Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 18 page

Вона шукала там циганочку Мар’яну, щоб доручити їй важливе й добре діло. Патимé знайшла її в гурті цікавих, де слухали, як меткоока дівчинка ворожить по руці якомусь чудернацькому запорожцеві, що на нього вона наскочила, як вихор, і вчепилась в руку, а він стояв, журно всміхаючись, бо ж не вірив у циганську ворожбу оцей француз Філіпп Сганарель, котрий, знайшовши на Вкраїні те, чого шукав, сьогодні втратив знайдене, навіть не бачивши жаданої Кармели Подолянки. Пильно розглядала Мар’яна йому ліву долоню, водивши пальцем по складках її, бурчала щось сама до себе, а кілька пошарпаних і закурених запорожців, які, вже побувавши нині в бою, з Пилипом разом вийшли оце з шинку та й реготали, кепкуючи з доброго козака, що потрапив у полон до розхристаного дівчиська, котре так міцно тримало дужу руку француза. — Ворожка, гляди, з бісом накладає! — жартуючи, перестерігали товариші. — А я, бачите, накладаю з ворожкою, — приємно гаркавлячи, відкараскувався від п’яненьких жартунів Пилип. — У ворожки — хліба трошки! — А я додам, — сміявся Пилип-з-Конопель, хоч почував себе не так уже й просто, бо рука горіла від вогнистого дотику, а неспокій опановував душу, хоч і не вірив сторонський козак ні в відьом, ні в чортів, ні в ворожбитів, але вже здавалося, же вона ось-ось йому скаже щось важливе, добре або лихе, і він, щоб товариство не заважало, рвонув Мар’яну за руку й повів геть. Подалась за ними тільки Патимé, чекаючи, поки циганка поворожить, хоч і пора було квапитись, бо в Купиній господі могли вже й шукати татарочку — бо ж вибігла нишком, без дозволу. Мар’яна тим часом чутко й неголосно говорила Пилипові: — Бачу на долоні глибоку борозну кохання: воно тебе й привело з дальніх країн. — Не дуже й дальніх, — заперечив Пилип-з-Конопель. — Якщо до Парижа звідсіль їхати два дні, а не двадцять, то й справді — близький світ, — невинно пожартувала Мар’яна і загадково посміхнулась. — Звідкіль ти знаєш про Париж? — На твоїй долоні все написано, козаче: як никав по Вкраїні, кохану шукаючи. Як сьогодні… — Замовчи, сатано! — тим самим легким тоном, але без звичайної впевненості, буркнув Філіпп. — Морочиш, відьмо! — І з подивом поглянув на ліву долоню, де, він чув, малось, як і в будь-якої людини, сім планетних поясів, що перетиналися борознами життя, кохання, розуму, багатства… Він гортав колись і книги видатних хіромантів, про які ця неписьменна дівчинка ніколи й на чула, читав і твори Преторіуса, що славився тоді ворожбитськими штуками на цілий світ, але ж ніколи Пилипові й на думку не спадало, що його кине в дрож коли-небудь від такого влучного ворожіння бездомного дівчиська, бо ж не міг він знати, же циганочка оця, мандруючи за своїм табором, побувала і в Парижі, і в Амстердамі, і в Варшаві, та й не так собі просто, а з дорученням мирославського єпископа Мелхиседека, котрий посилав покійну Мар’янину матір розвідувати по католицьких кляшторах про його небогу, Ярину, викрадену домініканськими ченцями. Вона й знайшла її, Мар’янина мати, вона й листи їй, Ярині Подолянці, з України тричі переносила за тридев’ять земель, у тридесяте царство, вона й тікати їй допомагала… Отож циганочка Мар’яна, недавнечко матір утративши, не відходила від панни й тепер, і знала вже, звісно, все й про Пилипа, і навіть бачила в покоях владичних з годину тому рембрандтівський портрет. — Відкіль ти про мене все знаєш? — намагаючись зійти на жартівливий тон, спитав француз. — Те, що написала доля на твоїй долоні, прочитає будь-яка ворожка, месьє Філіпп, — з глузливим осміхом сказала по-французькому циганка, химерно перекручуючи слова, як і тоді, коли вона балакала по-українському, чи по-польському, чи по-німецькому, чи по-угорському, чи по-турецькому, всіма мовами тих нерідних країн Європи й Азії, де їй доводилось бувати з рідним табором. — А коли говорити без жартів? — Коли без жартів, то приходь опівночі в руїни, — і вона показала на останки домініканського монастиря, що височіли над містом. — То прийдеш? — Прийду, відьмочко люба. Але навіщо ж? — Чекатиму біля стіни костьолу, біля входу… — І дівчинка зразу зникла б у натовпі, коли б не спинила її татарка Патимé: — Мар’яно, серце! — Чого тобі? — спитала по-татарському циганочка. — Ти бачила розкішного панка, що тікав сьогодні на базарі за моїм паном? — Ну? — Він сюди прибув, щоб викрасти… — Ярину Подолянку? Знаю. — Це він спробує зробити… — Завтра? Знаю!.. Де він зараз? У обозного? — Так. — Розповідай! І татарка, озираючись, щоб хто не почув, швиденько розповіла Мар’яні все, що почула з-за пурпурової запони. Циганочка слухала, мов на гарячім черені. Очі їй палахкотіли. І вже не потрібно було ні об чім просити її, бо, що робити далі, знала вона краще за татарочку Патимé. — Спасибі, сестро, — поцілувала її циганочка. Татарка поспішила до панського дому. А там пані, сердита й заклопотана, гукала: — Патимé! Де поділась, басурманська твоя душа? Проходячи мимо кімнати, де лишались на самоті пан Купа з Оврамом Роздобудьком, дівчина вчула, що потаємна й збуджена розмова ще триває. 31

