Завдання адміністративного судочинства

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав,

свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх

посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними

владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому

числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого,

неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

{ Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 2453-VI (2453-17) від 07.07.2010 }

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які

рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім

випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності

Конституцією (254к/96-ВР) чи законами України встановлено інший

порядок судового провадження.

3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності

суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи

прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що

передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це

повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають

значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи

несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між

будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів

особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття

рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Осно­вним за­вданням пра­ва адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства є спри­яння пра­вам та за­конним інте­ре­сам осіб, а та­кож за­хист по­руше­них прав та за­конних інте­ре­сів осіб у сфе­рі публі­ч­но-пра­во­вих управлінсь­ких відносин.

За­вданням адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства є пе­вний ре­зуль­тат, за­ра­ди до­сягнення яко­го й здій­снюєть­ся адмі­ні­стра­ти­вне судо­чинство.

Адмі­ні­стра­ти­вне судо­чинство ви­ни­к­ло у зв’язку з не­обхідні­стю здій­снення за­хи­сту прав, сво­бод та інте­ре­сів фі­зи­ч­них осіб у сфе­рі публі­ч­но-пра­во­вих відно­син від по­рушень з бо­ку орга­нів держа­вної вла­ди та орга­нів мі­сце­во­го са­мо­врядування, їхніх по­са­до­вих і служ­бо­вих осіб, інших суб’єктів при здій­сненні ни­ми вла­дних управлінсь­ких функ­цій, в то­му чи­слі й де­ле­го­ва­них функ­цій. За­зна­че­ний за­хист і є з а в д ан­ н ям пр а ва а д м ініст ративно­госу­до­чин­ства.

За­хист прав, сво­бод та інте­ре­сів зумо­вле­ний тим, що уча­сни­ки публі­чно-пра­во­вих відно­син ма­ють, як пра­ви­ло, не­рі­вні мо­ж­ли­во­сті. Адже з одно­го бо­ку, в за­зна­че­них пра­во­відно­си­нах ви­ступає суб’єкт вла­дних по­внова­жень — держа­вний орган чи йо­го по­са­до­ва/служ­бо­ва осо­ба або інший суб’єкт при здій­сненні ним на­да­них держа­вою вла­дних управлінсь­ких функцій. Тобто, як пра­ви­ло, з одно­го бо­ку, це фа­к­ти­ч­но — держа­ва, а з іншого — фі­зи­ч­на чи юри­ди­ч­на осо­ба, пра­ва якої по­руше­ні або обме­же­ні пе­вним суб’єк­том вла­дних по­вно­ва­жень.

У зв’язку з цим на адмі­ні­стра­ти­вний суд по­кла­де­но обо­в’язок ак­ти­вно спри­яти фі­зи­ч­ним та юри­ди­ч­ним осо­бам у за­хи­сті їхніх прав, сво­бод та інте­ре­сів, що про­являєть­ся, зо­к­ре­ма, у ре­а­лі­за­ції ча­стин 3 та 5 ст. 71 КАС Укра­їни. Водно­час слід за­ува­жи­ти, що на­ве­де­не зо­всім не озна­чає, що суд в адмі­ні­стра­ти­вно­му про­це­сі ви­ко­нує роль за­хи­сни­ка фі­зи­ч­них чи юри­ди­чних осіб і, тим са­мим, упе­ре­дже­но ста­вить­ся до суб’єк­та вла­дних по­вноважень, чим обме­жує йо­го пра­ва. Сто­ро­ни в адмі­ні­стра­ти­вно­му про­це­сі на­ді­ле­ні рі­вни­ми про­це­суа­ль­ни­ми пра­ва­ми та обо­в’язка­ми, суд одна­ко­во спри­яє і по­зи­ва­че­ві, і відпо­ві­да­че­ві у за­безпе­ченні мо­ж­ли­во­сті ви­ко­на­ти по­кла­де­ні на них за­ко­ном обо­в’язки, як­що ви­ни­ка­ють ускла­днення при ви­ко­нанні їх са­мо­стій­но. На­при­клад, згі­дно з ч. 3 ст. 71 КАС суд спри­яє в ре­а­лі­за­ції обо­в’язку на­да­ти до­ка­зи і ви­тре­бо­вує не­обхідні до­ка­зи, як­що особа, яка бе­ре участь у спра­ві (склад осіб, які бе­руть участь у спра­ві, пе­редба­че­ний ст. 47 КАС), не мо­же са­мо­стій­но їх на­да­ти, або за­зна­чить суду при­чи­ни, в си­лу яких ці до­ка­зи не мо­жуть бути на­да­ні, а та­кож, де та які са­ме до­ка­зи зна­хо­дять­ся чи мо­жуть зна­хо­ди­ти­ся.

При розгляді адмі­ні­стра­ти­вних справ суди обо­в’язко­во по­ви­нні з’ясува­ти пе­вний пе­ре­лік пи­тань:

1) на якій підста­ві, у ме­жах яких по­вно­ва­жень та у який спо­сіб, при­йнято рі­шення суб’єк­та вла­дних по­вно­ва­жень, вчи­не­но дію або до­пуще­на безді­яль­ність;

2) чи пе­редба­че­ні та­кі по­вно­ва­ження Консти­туці­єю і за­ко­на­ми Укра­їни;

3) чи ви­ко­ри­ста­ні ці по­вно­ва­ження з ме­тою, з якою во­ни на­да­ні;

4) чи вра­хо­ва­ні всі обста­ви­ни, що ма­ють зна­чення для при­йняття рішення (вчи­нення дії) — тобто обґрунто­ва­ність рі­шення;

5) чи вра­хо­ва­ні пра­ва осо­би на участь у про­це­сі при­йняття рі­шення;

6) чи при­йняте рі­шення про­тягом ро­зумно­го стро­ку;

7) чи при­йняте рі­шення не­упе­ре­дже­но;

8) чи були дії суб’єк­та вла­дних по­вно­ва­жень до­бро­со­ві­сни­ми та розсудли­ви­ми;

9) чи при­йняте рі­шення, вчи­не­ні дії або допуще­на безді­яль­ність з дотри­манням принци­пу рі­вно­сті пе­ред за­ко­ном;

10) чи при­йняте рі­шення, вчи­не­ні дії або допуще­на безді­яль­ність з дотри­манням не­обхідно­го ба­ла­нсу між будь-яки­ми не­спри­ятли­ви­ми на­слідками для прав, сво­бод, інте­ре­сів осо­би і ці­лями, на до­сягнення яких спрямова­не це рі­шення (дія).