Риси культури Сародавнього Сходу

Однією із загальних закономірностей історичного процесу

є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі.

В історії людства на певних етапах окремі народи ставали

носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях,

коли людина ще сильно залежала від природи, дуже

важливим був географічний чинник. Наприкінці

IV — III тис. до н. е. творцями перших цивілізацій на

Землі стали народи, які заселяли долини великих рік —

Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе.

Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних

родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним

розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка

землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль

селянських общин, накопичення спостережень за часом

розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті

врожаї.

Месопотамією (українською — Межиріччя або Дворіччя) називають область між ріками Тигром і Євфратом. Тут виникали держави: Аккад, Шумер, Вавилон, Асирія. Найбільшим досягненням було будівництво іригаційних систем(поливних),

храмів- зікуратів, палаців. Відомими пам’ятниками є «Висячі сади Семіраміди», ворота богині Іштар. Розвивалась і

філософська думка, зявилось нове релігійне вчення

зороастризм, духовним лідером став Заратустра. Тут були

створені перші бібліотеки. Перші правові норми:закони

Хаммурапі.

Значний вклад в розвиток людства зробив і стародавній

Єгипет. Храми і палаци, наукові знання(математика,

астрономія, література, міфологія).Розшифрував

давньоєгипетські ієрогліфи Франсуа Шампольйон.

Складними були і релігійні уявлення Египтян. Переважав політеїзм(багатобожжя), але фараон Ехнатон спробував

провести релігійну реформу і встановити монотеїзм

(однобожжя), але задум провалився, великий опір жреців.

Памятками архітектурного мистецтва залишились піраміди,

статуя Сфінкса.

Унікальні досягнення і Стародавніх Індії та Китаю.

Індія. «арійська цивілізація», імперію Маур'їв.

Були знайдені великі міста — Хараппа, Мохенджо-Даро,

У всіх містах була система каналізації, причому

здійснювалося як водопостачання, так і відведення стічних

вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які

служили для ритуального обмивання. Поступово

зароджуються замкнуті групи-варни. джерелом мудрості вважаються «Веди» — збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них — «Рігведа». На зміну старим ведичним богам — Варуні,

Індрі, Сур'ї — приходять нові: Брахма вважається творцем

світу, Вішну — його охоронцем, а Шива — руйнівником.

Брахманізм склав легенди про подвиги героїв Крішни і

Рами, які покладено в основу епічних поем —

«Махабхарати» і «Рамаяни». Перша з них («Велика війна

нащадків Бхарати») була складена мудрецем і

співаком В'ясою Зародження нової релігії Буддизму.

Китай.

Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи

містобудування. Правителі держави — вани (князі) —

одночасно вважалися верховними жерцями. При їх дворі працювали вчені, які вели літописи, спостерігали небесні

явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії(Ші Шенєм було складено перший у світовій історії зоряний каталог,). У VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Засновником даосизму вважається мудрець Лао-цзи.Значною є літературна спадщина:»книга пісень». Архітектурні споруди- пагоди.

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський, або кріто-мікенський (III —II тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (XI —IX ст. до н.е.), архаїчний (VIII — VI ст. до н.е.), класичний (V —IV ст. до н.е.).

Досягненнями були: поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея».

Будувалися архітектурні споруди: палаци,храми. Які були прикрашені різними видами колон та скульптурними зображеннями жінок(каріотиди) і чоловіків(атланти)

.Лідером культурного розвитку були Афіни. Міфологія стала

найважливішим елементом грецької культури Значне

місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв —

дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався

син Зевса Геракл, який звільнив землю від чудовиськ.

Поширені були сказання про могутнього Персея,

переможця страшної" Медузи, від погляду якої все живе

перетворювалося на каміння, про Тесея та ін. Зароджуються і філософи(Сократ) і перший театр(трагедії Евріпіда та

комедії Арістофана). Скульптури Фідія – Зевс.