Грошики! — тихо казав пан Роздобудько. — Які це грошики? — передчуваючи неприємності, ще тихше питав пан Купа. — Ті грошики, котрі мені належать за шукання золотих скарбів. — Ви ще й не починали ж. — Не починав. А щоб мені схотілося шукати, я мушу взяти до рук мої триста дукатів. — Потім! — То й шукати мені забагнеться потім. — А ви шукайте без бажання. З обов’язку! — Е-е, добродію! Шукання скарбів, як і стосунки з жінками — без бажання, а з самого тільки обов’язку… це не цікаво. Треба, щоб вельми скортіло. Це все одно, що вірші писати — з обов’язку, а без бажання. Ні-ні! Викладай, вельможний пане, грошики. — Скільки ж? — Та триста ж. — Всі зразу? — Всі. А потім… третина того, що ми знайдемо, буде, як і умовились, моя. — Ви ж казали: чверть! — Не пам’ятаю. — А ви згадайте. — Ви хочете, щоб я згадав щось таке, від чого вам у носі засвербить, як од червоного перцю! — Що ви маєте на увазі? — Дещо маю. Я вас бачив колись у городі Львові… в той самий день, коли ви нишком, пане… — Що?! — Коли ви стали потаємним латинцем. А?.. Давайте грошики. Триста. Дукатів. А за яку хвилину пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця, нахабно спитав: — Значиться, третина? Чи, може, пам’ять у мене… той… Чи, може, половина? — Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський. — Пишіть-но квит. — Про що? — Пишіть: «Я, Демид Пампушка-Стародупський, нащадковий шляхтич, мирославський обозний, підписуюсь рукою власною: віддати панові Овраму Роздобудькові третину всього добра, яке…» Чом же ви не пишете, пане полковий обозний? — Руки тремтять. — Від скнарості? — Від сьогоднішніх переживань, пане Овраме. Самі ж ви бачили, чого зазнав я нині на базарі від отих триклятих лицедіїв! То як же можете ви, пане, ось так притьмом… — Побалакаєм завтра. А зараз… — Зараз я тільки й можу думать про одне: як віддячитись отим гиденним мартоплясам? — Поміркуймо разом, пане Демиде, — і шукайло сів до столу, і швиденько щось писав на аркуші китайського паперу. — Можна ж навигадувати стільки всяких капостей проти кумедіянтів… — провадив далі шукач скарбів, щось пишучи на аркуші паперу. — Особливо, коли до цього діла взятися таким живим умам, як ми з тобою, пане полковий обозний, — продовжував Оврам, переходячи на «ти». — Можна їх укинути сьогодні ж до цюпи… а там… там можна буде… — Ні, не можна, — з очевидним жалем зітхнув Демид Пампушка. — Ті гемонські душі, ввесь базар, ціле місто, всенька ота збуджена війною голота, що насунула тепер до нашого Мирослава, вони й хурдигу розтрощать, і гайдуків до ноги повитинають, якщо я звелю схопити лицедіїв. — Еге ж, еге, — казав, щось пишучи, пан Оврам Роздобудько. — І кожне скаже: це помста за сьогоднішню мою наругу на базарі. — Атож! — радо погоджувався шукайло, пишучи щось своє. — Треба б щось таке придумати, — міркував далі обозний, — щоб мартоплясам попервах і на думку не спало, же вся їхня халепа йде від пана Стародупського-Пампушки. А вже нехай потім… — Еге ж! — рішуче підтримав обозного пан Оврам і, посипаючи піском написане, легко підвівся. — Зараз я тобі скажу, що треба з тими блазнями зробити, — і, веселенько наспівуючи, чепуристий панок сам собі схвально покивував, додумував якісь подробиці, обмацував дотепно виснувану нитку свого заміру, пробував — чи міцна. І, нарешті, сказав: — Уже! — і панок, обережний та вигадливий, як і всі шукачі скарбів, щось таке зашепотів на вухо панові обозному, що Демид Пампушка, слухаючи, аж підстрибував од нетерплячки, аж крякав басом, аж пищав тоненьким пташиним голоском, а потім зайшовся од реготу. — До душі? — самовдоволено спитав шукайло. — Красно! — А тепер підпиши. — Що таке? — уриваючи сміх, спитав Пампушка-Стародупський. — Той самий квит. Тримай перо! І пан Пампушка взяв перо. — Пиши, пиши! І Стародупський підписав своє зречення від третини запорозького золота. А потім попросив: — Аби тільки ніхто про нашу змову не знав! Щоб ти, да я, да Бог, а більш ніхто! 32

