крик, що мало не вирвався з його вуст. Лезом кинджала Джон Манглс відхилив ніж, що стримів із землі. Він побачив руку, що його тримала – це була рука жінки або дитини. Рука європейця!

З обох боків ніхто не вимовив жодного слова, що означало: обидві сторони були зацікавлені у цій мовчанці.

– Чи не Роберт це, часом? – прошепотів Гленарван, та Мері Грант почула його шепіт. Вона прослизнула до Гленарвана і, схопивши руку, обсипала її поцілунками.

– Ти! Ти! – шепотіла дівчина. Як було їй не впізнати цієї дитячої руки! – Ти, мій Роберте!

– Так, сестро, це я, – долинув Робертів голос. – Я тут, аби всіх вас врятувати, але дуже прошу, тихіше!

– Який хоробрий хлопчик!.. – раз у раз повторював Гленарван.

– Стежте за дикунами біля входу, – знову долинув голос юного Гранта.

– Усе гаразд, – прошепотів Мюльреді, який стежив за вартовими, – четверо вартують, решта сплять.

– Сміливіше, – закликав Вильсон.

Вмить отвір розширили і Роберт із сестриних обіймів перейшов до обіймів Гелени. Його оперізувала мотузка із форміуму.

– Мій хлопчику, – шепотіла Гелена, – тебе не вбили дикуни!

– Ні, не вбили, я й сам не втямлю, як тоді зміг вислизнути. Я вибрався з фортеці й два дні блукав у кущах. Вночі ж ходив попід фортецею в надії побачити вас.

Коли плем’я ховало вождя, я дивився на ту частину фортеці, де стоїть ваша в’язниця, і впевнився, що зможу дістатись до вас. Із якоїсь порожньої хижі я поцупив цей ніж і мотузку й видерся нагору, тримаючись за траву та кущі. На щастя, у скелі, на якій зведене святилище, виявилося щось на зразок гроту. Аби дістатися до вас, мені треба було прорити лише кілька футів пухкої землі. І ось я з вами!

Двадцять поцілунків були мовчазною відповіддю на Робертові слова.

– Ходімо! – промовив він рішуче.

– А Паганель унизу?

– Месьє Паганель? – здивовано перепитав Роберт.

– Так, він чекає на нас?

– Ні, сер, а хіба Паганель не з вами?

– Ні, Роберте. Його тут немає, – відповіла Мері.

– Невже ти його не бачив? – запитав Гленарван. – То ви не разом утекли?

– Ні сер, – пригнічено відповів хлопчик, дізнавшись про зникнення свого друга Паганеля.

– Біжімо, – наказав майор. – Не гаймо жодної секунди. Хоч би де був Паганель, зараз ми перебуваємо в більшій халепі, аніж він. Рушаймо!

І справді, на рахунку була кожна хвилина. Слід було негайно тікати. На щастя, тепер це було нескладно. Головною перепоною був лише майже вертикальний спуск. Далі, до підніжжя гори, схил не був надто крутим. Звідтіль бранці могли швидко дістатися долин, що простягались унизу. Коли маорійці помітять утечу, то їм доведеться здолати великий шлях в обхід. Утеча розпочалась. Бранці один по одному пробрались крізь вузький прохід і опинились у гроті. Джон Манглс полишав святилище останнім і затулив отвір матом, що зробило прохід зовсім непомітним.

Тепер залишалося спуститись по прямовисній скелі до підніжжя схилу.

Без мотузки із форміуму, що її прихопив Роберт, цей спуск був неможливий. Її розмотали, один кінець прив’язали до виступу скелі, а другий скинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити друзям спускатись, ретельно перевірив міцність мотузки.

– Як на мене, ця мотузка витримає не більше двох людей. Першими нехай спускаються лорд і леді Гленарван. Коли вони опиняться біля підніжжя скелі, то хай тричі смикнуть за мотузку, – це буде сигналом для спуску решти.

