Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 22 page

Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, навідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла кликало суворе слово вітця Мелхиседека. Шили козацьку одежину кравчики з кравченками та кравчихами. Готували ліки та чисте шмаття для завоїв зільники, аптекарі. Біля тиглів порались і зеленовиді ґалаґани, мідники, на гармати переливаючи казани, свічники, дзвони, познімані з руїн домініканського монастиря, всипали в тиглі цілими торбами й гроші мідні, жертвувані громаді навіть людьми незаможними. Порались біля горнил і чорношкірі гамарники, витоплюючи залізо не тільки з руди, якої вже лишалось обмаль, а і з усякого мотлоху, з покришених шабель, поламаних плугів, з рискалів та лопат. Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкови, гостряки для очеретяних стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев’яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала оборона. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, ще кілька нових і старих челядників. Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому). Були там іще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої. Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти. — Я сам, мамо, я сам, — відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня — з ним. — Що робите, паніматко? — спитав Козак Мамай, підступаючи ближче. — Просив цехмайстер Саливон, — відповіла Явдоха, — до ранку оцю пані полагодити, — і вона кивнула на гармату. — Для цехової Гончарської вежі. — Ну, коли сам Глек, то вже треба… — погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: — Помагай Біг! — Здоров, Козаче, — відказали ковалі. — Заходьте, гостем будете! — запросила незнайомого Анна. Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи. Він уже був тут наче вдома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уважно стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак. Чорнявий оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю. — Що за козак? — стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони перезираються, як давні знайомі. — Козак Мамай, — одвітувала Явдоха не дуже тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули. — Козак Мамай? — здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. — Оце такий? — знову спитав поляк. І зауважив: — Ні не схожий! — На кого це не схожий? — посміхнувся Козак Мамай. — На того козака, которого… бояться всі пани на світі. — Тільки пани? — Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! — І пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак. — А й справді-таки, не схожий, — сказав, підступаючи, й москаль. — Я думав, ти разів у три від мене вищий… — Як на семи левах — сім чортів? — І Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. — Здоров, пане москалю! — Здоров, черкасе-друже! — відмовив Іванище. — Чув я про тебе немало, — сказав Мамай. — А я про тебе — ще більше. Вони подержали один одного за дужі плечі, в очі поглянули, в душу зазирнули, за серце полапали. — Оце така в мене кузня, — сказав Іванище. — Добра кузня. — Оце моя жінка, Анна. — Бачу. Славна жіночка. — Оце мої діти. — Заздрю! Вони помовчали. — Чого никаєш серед ночі? — спитав коваль. — Не спиться, бач, сьогодні. — Усім не спиться, — відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав. — Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? — сказав Мамай і вклонився: — Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! Бувайте, люди добрі! — Ходіть здорові! — напутили його двоє гуцулів, що найнялися недавно челядниками до Іванища. — Навідуйтесь, — сказав пан Станіслав. — Хай завтра… — І вийшов з Іваницем за ворота. Вони трохи постояли. Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля: — Гніздо оце? Порожнє воно? — Кому ж там бути? — знизав плечима коваль. — Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. І вночі поглядай. — За цим і приходив? — спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. — Ти щось таке прознав? — спитав він у Мамая. Але ніхто йому не відповів. Козак Мамай зненацька зник з-перед очей. Ніби його тут і не було. 15

Отак він і зникав завжди. Так і з’являвся скрізь. Раптово. Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини. З’являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам. Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата під проводом гончарівни Лукії вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори. Вона показувала, як треба ратище держати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі. Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище: — Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю… Попоблукав Мамай і по околицях — за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки. …Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень, бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни. І знову йшов Козак по вулицях у тому складному душевному стані, коли в годину сум’яття навіть сам себе не розбереш, не знаючи — чого ж тобі хочеться. Чи в траву десь упасти в порожнім степу. Чи на коні помчати в безвість. Чи танцювати гопака на людному майдані. Чи з другом вірним побалакати. Чи просто подивитися на зорі. І він блукав один. Козацтво серед ночі вантажило на мажі хліб, щоб везти на снідання оборонцям города. В господі в пана обозного, у великій пекарні палало в печах. Молодяві й старі діди-хлібники ловко вергали в піч, у другу, в третю книші та паляниці для козацтва, і ніхто й не помітив, як поміж ними з’явився Мамай. Запорошений борошном, він порався так само спритно, як і в кузні чи в гончарні, начебто тільки й діла мав, що пекти паляниці, і лице його палало тим натхненням, яке осіняло його в будь-якій гуртовій роботі, бо ж, хоч би що він робив, завше хотілося співати. Отож тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину. Пісня була ще не виразна, бо ж тільки тут народжувалась. А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підхопили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб: Слава хлібові святому,
Наче сонце, золотому,
Слава печі і дровам,
Що дають поживу нам!

