Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Професор кафедри. Навчально-науковий інститут права та психології
К.ю.н., доцент Г.В.Грянка
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНA АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Навчально-науковий інститут права та психології
Кафедра загальноправових дисциплін
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
загальноправових дисциплін
кандидат юридичних наук, доцент
Н.І. Мозоль
„___” _____________ 2014 року
ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ
з дисципліни Адміністративний процес
ТЕМА 5
Дозвільно-реєстраційні провадження
Навчальний час 2 години
Для студентів ННІПП НАВС
Обговорено та ухвалено на
засіданні кафедри
28.08.2014 року,
протокол № 1
Київ 2014
Вид лекції: фондова.
Дидактичні цілі:
1. Навчальні: ознайомлення студентів з відповідними теоретичними та практичними питаннями навчальної дисципліни Адміністративна відповідальність.
2. Розвиваючі: розвивати інтелектуальні здібності, мовлення, пам’ять, увагу, уяву, мислення, спостережливість, активність, творчість, самостійність студентів.
3. Виховні: сприяння формуванню наукового світогляду, моральних якостей, правової культури та свідомості громадян.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:
Забезпечуючі дисципліни: Теорія держави та права, Історія держави та права, Конституційне право
Забезпечувані дисципліни: Адміністративне право.
План
1. Поняття «дозвільна система» та його елементи
2. Структура дозвільного провадження
3. Ліцензійне провадження
4. Реєстраційні провадження
Література
1. Курс адміністративного процесу: навч. посіб. / О.В. Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 208 с.
2. Збірник задач з адміністративно-правових дисциплін / ред. колегія: О.В. Кузьменко (голова), І.Д. Пастух, О.К. Волох. – К.,Х.: НАВС, НікаНова, 2012. – 178 с.
3. Курс адміністративного права України: підручник / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, І.Д. Пастух, В.Д.Сущенко [ та ін.] / за ред. В.В. Коваленка. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 808 с.
4. Юридична енциклопедія: в 6 т.; НАН України; Iн-т держави і права ім. В. М. Корецького / Ю. С. Шемшученко (ред.). — К.: Українська енциклопедія, 1998. — Т. 5.
5. Кузьменко О. В. Адміністративний процес у парадигмі права / О. В. Кузьменко. — К., 2005.
6. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / авт.-упоряд. В. П. Тимощук. — К., 2003.
7. Про реєстрацію символіки громадського об’єднання: постан. Кабінету Міністрів України від 19 груд. 2012 р. № 1209 // Електронний ресурс – Режим доступу:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1209-2012-%D0%BF.
8. Курс адміністративного права України: підручник. /В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко., І.Д. Пастух, В.Д. Сущенко (спец. ред.). – 2-ге вид. перероб. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – 872 с.
Вступ
Розвиток адміністративно-процесуального законодавства України має динамічний характер, що впливає на зміст і структуру процесуальних галузей права. Треба відзначити, що за період незалежності України прийнято велику кількість законів і підзаконних актів, якими врегульовано значну кількість процесуальних відносин та адміністративно-правових конфліктів, котрі виникали у сфері публічного управління. Сьогодні діє безліч нормативно-правових актів, якими врегульовано проведення експертиз, контрольно-наглядову, реєстраційну діяльність, видачу сертифікатів, ліцензій, притягнення до адміністративної відповідальності тощо. Водночас, сучасне процесуальне законодавство розвивається спонтанно і безсистемно.
Слід зазначити, що значну регламентацію адміністративно-процесуальне законодавство отримало у відомчому нормотворенні. Публічна адміністрація встановлює власні правила вирішення підвідомчих адміністративних справ, що, безумовно, також ускладнює системне функціонування органів управління і тягне порушення конституційних прав, свобод та інтересів громадян. Безсистемність процесуального законодавства обумовлюється в першу чергу відсутністю наукового обґрунтування концепції побудови та розвитку адміністративного процесу. Це впливає на зміст адміністративно-процесуальної науки, становлення якої триває понад п’ятдесят років, однак вона і сьогодні не виробила єдиного підходу до вирішення процесуальних проблем.