А Бог на небі й мовив до апостола Петра: — Усякі капості несуть до Бога та й до Бога. — Самі привчили, Господи, самі. — Якісь два мерзотники змовляються там про якесь гидке паскудство… — А один — не мерзотник, Господи. — А хто ж? — Муж Божої угодниці Роксолани. — Це ж котрий? — Отой лисий. — Люблю лисих. — Це — пан Купа. — Купа чого? — Купа ладану. — Чим же той лисий догодив нам? — Чи то ж ви встигли вже забути оту здоровенну купу ладану, яка… — Що на степу куріла? То їх же там було двоє? Ми ж обох сьогодні мартоплясів на виставі бачили? Оті двоє череванів! Але… стривай-но, Петре! Ти ж ходив туди в той день і ясував мені, що над купою ладану була якась гарненька жіночка? Га? То хто ж із них угодник? Ті двоє лисих? Чи та краля? Все ти переплутав! — Старію, Господи. — Замало ходиш пішки, Петре. — І Господь звелів: — Ану, взувайся! Піди пройдись. Прознай. Перевір. — Ну що ж! За землею і в небі скучно. — То чого ж ти сидиш? — А ще ж старі латиняни казали: поспішай поволі, festina lente! Хто це сказав? Октавіан Август? — Іди, йди! — Я оце знову задумався: ти, Боже мій, ласкою своєю оділяєш не найрозумніших, не найвідважніших, не найчистіших, а тих лише, хто кадить, хто хвалу тобі воздає. Так само ж і всі земні правителі чинять за прикладом твоїм, о Боже, всі королі, царі й гетьмани. А попи та ксьондзи, безсоромні й розпутні, звідкіль їм брязнуть кишенею, туди й навертаються, чорт би їх усіх поїв! — І святий Петро помовчав. — Отак і в усьому земному хазяйстві, Господи! Ти мене посилаєш дізнатися, хто з тих мерзотників воскуряв аж таку щедру тобі хвалу і хто з них є угодник Божий! Га? — От і рушай. Святий Петро почухався: — Я ж нині ще й не обідав, Господи. — Іди, йди! Там десь пообідаєш. На землі! І святий Петро, сяк-так озувшись, подався вниз, на грішну землю, де йшла війна, потрапив ненароком на бік однокрилівців і довго никав там, не вміючи з’ясувати, хто ж тоді курив Богові таку прещедру хвалу, і зголоднів старий Петро і, проходячи мимо куховарні гетьмана Гордія Пихатого, коли челядники десь одвернулися, вкрав там, — їй-богу ж, правда! — шматок житнього хліба, і з’їв любісінько без солі, сухий та цвілий, аж удавився краденим, хоч ніхто там покражі й не помітив, на кухні в гетьмана Однокрила, бо нікому ж там той цвілий буханець не був потрібен, — але ж сумління замучило апостола ще гірше, як печія від пліснявого житняка, і святий Петро, облишивши доручену йому справу, повернувся, щоб покаятись, до Господа Бога. — То зле, що вкрав, — одмовив Бог. — За це ти повинен тепер три місяці відслужити в пана Однокрила на кухні. — Служити в такого сучого сина?! — жахнувся Петро. — Крав би той хліб у когось іншого, то іншому й служив би. — Я шукав де багатшого, щоб не лишити без вечері якого-небудь сіромаху. А тепер… — Нічого, Петре, не вдієш… Святий Петро зажурився. Та що ж він міг проти Бога сказати! Рад не рад, а за годину він уже був на панській кухні в домі в самого гетьмана Однокрила (крім панської, там були ще кухні людська та собача), і поставили нового наймита патрати порізаних на вечерю гусей. Хоч-не-хоч, а робити треба, і дід Петро Приблуда, як він мав на ті три місяці прозиватися, взявся, як і сімнадцять віків тому, до чорного людського труда на землі, забувши на три місяці приневільних робіт про своє видатне місце в небесній номенклатурі (коли по-католицькому), тобто в святцях (коли згадати назву православну). Він був замолоду чоловіком простим, апостол Петро, рибалкою і, навіть одвикнувши за такий довгий час від чесної людської роботи, щиро взявся тепер до патрання гусей для троїцького гетьманського обіду, як раптом спіткала його перша прикрість. В гетьманській куховарні бушувало стільки пари й диму, що святий Петро звично почув себе, наче в небесах, та й добре було, що за тими хмарами його не дуже й видно, бо ж хотілося попервах звикнути до нових обставин і до людської роботи — без нагляду пильного стороннього ока.