За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав: — Хто ти й звідкіль? Та на нього раптом став брехати куций вухатий собачка, а поки пан Купа від нього відкараскувався, Козака вже й не стало, наче його тут і не було. Тільки борошно вихорилось біля печі, де стояв Козак Мамай. Та ще пісня Козакова не вгавала над книшами, хлібинами та паляницями. Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ, бо кожен удар великого дзвона бив наче в саму душу Мамаєві, мовби то сама пані Смерть мантачила занесену над містом здоровенну косу війни. Він лічив неуважно, тож і здалось йому, що вдарено аж цілих тринадцять разів, і він стояв там, дослухався до чогось, думав — хто ж із старих дзвонарів бамкав оце зараз дзиґареві години: Саливон чи Варфоломій Копистка? — завтра ж соборні дзвони малося скинути геть — на потребу війни, і хтось там на дзвіниці з ними прощався. Мамай стояв і стояв. Уже забув і про дзвони. А Песик Ложка ніяк не міг розшолопати, чого ж Козак завмер і що взагалі з ним діється. Та й трудно було збагнути Ложці. Бо ж Мамай слухав соловейків. 16

А Кохайлик, ніби й не сталось пригоди, бо така вже то була неспокійна клечальна ніч, ішов далі та далі, никаючи, місця собі в цім чудовім світі шукаючи, ішов, ніби й не настрахався нітрішки, як і завше, коли, бувало, просив товаришів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене…» — хоч те нікому й не щастило, бо ж досі він бував сердитий тільки до роботи… Ще зранку (розгулявся ж, як теля, що зірвалося з припони, бо з тої хвилини, як заорав у рівчак носом, джмелі в голові не вгамовувались) не облишало його почуття такого польоту, що, коли б матінка знала, як високо її синок залітає, не спала б оце зараз у ковалевій коморі… Соколині очі блищали в пітьмі небезпечним вогнем, і вперта складка біля нижньої губи, і той безнастанний політ — усе це свідчило, що протягом одного-однісінького дня з хлопчини вийшов парубок, котрий сьогодні зранку на базарі кидав очима межи дівчима, а зараз одну тільки дівчину, до якої й сподівання нема будь-коли доступитися, одну тільки дівчину не проміняв би він на всіх дівчат України, бо, як це з’ясувалось нині, кращої дівки в світі нема від тої панни Подолянки, і він поспішав униз, до міста, і все в ньому співало: настає ж такий час, коли соловей не співати не може. 18

Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути. Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові співати схотілось, парубкові, поки дітей не вивів, — от він і сам не стямився, як замугикав стиха та й подався, мов той снохода, вниз до міста, шляху не вибираючи, але зразу не вхопив тропи і трішки поблукав, поки знайшов дорогу з вишгороду… Аж тут і пізній місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на продраних небесних пуховиках, блиснула лихим синім вогнем ріка Рубайло, і все довкола раптом засвітилось таким сяйвом, печальним і тихим, що завидніло навкруги неначе вдень, бо все ж там було біле. Цвіли сади, біліючи у веснянім буянні, — бо все цвіло того року чомусь надто пізно, аж на зелені свята. Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу повкривані, сяяла проти місяця журлива черемха, хоч вони, може, всі ті кущі й дерева, і не цвітуть ніколи в один і той самий день, але ж тої весни вони чомусь цвіли разом, та це не дивувало Михайлика, і пелюстки весільних квітів України, осипаючись, білою метелицею вихорились над землею та й по всьому місту, і на Соборному майдані, куди ноги самі несли його, ближче до архієрейського дому, де світили стовбурами цнотливі берези, та й штахети березові біліли скрізь нечухраною корою, та й білі сорочки парубків з дівчатами, що непорушно й без пари з уст завмирали в тих білих кущах, і все там світилося й сяяло, не тільки відбиваючи срібні скалки місяця, а й променіло своїм власним світлом, тихе сяйво красуні України, яка в ту мить співала там голосом якоїсь сумовитої дівчини: — Якби мені крилечка, солов’їні очі, полетіла б у дорогу темненької ночі… Він розумів її, Михайлик, ту незриму співачку, сховану в безкраїх, по-нічному таємничих заростях калини, бо він і сам летів уперед і вперед. 19

Несли вони його, уявні крила, а не звичайнісіньке пір’я, крила, що виросли закоханому за плечима, несли вони його до саду вишневого, до двоповерхового дому єпископа, до того, либонь, вікна, де хлопець бачив удень Ярину Подолянку. Він навіть не думав про небезпечність свого польоту. По вулицях походжала козацька сторожа, перегукувались круг міста вартові: — Пугу-пугу?! — Козак з Лугу! — Чату-у-у-ую! — Та чу-у-у-ую! Сновигали по всіх закутках і навіжені дівчата з невгамовного загону сотника Лукії. Стерегли своїх любасок і закохані парубки. Михайлик і сам був закоханий, і тільки тому так щастило парубкові, і він ішов далі та далі, безкарно пробираючись до Соборного майдану, і ніхто його не перейняв, ніхто не зачепив сторонського, який невідомо за чим тиняється серед ночі в чужому ще для нього місті, ніхто не схопив одчайдушного, бо закоханим і дурням завше таланить і щастить. Спрожогу перешугнувши через паркан архієрейської садиби, необачний Михайлик опинився в старому вишневому саду єпископа, де владав усім той самий місяченько, щире козацьке сонечко, і, ступаючи обережно, мов кіт по стерні, молодий коваль скрадався до заплетеного хмелем будинку, до шестикутного на другому поверсі вікна, з якого вдень визирала панна Ярина, і аж паморочилось йому в голові, бо ж під ногами перекочувалися й дзюркотіли по землі хибкі місячні плями, пересіяні крізь гілля та листя вишень, яке хилиталось од кволого вітру. Аж раптом у прочиненому вікні другого поверху, мов у срібній рамі, вияснилось проти місяця мармурове обличчя Ярини. Вузьке. Зосереджене. Якесь пом’якшене… Чи то, може, від сяйва місяця? Чи від якоїсь владної думки, що так напружила в ту мить її чоло? І вся вона була якась інакша. Таємнича. Без того виразу химерної владності, без зарозумілої недоторканості, що їх часом напускають на себе українські дівчата, без тої явної погорди, яка псувала це миле обличчя вдень. Панна, видимо, слухала солов’їв. Так, вона слухала… А Михайлик… він слухав панну. Саме слухав. Не тільки дивився, а й слухав… так, так! З-за куща він бачив її охолоджене місячним молозивом обличчя, але здавалося, буцім він виразно чує, що шепотять її уста. Ніби чує він, як вона дихає, панна Ярина. Чує буцім, як її серце калатає в лад з його власним, — отак буває іноді в кількох товаришів, що співають одну пісню, чи в кількох слухачів та глядачів, що гуртом слухають одного кобзаря, одного скрипаля… Одного солов’я! А той соловейко, — він був межи всіма самим невтомним і старанним, бо ж його суперники давненько всі поснули по своїх кущах, — співав та й співав, а Михайликові здавалось, що, коли б, не дай бог, він сам раптом оглух би, то, навіть жодного звуку на чуючи, він усе зрозумів би в соловейковій пісні, так виразно й звучно вона відбивалась на тонкому й розумному лиці Ярини Подолянки. Михайлика люто тнули комарі, півчі святого Петра, але він не зважав. Тьохкало серце, тремтіли губи, час минав непомітно, аж надто шпарко спливала коротка червнева ніченька-чарівниченька, і так би вона й долетіла б до самого ранку без пригоди, коли б той невтомний співун-соловейко, в чомусь таки переконавши нарешті свою вперту, безголосу й нецікаву обраницю, раптово не замовк, — хоч, треба сказати, що й не завше буває саме так, коли впертість і нецікавість наших обраниць подовжують, удосконалюють, роблять звучнішими наші пісні… Отже, соловейко нарешті замовк. І теє все, що сталось потім, сталося з вини отого самого солов’я, внаслідок видатної впертості його подруги, — та й повернуло Михайликову долю на зовсім інший, несподіваний і нелегкий життєвий шлях. Та не будемо забігати вперед, бо там, бо там… 20

Сталось там таке… Коли соловейко зненацька замовк, Ярина Подолянка, перечекавши трішки, визирнула за чимось у садок, мовби когось дожидаючись, і вже хотіла, мабуть, шибку причинити, коли б… для себе самого несподівано… коли б не озвався Михайлик. Як це сталося, він того й сам потім збагнути не міг. Коли Ярина Подолянка вже взялась була за раму вікна, Михайлик, наче Богові, молився невидному нічному співунові: «Тьохни, ну тьохни ж!» І несподівано тьохнув сам. Потім іще раз. І ще… І вже не міг спинитися. Не міг та й не хотів, бо Ярина, знову почувши лящання соловейка, вікна не причинила, а що він так звабливо став співати, ніби ще ніколи й не чула такого панна десь в Італії чи Голландії, то вона аж на підвіконня сіла, про все на світі забувши, а потім і ноги звісила, а потім, сама не тямлячи, що робить, мов сновида, спустилась по стіні й, наче на поклик долі, опинилась у вишневому саду й пішла далі, скрадаючись до кущів бузини, де заливався соловейком шалений парубок. Михайлик уже й заплющився, як птах, співаючи, то й не бачив, як панна Ярина зійшла в сад. Співав та й співав. Пісня його була крута в колінах, то стрімких, то журливих, то радісних, то уривчастих, а то схожих на чистий голос дуди гайдая, і найчарівнішими, либонь, були перерви та перепинки межи колінами, бо ж без тих перепинок не можна було б оцінити й збагнути всієї краси того співу, бо ж без тих коротеньких зупинок і пауз так не завмирало б серце в чеканні: що ж забринить у наступну хвилину? Почин чи заспів? Тьохкання чи спів? Цюкання чи булькання? Дрібушки чи кликання? Розкоти чи переливи? Дідькова дудка чи свист? Михайлик і сам не відав, як воно все те зветься, бо тільки повторював коліна, чуті сьогодні в соловейків, та люди розумні могли б налічити з півкопи відмін і строф, а хтось чуйний міг би спізнати в тому співі велике й дуже серце закоханого співця. Заплющивши очі, Михайлик із самісінького серця витьохкував коліно за коліном, викликаючи з вікна жадану королівну, ще й не знаючи, що вона вже тут, біля куща бузини, за яким солодко тьохкав парубок, тихо скрадається, ведена вперед бажанням підступити ближче до чарівливого співака і стримувана побоюванням його сполохати і урвати пісню. Стримувана якимось невиразним передчуттям… 21

Кілька розбуджених пристрастю Михайлика соловейків, уже стомлених і вдоволених милостями своїх солов’їх, теж подали голос та й знову заходились над колінами (над колінами пісні, звичайно!), старі, досвідчені солов’ї, котрих примушували співати тільки дві сили — любов і ревнощі, тільки змагання за кохану сіреньку пташечку, тільки бажання вразити силою свого мистецтва й почуття ще вільне серце якої-небудь нецікавої й німої солов’їхи, його майбутньої сварливої та занозистої подружниці, яка… Та закохані солов’ї, очманілі, дурні, засліплені найдужчим у світі, найчистішим і найбезглуздішим почуттям, вони ж ніколи не думають, бідолашні, про майбутнє. Не думав ні про що й Михайлик, і зовсім не тому не думав, що розумів усеньку марну недосяжність архієрейської небоги для безчільних зазіхань безхатнього голодранця, ні, ні, о тій годині він не думав ні про що, а просто співав, спонукуваний єдиним бажанням — затримати Ярину біля вікна, співав, і тьохкав, і свистів, і булькав, і лящав, коли зненацька почув біля себе її здивований голос: — То це ти, мамин синку? Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву. Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень. Вона при світлі місяця без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок, підстрижений, підбитий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала: — А чом це ти, козаче, ходиш босий? — та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько. — Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик. Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка. Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ. Отак вони й стояли босоніж. Якусь мить одне на одного роздивлялися. Аж потім панна Ярина здивовано спитала: — Як же тебе собаки не порвали? — Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик. — А ти хіба… — почала була Ярина. — Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита. Вони помовчали. Потім Ярина сказала: — От і добре! — Що я закоханий? — Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень! — Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж? — Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архієрейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок. — Добре, що ти босий, — сказала дівчина. — Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок. — В чоботях ти й не видерся б. — Куди? — Сюди ось. Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем, і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок. Потім звеліла парубкові: — Лізь лишень. — Та як же? — А ось так. І панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою. Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки. Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті. Він тяжко дихав. Може, від раптового перельоту з кузні до цієї пишної опочивальні. Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину. А може… Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового: — Хто там? — Це я, — спокійним тихим голосом озвалася з вікна Ярина Подолянка. — Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак. А Ярина сказала парубкові: — Оце ти мене обманюєш? — Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нікого й ніколи… — Собаки ж забрехали, парубче? — Забрехали, серденько. — На тебе забрехали? — На мене. — А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть! Казав? — Казав. — Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть? — Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк. — Як-як? — Тобто… Михайлик! — поправився хлопець. — Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди! Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архієрейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку. Та панна відсахнулася: — Здурів! — Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки. — Пусти! — Не можу. — Закричу. — От-от, — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи! — Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка. — Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила. — Ну-ну? — Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на ґвалт… Ну, ну, благаю! — А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик? — От!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б? — Анічогісінько. — Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися? Ну, чого ж ти? Кричи! Репетуй! — і він зненацька поцілував її просто в губи… А вона… Вона не скрикнула. Вона не ляснула його по пиці. Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик. Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого. Тільки прислухалась. Передихнула. І прошепотіла: — Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш? 22