Розділ XIV. Гора, оголошена табу

До вершини гори залишалось не більше сотні футів. І до неї слід було дійти, аби зникнути з поля зору маорійців. Утікачі сподівалися, що їм вдасться по якомусь гірському кряжу дістатися сусідніх гірських вершин, та таких заплутаних, що в них під силу розібратися тільки бідолашному Паганелеві.

Загрозливі крики чулися дедалі ближче. Утікачі прискорили кроки. Орда дикунів уже наближалась до підніжжя гори.

За п’ять хвилин мандрівники досягли вершини. Тут товариші перевели дух і стали розмірковувати, як збити з пантелику маорійців. З вершини перед очима втікачів відкрилося озеро Таупо. На півночі здіймалися шпилі Піронгії, на півдні – вогнедишний кратер Тонгаріро, на сході око бачило гірське пасмо, що прилягало до Вагіті‑Рендж. Її кряжі перетинають весь Північний острів, від протоки Кука до Східного мису. Отже, залишалось спуститися до протилежного схилу і заглибитись у вузькі ущелини, з яких, можливо, й не було виходу.

Гленарван збентежено роззирнувся. Промені сонця розтопили туман, і тепер можна було побачити найменші горбки. Він бачив кожен рух дикунів.

Туземці були не менше ніж за 500 футів від утікачів, коли ті дісталися вершини. Гленарван розумів, що не можна було гаяти жодної хвилини. Хай які вони потомлені, треба бігти, аби знову не потрапити до лап дикунів.

– Спускайтесь! – крикнув він. – Спускайтесь, бо нам відріжуть шлях.

Та коли бідолашні жінки ледь позводились на ноги, Мак‑Наббс зупинив їх.

– Це зайве, Гленарване, – краще гляньте.

І справді, поведінка туземців дивним чином змінилась. Зненацька погоня припинилася просто біля підніжжя гори, начебто її зупинив чийсь владний наказ. Дикуни раптом відкотилися назад, як ті хвилі, що розбиваються об нездоланну скелю.

Спраглі до крові дикуни скупчились біля підніжжя гори, репетували, жестикулювали, розмахували рушницями й сокирами, але вперед не ступали й кроку. Їхні пси несамовито гавкали, але, подібно до дикунів, стояли мов укопані.

Що ж сталося? Яка незрима сила стримувала туземців? Утікачі лише безпорадно кліпали очима, не розуміючи, в чому річ.

Та раптом Джон Манглс крикнув на повні груди, від чого аж озирнулися його товариші. Рукою він указував на невеличке укріплення на шпилі конусу.

– Могила вождя Кара‑Тете! – вигукнув Роберт.

– Справді, Роберте? – спитав Гленарван.

– Так, сер, це справді вона, я впізнаю її…

Хлопчик не помилився. За 50 футів над ними на краю шпилю вивищувався щойно пофарбований частокіл. Гленарван упізнав могилу новозеландського вождя. Щасливий випадок привів утікачів на вершину Маунганаму.

Лорд Гленарван і його супутники видерлись останніми прискалками до могили вождя. Широкий вхід до огорожі був завішений циновками. Гленарван хотів було увійти, як раптом швидко подався назад.

– Там дикун, – прошепотів він.

– Дикун, біля цієї могили? – запитав майор.

– Так, Мак‑Наббсе.

– Тоді і ми ввійдімо!

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пройшли за огорожу. Там, у довгому плащі з форміуму, був маорієць. Тінь від огорожі заважала роздивитись риси його обличчя. Він спокійно сидів і… снідав.

Гленарван зібрався вже було до нього заговорити, як туземець чистісінькою англійською люб’язно запропонував:

– Сідайте, шановний лорде, сніданок уже давно чекає на вас.

То був Паганель. Зачувши його голос, усі кинулись обнімати любого географа. Паганель знайшовся! Для втікачів він був справжнім порятунком.

Кожен згорав од нетерплячки почути, як той опинився на вершині гори Маунганаму, та Гленарван одним лише словом урвав цю несвоєчасну цікавість.

