Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 14 page

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку. Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скориставшись обставинами, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно. А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару. Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінка тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось… Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана п’ять днів на тиждень, від здирства, від ґвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов’янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Хлопів, істот з худющими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б’є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п’є їх піт і кров». Так животіли в своїх панів бідні поляки. А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними! І ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів… І ось вони стоять удвох — лоб до лоба, Стецько-пан і Климко, його бидло. Розглядають один одного. Уважно. Мовчки. Насторожено. Аж раптом… вони ще й жодного слова не зронили… раптом на майдані розлягається сміх, а за мить хвилі реготу гуляють по всьому базарному морю. Він був кумедний, як утроє бублик, оцей нетяга Климко: великий актор тої пори, Прудивус, мав снагу, навіть ні слова не мовивши до глядачів, не одну хвилину перебути в мовчанні, всім єством, лицем і тілом виявляючи жах чи розгубленість, лукавство чи торжество перемоги, а глядачі знемагали від реготу. Сміялися й зараз. Але… не об Климка розбивався цього разу шалений шквал. Та й сміх був недобрий, лихий, ущипливий. А в самого Климка-Прудивуса вже сіпався довгий, аж до пояса, вус, розгорялося око, і чималих зусиль він докладав, щоб не зареготати й собі: ввесь майдан так сміявся, що в череванів, котрі стояли перед коном попереду всіх (бо ж тільки в роботі та в бою вони лишалися позаду), рвались очкури, а в молодиць від реготу розстібувались гаплики на спідницях. Що ж там діялось? Прудивусів товариш, опецькуватий і пристаркуватий спудей, Данило Пришийкобиліхвіст, який перекидався у виставах на пришелепкуватого пана Стецька, нічого не розуміючи, здивовано озирався і від того ставав іще кумеднішим, і регіт гуляв ще буйнішими хвилями, а він не тямив, що регочуть саме з нього. Але чому ж? Чому регочуть? 53

А сталось там таке. Тиміш Юренко, прелукавий спудей, готуючи товариша, Данила Пришийкобиліхвоста, до чергової халепи Стецька, силоміць поголив йому сьогодні вранці голову, хоч Данило й не знав — навіщо. Данило Пришийкобиліхвіст був і зроду, нівроку йому, кругленький, а Прудивус заклав йому в штани ще й добру подушку, та Данило не змикитив і цього — навіщо? Хоч він, правда, не вельми й задумувався, бо Прудивус верховодив мандрівними лицедіями, що визнавали зверхність дотепного й життєрадісного парубка, тож і Данило, бідолаха, терпів того проклятущого дня витівки Прудивуса, бо хто ж міг передбачити все те жахливе, що там сталося потім? Він і штучні вуса Данилові поверх його власних кумедно прикарючив із щетинки свинячої, аж вони кололи в губу, і Пришийкобиліхвіст, сам того не помічаючи, прекумедно тими вусами ворушив. Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан? Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби і на тому справу скінчив. Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька і пана Купи, і саме це й збудило владну хвилю сміху, що сколихнула ввесь базар, сміху, що на нього й покладав надії Прудивус, коли дізнався про намір обозного набігти сюди з гайдуками й заходився гострити супроти ворожого наскоку найстрашнішу зброю — сміх. Барви яскравого одягу, і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, — все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру. Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого. Та й добре, що не міг. Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного, котрий забирав усе більшу та більшу силу в місті Мирославі та й робив з живими людьми, що тільки йому заманеться. Стецько-Данило не розумів, що ж діється довкола нього. Не розумів того й пан Купа. 54

Не розумів того й пан Бог на небі. Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок. Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, Господь Бог, але такого ще не бачив. — Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав Бог у святого Петра. — Їх же двоє, Боже! — То це й тобі здається? — І гостро спитав: — З чим ти снідав, Петре? — З квасом, Господи. — Ну-ну! — І Господь Бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи, проте, очей з кумедії. Нарешті сказав збентежено й скрушно: — Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана? — Не дай Боже! — звомпив святий Петро. — Погляньмо ще… І вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз. Але панів обозних там було таки двоє. Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові. — Чого вони сміються? — спитав пан Бог. Святий Петро тільки спантеличено кахикнув. Не хотілось нічого вгадувати. Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами), ще тільки починалась. А ще ж не вечір! ПІСНЯ ДРУГА, ТЕЖ НЕ БЕЗ ПРИГОД

