Розділ XV. Надзвичайний засіб Паганеля

17 лютого, наступного ранку, втікачі прокинулись із першими променями сонця. Маорійці в цей час уже давно намотували кола біля підніжжя гори, пильно вдивляючись у вершину. Варто європейцям було вийти з‑за частоколу, і дикуни здійняли страшенний ґвалт, обурені оскверненням їхньої святині.

Європейці ж окинули поглядом довколишні гори, оповиті туманом глибокі долини, озеро Таупо. Вони згорали від нетерплячки якнайскоріше дізнатися Паганелів план. Усі оточили географа і запитання світилося в їхніх очах.

Паганель не став більше мучити друзів і поспішив задовольнити їхню цікавість.

– Друзі мої, – почав він, – якщо мій план провалиться, то наше становище від цього не погіршиться – погодьтеся, в цьому є частка позитиву. Але кажу вам, він повинен удатися, повинен!

– То що за план? – запитав Мак‑Наббс.

– А план мій такий: через забобонність туземців це місце стало для нас прихистком, тож тепер ця забобонність має допомогти нам вибратися звідсіль. Як ви гадаєте: якщо я переконаю Каї‑Куму в тому, що ми стали жертвами нашого блюзнірства, що нас вразив грім небесний, словом, що ми загинули жахливою смертю; чи не згорне він одразу ж своє дике військо і не полишить підніжжя гори Маунганаму?

– Ясна річ, – погодився Гленарван.

– А якою жахливою смертю ми помремо? – запитала леді Гелена.

– Смертю блюзнірів, друзі мої, – відповів Паганель. – Ми ж ступаємо по каральному вогню. То відкриймо йому шлях!

– Що?! Ви хочете викликати виверження вулкана? – скрикнув Джон Манглс.

– Саме так. Штучне, імпровізоване. Його потужність ми самі регулюватимемо. Під нами клекоче величезна кількість підземної пари і полум’я, що так і норовить вирватися назовні. То організуймо для нашого ж добра штучне виверження!

– Непогана думка! – зауважив майор. – Вдала думка, Паганелю!

– Розумієте, – провадив географ, – ми вдамо, наче нас зжерло полум’я новозеландського Плутона, а самі тим часом заховаємось у могилі Кара‑Тете, де пробудемо три, чотири, п’ять днів – стільки, скільки потрібно буде, аби дикуни впевнились у нашій загибелі й пішли геть.

– А раптом їм заманеться на власні очі упевнитися в нашій смерті і вони підіймуться на гребінь? – запитала міс Грант.

– Люба моя Мері, цього ніколи не станеться. Гора ж перебуває під забороною, а як вона сама покарає своїх осквернителів, то табу набуде ще більшої могутності.

– А й справді, ваш план чудовий, – промовив Гленарван. – Та все ж я маю одне міркування проти: а раптом дикуни залишаться під горою доти, доки ми не повмираємо з голоду. А втім, це малоймовірно, особливо, якщо ми будемо обачними.

– А коли ми почнемо здійснювати задум? – запитала Гелена.

– Сьогодні ввечері, щойно смеркне, – відповів Паганель.

– На тому й порішили, – підсумував Мак‑Наббс. – А ви, Паганелю, справжній геній. Хоча я людина не азартна, та тут ручаюсь за успіх. От дурні! Ми їм таке чудо піднесемо, вони ще століття християн не слухатимуть, нехай простять мене місіонери.

Отож Паганелів план одностайно ухвалили, адже забобонність маорійців могла їм дуже допомогти. Ідея була чудова, але втілити в життя її не так‑то вже й просто. А раптом вулкан поглине сміливців, що копатимуть кратер? Чи зможуть вони приборкати виверження, коли пара, полум’я, вогняна лава із силою вивергнуться на поверхню? Чи не провалиться увесь шпиль у вогняну безодню? Адже належало розбурхати сили, влада над якими належала виключно природі.

Паганель і це передбачив. Він розраховував діяти дуже обережно, аби й справді не втратити контроль. Їм потрібно було лише створити видимість виверження, щоб ввести в оману маорійців.

Цей день видався напрочуд довгим. Усе приготували до втечі. Їжу розділили поміж собою, і кожен мав легкий згорток. Вирішили прихопити кілька рушниць і циновок. Звісно, готувалися подалі від очей маорійців, за частоколом.

О шостій вечора стюард подав ситний обід. Ніхто не знав, де і коли в них ще буде можливість поїсти. А тому їли про запас. Основною стравою було шість великих тушкованих пацюків, що їх упіймав Вільсон. Правда, жінки категорично відмовилися вживати цей новозеландський делікатес. А от чоловіки віддали йому належне, наче справжні маорійці. Пацюче м’ясо виявилося напрочуд смачним, тож від шістьох щуриків лишилися самі кістки.

Аж ось посутеніло. Сонце заховалося за пасмом густих грозових хмар. Блискавки розтинали обрій, здаля долинав грім.

Паганель шаленів од грози: вона ж бо сприяла його задуму і надавала їхньому спектаклю більше правдоподібності. Дикуни забобонно страхаються всіх грізних явищ природи. У громі вони вчувають голос свого божества Нуї‑Атуа, а в блискавках їм вбачається грізний блиск його очей. Це означатиме, що сам ідол явився скарати нечестивців, які порушили табу.

О восьмій вечора вершину Маунганаму оповив зловісний морок. Небо підготувало чорне тло для яскравого вибуху, що його збирався викликати Паганель. Маорійці не могли більше бачити бранців. Настав час швидко діяти. Гленарван, Паганель, Мак‑Наббс, Роберт, Олбінет і обидва матроси взялися до роботи.

Місце для кратера обрали за тридцять кроків від могили Кара‑Тете. При цьому важливо було, аби виверження не зруйнувало могилу, адже щойно вона зникне, як перестане діяти табу.

У цьому місці Паганель помітив величезну кам’яну брилу, навколо якої здіймалася пара. Очевидно, вона заступала кратер, що утворився в цьому місці, і лише вага скелі перешкоджала виверженню. Як вдасться відкотити каменюку, то пара й лава миттю вирвуться назовні крізь вільний отвір.

Чоловіки повисмикували із частоколу стовпчики й узялися підважувати кам’яну брилу. Невдовзі вона захиталась. Тоді вони викопали на схилі гори невеличку траншею, по якій брила могла б скотитися вниз.

Що більше чоловіки підважували брилу, то сильніше відчувалися підземні поштовхи. З‑під землі долинали глухий рев і свист вогню. Мужні землекопи, подібно до циклопів, що роздували вогонь, працювали без зайвих слів. Незабаром із кількох тріщин вирвалась пара – це місце ставало небезпечним. Ще один ривок – і брила, зірвавшись, полетіла вниз. Умить із утвореного отвору з шумом вивергся вогняний стовп і хлинула кипляча лава. Її потоки попливли схилом гори прямісінько до туземного табору і в долину.

Вершина здригнулась. Здавалося, от‑от вона провалиться в бездонну розколину.

Гленарвану і його супутникам ледве вдалось урятуватися від виверження. Вони відбігли за могильну загорожу, та все ж легкі бризки киплячої води ошпарили їх. Спершу пара мала аромат легкого яловичого навару, та вже за мить у ніс ударив сильний сірчаний запах. Мул, лава, вулканічні уламки – все злилось у єдиний потік. Сусідні гори спалахнули у відблиску виверження. Глибокі долини осяяло яскравою загравою. Дикуни поскакували на ноги і завили.

Тим часом лава підповзала до їхнього табору, й дикуни кинулись геть. Вони повидирались на сусідні пагорки і з жахом спостерігали, як вулкан за велінням розгніваного ідола поглинув блюзнірів, осквернителів священної гори. Коли на якусь мить ущухав гуркіт виверження, до європейців долинали вигуки маорійців:

– Табу! Табу! Табу!

Із кратера Маунганаму виривалась величезна кількість пари, розжареного каміння, лави. То вже був не гейзер на кшталт тих, що трапляються поблизу вулкана Гекла в Ісландії. Це був вулкан, подібний на саму Геклу. Вся клекітлива вогняна маса досі знаходила собі вихід з вулкану Тонгаріро. Та зараз, коли їй відкрили новий хід, зі страшною силою ринула крізь нього, і цієї ночі, внаслідок закону сполучених посудин, решта вулканічних вивержень значно ослабли.

Минула година від початку виверження нового на земній кулі вулкана. Його схилами вже неслись широкі потоки вогняної лави. Сила‑силенна пацюків полишили свої нори й тікали з охопленої вогнем землі.

За ніч новий вулкан так активізувався, що виверження розширило вирву кратера.

Утікачі сховалися за частоколом і з занепокоєнням стежили за страшним явищем природи, що набирало сили.

На ранок вулкан не стих. Тепер полум’я вивергалось із густими жовтуватими випарами. Повсюди зміїлися потоки лави.

Гленарван із завмиранням серця спостерігав крізь щілину частоколу за поведінкою маорійців. Туземці бігли на сусідні схили, куди не досягала лава з вулкану. Біля підніжжя лежало кілька обвуглених трупів. Оддалік у напрямку па розпечена лава спопелила кількадесят хиж. Подекуди купки новозеландців із жахом стежили за клекотливим шпилем Маунганаму.

Серед воїнів постав Каї‑Куму – Гленарван одразу ж упізнав його. Вождь підійшов до того боку гори, де не стікала лава, звів дороги руки, наче якийсь ворожбит, і став промовляти закляття. Утікачі одразу ж здогадалися, що маорійський вождь наклав на гору‑месницю ще суворіше табу.

І всі маорійці вервечкою попрямували до па.

– Вони йдуть, – вигукнув Гленарван, – Вони полишають свій пост! Нам удалося їх перехитрити! Що ж, моя люба Гелена, друзі мої, ми мертві й нас уже поховано. Та сьогодні ввечері ми воскреснемо і полишимо нашу могилу. Ми втечемо від цих варварів.

Годі уявити собі радість утікачів! У їхніх серцях знову зажевріла надія. Відважні мандрівники забули минуле, забули про майбутнє, вони думали тільки про теперішнє. А між тим дістатися якоїсь англійської колонії буде нелегко. Їм доведеться подорожувати цим незвіданим диким краєм. Та оскільки втікачам вдалося обвести круг пальця Каї‑Куму, то тепер, здавалось, їх не злякають ніякі дикуни Нової Зеландії.

Майор не приховував своєї відрази до маорійців і не шкодував для них міцних слів. Між ним і Паганелем відбулося своєрідне змагання. Паганель називав туземців тупими віслюками, ідіотами Тихого океану, дикунами Бедламу, кретинами тощо.

Та до справжньої втечі треба було протриматися ще день. На щастя, Паганелеві вдалося зберегти свою чудову мапу Нової Зеландії, тож учений міг назвати найбільш безпечні маршрути.

Після ретельного обговорення вирішили податися на схід, до бухти Пленті. Цей шлях пролягав недослідженими, але відлюдними місцями. Адже мандрівників, що звикли до переходів будь‑якої складності, лякала лише імовірність зустрічі з маорійцями. Їм будь‑що треба було дістатися східного узбережжя, де місіонери заснували декілька колоній. До того ж ця частина острова уникла жахіть війни, і там було вільно від туземців.

Відстань від озера Таупо до бухти Пленті не перевищувала ста миль. Її можна було подолати за десять днів, просуваючись по десять миль за добу. Нелегка мандрівочка, та нашому загону не звикати. Аби тільки ді статися якоїсь місії, а там уже можна й перепочити, очікуючи на судно до Окленда, який і досі залишався метою їхньої мандрівки. Ухваливши це рішення, Гленарван із супутниками до вечора спостерігали за туземцями, та жодного дикуна не було видно біля підніжжя гори, а коли пітьма огорнула долини, то жодне вогнище не вказувало на присутність маорійців. Шлях вільний!

О дев’ятій вечора Гленарван подав сигнал вирушати. Попереду йшли Джон Манглс і Вільсон, які пильно вдивлялись у пітьму й прислухалися до кожного шереху. Невдовзі молодий капітан з матросом опинилися на тому небезпечному гірському хребті, який так ревно охороняли туземці.

Якби маорійці тільки вдали, що йдуть звідсіль, то саме тут слід було чекати засідки. Гленарвана це непокоїло, адже від десятихвилинного переходу залежало життя його близьких. Він відчував калатання серця своєї дружини. Та Гленарванові навіть на думку не спадало повернутися на шпиль. Так само думав і Джон Манглс.

Молодий капітан просувався поповзом по вузькому гребеню. За ним лізли решта. У кожного серце завмирало навіть від камінця, що скочувався з гори. Якби маорійці стерегли цей відтинок хребта, то стукіт камінця мав би викликати зливу рушничних пострілів.

Мандрівники без пригод подолали місце, де їх брали в осаду туземці. Звідси хребет круто здіймався вгору і вів прямісінько до лісу. Мандрівники ще не досягли лісу, та вони знали, що невдовзі доберуться до нього, якщо тільки не натраплять на засідку. Тут закінчується захист табу, адже гребінь уже не є горою Маунганаму, тож маорійці не лише стрілятимуть, а й вступлять із утікачами в рукопашний бій.

Десять хвилин тривало сходження на плоскогір’я. Джон ще не розрізняв лісу, та він мав початися за 200 футів.

Раптом молодий капітан зупинився і навіть ступив крок назад. У пітьмі він учув якийсь шерех. Усі завмерли. Джон Манглс так довго стояв нерухомо, що супутники стривожилися. Невже доведеться знову повернутися на Маунганаму?

Та впевнившись, що все тихо, Джон продовжив сходження по вузькому гребеню. Невдовзі попереду темрява наче стала густішою – то вимальовувався ліс. Ще трохи, і втікачі сховались у гущавині.