Своєрідним етапом стала культура доби Еллінізму – періоду після Східного походу А.Македонського, коли відбувається

злиття східних культур та грецької. Полісна ідеологія

поступово змінюється космополітичною ("космополітес" — громадяни світу). Водночас поширюється фаталізм — віра у цілковите підкорення людини долі. В релігійних віруваннях яскраво простежувався синтез грецької та східної культур. У

середовищі підкорених народів, зокрема в Ірані й Іудеї,

виникають вчення про скорий прихід божественних

посланців — месій. Невпевненість у завтрашньому,

складність і мінливість долі сприяли поширенню в

елліністичному світі месіанських культів. Виникають

філософські школи-епікурейців, стоїків, кініків. Змінюється архітектура – зявляються громадські споруди.

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: етруський (VIII — II ст. до н.е.), "царський" (VIII — VI ст. до н.е.), Римської республіки (510 — 31 pp. до н.е.), Римської імперії (31 р. до н.е. — 476 р.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму,

особливо помітне в розписах гробниць і скульптурах тварин.

Етруська скульптура: великі саркофаги, на яких зображені

чоловіки й жінки на бенкеті, статуї Аполлона, голови

Сілена і менад, Хімера — напівлев-напівдракон, і,

звичайно, всесвітньо відома Капітолійська вовчиця.

Основу найдавніших римських релігійних вірувань становив анімізм. Світ був сповнений добрими і злими духами,

богами і богинями, які опікувались кожною дією, кожним

кроком людини. У Римі встановилась аристократична

республіка, яка носила військовий характер, після

завоюваня Греції разом з богами римляни запозичили і

грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. З-поміж

філософських течій найбільший успіх мали епікуреїзм і

стоїцизм. Провідними жанрами римської літератури

у III ст. до н.е. були епос і драма. Гостра політична і

соціальна боротьба, яка розгорнулась у Римі з другої

половини II ст. до н.е., сприяла розвиткові низки прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів,

історичних коментарів. Відомими архітектурними

спорудами були: терми(бані), акведуки(водопровод),

Колізей, вілли знаті, тріумфальні арки. Для римського

мистецтва була характерна натуралістична точність

зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених

історичним подіям. Центром торговельного і суспільного

життя Риму став форум Романум — площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії,

базиліка Юлія. Для римської культової архітектури був

типовим храм Вести з округлою формою з колонами.

16.Культура Середньовічної Європи.

Культура Середньовіччя - це значний за часом (У-ХУ ст.) та інформаційною насиченістю період розвитку світової

культури. Середньовіччю властиві оригінальні ідеали,

цінності та система норм реалізації людини в суспільному

житті, які і визначають його специфіку в культурно-

історичному просторі. У цілому характер середньовічної

культури визначався двома основними чинниками:

пануючим положенням християнської ідеології та церкви, утвердженням християнських цінностей як визначальних

для ментальності, а також жорсткою регламентацією

життя індивіда відповідно до його положення в соціальній

ієрархії, ієрархічним типом соціальних зв'язків.

Християнська духовність відіграла особливу роль у формуванні світовідчуття, основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід від античних

світоглядних засад, античний гармонійний цілісний

Космос отримує два полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного значення

в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння, створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння. При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятися У зв'язку з цим виключного значення тепер надається внутрішньому духовному стану людини. Богові, уподібнюватись йому, а зрештою і з'єднатися з ним.

Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина. Внутрішнє "Я" людини, її ядро знаходяться за межами самої людини - у сфері духовного. Мета людського життя - осягнути свою подібність з Богом. Духовне життя середньовічного суспільства характеризується традиціоналізмом, груповою свідомістю

. При феодалізмі індивід пов'язаний зі своїм станом,

людина тут ще далека від вільного самовизначення у своїх

вчинках, її поведінка мотивується насамперед нормами

суспільної моралі. Аскетичним настроєм середньовічного суспільства(відмова від розкошів), але не для церкви і знаті.

Релігійний фанатизм — один із засобів тримати суспільство

в покорі.. мовою середньовічної літератури стає латина. Відкриваються Університети в Європейських містах (Болонья,Краків,). Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636). Григорій І уважається також засновником агіографії — виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства роз- глядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов’я. В архітектурі панують два стилі: готичний і романський. 17.Культура Відродження.

Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура

Відродження має специфічні особливості перехідної епохи,

у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний,

якісно новий сплав. Рисами Відродження стали

антифеодальна спрямованість, світський антицерковний

характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього,

визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності. нова самосвідомість

людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю

людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від

людини Середньовіччя. Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога,

вони протиставляли пізнання тих речей, котрі стосуються

життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають

людину".Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою.

По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця

власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном

над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває

єдності та цілісності. Джованні Бокаччо, автор «Декамерону

Франческо Петрарка, Данте, Мікеланджело, Рафаель,

18.Культура Просвітництва.

Добою Просвітництва зазвичай називають ХУШ ст. Початок

доби Просвітництва зазвичай пов'язується з виходом

друком у 1691 р. праці Дж. Локка "Досвід про людський

розум". У системі філософських та історичних суджень найважливішими для мислителів Просвітництва стали

поняття розуму й природи. Вони не були новими, однак просвітителі надавали їм нового смислу, зробили їх

головними критеріями як в оцінюванні минулого, так і в утвердженні майбутнього. Минуле в більшості випадків засуджувалося. Особливо пильну увагу просвітителі

звертали на античність, вбачаючи в ній зразок для

наслідування, невичерпне джерело мудрості та прикладів

чеснот, цивільних і особистих. Однак, незважаючи на своє звернення до минулого, просвітителі були орієнтовані на

майбутнє, Пізнання розуму - головний спосіб знаходження свободи. Розумна людина вільна у власних почуттях і

практичних діях. Розум тут - стан моральності й совісті.

В епоху Просвітництва панували уявлення про суспільство як про сукупність відособлених, автономних і рівних один одному індивідів.філософи: Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм. Особливостями епохи Просвітництва є боротьба з феодалізмом у всіх його

проявах, піднесення людського розуму як критерію істини, боротьба із забобонами (зокрема й релігійними), звернення до природної людини з її вродженим моральним почуттям. Музиканти: Йоган Бах, Вольфганг Моцарт, Людвіг ван

Бетховен. Література: Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, П’єр Бомарше, Фрідріх Шиллер, Йоган Гете. Живопис розвивався у дусі бароко і класицизму. Для бароко в живописі була

характерна пиш-ність, емоційне зображення, урочистість

інтер’єрів. Яскравим представником цієї епохи був Пітер

Пауль Рубенс (1577—1640 рр.) — фламандський

Живописець, Рембрандт ван Рейн. В Іспанії творив Дієго

Веласкес. Архітектура бароко широко використовує відкриті Ренесансом технічні прийоми — це надзви-чайно парадний, пишний, декоративний стиль. Для нього характерні

просторовий розмах, велика кількість архітектурних

деталей, переважання зігнутих ліній, дуже складних

композицій, контрас-тність, яскраві кольори, велика

кількість позолНа початку XVIII ст. провідним стає стиль

рококо (термін походить від назви декоративної прикраси

у вигляді мушлі). Він пов’язаний із бароко, але позбавлений його надмірної пишності. Стиль рококо є декоративним, несе

риси витонченості, чуттєвості.

19.Риси та пам’ятки к-ри 19ст.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба

піднесення і розквіту літератури, образотворчого

мистецтва, музики. Саме в цей час з'явились твори, які

становлять дорогоцінне надбання духовної культури

людства. на нього вплинули значні світоглядні та соціальні

зміни. Поглиблювалась наукова революція, набирала

оберти капіталізація суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті. Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей.

Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на

вершині якого знаходились цивілізо-вані країни Заходу.

Пріоритет західної, європейської культури не підлягав

сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст.

прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової

історії, намагалися перекинути місток між минулим,

сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні

закони історії для розбудови нового «досконалого»

суспільства. Світоглядні уявлення європейської людини

цієї доби формувалися під безпосереднім впливом

принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій

половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом

життя одного покоління людей руйнуються монархії,

виникають нові держави, повністю перекроюється

політична карта Європи. Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. фізика і хімія, які вивчають взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. в біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. Для європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох

основних художніх напрямків: класицизму, романтизму,

реалізму, і лише наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму. Але саме в цей

час класицизм дав людству такі шедеври мистецтва слова, як твори

німецьких мислителів Й.В.Гете та Й.Ф.Міллера. В стилі

класицизму творили і видатні французькі художники

Жак Луї Давид та його учень Жан Огюст Доменік Негр.

Давід був першим живописцем Наполеона. Представниками романтизму в німецькій літературі були: Фрідріх фон

Харденберг, Е.Т.А.Гофман; в англійській – У.Вордсфорт,

Фредеріка Стендаля “Червоне і чорне”,Оноре де Бальзак.

Великий вклад в розвиток реалістичного мистецтва внесли французькі художники Гюстав Курбе, Жан Франсуа Мілле)

Каміль Коро (1796-1875 рр.). Едуарда Мане, Едгара Дега -імпресіоністи-художники.

20.Риси та пам’ятки новітньої доби.

Події XX століття - дві найжорстокіші світові війни, поява тоталітарних держав, процеси розвитку всесвітньої системи господарювання, ринкових відносин і демократичних

структур, науково-технічна революція - привели до зміни

мислення і системи цінностей. Суть цієї трансформації –

криза гуманізму. Виключного значення в культурі XXст.

набули наука і техніка. Наука досягла значних висот

практично в усіх сферах буття людини. З'явилося багато

нових наук, значення яких ще повністю не виявилось:

кібернетика, екологія, генна інженерія; відбулися

революційні відкриття в галузі ядерної фізики, хімії,

математики, психології. Науково-технічна революція

здійснює небувалий переворот у житті людей. У найбільш розвинених країнах формується постіндустріальне

суспільство, для якого характерні такі риси: створення

економіки послуг, домінування у суспільстві науково-

технічних спеціалістів, панування інформаційного сектора в економіці, зростання соціальної мобільності, темпу життя.

Формуються глобальні господарські зв'язки, встановлюється всесвітня система господарства. Поширення ринкових веде

до приватновласницької орієнтованості індивідуальної

поведінки людини, в результаті чого остаточно

розриваються зв'язки з традиційним суспільством. Відбувається атомізація суспільства, раціоналізм усе більше набуває форми утилітаризму, практицизму, прагматизму.

Криза гуманізму посилюється процесами масовізації суспільства. Формування масової культури - важлива риса XX століття. Її передумови: індустріалізація, стандартизація виробництва і споживання, розвиток засобів масової комунікації, здатних тиражувати інформацію в глобальному масштабі,

комерціалізація всіх сфер життя. Виникає можливість

формувати стандарти мислення і почуття, " однодумність"

у все більших масштабах. На відміну від культури елітарної,

масова орієнтована на пересічний рівень масового

споживача культурної продукції і відтворює цей рівень.

Уявна демократичність масової культури, її начебто

антиелітарність фактично спрямовані проти особистості,

ведуть до втрати її творчих сил, формують особистість

пасивного споживача. Важлива риса масової культури –

ескапізм - орієнтація споживача культури на втечу у світ

фантазій, ілюзорний світ відео, гри. Демократизація

суспільного життя на зламі XIX і XX ст. ставить перед

митцями особливі завдання, і гаслом часу стає доступність

краси для широких мас. Однак прагнення зробити

навколишній світ красивим і стильним, намагання

задовольнити масову художню свідомість поєднувалося в

цьому стилі з неприйняттям "маскульту", і тому все, що

робили художники стилю модерн, мало "поштучний"

характер — кожен будинок, річ, фасон плаття чи малюнок

не призначалися для тиражування. Все робилося в "одному примірнику". Такою була відповідь художників на виклики

часу, який передбачав саме стандарт, повтор, масовість,

не в ибагливість. Стиль модерн набуває поширення в усіх

країнах Європи, але в різних країнах він має свою назву.

