Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 21 page

Уже й вечір, тихий та гожий, спадав на землю. Вже й череди пройшли додому. По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти. Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі. А миряни з моріжка не розходились, розмови не вгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби. Була там річ і про скарби в печерах та в могилах. По річках і криницях. Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів. По лісах і плавнях, по степах і болотах. Розповідали люди про скарби в бочках, в барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат. — Ну, коли в гарматах, — зауважив знавець того діла пан Оврам, — то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… — і він виразно показав руками, що потім належало робити. — Воно ж не так і просто! — заперечив старий Варфоломій. — Скарби ж, бува, і страху напускають. — Якого ж це страху? — поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями — на ранах, здобутих у бою. І відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів: — Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає. — Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся. — А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать! — Тужать, коли чисті! — по-знавецькому докинув і пан Оврам. — А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно — чисті вони чи нечисті! Аби гроші! — І він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. — Ішла, — казав він, — одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. І такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» І вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались… — А дід? — запитав той же зелений молодик. — Хтозна-де й дівся. А то ще було… І пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір’я до свого досвіду, про дятлове дупло, що в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забилили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші… — Золоті й срібні разом? — лукаво спитав Мамай. — Звідки ви знаєте? — здивувався Роздобудько. — Тільки-но від вас навчився, — посміхнувся Козак. — Коли гуска біла — грошиків слід чекати срібних. А тут — кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче, що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому гóроді? — Сливе нічого не знаю, пане Козаче, — хутенько відповів шукач скарбів. — Ніц! — Так-таки й ніц? — Трішки. — Яке ж воно, теє трішки? — А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід. — Чому ж то? — Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні золота, то заради чого ж… — Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай. — Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько. — А навіщо зараз тобі срібло та золото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим замість живих очей? — За дукачі, за перли й діаманти можна купити все на світі, — сказав Оврам. — Усе, крім чистої совісті! — І Козак звернувся до громади: — В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо, либонь, знайти зброю та порох… — Оце — скарб найдорожчий! — сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров’ю. І він, почухавши голу потилицю, сказав: — Оце скарб! Еге ж… 8

Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпископ Мелхиседек. — Там сховано й чимало щирого… — Золота все-таки? — скинувся Роздобудько. — Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи. — А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше вдавав своє розчарування. — Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп’яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер. — Ну що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож! — А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів! Громада загомоніла, і вже й посмішки трохи світла кинули на похмурі обличчя. — До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди… — Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті? — Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові. Та Мамай тим часом говорив: — Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли! — Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько. — Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла. — Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже… — Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки. — На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини. — Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути. — Не второпаю! — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих! — Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до Бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині. Замовкли добрі люди. Та й лихі принишкли. І знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини. — Кажи, Мамаю, далі, — попросили з громади. — Чого ж мовчиш? — спитав хтось у юрбі. Навіть Ложка з докором гавкнув щось на свого характерного хазяїна. — Я вже сказав, — озвався нарешті Мамай. — Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший… — А так! — загула громада. — Хоробрий — стане ще відважнішим. — Добре, матері його ковінька! — схвалили люди. — Щирий стане ревнішим. — І це гаразд! — Чий розум був і досі гострим, стане, як дамаський меч. — І славно ж! — А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі. — Нам — аби витягти! — заклопотано сказав Пампушка-Стародупський. — Е-е, ні! — заперечив Мамай. — Коли навіть і візьмеш до рук добро козацьке, можеш скарбу й не впізнати, якщо душа нечиста: наче й не золото, а черепки, а камінь або вугіль… Отже, мусить кожен трохи і поподумати: чи сумління чисте… — Треба тільки відговітись перед тим, — знизав плечима Купа. — І всі гріхи — з душі за одну мить. — Ні! — сказав Мамай. — Сповідатись доведеться на цей раз не перед Богом, а перед людьми. А це — страшніше! Курити народові ладан — марна річ! — і, замислившись, характерник аж наче забув, що люди його ждуть і ждуть. 9

Мамай мовчав і мовчав. Нарешті не витримав той же Пампушка: — Де шукати? Та Козак німував. — Чи, може, де в печері? Запорожець уст не розмикав. — А чи на дні ріки Рубайла? — питали з гурту. — Чи в Красавиці, в озері? Скажи! Козак Мамай мовчав. — Чи, може, — наполягав Пампушка, — вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось — панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть. І Мамай відповів. Але відповідь… усіх приголомшила. — Я не відаю, — сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він. — Як же це?! — обурився Пампушка. — Чого туманом тьмиш?! — тоненько просурмив жінкуватий сотник. — Людей морочиш! — Як же це воно? — А так… Не знаю! Тиша привалила каменем усю юрбу. А Козак Мамай сказав нарешті: — Я пам’ятаю деякі прикмети… — і замовк. — А ще? — спитали з гурту. — Крім того, є один папір… «…Котрого завтра вже й не буде!» — сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина. — А ще? — спитали люди. — Шукати треба. До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала: — Ти таки й справді… не знаєш? — Не знаю, серце, — безпорадно відповів Мамай своїй коханій. — А втім… — і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. — Нехай-но завтра! — Чому завтра? — Так треба, серденько. — Ходім лишень! — рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував. — Іди! — стиха мовив Мамай. — Наздожену. Лукія рушила вперед. Мамай не зразу міг покинути громаду. Про щось порадившись із архієреєм, він уклонився до юрби: — Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки — носити накопану землю. І кожен хай хорошенько подумає… — Про чисті руки? — підказали з гурту. — Так, — посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія. Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці. Бодай закинути їй зблизька в очі погляд. Хоч вона й гнівається на нього. Хоч вона й серцем крутенька. Хоч вона… А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, — і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава? Проскочив? Чи… 10