Коли він, патраючи щойно зарізаного білого гусака, сікачем зрубав з тушки ліве крило, над святим Петром з клубів пари зненацька виник з довжелезним куховарським ножем у руках якийсь міднопикий пузань і, лиховісно повівши бровою, спитав: — Це — натяк? — і кивнув ножакою на щойно зрубане ліве крило гусака. — На що натяк? — здивувався апостол. — Яке ти крило в гусака відрубав? Яке? Ліве чи праве? — Ліве, паночку. — А треба? Святий Петро не відповів. — Яке крило треба рубати перш? — допитувався міднопикий. — Га? Чи ти, може, не знаєш? — Не знаю, — потвердив старий. — Треба спочатку — праве. Інакше — вийде натяк. Небезпечний натяк! Розумієш? — На кого? На що саме натяк? — На крило пана гетьмана! Ти з неба впав, чи що? — Не з неба, звичайно. Але… Міднопикий гетьманець зник несподівано, як і з’явився, а святий Петро, раптом лапнувши себе за кишеню, таке виявив, що втратив решту душевного спокою. Ой-ой! Спускаючись на землю, святий Петро забув передати апостолу Павлові, який мав заступити його на значній небесній посаді, забув передати золоті ключі від раю, а тепер… Що ж тепер? Три місяці доступитись до неба святий Петро, покараний за крадіжку, не зможе, а скільки ж душ праведних і неправедних за той час спіткає пані Смерть! Неправедним, тобто бідним, голодним, замерзлим, обшарпаним одна дорога — в пекло, бо там тепло. А праведним… тобто всім Божим полизачам, кадильникам і вгодникам… куди подінуться вони? Потраплятимуть зразу до пекла? А потім? Що ж буде потім? Чи, може, смерть на ці три місяці, в кровопролитний час війни, зостанеться без діла?! Святий Петро чоловік був добрий і сумлінний. Знайшовши в кишені прездорові золоті ключі, він прикро засмутився. Задумався. Та й роботу свою робив задля першого дня поганенько і надто повільно, аж його з тої служби мало не протурили, хоч і не в силі те були вчинити проти Божої волі: три місяці судилося лишатись йому в наймитах ясновельможного гетьмана Гордія — без права листування й будь-яких інших зносин з Господом Богом. А що ключі в кишені Петра Приблуди були золоті й величезні, то бідолашному старому в час роботи вони муляли, та й боявся він їх загубити, боявся й де-небудь сховати їх, щоб хто, бува, не вкрав, щоб не відняла їх у нього яка-небудь лиха личина. Грабіжники, може… Цим-бо потрібно золото. Він їх сильно боявся, апостол Петро, грабіжників та байдебур. Шляхтичі, може. Щоб із тими ключами пролізти до раю живцем. Чи, може, сам пан гетьман? Чорти, відьми, русалки, лісовики, водяники й інша нечиста сила? Захопивши ключі від раю, ці могли б там такого накоїти… ого! Та й цигани, цур їм та пек! В нашого Бога чи вірять, чи не вірять, та й взагалі… Він їх теж боявся, святий Петро, тож і шарахнув, бистрооку циганочку зустрівши біля воріт гетьманської господи, хоч сама дівчинка й була на чоловіче око вельми приємна, — але ж бог їх там знає, отих циган… Намацавши в кишені здоровенні ключі, святий Петро мерщій сховався від гемонського дівчиська в Однокриловім дворі. 33

А дівчисько те було Мар’яною, що невідь-як і чого опинилася вже в стані відступника-гетьмана. Вона тут повсюди шукала когось, нишпорила, гляділа… Хоч думкою раз по раз поверталась вона до розмови з французом. Циганочка його знайшла після тої зустрічі з полонянкою Патимé й сказала засмученому хлопцеві: — Бачити Кармелу хочеш? То мерщій до господи єпископа! І скажи, що завтра панну… — Я вже сказав… — Що мають її вкрасти? Звідки знаєш? — З тим прийшов. — Скажи, що звуть того прийшлого шляхтича. — І це сказав… То зараз іти до Кармели нема з чим. — Ба ні! — І циганочка розповіла французові про підслухану розмову між Роздобудьком та Роксоланою і попросила його все-таки поспішити до Ярини. Філіппа від Мар’яни мовби вітром здуло. А тепер, опинившись у гетьманськім таборі, Мар’яна линула думками до господи єпископа, до панни Ярини, до Пилипа, до Михайлика, до пишного дому пана обозного, бо ж їй кортіло-таки знати, що там діється в цю хвилину. 34

Пан Оврам Роздобудько, сховавши в кишеню підписаний рукою обозного квиток, зажадав: — А тепер погуляймо. — Заморився я. Нехай завтра. — Мені тра показатися в місті сьогодні. Прибути до господи єпископа. Бо це ж він запросив мене сюди шукати золото. А ще до стрічі з превелебним я мушу оглянути місто й Долину, щоб знати, де лежить моя третина мирославських скарбів. — Пан єпископ ніякої третини тобі не дасть. — Звісно ж, не дасть. А знаєш — чому? Тому, що я для нього не знайду жодної куховки золота. Такий був наказ пана гетьмана. — При чім тут гетьман? — А при тім! Золото, знайдене в цій Долині, поділиться так: третина — мені, друга третина — його ясновельможності, а третя… — І Оврам Роздобудько замовк. Потім додав: — Третя, на превеликий жаль, тобі. Якщо, звісно, пан гетьман захоче… — Ну, знаєш… — Ходім! І вони рушили з дому обозного. Пішли по місту. Пан Оврам придивлявся до всього: як мирославці гармати риштують, де ставлять. І скільки. Де шанці копають. І як… Де вали насипають. Як риють рови й набивають землею лантухи. Як плетуть