В Україні та в Росії — "стиль модерн" (Ф. Шехтель,

В, Городецький, М. Врубель, М. Нестеров, М. Бенуа,

Г. Нарбут, М. Жук та ін.); у Франції та Бельгії — "Ар-Нуво"

(Моріс Дені, П'єр Бон-нар, П. Серюз'є, Е. Вюйар, П. Рансон

та ін.); в Німеччині — "Югенд-Штиль" (А. Бьоклін,).

Стилі: фонізм(дикий,яскраві кольри, стихія); кубізм(розщеплення об’єктів на геометричні фігури); футуризм(майбутнє,прискорення, новизна, зображувати не предмети а їх енергетичні лінії);

21.Особливості та пвмятки культури дохристиянської Русі.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний

слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя,

яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й

культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з

Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським

царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами,

з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки

київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і

Володимира Мономаха, стали хрестоматійними.

Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з

варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і

мистецтво сусідів. Стародавні історики та філософи,

особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно.

Християнство, наприклад, знищило дохристиянську

релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що

християнські письменники розглядали дохристиянську

культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати.

Джерела про культуру стародавніх слов'ян нерідко

ігнорувались. Ще у дохристиянський період східні слов'яни

мали свою писемність. Літописна інформація про будову

палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже

на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у

самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать

про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали

високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які

давали змогу створювати монументальні споруди на

основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів

сусідніх народів. в IX ст. скандинави називали Русь

Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а

перед татаро-монгольським нашестям - вже більше

трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської

держави настільки вражала сучасників, що Київ часто

називали “суперником Константинополя”.

Скарбницею духовної культури Київської Русі була усна

народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями

гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби,

милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос

східних слов'ян був виявом не тільки поетичної культури,

але й політичної свідомості народу, виявом розуміння

свого місця в історії. Ще в дохристиянський час склалися

перекази, які пізніше були включені в «Повість временних

літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту

княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка – князя

Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега. Вироби з дерева, металу,

кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби

людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на

відміну від геометричного візантійського.

22.Культура християнської Русі.

У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі.

На Русі про християнство також було відомо задовго до

релігійних реформ Володимира Великого: християнами

були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині

Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в

988–990 роках.

Русь прийняла хрещення від Візантії, що якісно змінило

політичний, соціальний, культурний розвиток да

вньоруського соціуму. Прийняття християнства в його

східному православному варіанті було пріоритетним,

оскільки богослужіння відбувалося рідною мовою.

Культурні впливи Візантії засвідчують мовні запозичення в староукраїнській мові, їх більшість стосується церковної

мови. Процес християнізації Русі пов'язаний із

наслідуванням окремих язичницьких культів і форм

обрядовості (молитва, хрещення, причастя). Натомість

зросло інтелектуальне значення книжного знання, оскільки християнство — культура книжна і релігія Писання з

властивим їй глибоким шануванням Слова. Християнство поширилося на Русі під знаком Софії. Іла-ріон — перший

київський митрополит із руських, описує хрещення Русі як

прихід "Премудрості Божої".Зведення у Києві собору

св. Софії символізує перехід від язичництва до

християнської релігії. На відміну від візантійських

однокупольних храмів давньоруські храми —

багатокупольні, що зумовило їх художню довершеність.

Ярослав Мудрий прагнув до політичної й ідеологічної незалежності Русі від Візантії. У цьому його підтримував митрополит Іларіон. Пріоритети політичної і державної

діяльності київських князів визначали зв'язки з Європою.

Пізніше на зв'язки з Центральною Європою орієнтувалася

політика галицьких князівств. Загалом давньоруську

культуру вирізняє здатність творчої рецепції світової інтелектуальної традиції, засвоєння досягнень візантійської, середземноморської, південнослов'янської культур на

міцному ґрунті культури автохтонної. В жанрі оригінальної літератури Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать»

ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в

1051 році митрополитом.

23.Літератури та мистецтво Галицько-волинської держави.

Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199–1349) — південно-західне руське князівство

династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання

Волинського і Галицького князівств Романом Мстиславичем.

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою

частиною культури Русі. При тому вона відчутно

відрізняється від культури інших земель, маючи власні

самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-

татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська

Русь не відставала у своєму культурному розвитку від

сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною

творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну

східноєвропейську культуру. Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого

осліпив волинський князь. Найяскравішою пам’яткою

літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є

життя князя Данила Галицького. Живопису належала

провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним

живописом (фресками) та іконами. Фрески знаходять

широке поширення в князівських палатах. Існують

літописні свідчення, що ними були розмальовані палати

Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.

Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене

також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає

на ХІІІ ст. Під час роздроблення України-Руси досягала

зрілості формування нова етнічна єдність Східної Європи - українська народність. Доказом її розвитку може слугувати

мова. Науково доведено, що основу лексики руської

літературної мови, якою написані «Київський» і «Галицько-волинський» літописи, «Слово о полку Ігоревім» та інші

літературні пам'ятки, склала народна мова місцевих

племен, насамперед полян-русів, що згодом дістала назву української. Вже за часів розквіту Русі українська народна

мова відігравала відчутну роль, впливала на офіційну

церковно-слов'янську. He тільки простолюдини Києва, а й

князі, які народилися й жили тут, користувалися

українською мовою, яку б ми зрозуміли й сьогодні.

24.Література та книгодрукування Укр.14-17ст.

На українських землях в XIII — XV століть знали декілька

видів письма. Спочатку був «устав» — без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський

шрифт. У XIV столітті з поширенням ділового письма його

змінив «напівустав» (літери менші, з легким нахилом).

У XV столітті почали писати «скорописом», плавно

з'єднуючи сусідні букви. Писали стовпцями, не розділяючи

слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали

над рядком. Найважливішим жанром літератури цього

періоду є літописання. з'являється ораторська, побутова і паломницька проза, літературні збірники, перекладні

повісті («Александрія», «Троянська війна», «Індійське

царство»). Особливістю літератури другої половини

XIII — XV століть є увага до релігійних та естетичних

переживань і відсутність інтересу до особистісних. Вплив

ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення

у розвитку літератури і книгодрукування. Винахід Йоганна Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаментудо паперу

у XV ст.. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. У кінці XV — на початку XVI століття

перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі.

У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у

Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол». У 1581 році «Острозька Біблія» побачила світ,

За ініціативи князя Острозького, та за допомогою

І.Федерова. Друкарська справа отримала розвиток у всій

Україні. Вже в першій половині XVII століття тут

нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких

була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні

створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького.

Активно займалися організацією типографій братства.

Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові

трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з

підручників відігравали важливу роль в освіті. Так,

граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619),

Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному

вигляді. Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт

українського епосу — створюються думи, балади,

історичні пісні, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка»,"Іван Богун", "Корсунська перемога", народний епос "Хмельницький та Барабаш".

25.мистецтво України14-17ст.

Мистецтво формувалось під впливом Литви, боротьби з

Золотою Ордою. Після Люблінської унії(1569р.) ситуація

для україни змінилася, посилилися наступ на національну культуру. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах

монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки.

У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася

реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у

розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-

Печерської лаври. Перехідну роль між іконописом і

світським портретним живописом займали так звані

парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної

техніки. В 16 столітті зароджується нова соціальна

група –козацтво. Сім'ї козацької старшини, привілейоване

становище яких все більше зміцнювалося, масово

замовляли свої портрети. Модним стало мати власну

картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли

артини, які зображували селян. У XVI столітті древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже

згадуване «Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри

близькі до реалістичного трактування образів в дусі

Ренесансу. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні — Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський. Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в

першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою»,

«Козак Мамай». припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музикантів,

танцюристів. У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура.