З ДИСЦИПЛІНИ 6 page

Майже в усіх країнах світу склалась дворівнева банківська систе­ма. Перший рівень - центральний (емісійний) національний банк. Другий рівень — комерційні банки, до яких відносять:

• власне комерційні (депозитні) банки, основна функція яких — приймання депозитів та надання короткострокових кредитів;

• інвестиційні банки, які займаються розміщенням власних і запо­зичених коштів у цінні папери, виступають посередниками між підприємцями та вкладниками коштів на тривалий строк;

• іпотечні банки, що надають довгострокові кредити під заставу нерухомого майна;

• ощадні банки, що обслуговують населення.
Національний банк України є центральним банком, основна функція якого — забезпечення стабільності національної грошової одиниці, стабілізація банківської системи в цілому.

Поряд з цим Національний банк виконує й такі функції:

• визначає та проводить грошово-кредитну політику;

• здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

• виступає кредитором для банків і організує систему рефінансування;

• встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації;

• забезпечує накопичення, зберігання золотовалютних резервів, проведення операцій з ними та банківськими металами;

Комерційний банк — це спеціалізована фінансова установа, яка аку­мулює фінансові ресурси - тимчасово вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб, надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів (позик), здійснює посередництво у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами і окремими особами з метою отримання прибутку.

Джерелом доходів є різниця між процентними ставками депозитних (залучених) та кредитних (позичкових) коштів. Комерційні банки є юридичними особами, створюються на акціонерних або пайових заса­дах, їх засновниками, акціонерами (учасниками) можуть бути юридичні та фізичні особи.

Реєстрацію здійснює Національний банк України та видає ліцензію на право провадження діяльності у фінансовій сфері.

Операції комерційних банків можна поділити на такі три групи: пасивні (залучення коштів); активні (розміщення фінансових ресурсів через кредити); комісійно-посередницькі (виконання різних операцій за дорученнями клієнтів із сплатою комісії).

Кредитні операції здійснюються комерційними банками в межах кредитних ресурсів, які утворюються в процесі своєї діяльності. При необхідності вони можуть на договірних засадах позичати один в одно­го, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійсню­вати взаємні операції, передбачені їх статутами. При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань комерційні банки можуть одержувати позички у Національному бан­ку.

Характерними особливостями комерційних банків є також: само­стійне встановлення процентних ставок по своїх операціях; надання права клієнтам відкривати розрахункові (поточні, валютні) рахунки;

У сучасних умовах комерційні банки в нашій країні орієнтуються переважно не на довгострокове кредитування у значних обсягах, а на­дають кредити (позики) на відносно короткий термін. Одна із причин — наявність ризику фінансово-комерційного характеру. Це пов'язано з необхідністю сплати банком коштів своїм кредиторам у заздалегідь вста­новлений строк з обумовленими відсотками. Враховуючи, що надані фінансовою установою кредити можуть бути за тими чи іншими при­чинами не повернуті своєчасно, банк повинен мати певні резерви.

У розвинутих країнах успішно діють інвестиційні банки — фінан­сові інститути, що спеціалізуються на операціях із цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні і фінансуванні підприємств різних сфер бізнесу.

Основними їх функціями є:

· участь у фінансових програмах емі­тентів;

· емісія та розміщення цінних паперів;

· портфельне управління фінансовими активами;

· інвестиційне проектування;

· моніторинг реа­лізації планів розвитку;

· довгострокове кредитування інвесторів — по­купців цінних паперів;

· консалтингові послуги.

Займаючись фінан­суванням довгострокових інвестицій, такі банки забезпечують концен­трацію фінансових ресурсів на нове будівництво і реконструкцію діючих підприємств, розвиток споживчого ринку, прискорення наукових роз­робок і проектів. Це призводить до стабілізації діяльності та активізації економічних процесів суб'єктів господарювання, що обслуговуються як клієнти.

На фондовому ринку діють інвестиційні фонди та інвестиційні ком­панії — фінансові установи, які залучають і концентрують як власні, так і чужі (позичкові) капітали, інвестують їх у функціонуючі і нові вироб­ництва з метою отримання прибутку.

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі зак­ритого акціонерного товариства, проводить діяльність виключно у га­лузі спільного інвестування.

Спільне інвестування — діяльність, що здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом ви­пуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами.

Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який випускається вик­лючно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає пра­во його власникові на отримання доходу у вигляді дивідендів.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті.

Відкритий інвестиційний фонд — це фонд, який випускає ін­вестиційні сертифікати із зобов'язанням перед учасниками щодо їхньо­го викупу. Він створюється на невизначений строк і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів у певні строки.

Закритий інвестиційний фонд — це фонд, який здійснює випуск інве­стиційних сертифікатів без взяття зобов'язань про їхній викуп. Створюєть­ся на визначений строк і проводить розрахунки щодо інвестиційних сер­тифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.

Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційні сертифікати (можуть бути іменними і на пред'явника).

Головне завдання інвестиційних фондів та ін­вестиційних компаній — акумуляція вільних коштів населення і юри­дичних осіб для провадження спільного інвестування через випуск інве­стиційних сертифікатів та ведення комерційної діяльності.

Інвестиційна компанія — це торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їхнього розміщення.

Організаційними формами функціонування таких компаній є ак­ціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю. Основними напрямками діяльності класичної інве­стиційної компанії є, окрім операцій спільного інвестування, управлі­ння активами, приватизаційне супроводження, участь у фінансових проектах емітентів, інвестиційне корпоративне консультування та фінансування.

Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Основна роль фондової біржі полягає у забезпеченні руху грошових капіталів, що забезпечує розподіл і перерозподіл доходів між суб'єкта­ми (операторами) ринку, галузями економіки. Фондова біржа виконує такі функції:

• мобілізує та концентрує тимчасово вільні грошові накопичення і заощадження шляхом продажу цінних паперів біржовими по­середниками на первинному і вторинному фондових ринках;

• кредитує і фінансує приватний сектор шляхом купівлі їхніх цінних паперів на первинному ринку і перепродажу на вторин­ному, а також створює умови для здійснення угод біржовими посередниками (брокерами);

• концентрує операції з цінними паперами, встановлює на них ціни, що відображають рівень та співвідношення між попитом і пропозицією.

Первинний ринок цінних паперів - це ринок, на якому здійсню­ється продаж уперше випущених паперів (при емісії), а вторинний ри­нок — це вже угоди купівлі-продажу раніше випущених паперів.

Фондова біржа є юридичною особою. Діяльність біржі фінансується за рахунок внесків учасників, які придбали "місце", зборів від біржо­вих операцій, плати за реєстрацію біржових угод, надання структурни­ми підрозділами біржі консультаційної інформації посередницького, юридичного, довідкового характеру. Членами фондової біржі є броке­ри, дилери.

Брокери - посередники при укладанні угод між покупцями і про­давцями цінних паперів, валют та інших фінансових активів, які отри­мують за посередництво певний комісійний відсоток. Ставка комісій­ної винагороди біржовиків базується за регресивною шкалою залежно від обсягу угоди. Здійснюючи посередницькі угоди з цінними папера­ми, брокери діють за дорученнями і за рахунок клієнтів.

Дилери — окремі особи або фірми, що займаються купівлею-прода-жем цінних паперів. Вони можуть укладати угоди між собою, а також з брокерами. Прибуток дилерів формується за рахунок різниці між кур­сом продавця і курсом покупця, зміни курсів валют, тобто у кінцевому підсумку завдяки різниці у цінах, за якими вони купують та продають цінні папери.

Тема 14: Міжнародне підприємництво

1. Форми спільного міжнародного підприємництва.

2. Спільні підприємства: створення та особливості функціонування в Україні.

3. Сутність та структура вільних економічних зон.

Література: І – 1

ІІ – 1,2,4,7,10,11,13,11,14

ІІІ – 9,12

Спільне підприємство (СП) — підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірма­ми інших країн, а також на спільному управлінні вироб­ництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юн­ктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні то­вариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація зміни­лася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.

У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 2008 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяль­ністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укла­дених до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос­подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко­номічної діяльності.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют­но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо­нальних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме­тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по­ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви­робництво прогресивних технологій, збільшення вироб­ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин­ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці на­раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек­спортні, виробничі, зовнішньоекономічні, спільні підпри­ємства тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу — транзитні, митні, екс­портні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго­вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб­ки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі у 1817 р. Такі порти, як правило, перетворювалися на ВЕЗ.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо­вого торгового обороту.

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко­номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Дня інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу си­лу, сировину, енергоносії та ін.

У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». У цьому законі висвітлено процедуру створення ВЕЗ на території нашої держави, але питання управління, зміни податкового, митного, правового режиму тощо з'ясовані недостатньо. Тому необхідно насамперед вдосконалити законодавчу ба­зу, прийняти державну програму регіонального розвитку, а також розробити і прийняти методику техніко-еко-номічного обгрунтування доцільності створення таких зон. Доцільно створити в Україні кілька ВЕЗ усіх типів з метою вивчення механізму їх функціонування.

Найбільш сприятливі умови для створення ВЕЗ — у Закарпатті, Одесі, Львівській області, Криму, Донецьку, Харкові. Для цього необхідно сформувати стабільне і до­сконале законодавство, передусім забезпечити гарантії не­доторканності іноземного капіталу, ефективне страхуван­ня іноземних інвестицій, надати раціональні пільгові умо­ви вітчизняним та іноземним інвесторам. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Офшорний бізнес (англ. off-shore — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, ста­новить до 500 млрд дол. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

1) значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

2) можливість реєстрації нерезидентських компаній;

3) високий ступінь розвитку міжнародних телеко-мунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

4) мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

5) економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального по-дохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування. Ці причини та високий податковий прес на підприємства в Україні у 1991—2000 pp. стали найважливішим чинни­ком відтоку за кордон понад 35 млрд дол., зосереджених на рахунках іноземних банків.

Більшість країн з офшорними регіонами використову­ють при реєстрації юридичних осіб британське прецедент­не право, згідно з яким корпорація вважається резидент-ною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел до­ходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше то­го, в переважній більшості офшорних регіонів застосову­ють системи пільгового оподаткування навіть для рези­дентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма краї­нами світу про усунення подвійного оподаткування.

На початку XXI ст. у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпо­рацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен короно­ваних осіб; для корпорацій з незначним статутним капіта­лом — назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Ме­морандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії вида­ють сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідо­цтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорно-му регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уник­нути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Тема 15: Підприємницькі ризики

1. Сутність та основні види ризиків

2. Управління економічними ризиками

3. Механізм зменшення економічних ризиків

Література: ІІ – 1,2,4,7,10,11,13,11,14

ІІІ – 9,12

Економічний ризик – це не передбачувана суб’єктом підприємницької діяльності небезпека, яка спричиняє можливість втрат, загрожує реалізації поставленої мети і зумовлена, передусім, випадковим характером прийнятих рішень.

Основні види ризиків:

1. Матеріально-технічний ризик – ризик, пов’язаний з недостатнім або низьким рівнем матеріально-технічної бази підприємства, яка може не забезпечити випуск високоякісної конкурентоспроможної продукції.

2. Профільно-технологічний ризик – це ризик, зумовлений переходом основних традиційних постачальників до випуску іншої продукції, неможливістю закупівлі найважливіших комплектуючих засобів ні в межах країни, ні на світовому ринку.

3. Постачальницько-збутовий ризик – це ризик, зумовлений постачанням неякісних матеріалів, комплектуючих виробів або зривом чи зміною умов укладених угод і своєчасного постачання; несвоєчасним постачанням товарів споживачу, їх недостатньою якістю; несвоєчасним наданням після продажних послуг.

4. Виробничий ризик - ризик, безпосередньо пов’язаний з процесом виробничої діяльності, зокрема, з можливістю аварій, технічних неполадок тощо.

5. Кредитний ризик - ризик, пов’язаний з небезпекою неповернення часткового або несвоєчасного повернення кредитів.

6. Інвестиційний ризик - ризик, зумовлений порушенням матеріально-речової структури інвестицій, несвоєчасною виплатою здійснених капіталовкладень, незбалансованістю прямих і портфельних інвестицій.

7. Відсотковий ризик - ризик, зумовлений непередбаченою зміною відсоткової ставки.

8. Валютний ризик - ризик, зумовлений непередбаченою зміною курсів іноземних валют, а також курсу національної валюти.

9. Політичний ризик - ризик, пов’язаний з революціями, переворотами, війнами та іншими явищами, які змінюють природу економічної системи окремої країни чи регіону.

10. Економіко-правовий ризик - ризик, зумовлений змінами у законодавстві щодо економічної діяльності, неправильним застосуванням державою чинного законодавства.

11. Управлінський ризик - ризик, пов’язаний з нераціональним характером прийнятих управлінських рішень.

12. Маркетинговий ризик – ризик, спричинений неточним прогнозуванням обсягів досліджуваного ринку.

13. Бухгалтерський ризик – це ризик зміни облікової вартості активів чи пасивів при зміні валютних курсів при тому, що в іноземній валюті їх вартість залишається незмінною.

14. Авантюра – це дії, які не випливають з вимог економічних законів, урахування комплексу внутрішніх і зовнішніх умов.

Управління економічними ризиками – це діяльність підприємства, банку, установи чи організації, спрямована на подолання невизначеності альтернативного вибору, скорочення можливих втрат, зумовлених ризиком.

Розрізняють три ступеня ризику:

1. Допустимий рівень ризику – загроза втратити більшу частину прибутку від певного виду діяльності підприємства або діяльності підприємств в цілому.

2. Критичний рівень ризику – загроза втратити весь прибуток з усієї очікуваної виручки.

3. Абсолютний (катастрофічний рівень ризику) – загроза банкрутства підприємства і втрати його майні.

Для того, щоб визначити ступінь ризику, необхідно ретельно стежити за динамікою витрат і отримування прибутку, вивчати досвід підприємців і менеджерів з найактуальніших для підприємства проблем.

Ризикова політика підприємства передбачає застосування комплексу захисних заходів проти основних форм ризиків.

Основні напрями ризикової політики підприємств:

· страхування ризику;

· вивчення ризику;

· вивчення партнерів;

· поточний контроль;

· використання застави;

· диверсифікація ризику;

· вивчення конкурентів;

· підвищення ефективності діяльності.

Причини виникнення ризиків:

1. Поява нових конкурентів.

2. Зміна цін.

3. Збільшення кількості іноземних товарів на внутрішньому ринку.

4. Придбання неякісних предметів праці, засобів виробництва та сировини.

5. Низька продуктивність праці.

6. Низька кваліфікація кадрів.

7. Зміна системи оподаткування.

8. Зміна державної політики.

З метою зниження матеріально-технічного ризику необхідно створювати спільні підприємства з зарубіжними країнами, об’єднуватися з потужними вітчизняними підприємствами та домагатися державної підтримки.

Заходи зниження профільно-технологічного ризику:

· диверсифікація виробництва;

· диверсифікація постачання;

· збирання необхідної інформація про можливих постачальників;

· встановлення некомерційних зв’язків з реальними та потенційними постачальниками;

· купівля акцій підприємств-постачальників;

· створення страхових резервів основних комплектуючих виробів.

Заходи зниження постачальницько-збутового ризику:

· диверсифікація постачання;

· розширення складу постачальників;

· створення фінансових резервів;

· залучення традиційних постачальників до діяльності підприємства;

· створення страхових запасів найважливіших матеріалів;

· планування і завчасна розробка способів функціонування підприємства в умовах пошуку альтернативних постачальників

· створення регіональних систем страхування господарсько-комерційних операцій і розробляти низку засобів перестрахування;

· розвиток операцій застави;

· диверсифікація виробництва;

· активне використання всіх видів і форм маркетингу;

· поліпшення якості продукції;

· освоєння гнучких технологій виробництва;

· прогнозування динаміки цін та удосконалення цінової політики;

· отримання часткової або повної передплати; створення бази даних про реальних і потенційних споживачів продукції.

Заходи зниження виробничого ризику:

· розробка стратегії техніко-технологічного розвитку і безпеки підприємства;

· постійне вдосконалення технологічної бази і культури праці;

· проведення науково-дослідних розробок;

· створення венчурних підприємств.

Заходи зниження кредитного ризику:

· реальний аналіз кредитних заявок щодо надання кредитів;

· комплексний контроль за поточною діяльністю позичальників;

· формування банку даних про юридичних і фізичних осіб – позичальників;

· створення картотеки несплачених чеків, векселів;

· здійснення загального обліку неповернутих кредитів.

Тема 16: Менеджмент у підприємництві

1. Суть і методи підприємницького управління.

2. Функціональне управління в підприємництві.

3. Менеджер як організатор ефективного управління.

Література: ІІ – 1,3,4,6,7,10

ІІІ – 11,14

Менеджмент як функція, вид діяльності щодо управління людьми в різноманітних організаціях є умінням досягати по­ставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви по­ведінки інших людей. Це область людського знання, яка допо­магає здійснювати функції управління. Порівнюючи англійське поняття "менеджмент" і російське "управління", можна виділити такі відмінні характеристики. По-перше, при висвітленні питань стосовно менеджменту англійські автори завжди мають на увазі фігуру менеджера - людини, суб'єкта управління, що діє в певній організації. У більш загальному значенні вони використовують терміни "адміністрація", "адміністрування", які більшою мірою віддзеркалюють знео­соблену систему управління. По-друге, якщо говорять "менед­жер", то мають на увазі професійного управляючого, який усвідомлює, що він - представник особливої професії, а не просто інженер чи економіст, що займається управлінням. До того ж, менеджер - це людина, яка, як правило, вже пройшла спеціальну підготовку.

Термін "менеджмент" притаманний будь-яким типам ор­ганізації, але якщо мова йде про державні органи будь-якого рівня, більш правильним буде використання терміну "держав­не управління".

Зміст менеджменту полягає в оптимальній трансформації ресурсів підприємства для досягнення поставленої мети. Су­часний менеджмент - це необхідні знання і практичні навички в області управління, економіки, фінансів, права, підприємництва, психології, інформатики, маркетингу та реклами, зовнішньоекономічних зв'язків. Ме­неджмент забезпечує ефективну раціональну організацію роботи підприємства і праці робітників шляхом максимального використання наявних і подальшого розвитку творчих можливостей як самого керівника і підприємця, так і колективу підприємства nf партнерів.