з верболозу тури й натоптують глеєм. Як ставлять у два-три ряди дубові мажі, сковані в один ланцюг. Вельми цікавило вродливого панка, які там люди все те роблять? Веселі духом? Чи сумні? Бадьорі? Чи вже стомлені? Ситі? Чи вже й голодні? Скинувши оком, куди треба, він раз по раз висновував Купі-Стародупському свою гадку, підказану сталим досвідом шукача: — Тут скарбів чортма. — Чому ж? — Прикмета. — Де ж їх нам шукати? — Ген-ген поглянемо… Ходім. Пан Купа-Стародупський, никаючи там, покрикував на козаків, ремісників та посполитих, що риштували оборону, хоч за отамана порядкував будівниками Саливон Глек, названий батько сердитої гончарівни. Швиденько пообідавши після ради, що так довго сеймувала нині в господі єпископа, старий Саливон походжав по лаві укріплень, тут і там помагаючи — де власним горбом, а де словом чи жартом, де досвідом і мудрістю літнього чоловіка, котрий чого тільки не зазнав на віку, побувавши в Польщі, в Криму, в Туреччині, у Венеції навіть, куди турки, полонивши його в морському бою, продали були в рабство (чимало там поневірялось українців) і звідки втік він через море до арнаутів, до албанців тобто, віковічних недругів османських, потім до сербів, до чехів, а там і до своїх — у Закарпатську Русь, а потім і додому, в город Мирослав, де ще жива була в ті пори його жінка, де росли сини і де він за два десятки років став людиною поважною і в громаді значною. — Цупте-но її сюди, — приказував гончар, допомагаючи встановити, де треба, чималу генуезького литва мідну гармату, — сюди її, пишну пані пузатеньку! — Справді ж, як наша пані обозна! — зареготало парубоцтво. — Мені б на годинку таку пані! — зажадав хтось, і знову всі зареготали. — Подушок підмостіть їй, нашій пані обозній, під боки, — порядкував гончар, ще не помітивши, що Купа-Стародупський стоїть під валом, за його спиною. — Осюди і сюди, — показував гончар, де саме підмостити. — Ще подушок. — Глиняним пухом напханих! — сміючись, підказували дівчата, що допомагали чоловікам і парубкам. — Чого регочете?! — раптом вирвався з-поза високого валу пан обозний. — А що хіба? — не одвинаючись од діла, спитав старий гончар. — Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте? — Не присікуйтесь, пане Купо, — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим… — Ніхто ж не дозволяв! — Сміятись? — Ого-го! — зареготало козацтво. — Оце так так! — підсобили й дівчата. — На веселощі й на сміх у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб те переказати, що підслухала Патимé. — На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок. — Треба? — гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той… — Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа. — Десяточок! Один! — Чого ж «десяточок»? — Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших гарнісіньких цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — І він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом. — Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего… — Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа пан обозний. І прегостро спитав: — Ти хто такий? — Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари. — Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник. — Православної, пане Купо. — А був? — Мерзенний катели́к, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом. — Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам. — Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть! І так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику. Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку. Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків. — Нум! — сказав обозний. Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза. Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим побрязком виривані з піхов шаблі. Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті. В руках у тих дівчат стирчало по пістолю. 35

Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат. Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркувата гончарівна Лукія. — Гальт, майн гер! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпископа, Кармела Подолянка. — Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський. — Іх, майн гер, — відповіла Ярина. — Чого це ви, панно, понімчились? — Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний. — Я — німцем? Чому німцем? — Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин! «Ось вона яка, ця панна Кармела!» — подумав Пилип. — Отак-то, пане Купо! — мовила тим часом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане? — Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський. — Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже ґречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька. — Гостя вельможного. — Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло? Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав. — Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний. — А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати. — Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія. Обозний вибухнув: — Як ви смієте? — Смію. — Пріч! — загорлав обозний. І звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок! Та гайдуки з місця не зрушили. Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата. А ще й тому насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди з Лукією, були озброєні. Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат. Особливо до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилась, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав. — Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед. Аж гончарівна заступила шлях. — Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові. — Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний. — Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу! — А ти що за цяця? — здивувався обозний. — Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому… — Тебе?! Призначено на сотника сторожі? — Дівочої сторожі, пане полковий обозний. — Чому дівочої? — Як то чому? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди! — Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха. — Надівувалися! — репетувала інша. — Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії? — Так, це був я. — Я цього не забуду повік… — Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело. — Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпископом Мелхиседеком, — тихо промовила вона. Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився. — Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас… І він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу. — Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку. І спитала: — Ви… повертаєтесь… до Франції? — Я вирішив накласти головою тут. — Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна. — Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати. І я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — І Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі, либонь, ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни. — Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка. — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати. — Уб’ють… чи покалічать. І я прошу, Кармело… — Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж. — Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві накласти головою за Вкраїну. Це прозвучало аж надто по-французькому, високо-хмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи. Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми. 36

Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія. — Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву? — Наші мами, — відповіли дівчата. — Хто ж козакам пратиме штани та сорочки? — Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата. — А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар. — Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі. — Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме! — Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряниця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки: — Хто це? — Небога єпископа. — Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від її краси, а що стало моторошно: не дай боже з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось нарешті звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла: — Візьміть! І не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братика, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав’язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап’янці. — Пустіть його, дівчатонька! — зарепетував обозний. Але дівчатонька, виконуючи рóзказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, — ні вухом не вели. Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку. Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека. — Йолопи! — гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, — вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами. 37