– Дикуни! – мовив він.

– Дикуни! – повторив, знизуючи плечима, Паганель. – Цих істот я зневажаю.

– А хіба вони не можуть…

– Вони! Ці недоумки? Ідімо подивимося на них.

Усі рушили вслід за Паганелем. Новозеландці так і тупцяли на місці, біля підніжжя гори, й несамовито кричали.

– Кричіть! Завивайте! І старанніше, придурки, – гукав до них Паганель. – Спробуйте‑но видертися на цю гору!

– А чому вони не можуть на неї видертися? – запитав Гленарван.

– Та тому, що на ній поховано вождя, тому, що на цю гору накладено табу!

– Табу?

– Так, друзі мої! Тому‑то я прийшов сюди. У таких прихистках у середні віки нещасні почувались у безпеці.

– Господь не полишив нас у біді! – звела до неба руки Гелена.

І справді, ця гора була під забороною, тож стала недосяжною для забобонних дикунів.

Про остаточний порятунок не йшлося, та у всякому разі для наших утікачів ця місцина стала життєдайним перепочинком, яким слід було скористатися. Гленарвана охопило невимовне хвилювання, і він мовчав. А щасливий майор лише похитував головою.

– Що ж, друзі мої, – тріумфував Паганель, – якщо ці звірі сподіваються випробувати на нас своє терпіння, то вони жорстоко помиляються. Не мине й двох днів, як ми втечемо звідси!

– Утечемо! Але як? – запитав Гленарван.

– Ще не знаю, але неодмінно втечемо! – відповів Паганель.

Тут усі почали допитуватись, у який спосіб Паганелеві вдалося врятуватись. Але той не був щедрий на слова. Досі такий охочий до оповідок, Паганель намагався уникнути розмови.

«Підмінили мого Паганеля!» – подумав Мак‑Наббс.

І справді, у шанованому вченому відбулися якісь зміни: він старанно кутався у свій величезний плащ із форміуму й уникав цікавих поглядів. До того ж усі помітили: щойно мова заходила про його особу, як Паганель шарівся. Із делікатності друзі вдали, що не помічають цього. А втім, коли не йшлося про вченого особисто, він ставав тим самим Паганелем.

Що ж до його пригод, то ось що він розповів, коли всі повсідалися навколо нього біля загорожі.

Паганель, як і Роберт, скористався із сум’яття під час убивства Кара‑Тете і вислизнув із па. Йому пощастило менше, ніж юному Гранту, бо вчений потрапив до іншого племені маорійців. Вождем цього племені був рослий із розумним обличчям чоловік. Він розмовляв щирою англійською і привітався з Паганелем, потершись носом об ніс.

Спершу Паганель не знав, бранець він тут чи ні. Та з часом географ пересвідчився, що вождь із люб’язною усмішкою, та все ж невідступно ходить за ним.

Вождь цього племені, ім’я якого Гігі, що означає «промінь сонця», не був лихою людиною. Очевидно, окуляри і підзорна труба Паганеля возвеличували його до небес, тож Гігі вирішив прив’язати його до себе не лише гарним ставленням, а й надміцною мотузкою із форміуму. Так тривало три доби. На питання, чи добре до нього ставились, географ відповідав: «І так, і ні», не вдаючись у подробиці. Словом, він був бранцем, і його становище аж ніяк не було кращим за становище решти загону. Відмінність полягала лише в тому, що Паганелеві не загрожувала негайна страта.

На щастя, вночі він примудрився перегризти мотузку і втекти. Здаля він спостерігав, як відбувається поховання Кара‑Тете на гребені Маунганаму, а тому знав, що на гору накладається табу. Тут, на цій горі, він вирішив перебути, адже не хотів полишати край, де в полоні перебували його друзі. Минулої ночі він дістався могили Кара‑Тете і чекав, поки настане якась дивовижна мить і його друзі звільняться з полону.

Ось таке переповів Паганель. У слухачів склалося враження, що він навмисне замовчав якість факти перебування в полоні туземців. Та хай там як, а всі від щирого серця привітали його зі щасливим порятунком.

З’ясували минуле, зайшла мова про теперішнє становище. А воно й досі залишалось вельми небезпечним. Туземці сиділи під горою, вирішивши замучити бранців голодом і спрагою. Це було питання часу, а дикуни, як відомо, дуже терплячі.

Гленарван усвідомлював небезпеку їхнього становища, та все ж вирішив вичекати, а раптом виникне якась щаслива нагода. Насамперед треба було обстежити гору Маунганаму, аби знайти спосіб утекти звідси. Гленарван із майором, Джоном Манглсом, Робертом і Паганелем ретельно оглянули всі стежки, їх напрямок, усі схили гори. Гірський хребет, що простягався на милю і з’єднував Маунганаму з гірським пасмом Вагіті, положисто спускався в долину. Вузьке звивисте ребро – єдина доступна дорога на випадок утечі. Якщо втікачам удасться вночі пробратися цим шляхом, то вони мають шанс вислизнути від маорійських воїнів і досягнуть долин гори Вагіті.

Однак ця дорога була небезпечною. Внизу втікачів могли дістати рушничні постріли, й навряд чи можна було пройти неушкодженими крізь зливу маорійських куль.

Коли Гленарван із друзями зважились ступити на небезпечний відтинок хребта, маорійці зустріли їх градом куль, та жодна не влучила в ціль. Вітер доніс до них декілька клейтухів[74], зроблених із якогось паперу. Цікавий Паганель розгорнув один клейтух:

– Он воно як! – вигукнув він. – Чи знаєте ви, друзі мої, чим ці негідники набивають рушниці?

– І чим, Паганелю? – поцікавився Гленарван.

– Видертими сторінками з Біблії! Як же шкода мені місіонерів, котрі взялися навчати цих маорійців. Створення маорійських бібліотек – справа не з легких.

– А яким саме текстом із Біблії дикуни позабивали клейтухи? – запитав Гленарван.

– Там ідеться про те, що ми маємо уповати на Бога, – відповів Джон.

– Зачитай‑но вголос, Джоне, – попрохав Гленарван.

І Джон став читати текст, що його пощадив порох: «Бо на Мене він уповав, і вирятую його».

– Що ж, друзі мої, віднесімо ці слова надії нашим мужнім супутницям!

Гленарван із усіма чоловіками піднявся на шпиль гори, аби обстежити могилу вождя. Під час підйому вони зі здивуванням відчули, що час від часу земля під їхніми ногами здригається, наче покришка казана, в якому закипає вода. Вочевидь, у гірських надрах виникло скупчення пари, що утворилась під дією підземного вогню.

Таке явище вже не дивувало людей, які не так давно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральну область Іка‑на‑Мауї часто трусить. Це справжнісіньке сито, крізь отвори якого вириваються назовні гарячі ключі й сірчані випари.

Паганель вже встиг як слід вивчити гору Маунганаму, тож звернув увагу своїх супутників на її вулканічну природу. На думку географа, Маунганаму – одна з тих численних конусоподібних гір центральної частини острова, яким рано чи пізно доведеться стати вулканом. Досить незначного механічного впливу, аби в цьому ґрунті із білястого кременистого туфу утворився кратер.

– Що ж, тут ми перебуваємо не в більшій небезпеці, ніж над паровим котлом «Дункана». Земна кора не поступиться міцністю залізному листу.

– Згоден, – відповів майор, – але навіть найкращий у світі паровий котел зношується й однієї чудової днини вибухає.

– Але ж я не прагну все життя сидіти на цій горі, Мак‑Наббсе! – заперечив Паганель. – Укажіть мені безпечний вихід, і я негайно полишу її.

– Ох, ну чому гора Маунганаму сама не може нести нас, адже в її надрах зберігається така колосальна механічна енергія! – вигукнув Джон Манглс. – Можливо, під нашими ногами зачаїлись мільйони кінських сил, які даремно пропадають. «Дункану» вистало б її тисячної частки, аби доправити нас на край світу.

Згадка про «Дункан» навіяла Гленарвану тугу. Він перебував у складній ситуації, але що довелося пережити його команді!

На вершині Маунганаму Гленарван усе ще розмірковував над долею «Дункана». Леді Гелена, побачивши чоловіка, одразу пішла йому назустріч.

– Любий Едуарде, – звернулась вона. – Чи вдалося знайти якийсь вихід? Чи сподіватися нам на порятунок?

– Будемо сподіватися, люба Гелено, – відповів Гленарван. – Дикуни ніколи не порушать заборону, тож у нас вистачить часу як слід обміркувати план утечі.

– Нумо в могилу! – весело вигукнув Паганель. – Це наша фортеця, наш замок, наша їдальня, наш робочий кабінет. Тут нас ніхто не потурбує. Леді Гелено, міс Грант, дозвольте виявити свою гостинність у моїй чудовій обителі.

І всі рушили за гостинним Паганелем. Дикуни побачили, що втікачі знову паплюжать своєю присутністю священну могилу, тож здійняли ґвалт, гучніший навіть за рушничні постріли. Та кулі не долітали й до середини гори, дикуни не рухались із місця, боячись порушити табу.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники переконалися, що забобони маорійців переважають над їхньою люттю, і спокійнісінько увійшли за огорожу склепу.

Місце поховання маорійського ватажка було огороджено червоним частоколом. Символічні фігурки, справжнє татуювання по дереву були свідченням високого походження і славних подвигів померлого. Поміж стовпами частоколу висіли різні амулети. Усередині загорожі земля була вкрита килимом зеленого листя. Низенький пагорок по центру свідчив, що тут нещодавно була вирита могила.

Всюди лежала вождева зброя: заряджені рушниці, спис, чудової роботи сокира із зеленого нефриту, запас куль і пороху – все це, за віруванням маорійців, мало слугувати Кара‑Тете під час полювання у «житті вічнім».

– Цей арсенал ми використаємо ефективніше за небіжчика! – сказав Паганель. – Правильно, правильно дикуни вчинили, коли здумали постачати небіжчиків зброєю на той світ.

– Овва! То це рушниці англійського зразка! – промовив майор.

– Звісно, – відгукнувся Гленарван. – Мушу визнати, звичай дарувати дикунам зброю – цілком безглуздий. Тубільці застосовують її проти завойовників, і вони мають рацію. Що ж, нам ця зброя придасться.

– А ще більше нам придасться їжа і вода, що їх залишили для вождя, – додав Паганель.

І справді, родичі й друзі небіжчика не пошкодували їжі. Кількість провізії свідчила про глибоку пошану до високих якостей вождя. Їстівних запасів мало вистачити десятку людей на півмісяця, а покійному вождеві – на вічність. Їжа була рослинного походження, але досить‑таки поживна: папороть, солодка патата й картопля, що її вже давно завезли європейці до Нової Зеландії.

У величезних жбанах зберігалась чиста вода – її новозеландці вживали під час їжі. Неподалік стояло з дюжину чудових плетених кошиків із плитками якоїсь зеленої камеді, невідомої нашим мандрівникам.

Отже втікачі мали вдосталь їжі й води принаймні на декілька днів. І вони не погребували вождевими припасами.

Гленарван відібрав продукти й віддав їх Олбінету. Стюарт пожалівся, що обіднє меню не вельми розмаїте. Він не вмів готувати корінці, до того ж у них не було вогню.

Паганель одразу ж знайшов вихід. Він порадив закопати папороть і патату в землю. І справді, температура землі була досить високою. Якби була змога виміряти її, то термометр показав би 60–65 градусів.

Поки містер Олбінет викопував заглибинку, то мало не обпікся. Щойно стюарт зібрався покласти корінці в ямку, як звідтіль вивергнувся стовп гарячої пари, яка злетіла зі свистом на сажень угору. Бідолашний Олбінет мало не обварився. Від жаху він упав навзнак.

– Закрийте кран! – вигукнув майор. Він підбіг із двома матросами до заглибинки і засипав її шматками пемзи.

Паганель спостерігав за всім цим і бурмотів собі під носа:

– Так‑так, а чом би й ні?

– Ви не обпеклися? – запитав майор в Олбінета.

– Ні, містере Мак‑Наббсе, – відповів стюарт, – їй‑богу, не очікував…

– …такого везіння! – вигукнув Паганель. – Виявляється, тут є не лише харч і вода, а й вогонь у землі. То це ж справжнісінький рай! Пропоную заснувати колонію, орати землю й жити тут до скону. Будемо робінзонами гори Маунганаму! Навіть не знаю, чого нам бракує на цій затишній вершині.

– Міцності самої вершини, – відгукнувся Джон Манглс.

– Але ж вона існує не відучора, – заперечив Паганель. – З давніх‑давен вона опирається підземному вогню, тож витримає і той нетривалий час, який ми збираємося провести на ній.

– Сніданок подано, – оголосив містер Олбінет таким урочистим тоном, наче виконував свої обов’язки в Малькольм‑Каслі.

Втікачі заходилися біля їжі, якою їх чудом наділяла доля за найскрутніших обставин. Вони не були надто вибагливими в їжі, однак думки щодо папороті розділились. Одним вона видалась солодкою і смачною, іншим – слизькою, без смаку і неймовірно твердою. А от солодка патата, спечена в гарячій землі, сподобалась усім. Паганель зауважив, що вождя непогано спорядили на той світ.

Коли втамували голод, Гленарван запропонував негайно обговорити план утечі.

– Як, уже? – жалібно проскімлив Паганель. – Ви вже збираєтесь полишити цю чудову місцинку?

– Перше, – провадив Гленарван, – гадаю, слід тікати до того, як нас мучитиме нестерпний голод. Треба діяти, поки маємо сили. Пропоную цієї ж ночі пробратися повз маорійців до східної долини.

– Еге ж, якщо тільки маорійці дадуть нам пройти! – ущипнув Паганель.

– Ну, а як не дадуть. Що тоді? – запитав Джон Манглс.

– Тоді ми вдамося до надзвичайних заходів, – відповів Паганель.

– То у вас ще й надзвичайні заходи є? – зацікавився майор.

– У такій кількості, що й не знаю, що з ними діяти, – заявив географ, не вдаючись у подробиці.

Залишалось чекати настання ночі, щоби зробити спробу прорватись через маорійців.

Дикуни не лише не зрушили з місця. Склалось таке враження, що їх стало вдвічі більше. Багаття, що їх порозкладали маорійці, утворили вогняний пояс навколо гори.

О дев’ятій, коли ніч огорнула землю щільним покривалом, Гленарван і Джон Манглс вирішили піти в розвідку. За десять хвилин вони були на вузькому гірському хребті, що перетинав ворожий ланцюг на висоті 50 футів.

Спершу все було гаразд. Маорійці повлягались навколо вогнищ і, здавалось, не помічали втікачів. Та раптом праворуч і ліворуч пролунали постріли.

– Назад! – гукнув Гленарван. – У цих маорійців очі, мов у кішок!

Гленарван із Джоном Манглсом швидко піднялися крутим схилом.

Лордові прострелили капелюха у двох місцях.

Отже, цим шляхом іти неможливо.

– Відкладімо цю справу до завтра, – запропонував Паганель. – Оскільки нам не вдалося обдурити туземців, дозвольте мені пригостити їх стравою, зготованою мною особисто.

Було прохолодно, та, на щастя, Кара‑Тете прихопив із собою в могилу свій найкращий одяг і теплі ковдри із форміуму. Втікачі не соромились закутатись у них. Вони повлягались і заснули на теплій землі, яка аж здригалась від клекотіння газів.