Починаємо! Починаємо! — пролунав над базаром уже знайомий нам голос кудлатого рухляра Івана Покивана, що зразу й подівся кудись, покинувши на кону панюгу Стецька і хлопа Климка. Климко, гнучкий, високий, гожий, дотепний і скорохвацький, мав за плечима торбину, а в ній билося й мордувалося щось живе та сердите. А в пана Стецька все було круглісіньке: і мислі, і діла, і черево, як здоровий гарбуз. Без шапки лиса голова скидалась на менший гарбуз. Щоки випинались, мов кавунчики. Плечі — як тілисті стегна в молодиці. Тільки шия в пана була недомірно тонка, журавлина, а на оклецькуватому обличчі стирчав гострий лисячий носок, що його кінчик аж трішки ворушився, і майже все це Данилові дав Бог, а не вміння Прудивуса розмальовувати обличчя своїм товаришам. Скинувши на Пришийкобиліхвоста лукавим оком, Тиміш Прудивус посміхнувся, але смішинку пригасив, бо за мить мала початись дія, і він, поклавши додолу зав’язану стрибучу торбу, лише глузливо поглядав, як спускає Стецько з плечей додолу свій важкий і прездоровий лантух, що він його ледве сюди допер. Тиміш Прудивус добре знав невірну вдачу товариша, його поведенцію на кону, штиб його лицедійського вміння та хисту. Він не полюбляв партнера, бо той круглісінький спудей був скнара й загрібайло, улазливий і пронозуватий, тому й правив у лицедіїв за підскарбія, тобто за годувальника та постачальника, і хизувався на цій посаді, спитуючись порушити зверхність Прудивуса, — отож і воювали вони не тільки на кону, в кумедії, але і вдома, в дворі Насті Певної, де жили при шинку, і це спричинялось до того, що Климко збиткувався з пана Стецька та й коїв несподівані для партнера прекумедні капості з особливою втіхою, аж Данило на кожній виставі, зарані не знаючи, що саме Прудивус утне сьогодні, од страху перед ним трусився, мов телячий хвіст. Коротка мить мовчання перед початком дії сплинула, і Климко-Прудивус, глипнувши скоса на свій стрибучий мішок, що в ньому щось люто борсалося й нявчало, легко переломився в стані й чемно віддав чолом мирославській громаді. 2

Здоровенькі будьмо та й себе не гудьмо! — нелюдським басюрою ревонув Прудивус. — Як ся маєте? — ґречно спитав у громади й Данило Пришийкобиліхвіст, але вклонився самому тільки панові Пампушці, котрого він помітив лише в цю мить, іще й не розуміючи своєї до нього подібності, і зразу ж таки злякався: не вскочити б із цим паном обозним у яку-небудь халепу. Та пан обозний, як звичайно бувало, одвернувся, не відповівши. А Климко перепитав: — Як ся маю? Посередині! Як у чорта на рогах… — Не в т-т-тебе, хаме, а в п-п-пана питалем! — заникуючись, як йому велів Прудивус, і вже якимось недобрим передчуттям наляканий, огризнувся пан Стецько. — Я ж — сам собі пан! — засміявся Климко й засунув руки в кишені порваних на пацьорки штанів. — Ти, хаме, пан — собі, а я пан — тобі, — повчально й гоноровито сказав Стецько. — Ось чому т-т-ти мене мусиш слухатись, хлопе. Ти — мене! — Слухатись то й слухатись, — смиренно погодився Климко, затіваючи, певно, якусь капость, аж затремтів, напружився, аж очі спалахнули пекельними вогниками, аж прездорові вуса настовбурчились, і він уже був схожий не просто на осу, бо це, видно, був син оси і кота, і внук вужа мудрого, і правнук пустотливої мавпи, і його обличчя, гнучка постать, все в нього було таке людяне й на око глядача приємне, що кожен там прагнув, щоб лицедій скинув оком саме на нього, на мене чи й на вас, мій шановний чительнику. — До рóзказу, мостивий паночку! Га? — І Климко вклонився панові Стецькові, скинув драну шапку-бирку, що «травою пошита, вітром підбита», та й спитав: — А вам не жарко? 3

Ж-ж-жарко, хаме, — відмовив, утираючи рясний піт, пан Стецько. І звелів, передихнувши: — В-в-візьми-но, х-х-хаме, о-о-оцей м-м-мішок на плечі! — і кивнув на свій прездоровий лантух. — Тільки не лапай. — Я маю що носити, — і Климко, нагнувшись, полапав свій власний мішок, який, ні на хвилину не вгамовуючись, стрибав та нявчав. — Бери, бери! — розсердився пан Стець. — Не носити ж мені тягар самому. — То ти ще й ледачий? — Я ж — пан, — знизав плечима Стецько. — Візьми, візьми! — А я ж тобі не хлоп. — Ну, то наймит. — Я ж не наймався до тебе. — Чорт розбере: всі ви драні, всі голодні, всі люті. То я й не знаю: ти кріпак, чи наймит? — Ні те ні се. — Я, може, і найняв би, та не знаю твоєї вдачі. Ти смирний? — Сметана встоїться на голові, такий смирний. — То бери лантух. — Хіба я вже найнявся? — Байдужісінько. Я ж пан. А ти — хам! То хапай мій мішок. Тягни! — І аж тільки тут презацний пан Стецько зауважив, же в Климковому мішку вовтузиться щось таке живе. — Що там у тебе? — до всього цікавий, спитав він. — Купи лишень. — Та що ж? — Кота в мішку. — А коли це не кіт? — Нявчить. Хіба не чуєш? — Не чую. — А ти й не можеш чути, бо то, либонь, лисиця. — Жива? — Живісінька. — Руда? — Рудісінька! На шапку… — Мені саме й треба — на шапку, бо я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую! Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг. — Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько. — А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — І Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось? — Що — на що? — Баш на баш. Мішок на мішок. — Таж мій — більший! — І Стецько перестеріг свистючим шепотом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її! — А що там? — Вона… спить! Не розбуди… — Кого? — Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с… — Свиню? — Мою с-с-с… с-с-с-с… — Собаку? — Ні! Мою с-с-с… с-с-с-с… — Свекруху? — Здурів? Ні! Мою с-с-с-с-с… — Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину? — Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с… — Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю? — Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с… — Ти завше так заїкаєшся? — Ні. — Коли ж? — Лише тоді, коли г-г-говорю… І все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу. — А чого ж ти заїкаєшся? — допитувався далі Климко. — П-п-поспішаю. Ось чого! — Куди ж ти поспішаєш? — Не к-к-куди, а спитай: звідки? — То звідки ж? Га? І пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів: — З війни. — І що ж там? — Шапку загубив, сам бачиш. — Як загубив? — Не питай. — Чого ж не питати? — С-с-с… с-с-с-с… — Сила війська йде, як той мак цвіте? — Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с… — Серце? Від гніву твоє серце запалало? Га? — Ні. Там с-с-с… с-с-с-с… — Страшно там? — Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм… — Знову мерщій туди? — Куди це «туди»? — Та на війну ж. — Чого? — Та воювати ж. — А я їм звідси, я їм звідси… — На печі то й баба хоробра. Га? — Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с… — Стріляють? — Авжеж. — Як же тебе не вбило? — А що я кому завинив? — Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило? — Аж ось помацай. Теплий. — І не поранило? — Мене й куля не наздожене. — Чому ж то? — Я швидший за кулю. — Від смерті не втечеш. — А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. І додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною. — Хто? — М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с! — Де ж вона? — Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка. — Не бачу. — В лантусі. — Ось я полапаю. — Хто ж таки лапає смерть. Це вона тебе колись полапає. А тобі… крий боже! — Чого ж то? — Панна Смерть — не дівка ж. Хоч і панна… — І давно вона вже не дівка? — Я з нею не спав. — А вона — з тобою? — Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — І Стецько гордовито кивнув на лантух. — Як же ти її спіймав? — К-к-купив готовеньку в знайомого чорта. — А як же її нагибав чорт? — Бо панна Смерть — є панна. — Став залицятися? — Котові почав хвоста зав’язувати. — Навіщо ж? — Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять? — Парубків? Вечорниці? Побільше подушок? — Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав’язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за… — Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що сходили? — Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть? А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав: — Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя? — Як же теє взнати? — Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо її з мішка. — Та й що? — На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя. — Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан! — До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який! — Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, Бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме… — І нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь. — На що? На гепу? — Я її й так бачу, твою гепу. — Де? — І пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари. — На в’язах на твоїх! — І Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова чималенька була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт. І раптом присікався до якогось парубка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі: — Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти та й реготи! 4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі. — Я таки панну полапаю, — наполягав він. — Не руш! — Визвірився, як Господь Бог на святого Петра. Чого це ти? — Смерть не твоя ж! — Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить. — Нехай-но я колись погляну на твою. — Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут! — Я пожартував! — І пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя. — Мілко плаваєш, задок видно. — Побий мене Бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу! — А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — І Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого ж вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — І Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна знайома нам череп’яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії. — Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько. — То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою? — Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько. — Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — І Климко був замірився на череп’яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дошкулити товаришеві. Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость. — Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей? — Одна, звичайно. — А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу. — Як то — двоє? — Двоє-таки. — Я ж бо тутечки, перед тобою — один. Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один! — А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання. — От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав’яз обозний. — Чи ти сьогодні п’яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з’юрмились там притомні глядачі. Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп’ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт. Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, то ця подібність і різнота ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі. — То ти, я бачу, все-таки п’яний сьогодні, — стенувши плечима, знову повторив Стецько. — А чого це я п’яний? Вас таки двоє! — От-от! Двойнить в очах! — То я — п’янісінький? — спитав Климко, а всі зареготали. — Як чіп! — Я?! — веселився разом з усіма Климко. — Як хлюща! П’яний-п’янезний! — Тут, либонь, усі п’янезні, як і я! — І Климко звернувся до мирославців: — Скільки ви бачите Климків? — Одного! — загукали по всьому майдану. — Одного! — А Стецьків? — Двох! — ревонув майдан, знемагаючи від реготу, сміючись до сліз і до плачу. Не стримався й Прудивус, залився сміхом, як сироваткою, а від того сміху басогласого глядачам ставало там іще смішніше, а вистава котилась далі, добуваючи все більшого напруження в юрбі, більшого тиску збуреної крові в тисячах сердець, з’єдинених ревною силою мистецтва ув одне дуже серце, яке калатало, аж гупало, гучніш і гучніш, прискорюючи дихання, запалюючи очі, посилюючи жадобу до життя. — Ну? — глузливо спитав Климко. — Коли громада каже, що вас — двоє, то виходить-таки — двоє. Га? — І звернувся до глядачів: — Не вірить пан Стецько! — І Клим простяг руку до дядечка, що стояв при помості, тримаючи в руках щойно купленого гусака. — Ось ви, дядечку! Скажіть лишень: скільки ви бачите Стецьків? — А двох, — відмовив дядько. — То ти, пане Стецьку, запевнятимеш, що і в цього дядечка в очах двойнить? — Двойнить. — Що ж виходить? Оцей дядечко може бути гетьманом? — Кобила розмишляє хвостом, — знизав плечима Стецько. — Чого ж то гетьманом? — Як то чого? В очах йому двойнить? Двойнить! А крил він має, з гусаком разом, аж двоє. А задля гетьманування, як відомо, крила задосить і одного. Так чи не так? Регіт знову пройшов по майдану. А Данило, сердега, не знаючи, до чого йдеться, вже знемагав од прикрого напруження. — І чого ти до мене прилип, як до Гандзі Пилип? — спитав він, спітнівши від марних спроб угадати, куди навертає лукавий Климко. — Чого прилип? — Адже ж вас таки двоє. Озирнись лишень! — Нехай-но буде гречка, аби не суперечка! — Маєш, Гандзю, книш: вас двоє? А смерть на вас на двох — одна? Якщо я її зараз випущу з-під макітри, кого ж вона злапає. Тебе? — і обернувся до пана Пампушки: — А чи тебе? — і шалено зареготав, по-дитячому радіючи з примхи випадку, який так міцно припер пана Купу на час вистави до самого кону. І коли знову ревнув-грянув увесь базар, тільки в цю премоторошну мить зрозумів нарешті пан Демид Пампушка, в яку він ускочив халепу, та й блимав на свого двійника, лютуючи й дивуючись, як сич на сову. 5

Він знову був кинувся пріч, Демид Купа, але крізь юрбу продертись не могла ніяка сила, бо ж глядачам не хотілося випускати з рук смертельно небезпечну забавку, якою став на той час вельможний пан Пампушка-Стародупський, людина мстива й лихопомна, але смішна та безпорадна в прикру годину. Навіть при загальнім посміховиську пан обозний не втрачав ані пихи, ані бундючності, що личить особі значній, котра, колись людина добра та проста, ставши особою, вже мусила набувати холодності та непорушності монумента, без яких, запанівши, вже й не проживеш, — от чому пан Купа й стовбичив на березовім пеньочку незворушно, аж мовби скам’янівши навіть, чого не можна було сказати про його двійника. Данило Пришийкобиліхвіст, лише тепер збагнувши всю небезпечність підступної витівки Прудивуса і миттю забувши свою роль, почав, мов останній йолоп, перепрошувати виставленого на всенародний глум пана обозного. — Пане Купо! Обозний мовчав, мов степова камінна баба. — Ви не подумайте… — раптом спавши з голосу, допоминався Данило. Пан обозний тільки сопів. — Я ж не хотів… нічого такого… супроти вас! Повірте, пане Купо! Обозний мовчав. — Це все — він, оцей проклятущий гаргара! Пан обозний мовчав, як і належить панові. А в Данила шия стала ще тонша й довша. Ніс йому теж