Принципи здійснення правосуддя в адміністративних судах

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судак є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом

і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх

обставин у справі;

5) гласність І відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень

адміністративного суду, крім випадків, встановлених цим кодексом;

7) обов'язковість судових рішень.

Під принципами здійснення правосуддя в адміністративних справах слід розуміти найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади) щодо справедливого розгляду і вирішення в суді адміністративних справ.

1) Верховенство права. Цей принцип належить до конституційних (ст. 8 Конституції України) і означає пріоритет права та свобод людини, справедливість і гуманізму діяльності адміністративних органів. Він має не лише ідеологічне, а й практичне значення. Конституція України не дає його визначення, а лише зазначає, що в Україні визначається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). Вперше характеристику вимог принципу верховенства права подано у Рішенні Конституційного Суду у справі про призначення судом більш м'якого покарання (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якогопокарання) від 2 листопада 2004 року // Офіційний вісник України. -2004. -№45. -Ст. 2975). Відповідно до розуміння Конституційного Суду «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Конституційний Суд, характеризуючи принцип верховенства права, розглядає право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості, що є протилежним свавіллю. Держава не може діяти свавільно, вона обмежена правом, тобто не лише законодавством, що створене нею, але й правом, яке існує апріорі, незалежно від її розсуду - «природнім правом», або природними правами кожної людини. Як принцип судової діяльності верховенство права визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості, що і є правосуддям. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства.

2) Законність. Цей принцип виражений утому, що адміністративний процес є діяльністю суто юридичною, яка здійснюється тільки на основі юридичних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закришеної за ними компетенції. Законність випливає з принципу верховенства права і як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі вимог закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. У відповідності з п. 2 ст. 7 та ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип законності означає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це відповідає положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України. Отже, законність у контексті п. 2 ст. 7 цього Кодексу вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність адміністративного суду була підпорядкована закону, але й дії усіх суб'єктів адміністративних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів судового адміністративного процесу, які характеризують адміністративне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності. Принцип законності визначається, по-перше, тим, що адміністративний суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність адміністративного суду повинна бути підпорядкована чинному судовому адміністративному процесу і здійснюватися у визначеному ним порядку.

3) 3) Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (дійсної самостійності суб'єктів процесуальних відносин). Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Положення Конституції щодо рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом конкретизуються в нормах Кодексу адміністративного судочинства України. П. З ст. 7 цього Кодексу вміщує положення, яке потребує аналізу. Зокрема, це означає такий підхід, щоб фізичні і юридичні особи могли повно використовувати свої процесуальні права, вони повинні бути максимально автономні від суб'єкта управління. Саме ця ідея лежить в основі даного принципу права та принципу адміністративного судочинства. Кожен член суспільства є рівнозначним для нього, а це зумовлює рівновелике ставлення правової системи окремих до частин соціуму. Мета такого підходу - максимальне розкриття можливостей особи. Умовою досягнення особою цієї мети є її самостійність. Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків. Зміст цього принципу обумовлюється характером адміністративних правовідносин, підвідомчих адміністративному суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і адміністративним судом.

4) Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі. П. 4 ст. 7 цього Кодексу трансформовано конституційний принцип, закріплений у ст. 129 Конституції України: свобода в наданні суду доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальність існує у судових процесах, де є рівноправні сторони. Вона полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі. Отже, змагальність реалізується передусім у процесі доказування, тобто у підтвердженні сторонами тих обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, певними доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, адже вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Особливість адміністративного судочинства полягає в тому, що обставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, які зібрали сторони або за їхньою ініціативою витребував суд, а й доказів, які зібрав суд з власної ініціативи. Ці положення відповідають п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України і полягають у забезпеченні широкої можливості особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання адміністративним судом адміністративної справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму судового адміністративного процесу, надаючи йому змагального вигляду - боротьби сторін перед адміністративним судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності. Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. У разі зловживання особою, яка бере участь у справі, своїми правами суд повинен попередити її про недопустимість такого зловживання і, якщо необхідно, - обмежити у користуванні ними. Однак процесуальні права можна обмежити так, щоб не позбавити особу необхідних для конкретного випадку засобів ведення справи, і рівно настільки, наскільки це дає можливість усунути зловживання. Наприклад, якщо сторона для затягування провадження у справі заявляє багато безпідставних клопотань, не можна взагалі позбавляти її права заявляти клопотання, а достатньо обмежити їхню кількість, так щоб вона все-таки могла скористатися цим правом за призначенням.

Диспозитивність (лат. - розпоряджаюся, упорядкований, розподілений) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь в адміністративній справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в адміністративному суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Іншими словами, це означає можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього, з кількох запропонованих законом або договором варіантів поведінки вибирати оптимальний з погляду власних інтересів. Отже, цей принцип покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Офіційне з'ясування всіх обставин у справі. Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. У сфері дії принципу офіційності суд повинен дослідити за власною ініціативою важливі для прийняття рішення з правового спору фактичні обставини, залучити їх до провадження та встановити їх правдивість. Таким чином суд, поряд з активністю сторін в доведенні їх тверджень, бере на себе ініціативу під час розгляду справи. Треба звернути увагу на те, що протилежністю принципу офіційності є принцип змагальності. Принцип офіційності застосовується майже у кожному судовому адміністративному процесі.

5) Гласність і відкритість адміністративного процесу. Принципи гласності і відкритості в адміністративному судочинстві гарантують прозорість діяльності судової влади як для учасників судового процесу, так і для громадськості.

Цей принцип закріплений ст. 129 Конституції України і характеризує демократизм судочинства та сприяє здійсненню ним попереджувальної та виховної функцій. Зміст гласності адміністративного судочинства полягає у тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, окрім випадків, коли це суперечить вимогам охорони державної таємниці та запобігання нерозголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі (за мотивованою ухвалою суду). Законом охороняється також таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень (ст. З Конституції України). Особисте листування та особисті телефонні повідомлення громадян можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб-кореспондентів. За відсутності такої згоди ця інформація розглядається у закритому судовому засіданні. В такому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, представники громад, організацій і трудових колективів, котрі доводять до відома СУДУ Думку організації чи трудового колективу стосовно розглядуваної справи, а в необхідних випадках - свідки, експерти, перекладачі. Гласність судового розгляду означає відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть у ній участь, обов'язкове їх інформування про час і місце судового засідання і виконання окремих процесуальних дій. Гласність у судочинстві - це і право вміщувати звіти та повідомлення про судові процеси у ЗМІ, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі для з'ясування громадської думки, яка доводиться до відома суду.

6) Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Надання заінтересованим особам права на Оскарження є однією з гарантій ухвалення правосудного судового рішення у справі. В Україні відповідно до статті 129 Конституції впроваджене апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. На розвиток цих положень та приписів ч. 1ст. 55 Конституції України уст. 12 Закону України «Про судоустрій України» закріплено, що учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Такі ж положення передбачені ст. 13 Кодексу адміністративного судочинства України. Слід зазначити, що тут йдеться про осіб, яким надано право апеляційного та касаційного оскарження. Серед них слід виділити такі групи: 1) особи, які беруть участь у справі та були присутніми при розгляді справи у суді першої чи апеляційної інстанції; 2) особи, які беруть участь у справі, але вони були відсутніми при розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанцій, а суд вирішив питання про їх права та обов'язки; 3) особи, які потенційно повинні бути особами, які беруть участь у справі (бути стороною-співпозивачем, співвідповідачем, третьою особою), але вони не були заявлені стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, чи не залучені судом до участі у справі, а суд вирішив питання про їх права та обов'язки, тобто без залучення їх до участі у процесі як осіб, які беруть участь у справі.

7) Обов'язковість судових рішень. Відповідно до ч. 5 ст. 124 і ч. З ст. 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства. Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Судові рішення набирають законної сили за правилами статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України. У випадках, визначених статтею 252 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду належить виконувати негайно, не чекаючи набрання ними законної сили. Під законною силою судового рішення слід розуміти набуття ним властивостей акта правосуддя, який викликає певні правові наслідки, стає ефективним, тобто викликає певні результати, які у свою чергу ґрунтуються на авторитеті суду як органу державної влади та обов'язковості, остання ж виявляється у стабільності і реалізованості. Цей принцип забезпечує впровадження в життя судового рішення та його положень шляхом добровільності чи примусового виконання залежно від виду рішення. Судові рішення є обов'язковими не тільки для осіб, щодо яких вони постановлені, але й для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових, службових осіб і громадян. У цій нормі законодавцем робиться акцент не тільки на суб'єктивному складі осіб, на яких поширюється законна сила судового рішення, тобто рішення стає обов'язковим, а також йдеться про те, що такі рішення підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Таким чином, законодавець окреслює межі обов'язковості судових рішень, а саме: 1) не всій території України; 2) поза її межами.