– Першим спускатимусь я, – промовив Роберт. – Унизу я знайшов западину, в якій сховаються ті, хто спустяться першими.

– Спускайся, мій хлопчику, – сказав Гленарван, потискаючи Робертові руку.

Хлопчина зник, і за мить мотузка тричі смикнулась, що свідчило про вдалий спуск. Гленарвани вийшли з грота. Ще було темно, але на сході вершини гір уже потроху сіріли.

Різкий вранішній холод пройняв молоду жінку. Вона відчула приплив сил.

Спершу спускався Гленарван, за ним Гелена. Обидва опинилися на тому місці, де сходилися стіна зі схилом. Звідсіль Гленарван, підтримуючи дружину, став спускатися вниз схилом гори. Намацавши траву чи кущі, він спершу випробовував їх на міцність, лише тоді ставив на них ногу Гелени. Вони вже майже спустились до половини схилу, як раптом почувся шепіт Джона Манглса:

– Стійте!..

Тривогу здійняв Вільсон. Він почув якісь звуки на майдані і повернувся до святилища, відхилив циновку і став спостерігати за маорійцями. За його знаком Джон Манглс і призупинив спуск Гленарвана.

Виявилося, що якийсь воїн почув незвичайний шерех і підійшов до святилища. За два кроки до входу маорієць прислухався, постояв з хвилину, яка видалась Вільсону годиною, і повернувся до своїх товаришів, з досадою труснувши головою.

– Усе гаразд, – прошепотів Вільсон, повернувшись до гроту.

Джон тричі смикнув мотузку, й невдовзі Гленарван із Геленою опинились на вузькій стежці, де на них уже чекав Роберт.

Мотузку тричі смикнули – настала черга Джона Манглса й Мері Грант спускатися. Цього разу все пройшло без затримок.

П’ять хвилин – і всі втікачі щасливо вибралися з Варе‑Атуа. Вузенькими стежками вони заглибилися в гори. Ішли швидко, намагаючись оминати місця, де їх могли помітити. Рухалися мовчки, обходячи кущі. Куди йшли? У безвість, але вони були вільні!

О п’ятій почало розвиднятися. Високі хмари вже забарвились під блакитний мармур. На гірських вершинах танув уранішній туман. Ось‑ось мало спалахнути денне світило. Його схід тепер був ознаменуванням не страти, а виявлення втечі засуджених, тому слід було поспішити, аби не наздогнали дикуни. Та втікачі просувалися досить повільно – стежки були дуже стрімкі. Гленарван ніс дружину на руках. Мері Грант спиралась на руку Джона Манглса. Щасливий Роберт простував попереду. Матроси йшли останніми. За півгодини з‑за туманного обрію мало з’явитися променисте світило. Увесь цей час утікачі йшли навмання. З ними не було Паганеля, який завжди вів їх правильним шляхом. Його відсутність затьмарювала їхнє щастя.

Та вони йшли на схід, назустріч чудовій вранішній зорі. Незабаром мандрівники досягли висоти 500 футів над озером Таупо. Тут вранішня холоднеча дошкуляла найбільше. Гленарван прагнув якнайшвидше загубитися серед гір, а там якось уже вибиратися із цих гірських лабіринтів. Нарешті сонце осяяло втікачів своїми першими променями, й раптом пролунало моторошне виття сотень голосів. Воно долинало з фортеці, й утікачі зрозуміли, що їхнє щезнення викрито. Чи вдасться їм уникнути погоні? Чи помітили їх туземці? Чи видадуть їх сліди?

У цю мить туман здійнявся вгору і за 300 футів од себе втікачі помітили розлючений натовп туземців. Дикуни також їх помітили. Знову пролунало моторошне виття й собачий гавкіт. Плем’я, марно спробувавши перебратися через скелю, кинулося геть із фортеці й найкоротшими стежками помчало навздогін утікачам.

 

 

Date: 2015-09-26; view: 344; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию