Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 19 page

Кого це ви прицупили? — спитав у захеканих дівчаточок владика. — Чужого шляхтича, пане полковнику, — браво відрікла Лукія, разом з дівчатами кладучи йому до ніг незручну-таки ношу, яка в мішку пручалась, тіпалась і верещала дзвінко й тоненько, мов недорізана льоха. — Що ж воно за шляхтич? — спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, і підморгнув Ярині. — Хто ж його зна, — в тон йому відмовила Ярина. — Гарненький такий, охайненький, ґречний… — А ви самі — не дуже й ґречні, — посміхнувся єпископ. — За що ж ви його ось так? І дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом: — Никав де не слід. — Принюхувався. — А гасла сьогоднішнього… — Гасла й не знав! — А цитьте-но! — покрикнула гончарівна. — От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! — і, звернувшись до владики, спитала: — Що з ним робити, пане полковнику? — Розв’яжіть-но! — звелів єпископ. Дівчата миттю розв’язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, — і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю. Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архієрейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із вас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичиного дому повтягало всередину, як вітром-протягом, — аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий, заразом і в’їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого… В’янучи в полум’ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку. Пригладжував чуб. Обсмикував на рукавах закавраші. Поправляв китички на зелених чоботях. Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний та гарненький, і такою лагідною посмішкою осяялось раптом його зніяковіле обличчя, що дівчатка враз принишкли, начебто вчинили щось недобре супроти такого хорошого чоловічка. Тиша запанувала у владичому саду. Від тієї тиші й прокинувся Козак Мамай, що спав десь там, за кущиком. Саме від тієї тиші й прокинувся, а не від гомону, від галасу, від сміху. Козак Мамай прокинувся від тиші, бо за все своє ратне життя він звик до гамору та гуркоту боїв, а тиша завжди будила в ньому тривогу й позбавляла сну. Лежачи за кущиком, під старою вишнею, Мамай розплющився, і перше, що він побачив трохи віддалік, були очі дівчини, тої самої, про яку він мріяв та й мріяв багато літ, очі гончарівни Лукії. Не вірячи своєму зорові, бо дівка ж була в козацькому вбранні, Мамай так і лишився лежати, скам’янівши й спалахнувши заразом: він же нікого в світі не любив, тільки оцю сердиту гончарівну, та й не боявся ж нікогісінько, тільки її, — і Козак наш за найкоротшу мить відчув себе розпеченою й розжареною каменюкою, що її (запарюючи діжку для солоних огірків) молодиці вкидають у воду. Козакові здалося, буцім аж пара встала над ним, бо погляд Лукії, його коханої, його сонечка палющого, був лютий-прелютий, і чого тільки в ній не можна було прочитати, бо ж за коротку мить вона тим поглядом сказала все: «Я побиваюсь тут за тобою, лебедику, ночами не сплю, боліючи про твою долю, бо жити без тебе не можу, а ти… ти навіть звісточки не даси… ти, навіть прибувши до міста, лежиш ось тут, хропеш собі, а про мене й ні гадки!» І все це, і ще безліч усяких думок та почуттів висловила дівчина одним-єдиним поглядом, що в нім були і радість, і любов, і біль, і докір, і серце з перцем. «Мамаю? Невже… невже це ти?» — за ту ж коротку мить ласкаво й радісно спитали очі вірної дівки, і тут же, зористі, погасли. Лукія одвернулась. Козак Мамай підвівся. І стояв, не знаючи на котру ступити, ні в сих ні в тих. 38

Хто ви є, пане? — чемно спитав єпископ у Оврама Роздобудька. — Е-е-е-е-е… — так само чемно промекав пан Оврам, бо ж, нічого не пожмакавши в своєму вбранні, він голос у тій халепі таки втратив, хоч не міг на нього здобутися ще й тому, що не знав, як йому слід відповідати і як викручуватись. Назватися б Оврамом Роздобудьком, зразу все й з’ясувалось би: його ж бо сам владика запросив шукати в Долині запорозькі скарби. Але… з’явитися за таким ділом із мішка? Ні, ні! В кумедному становищі можна й продешевити, — він же ті скарби в котрий раз збирався продати, а для цього були потрібні незалежність, певність, гідність, а не поява з брудного мішка. Отже, зразу називатись йому не хотілося. А коли, не назвавшись, якось викрутитись? А через день і зникнути на певний час, якщо справа з тою самовладною панною, з тим чарівним дияволом у плахті… Як же вчинити зараз? Але часу на роздуми вже не було. — Звідки ви прибули до нас? — все добре розуміючи, знову спитав владика. — Я цього панка десь бачив, — солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія. — Де ж ти його бачив, пане Мамаю? — спитав отець Мелхиседек. — По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила. — Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? — наполягав владика. — Ну? Аж Оврам знову так само виразно відповів: — Е-е-е-е-е… — Розумію, — сказав єпископ. — Що ж ви розумієте?! — остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок. — У мішок його! — кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов’язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. І байдужісінько повторив: — У мішок панича! — І куди ж? — спитала Ярина Подолянка. — Укинути в річку? — спитала й Лукія. — Укиньте в льох! Нехай полежить, — втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архієрей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу. — Я ж прибув сюди за вашим… — почав Оврам. — Мені пора до церкви, — одвернувся, одягаючись, єпископ. — Допитаємо вас, таємничий пане, потім. Взявши патерицю, єпископ рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського. — Пане Пампушко! — звомпив бідолашний шукач скарбів. — Чого ж ви мовчите? — Жду, — відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного. — Ждете, поки мене повісять?! — скрикнув пан Оврам Роздобудько. — Я жду, владико, — почав пан Купа, заступаючи архієреєві шлях, — коли ж у мене бодай що-небудь спитають? — І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга. — Про що саме спитають, пане полковий обозний? — спинився біля порога архієрей. — Та що ж воно в нас діється?! — аж наче заспівав пан Купа. — Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! І раптом якесь дівчище хапає вельможного пана гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили… — Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це… — Оврам Роздобудько, — вклонився шукач скарбів. — Чому ж не призналися зразу? — спитав єпископ. — На мене так напалися ваші дівки, що я, владико… — Сторопів? — посміхнувся Козак Мамай. — Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати… — Про скарби побалакаєте з паном Мамаєм, — мовив єпископ і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі. Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух. 39

Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там… Ось вона, ось… Чуєте? Ой червона калинонько,
Білий цвіт,
Ти квітчаєш повиваєш
Білий світ.

Та й справді, така була то пісня, що все довкола розцвітало від неї. Все розцвітало, золотіючи від заходового сонця. Розцвітали насамперед рум’янці на дівочих щоках, а від них наче світилося все кругом, бо в рум’янці така сила, що всі квіти погасила. От які були в ті часи рум’янці! От яка бриніла там чудова пісня про калину! 40

Зірвану гілочку владика приніс до соборного храму, заквітчаного, як і належить у клечальну суботу, і всю вечерню з особливим піднесенням правив сам, не давши того попові, настоятелеві собору, вітцеві Варламу Лобанівському, сам читав світильничі молитви (коли каганці в храмі затеплюють, молячи Господа, котрий живе в світлі неприступному) і з нетерпінням чекав початку співання псалмів, коли мав востаннє сьогодні забриніти в Мирославі голос Омелька Глека, який цієї ночі мусив рушити в далеку путь, на Московщину, про що знало вже всеньке місто, бо воєнних таємниць необачні мирославці не берегли. Послухати Омелька зібралося стільки мирян, що їх ніколи таку силу не побачиш на вечерні, бо ж замалим не ціле місто, всі, хто вільний був на ту часину від служіння війні, прийшли прощатися з улюбленцем. Коли Омелько, ставши на криласі, заспівав разом з іншими співаками псалом сто тридцять дев’ятий: «Визволи мене, Господи, від лихих людей! Від чоловіка насильного заступи мене! Котрі злобу в серці замишляють, щодня до бою збираються. Гострять язик свій, як у змія… Нехай посиплеться на них горюче угля! Нехай Бог кине їх в огонь, у вир, щоб не спаслися! Я знаю, що явить Господь правосуддя пригнобленим, справедливість бідним…» — і ці облудні слова церкви про неіснуючу справедливість бідним, і благання про те, щоб чоловіка насильного злоба у пропасть загнала, все це будило відгомін у душах молящих, бо ж була круг міста війна, бо ж насильством повнилось життя цих простих людей, бо ж мусив оцей парубок, що саме співав на криласі сто тридцять дев’ятий псалом зелених свят, мусив нині рушати задля блага вітчизни в далеку дорогу, тяжку й небезпечну, і миряни, той псалом слухаючи, тими ж таки словами за співака молилися, за улюбленця города Мирослава: «Сохрани мене, Господи, від рук беззаконного, від людей насильних заступи мене од тих, котрі задумали спинити кроки мої…» — і добрі люди, благаючи в Бога щастя-долі Омелькові, що співав оце тут, може, востаннє, мирославці вже й плакали ревно, та й сам владика не міг стримати рясної сльози. Коли ж грянула чудова пісня «Світе тихий», що нову музику до неї недавно склав оцей же парубок, Глек Омелян, від співу того люди шаліли в нестямі, бо пісня кожного в молінні підносила до самих небес. Та річ була й не в молінні. Всяке щире мистецтво таку має силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на витвір художника, почуває себе на ту мить велетнем, і їй здається, буцім вона сама те все створила, і прокидається в неї хороше почуття гордості за людину, за творця, за свій народ. В Омелькових піснях — і в церковних, і в світських — сильно грала народна струя… Його вчили не тільки міланські чи віденські професори, не тільки протопсальти київської Софії, де він співав попервах, а й рідна матінка вчила співати, не тільки над ним колискових мугичучи, бо співала ж вона, і гончарний круг обертаючи, і снопи в’яжучи, і городину полючи. І шарудіння вітру в степовій траві слух Омелькові малому витоншувало. І дзюркіт рідної річки Рубайла. І соловейків спів. І думи кобзарські. І дівочі веснянки. І все, що він чув на Вкраїні, все те вчило його слухати. Все те вчило його співати. Все те вчило його складати пісні. Все те приваблювало до нього, до його кебети, до голосу його козацького, до серця його широкого, — все те приваблювало тисячі і тисячі людей. Він уже встиг попрощатися з батеньком. Висповідавшись і запричастившись, він уже готовий був у дорогу, тож і, співаючи зараз, залітав далеко вперед на своїй небезпечній путі, і співав перед мирославцями так, як ніколи досі й не співав, бо прощався з батьком, що стояв біля криласа, нишком утираючи сльози, прощався і з батьківщиною, з усіма цими добрими людьми, що так любили його талант. Лукія очей з нього не зводила, слухаючи. Вони вже попрощалися з братиком, разом помовчали в садку. Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних чудними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні — на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, — і була між ними «П’яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівливим співом, багатоголосим і мудрим… Лукія плакала, братика на вечерні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви. 41

Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в дальню й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, — в архієрейськім садку тим часом два вельможні лукавці й шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім золоті скарби Долини — суща небилиця. — Я вже вашу Долину оглянув, — сказав Роздобудько. — І все збагнув. — А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, — кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. — І теж… усе збагнув! — Що ж ти збагнув? — перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько. — А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина. — Яка людина? — А ось ти, наприклад, чепурунчику. — Чому ж це? — А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках. — Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж? — Щира правда, — охоче підтримав обозний. — Дурень дурнем! — Що ви цим хочете сказати? — спалахнув Роздобудько. — Саме те хочу сказати, об чім ви мене попросили. — Я вас ні об чім не просив, — розсердився пан Оврам і одійшов од Купи, ображений, заклопотаний, збентежений своєю халепою. Панна Подолянка, яка осторонь слухала всю цю балачку, поспішила підійти до шукайла, одвела його на два-три кроки далі й, озирнувшись на Мамая, стиха шепнула: — Я також мрію про скарб. — Мрії тепер коштують не дуже й дорого, чарівна панно. — Я вже маю дещо в руках. — Що саме, панно? — зацікавився Оврам. — У мого дядечка… серед паперів… — почала була Ярина. Та їхню розмову перепинив Козак, на мить одвинувшись од свого Песика, що з ним вони про віщось радились. — Про що це ви там? — не підходячи до них, спитав Козак у Подоляночки. — Я оце розпитую пана Оврама про знайдені торік скарби… так цікаво, так цікаво! — І панночка щось таке защебетала, а Козак Мамай знову нагнувся до Ложки, продовжуючи з ним якусь важливу балачку. — То про що ж ви пак, голубонько? — нетерпляче шепнув пан Оврам, киваючи Пампушці, щоб одійшов далі й не заважав. — У мого дядечка в кованій скрині лежить письмо покійного полковника Кіндратенка. Того самого… — Що ховав у Мирославі ті запорозькі скарби? — аж скинувся пан Оврам. — За цей папір я ладен… — Знаю! — і, жарко блискаючи на Роздобудька чорнющими очима, білявка солодко задихала йому в обличчя: — Що знайдемо… — Поділимо! — видихнув, озираючись, Роздобудько. — Як поділимо? — Рівно. — Ні. — Дві третини — вам? — Три чверті! — Навіщо так багато? Панночка на недоречне запитання не відповіла. — Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! — аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо такої панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. І він сказав глибокодумно: — Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! — І знову спитав: — То як же? Дві третини? Дві? — Я заплачу вам одну чверть, — невблаганно сказала панна. І похапцем зашепотіла: — Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів, прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі — за причілком. Чекаю! Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів. Панна Ярина тим часом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: «Добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…» Добре було б! Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть. Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька: — Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна? — Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається… Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов’ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі. Тоді Подолянка стиха спитала: — Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби? — Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука! — Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен? — Як то не потрібен? — Ви збиралися шукати й без того письма. — Але ж… — Ви маєте мальовані плани? Оврам схаменувся. Та було пізно. — Хто вам їх дав? Чи не гетьман? — Панно! — Ви їх принесете мені сьогодні вночі. — Навіщо ж? — Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях. — Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем. — Про що це ви з панною так таємниче балакали? — спитав Стародупський-Пампушка, коли вони, умовившися з Мамаєм зустрітись ранком, вийшли нарешті з архієрейського саду на вулицю. — Шляхетні панни завше схильні до розмов таємничих, — клацнув пальцями Роздобудько. — Питала, як люди знаючі добувають скарби з поміччю відрубаної руки мертвяка. — Чого це їй такого заманулось? — Виховання по монастирях… чого ж ти хочеш! — і стиха додав: — А полюють на ню недарма! — Чиясь примха! — знизав плечима пан Пампушка. — Ні щік порядних, ні грудей, ні всього іншого. Не розумію! Душі в ній більше, як тіла! А одчайдушна панна, повернувшись до свого покою, всією душею линула до того простодушного голодранця. І в думці кликала: «Прийди! Прийди!» 42

І Михайлик той поклик почув. Він саме спав, і все йому приснилось. Вві сні він чув, як Подолянка кликала: «Прийди… в садок… під вікно… та прийди ж!» Він хріп собі солодко в холодку, за кузнею ковалика-москалика, що до нього матінка й син поспішали цілісінький день. Знайшовши коваля, побачили, що вони вже трохи знайомі, бо той Іванище, тульський богатирище, з білявенькою жіночкою своєю, яку всі величали Анною, дивився разом з Явдохою та Михайликом виставу Прудивуса, а потім коваль Іванище бачив на кону й самого Михайлика, — отож і зустріли в кузні парубка та його неню як рідних і жданих. — Прийміть на роботу, — попросився Михайлик і чемно віддав чолом ковалеві й білявенькій цікавій ковалисі. — А ти хіба не лицедій? — спитав русявий велет, Іванище-ковалище. — Бог милував, — поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок. — Ми — ковалі, — потвердила й матінка. — А на роботу в вашім городі чужих та прийшлих не беруть. — Та хіба ж ви чужі? — здивовано спитала Анна. — Вже наче й свої, — погодився Михайлик. — Ми ж тут не перший день, — сказала й неня. — Тебе все місто вже знає, — знизав плечима й прездоровий Іванище. — То приймете? — спитав селюк. — А чого ж тобі йти в ковалі? — Як то чого? — зачудувався Михайлик. — Ти ж розбагатів сьогодні. — Трішки. — Шматок хліба маєш? — За роботою скучив. — Так дуже? — Аж руки горять! — Що ж ти вмієш? — Дайте-но молот! — Вибирай… Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна: — Обідали сьогодні? — Обідали, — закопиливши губу, відповіла Явдоха. — Звісно ж, обідали! — хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок. — Розбагатіли ж трішки, — додала, пишаючись, ненька! — А ми оце зібрались підвечіркувати, — вклонилась Анна. — То, може б, ви — з нами? Пора ж таки! — Ми… — почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, не витримав і хутенько погодився: — Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора? Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку. — Що ж, синку, коли люди просять… — Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці. Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. З кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарна Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, — він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося в голові. Дітвора майже й не їла нічого в той підвечірок, бо дивилася й дивувалася, як же й здорово їсть новий ковальчук, оцей самий Михайлик. Їв хлопець швидко, в смак, складаючи добру ціну куховарському хистові привітної господині. Подякувавши Богові й хазяйці, він нарешті перехрестився і знову поспішив до кузні, де вже вмліло в горні залізо, щоб мерщій узятись до роботи. Але… до кузні хлопець не дійшов. Він спинився на мить біля берізки білокорої, помацав задля чогось її стовбур, помацав ще раз, провів рукою трохи вище, обняв тую берізоньку, прихилився до неї щокою, до її кори, яка нагадує на дотик тіло людини, прихилився і раптом… заснув. Стоячи. Сп’янівши від усього, що довелось пережити за цей багатий день. Сп’янівши від їжі. Заснув… Коваль Іванище, ховаючи від уразливої Явдохи посмішку, обняв хлопчину, опустив його на землю, поклав під голову полінячку осикову, підмостив трохи сіна під бік. Але Михайлик не прокинувся. Мов ліг спатусі на білії подусі. А вже коли йому приснилось, як Подолянка його кличе — ой! — прийти вночі в архієрейський садок, він аж підвівся був, щоб кинутись мерщій до неї, але знову впав, як трава на гостру косу. 43

Поки наш Михайлик за кузнею хріп та сопів, аж над ним пара здіймалась, Прудивус, брат Омельків, разом з Явдохою та з ковалевими челядниками тягали з базару до кузні все добро, здобуте хистом її сина, щедрі даяння мирославських глядачів, і добре-таки довелось попрацювати, поки попереносили все, що належало молодому ковалеві. Поки він спав, як по купелі, до москаля Іванища та його жіночки прибули ждані гості: прийшов попрощатися Глеків-Юренків син, Омелько, що ось-ось мав рушати в путь. А з ним — Лукія-гончарівна. За нею вступив до кузні й цехмайстер гончарів, старий Саливон Глек, добрий друг Іванища та його білявенької Анни. Так що Тиміш Прудивус, батька свого ще на дорозі побачивши, ледве з кузні встиг утекти на другі двері, бо не зважувався-таки потрапляти старому на очі, та й подався кудись, щоб перестріти брата бодай при виході з міста, поки той, єдиний тепер вихід, не заступили однокрилівці. Довго длятись гостям не можна було, Омелько мусив квапитись, тож і гостини були короткі. Омелькові в руки Анна дала голуба-гінця, якого парубок мав берегти в дорозі, як волю власну, щоб випустити його з листом уже в Москві, після побачення з царем всія Русі. Омелько взяв голуба вмілою рукою, пропустивши лапки поміж пальцями, і птах тремтів усім тілом і райдужним гарячим оком позирав на Омелька. — Замужем живе в Москві старша моя сестра, Марія, — сказала Анна до Омелька. — За гончарем Шумилом Ждановим, — і молодуха розповіла Омелькові, як там родичів шукати, веліла оселитися в них, коли трапиться нужда, щоб заробити на шмат хліба в їхній гончарні, і все це Анна казала так просто, що й на думку не спадало Омелькові одмовитись, і була та гожа тульська молодайка гарна, як тихе літо, як некошена трава в годину, хоч і народила з десяток дітей (що годок, то й синок!), хоч і були ковалі бідні-пребідні з тими дітьми («Душа — не балалайка, есть просит!»), а жили весело й дружно. Хоч малолітні діти й допомагали в роботі, але ніяк не справджувалась давня істина: «Де робить гурточок, там повний куточок», бо ж доводилось Іванищеві витримувати утиски ковальського цеху города Мирослава, котрий вимагав од зайшлого майстра все більшого чиншу. Хоч і були вони бідні, та заради таких проводів знайшлась у домі й чарка на дорогу, і сала шматок на заїдок, і хліба досить, а він же був у Анни завше випечений, як сонце, що й у гетьмана кращого хліба не бува… Присівши на дорогу, де хто стояв: хто на ковадло, хто на дривітню, хто на гармату, підбиту в учорашнім бою, всі перехрестилися на образ Кузьми та Дем’яна, божих ковалів, плюнули на парсуну чорта, намальовану задля того біля дверей, і всі вже були рушили до виходу, а Іванище сказав: — Оце той чорт, що я його спіймав недавнечко в вершу на Рубайлі. А він мені й каже: «Пусти мене, я — чорт». — «Дарма, з’їдять діти з хлібом». — «Та я ж — нечистий!» — «Жінка вимиє, то все борщ ласіший буде…» — І що ж? — спитав Омелько. — З’їли, — сумно посміхнувся Іванище. — Бо ж більше нічого не було… Всі засміялися, хоч і невесело, і вийшли з кузні. 44

Проводжати за місто, в бік, протилежний тому, де зранку точилась колотнеча з однокрилівцями, подалися старий Саливон з Лукією і Козак Мамай. Попереду біг Песик Ложка. За ним ступали Омелько з Козаком, коня ведучи в поводі. Позаду — батько та сестра, несучи голуба. А десь назирці скрадався зацураний мартопляс Тиміш Прудивус. — Я вірю, ти повернешся, козаченьку, — говорив Омелькові Мамай, і лубенський тютюнець іскрив з його люльки, тріщав і сичав. — Але… пильнуй! Вважай день кожний за свій останній день, і ти будеш щасливим, проживши його до кінця. Видиму смерть спіткати сподівайся щохвилини, але вір та й вір: же виживеш, же дійдеш, же все те сповниш, що тобі доручили батько, рідний город, Україна! Старайся не накласти головою, а й смерті, хлопче, не страшись, бо ж важить зовсім не те, скільки прожив, а те — чи добре ти прожив! Хто це висловив — не згадаю, але… — Сенека це сказав колись, римлянин, стоїк, — відповів Омелько, що був одним із найосвіченіших людей свого часу. — …Та все-таки побережи себе в дорозі від пені й від пригоди, від лихих людей і від лихої години, бо ж гріх по дорозі біг та й до нас плиг… незчуєшся, як лиха й набіжиш! Звіра в лісі чимало: тож, лягаючи спочити, шипшини підмости під боки, глоду, терну, дерези, щоб не заснути міцно. Та й комарі… та й голод… — Мені ж наша Лукія до сідла приторочила торбинку пшона, в олії смаженого, торбу тарані, сухарців, буханців… — І однокрилівці можуть наскочити, і всякі інші харцизяки… — і Козак, заярившись, блимнув оком та й почав розповідати, що бачив по степах: як Однокрил посадив повсюди сильні застави жовтожупанників, поляків та німців, щоб не допускати на Січ ані купців з припасами, ні чумаків із сіллю, щоб ніхто й до Москви не прорвався зі скаргою на ясновельможного пана гетьмана, як ловили подорожніх людей, карали марно й безневинно найстрашнішою смертю. — Боне Деус… милосердний Боже! — кумедно вигукнув Омелько. — Чого це ви мене лякаєте, дядьку? — Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! — І очі в Мамая сяйнули синім, чортівським а чи янгольським світлом. — Я щось не дуже розумію, дядьку. — Зрозумієш потім. А поки що… запам’ятай пораду, — і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза. — Чого це ви? — Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б! — Люлька ж куриться… — Комар потрапив в око, — і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. І він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра. — Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — І парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там… — Що ж там! Немовби в Московщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар. — Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — І лиха набіжиш не раз… — Уже в самій Москві? — здивувався Омелько. — А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик… — Та й не звикну! Ні, ні! — Доведеться звикати. Ти ж — посланець! І твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі. — Звідки ж я знаю, що там належить! — Ти ж при дворах бував! — У Венеції, в Відні, в Варшаві… — Дещо бачив? Отож! І ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але ґречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. І ти цього не забувай, Омельку! І не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує. — Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень? — В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім… — Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — І Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку. Старий гончар сказав: — Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хама, не до короля, а до царя московського! А тому… — До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу. А царі й султани — всі однакові! — Побачимо, — сумно сказав Омелько. — І цар московський? — стурбовано спитав старий гончар. — Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться… — На те ж він і цар! — сказав Омелько. — Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — І Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав… …Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ. …Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров’ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу замість вигнаних польських панів. …Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів. …Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами… …Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, галицькі, миргородські чи переяславські бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, — бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ. …Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів. …Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським ханом, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих… — …От я йому на все те й розкрию очі, нашому православному цареві, — сказав Омелько. — Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! — сердито сказала Лукія. — Де цар, там і страх! — Побачимо, — посміхнувся Омелько… Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом. Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ — дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, — нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, — тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини. Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли. …Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком. Обнялися, почоломкались. Длятись було ніколи. Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом. А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища. 45