витончився, а кінчик заворушився самостійно. Добрим людям несила було дивитись на ті два носяри: один товстий, бундючно задраний над закопиленою яскравою губою, а другий — гострий, запобігливий і винуватий, — два такі різні, але й такі схожі носи — на однаковісіньких блідих та брезклих пиках… І, вже щадячи душевні сили глядачів, — їм же треба було до кінця додивитись виставу живим і здоровісіньким, — Прудивус підігнав у собі Климка, і той мусив забути, що йому по-людськи також смішно, і вправний лицедій, скоривши байдужий вираз незворушності, повів діло далі. — Сілентіум! Сілентіум! — по-латинському голосно зашепотів спудей, звертаючись до двох Стецьків. — Ви чуєте? Тс-с-с-с! Ви чуєте? Чуєте? — Що таке? — спитав, не опритомнівши від холодного ляку, Стецько-Данило. — Шкрябає. Га? — Хто шкрябає? — І шамотить наче. — Що шамотить? — І скавчить. Га? Чуєш? — Хто ж таки скавчить? — Вона ж таки. — Та хто ж? І в тиші, що знов зацарювала над майданом, всі почули, як щось і справді шкрябає й скавчить, мов цуценя. — Що воно? — спитав нарешті і Стецько-Демид. — Під макітрою щось, — дзвінко прошепотів Климко. — Тс-с-с! — Що під макітрою? — збитий з пантелику, спитав Пришийкобиліхвіст, хоч він і сам добре знав, що саме шамотить. — Що там? — Я ж не відаю, що ти туди сховав, — пересмикнув плечима Климко. — Ти ж сам казав допіру, буцім під макітрою — твоя… смерть? — Так-так… — Смерть? А чи не смерть? — і він знову прислухався. — О! Знову… Чуєш? — Чую, — мусив признатись Пришийкобиліхвіст. — І тобі… не страшно? — Чого б то? — Вона ж проситься! — І на обличчі Клима спалахнув кумедний жах. — К-к-куди проситься? — До тебе… і до пана Купи? — і Прудивус, підійшовши навшпиньках до макітри, знову нашорошив вуха. Але все було тихо. Тоді він обернувся до пана обозного. — Агов! — ревонув він басом. — Пане обозний! — і додав ще басовитіше: — Гряде! — і грянув уже на самих низах: — Твоя смерть! — і повторив найнижчою октавою, і було це страшно і смішно: — Смер-р-рть! Та на скам’янілім обличчі обозного не здригнувся жоден м’яз. — Кайся в гріхах своїх, пане обозний! — Кайся, пане Купо! — незнарошна ревонув своїм басом і коваль Михайлик. Той тільки ще дужче засопів, але не мовив ні слова. І тут почалось найстрашніше. Для пана обозного. І найсмішніше. Для нас, для притомних глядачів. 6

— Кайся, пане Купо! — повторив і басюра Прудивуса. — Кайся, пане, кайся! — наполягав бешкетник, варячи пана без вогню. — Кайся на порозі пекла! Бліда, брякла пика обозного почала потроху мінитися всіма барвами, і його щоки стали нараз рожеві, мов найніжніші пелюстки польової квітки, котру звуть собача рожа. — Чи ти до пекла не хочеш? Хочеться в рай?.. А-а, так і є! Але ж у пеклі — все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп’яв Бог тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка вибрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником! Чи, може, Бог тобі все простить? Га? Та озовися ж, пане! Та Купа, кипівши люттю, обачно мовчав. — Чи, може, — провадив Климко, — люди, може, неправду кажуть, же ти взяв добрі грошики за те, що раптом оженився з любаскою ясновельможного? Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові. — Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський! Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя? — Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха. — Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки питання. — Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу. — Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан! — Не задурно, либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — І пренахабний лицедій так і дзиґався обозному осою в вічі. Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд. «Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б’ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев’ятими ворітьми гавкнеш!» І пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати, а коли вже сміється… не доведи Боже! — То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони нишком від старого Саливона мали щастя побратись, — переставилась, Царство їй Небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько? Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка! — Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк? Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та і всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам за всю наругу, відплатити в тисячу разів. — То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — не вгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — І лицедій, — а вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов’язок перед глядачем, наче горохом пороснув, і збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста, і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і те, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь-звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом; чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус що не скаже, мов зав’яже. 7