Не проскочив-таки Омелько. А вскочив… Його спостигла халепа в той же вечір, ще й ніч його не обняла. Загін жовтожупанників, лейстрові гетьманці, мирославського посланця обпали спрожогу в невеликому голому вибалку, що через нього конем скрадався парубок, обминаючи людні місця; чвалуючи не шляшком-доріжкою, а манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах. Але й тут, у безлюдному степовому вибалку, його таки застукали, бо гетьман Однокрил порозставляв свої сторожові загони густо. — Що за птиця? — грубо крикнув Омелькові жовтожупанний осавул Продайвода. — Соловейко, — в тон йому відказав Омелян, а про свою халепу подумав: «Біда, раче, вода кипить!» А коли швиденько, гуртом навалившись на нього, хоч і втративши на тім кількох лейстровиків, що попали під шабельку Омелькову, коли, швиденько його зв’язавши й витягши з-за пазухи голуба, а не здогадавшись, правда, підпороти шапку, в котрій був зашитий лист до царя, коли спитали парубка — якої він хоче смерті, як саме його стратити, Омелько, посміхнувшись, відповів запитанням: — За віщо ж мене тратити? — За те, що ти — не в гетьманському жовтому жупані, а так дуже кудись поспішаєш. — До рідної сестри на весілля поспішаю. — А може ж, те весілля — без дозволу нашого ясновельможного? — знизав плечима осавул Продайвода. — Відпустити тебе не сміємо. Взяти до нас — не можемо. Значить, смерть! — і знову в хлопця ґречно поспитали, яким чином він воліє скінчити своє земне життя? — Байдуже ракові, в якому горшку його зварять! — повів бровою Омелян. — Тобі смішно? — здивувався Продайвода. — Ще б пак! Поспішав на весілля, потрапив на похорон. — Що ж нам з тобою зробити?.. Ми тебе повісимо. Хочеш? — Так ніде ж — ані древа! — пирснув Омелько, кинувши оком на степ. — То ми тебе застрелимо. Га? — Порубайте мене, — попросив Омелян. І подумав: «І цей лист пропадає…» Не про себе подумав, а про лист до царя. Потім спитав: — А шаблі ж у вас гострі? — Шаблі, як шаблі. — Е-е, — сказав Омелько, — будьте ж хоч у такому ділі людьми, а не собаками. Нагостріть лишень… Лейстровий осавул люто блимнув на нього, але не сказав ніц, бо ж однаково помре за хвилину козак, і кивнув двом своїм жовтожупанникам, а тії, взявши в тороках мантачки, як ото бувають у косарів, заходились мантачити шаблі. «У батька сивини прибільшиться, — думав тим часом Омелько. — Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть…» Шаблі від мантачок дзвеніли й співали. Дзвеніли й жайворони в високості. Заспівав десь у траві легковажний шпачок. Аж самому скортіло — аж-аж! — співати схотілося хлопцеві. — Помолись перед смертю, — сказав тут Продайвода. — Помолюсь… І Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше. Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала і дзвеніла. А Омелян співав. Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили на нього свої шаблі. Очі йому зараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, — це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів, однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен — чайка запорозька, — змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа. Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші: — Облиш! Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» — і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру і не скосила б такого співака. Наспівавшись, Омелько нарешті замовк. — От і помолився… — буркнув він перегодом. Ніхто йому не відповів. Жовтожупанники тільки зітхнули. А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестився, сказав: — Господь почув твою молитву… — Не будемо тебе рубати, — сказав і другий. — Як то не будемо? — аж підскочив пан осавул. — Не будемо, — додав і третій. — Такого — гріх! — мовив четвертий, кивнувши на божественного співака. — Бог нам за нього не простить, — зітхнув і п’ятий. — Я зарубаю сам, — сказав жовтожупанний осавул Продайвода. — Ні, — заперечив той сивий козак. — Якщо ти зважишся підняти руку… — Я вам велю! — Помовч! — гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв’язавши Омеляна, сказав йому: — Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого… Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав. — Дай сюди шаблю… гострішу! — звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: — Спасибі, хлопче! Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня. — Рушай собі, — сказав старий. — Бо нам — пора! — Ясновельможний вам цього не простить! — скрикнув осавул Продайвода. — А ми до нього повертатись не збираємось, — відказав сивий. — Куди ж ви? — спитав Омелян. — На Січ… — Щасти вам, доле, — побажав Омелян. — І тобі, синку. Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом. За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул. І тут подумав, що осавула вбила пісня. 11