Відомі вчені у галузі адміністративного процесу сьогодні пропонують різнопланові підходи до змісту та структури даного правового утворення, які не мають ґрунтовного наукового аргументування, що, безумовно, не сприяє ефективному розвитку адміністративно-правової науки. Викладені обставини є суттєвою перепоною для доктринальної побудови системи адміністративно-процесуального законодавства та адміністративного процесу як науки та навчальної дисципліни.
1. Поняття «дозвільна система» та його елементи
Поняття «дозвільна система» (як самостійний термін) з’явилося тільки в XX ст. У той же час, суспільні відносини, які можна віднести до дозвільних, виникають ще наприкінці XV ст. Причинами, які обумовили їх появу, можна назвати:
1) потребу в створенні дієвого правового механізму, здатного забезпечити реальний вплив на поведінку підлеглих об’єктів з метою забезпечення безпеки існуючого державного ладу;
2) необхідність встановлення контролю з боку держави за деякими сферами громадського життя, безконтрольний розвиток яких міг би заподіяти шкоду встановленому порядку управління суспільством.
У період Жовтневої революції та громадянської війни відбувається законодавче закріплення терміна «дозвільна система», введеного в обіг Постановою ЦВК і СНК СРСР від 12.12.1924 р. «Про порядок виробництва, торгівлі, зберігання, користування, обліку і перевезення зброї, вогнепальних припасів, розривних снарядів і вибухових речовин». На сьогодні єдиного розуміння поняття «дозвільна система» не існує. Чинне законодавство дає визначення дозвільної системи у сфері господарської діяльності — як сукупності врегульованих законодавством відносин, що виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку з видачею документів дозвільного характеру.
У постанові КМУ від 12.10.1992 р. № 576, що затвердила Положення про дозвільну систему, дано визначення цієї системи як особливого порядку виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян.
У спеціальній літературі дозвільна система переважно розглядається як організаційно-правова діяльність, що здійснюється державою з метою забезпечення своїх економічних і соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов для нормальної діяльності державних і громадських організацій, дотримання законності, охорони власності і забезпечення громадської безпеки. У правовій науці та правозастосовній діяльності органів публічної адміністрації існують різні точки зору щодо детермінації змісту дозвільної системи. Причиною такої ситуації стала очевидна невідповідність законодавчої концепції дозвільної системи реальним масштабам ліцензійно-дозвільної діяльності органів публічної адміністрації, з одного боку, і наявність нормативно конкретизованого переліку об’єктів регулювання цієї системи, факт існування якого не міг не накласти відбиток на відповідні теоретичні положення, — з іншого; все це дало вченим-адміністративістам привід для розуміння дозвільної системи у двох значеннях — широкому та вузькому.
У широкому значенні — це регламентований правом порядок, що зобов’язує державні та громадські установи, підприємства, а також громадян отримати у відповідних державних органах дозвіл на виготовлення, реалізацію, придбання, перевезення (зберігання й використання) визначених предметів.
У вузькому значенні — це сукупність правил, котрі регулюють порядок виготовлення, придбання, користування, зберігання, реалізації та транспортування об’єктів, охорона яких становить особливу турботу держави та спрямована на забезпечення громадської безпеки, на запобігання та припинення можливого використання цих об’єктів із злочинною метою тощо.
Норми, які визначають повноваження суб’єктів публічної адміністрації, підстави та форми дозвільної діяльності, є матеріально-правовою основою останньої. До них належать відповідні норми Конституції України, законів України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» тощо.
Норми, які встановлюють порядок здійснення суб’єктами публічної адміністрації дозвільної діяльності, а також їх участі у процесі розгляду справ щодо порушень законодавства про дозвільну діяльність, утворюють процесуально-правову основу зазначеної діяльності. Серед процесуальних норм слід розрізняти норми адміністративного права і господарсько-процесуального права. Необхідність такого розмежування ґрунтується на складній правовій природі дозвільних відносин, учасниками яких є суб’єкти публічної адміністрації та суб’єкти господарювання. З одного боку, дозвільна діяльність має виконавчо-розпорядчий характер, а з іншого, — учасниками зазначених відносин є суб’єкти господарювання, діяльність яких потребує упорядкування.
Розглядаючи питання розмежування адміністративно-правових і господарсько-правових дозвільних відносин, слід звернутися до доктринальних положень теорій адміністративного права та господарського права.
В. С. Щербина виділяє такі ознаки господарських правовідносин:
1) полягають у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб;
2) виконуються на професійних засадах;
3) результати діяльності мають вартісний характер;
4) ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси.
Теорією адміністративного права сформульовані загальні та особливі риси адміністративно-правових норм.
Загальними рисами визначені:
1) встановлення, санкціонування чи ратифікація державою, а відтак — їх державно-владний характер;
2) формальна визначеність загальнообов’язкових правил поведінки;
3) закріплення у правових актах, що видаються компетентними державними органами;
4) двосторонній характер;
5) визначають певні варіанти поведінки;
6) дотримання забезпечується застосуванням примусових та організаційних, стимулюючих, роз’яснювальних та інших заходів.
Особливі риси дозвільної діяльності такі:
а) публічний характер, оскільки вона пов’язана з реалізацією відповідного напряму державної політики та державної функції щодо забезпечення внутрішньої безпеки (екологічної, інформаційної, пожежної тощо);
б) має управлінські характер і зміст, оскільки провадиться у сфері державного регулювання забезпечення внутрішньої безпеки;
в) пов’язана із здійсненням органами публічної влади владних повноважень;
г) ці повноваження стосуються організаційно-розпорядчої діяльності, що дістає вияв у прийнятті обов’язкових рішень у формі певних дозвільних документів.
Варто зауважити, що сьогодні порядок надання дозвільних послуг у сфері господарської діяльності регламентується понад двома тисячами нормативних актів.
Основними нормативно-правовими актами у сфері дозвільної системи є закони України: «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»; «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії»; «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» тощо.
Дозвільні органи — органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також підприємства, установи, організації, уповноважені відповідно до законодавства України видавати документи дозвільного характеру.
Відповідно, документи дозвільного характеру — це дозволи, висновки, погодження, свідоцтва тощо, які дають відповідному суб’єкту право на провадження певних дій або користування певними предметами.
Об’єктами дозвільної системи є те, що потребує відповідного дозволу: земельна ділянка, споруда, будівля, приміщення, устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в експлуатацію або проектуються, окрема операція, господарська діяльність певного виду, робота та послуга тощо.
Дозвільна система охоплює дозвільну, ліцензійну, сертифікаційну, погоджувальну діяльність тощо.
Щодо реєстрацій, то даний вид діяльності має деякі відмінності у змісті та призначенні. Так, у реєстрації мисливської, холодної, пневматичної, газової та нагородної зброї є інтерес МВС України щодо обліку власників зброї та забезпечення громадської безпеки, а реєстрація за місцем проживання передбачає право вільного обрання місця проживання. I хоча в усіх справах вчиняється або приймається індивідуальний адміністративний акт, для особи принципово важливим є його остаточне оформлення, приміром, отримання на руки дозволу на зберігання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, інших предметів і матеріалів, на які поширюється дозвільна система, отримання реєстраційних документів і документів на право керування транспортними засобами. Таким чином, реєстрація полягає в перевірці законності фактів, їх офіційному визнанні і наступному обліку. А видача дозвільного документа пов’язана з певним видом господарської діяльності, а саме правонаділенням відповідних суб’єктів.
Отже, переважним завданням дозвільної діяльності є наділення суб’єкта певними правами, а не його легалізація.
2. Структура дозвільного провадження
З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільству та державі поняття дозвільного провадження можна визначити як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу.
У юридичній літературі питання, пов’язані з класифікацією видів дозвільних проваджень, одержали достатнє висвітлення. Разом з тим, єдності поглядів щодо них немає.
Беручи до уваги специфіку дозвільних правовідносин, види дозвільних проваджень слід класифікувати за:
1) цілями;
2) суб’єктами, які здійснюють видачу відповідних дозволів;
3) за предметом правовідносин.
У свою чергу, залежно від цілей види дозвільних проваджень поділяються на:
провадження із забезпечення реалізації зацікавленими особами своїх суб’єктивних прав (наприклад на носіння і зберігання вогнепальної зброї або зайняття певним видом діяльності);
провадження із забезпечення вимог дозвільно-ліцензійної системи (наприклад здійснення контролю органами внутрішніх справ за дотриманням вимог дозвільної системи щодо утримання складів вибухових речовин і вибухових матеріалів);
провадження з отримання дозволів (ліцензій) на зайняття відповідною діяльністю суб’єктами господарської діяльності.
За суб’єктами, що здійснюють видачу дозволів, провадження можна класифікувати на ті, які:
1) здійснюють органи внутрішніх справ;
2) здійснюють інші державні органи (наприклад Міністерство соціальної політики України, Державна інспекція України з питань праці; Міністерство екології та природних ресурсів України; Міністерство охорони здоров’я України та їх структурні підрозділи тощо).
Залежно від предмета правовідносин можна виокремити такі дозвільно-ліцензійні провадження:
— з видачі дозволу на придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї;
— з видачі дозволу на виробництво і використання вибухових речовин і вибухових матеріалів;
— з видачі дозволу на придбання, використання, перевезення, утилізацію і поховання отрутних, токсичних і сильнодіючих речовин;
— з видачі дозволу (ліцензії) на заняття банківською діяльністю;
— провадження з видачі дозволу (ліцензії) на заняття діяльністю з надання фінансових послуг;
— з видачі дозволу (ліцензії) на заняття зовнішньоекономічною діяльності;
— з ліцензування каналів мовлення;
— з ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії;
— з ліцензування у сфері освіти;
— з ліцензування у сфері інтелектуальної власності;
— з видачі дозволу (ліцензії) на виробництво і торгівлю спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами тощо.
Сьогодні активно втілюється тенденція щодо зменшення кількості дозволів (ліцензій). Тільки у 2010 р. було скасовано ліцензування 90,2% ліцензованих раніше видів робіт і 35% ліцензованих раніше видів діяльності.
Зокрема, скасовано ліцензування 2046 з 2268 видів робіт і 23 із 78 видів діяльності. Наприклад, замість 165 ліцензованих видів робіт у медицині залишився один вид діяльності — медична практика. У будівництві з 714 ліцензованих видів робіт залишилося 100. Кількість ліцензій, чинних на 01.01.2011 р., за даними Єдиного ліцензійного реєстру, сягла 406,2 тисячі. З них 232,4 тисячі були видані та переоформлені протягом 2010 р.[1]
Під «скорочення» потрапили насамперед ті види діяльності та робіт, здійснення яких не становить загрози безпеці держави, життю та здоров’ю людей і не погіршує стан довкілля. До того ж щодо них існують інші засоби державного регулювання, такі як державні стандарти, будівельні норми і правила, технічні умови, міжнародні стандарти якості тощо.
До складових елементів дозвільних проваджень відносяться:
1) суб’єкти дозвільної системи;
2) об’єкти дозвільної системи;
3) предмети правовідносин, що виникають у сфері дозвільної системи;
4) нормативна база дозвільної системи;
5) юридичні факти (або підстави порушення дозвільного провадження);
6) безпосередні дозвільні правовідносини.
Аналіз чинного законодавства, що стосується повноважень органів, які входять до дозвільної системи, дозволяє виділити
основні стадії дозвільного провадження:
1) порушення дозвільного провадження (підставою порушення є подача заяви зацікавленою в одержанні дозволу особою);
2) безпосереднє вивчення компетентним органом публічної адміністрації поданих документів або обстеження приміщень, речей на предмет відповідності їх вимогам дозвільної системи;
3) прийняття рішення;
4) оскарження та опротестування прийнятих рішень;
5) виконання прийнятого рішення (видача дозволу).
Розглянемо їх більш детально.
Стадія порушення дозвільного провадження починається з подання до відповідного органу публічної адміністрації заяви зацікавленою в одержанні відповідного дозволу особи чи органу (заявник).
Для реалізації принципу універсалізації адміністративних послуг, що дозволяє особі в одному місці отримати всі або найбільш поширені адміністративні послуги, які надаються на певному адміністративно-територіальному рівні; вести прийом громадян протягом усього робочого часу; організувати оплату послуг на місці тощо, сьогодні запроваджуються єдині дозвільні центри, які є консультативним, інформаційним і погоджувальним органом.
Центр не є юридичною особою та діє як зосередження представників органів державної влади, місцевого самоврядування, територіальних органів нагляду та контролю в єдиному приміщенні, де здійснюється їх робота з приймання, розгляду заяв, прийняття рішень щодо дозволів і погоджень та видачі дозвільних документів на започаткування господарської діяльності.
Принципом діяльності Центру є об’єднання організаційних і технічних зусиль дозвільних органів з метою скорочення витрат часу і вартості процедур для суб’єктів господарської діяльності, що бажають отримувати дозволи, спрощення процедур отримання документів дозвільного характеру та оптимізації документообігу.
Основними завданнями Центру є:
надання інформаційної, консультаційної та практичної допомоги суб’єктам господарської діяльності, громадянам з питань відкриття нових об’єктів господарської діяльності, здійснення господарської діяльності, прийому заяв і видачі документів дозвільного характеру;
розробка та впровадження заходів для спрощення механізмів і скорочення термінів отримання у відповідних установах документів дозвільного характеру;
вивчення причин виникнення перешкод у започаткуванні та здійсненні господарської діяльності, надання пропозицій щодо подальшого реформування дозвільних процедур та оформлення дозвільних документів;
надання пропозицій щодо перегляду чинних регламентів, здійснення погоджувальних (дозвільних) процедур структурними підрозділами виконкомів міських рад, державними органами;
моніторинг та аналіз діяльності дозвільних органів в аспекті дотримання ними порядку здійснення дозвільних процедур.
Відповідальним за роботу Центру є держані адміністратори.
Державний адміністратор — посадова особа міської ради міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення (їх виконавчих органів), районних та районних у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (їх структурних підрозділів), яка організовує видачу (видає оформлені місцевими дозвільними органами) суб’єктам господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів.
Основними завданнями державного адміністратора є:
надання суб’єкту вичерпної інформації щодо вимог і порядку одержання документа дозвільного характеру;
прийняття від суб’єкта документів, необхідних для одержання документів дозвільного характеру, їх реєстрація та подання документів (їх копій) відповідним місцевим дозвільним органам;
видача суб’єкту документів дозвільного характеру;
забезпечення взаємодії місцевих дозвільних органів у питаннях документообігу;
організаційне та інформаційне забезпечення проведення представниками місцевих дозвільних органів спільного обстеження об’єкта, на який видається документ дозвільного характеру;
контроль за додержанням посадовими особами місцевих дозвільних органів строків розгляду та видачі документів дозвільного характеру;
формування та ведення реєстру документів дозвільного характеру;
інформування посадової особи, якій він підпорядковується, а також територіального органу уповноваженого органу про порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру посадовою особою місцевого дозвільного органу;
підготовка пропозицій щодо удосконалення процедури видачі документів дозвільного характеру.
Державний адміністратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою, головою районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за погодженням з уповноваженим органом.
Державний адміністратор підпорядковується безпосередньо міському голові (керівнику виконавчого органу міської ради), голові районної, районної у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Державний адміністратор перевіряє документи, що посвідчують особу заявника, та реєструє заяву і документи, які додаються до неї, у журналі, що ведеться за формою, встановленою уповноваженим органом.
Заява та документи, що додаються, приймаються за описом, копія якого негайно видається (направляється) заявнику з відміткою про дату та номер їх реєстрації.
Заявник несе відповідальність за достовірність відомостей, зазначених у заяві та документах, що додаються до неї.
Державний адміністратор після надходження заяви та документів, що додаються до неї, формує дозвільну справу, в якій зберігаються копія заяви на отримання відповідного документа дозвільного характеру, опис документів, що додаються до неї (у тому числі копія документа, що підтверджує внесення плати за видачу документа дозвільного характеру, якщо така плата передбачена законом), а також копії документів дозвільного характеру або копії повідомлень місцевих дозвільних органів про відмову у видачі документів дозвільного характеру, копії рішень дозвільних органів з відповідних питань.
Заява та документи, що додаються, передаються державним адміністратором до місцевих дозвільних органів у день реєстрації заяви або протягом наступного робочого дня.
Наступна стадія дозвільного провадження — це безпосереднє вивчення публічною адміністрацією, її посадовою або службовою особою поданих документів або обстеження приміщень, речей на предмет відповідності їх вимогам дозвільної системи.
Відповідним компетентним публічним органом проводиться попередній розгляд заяви з метою оцінки виконання заявником вимог щодо номенклатури та складу поданих документів.
У деяких випадках необхідне підтвердження проходження попередніх експертиз, наприклад, для реєстрації лікарського засобу треба до основних документів додати: матеріали його доклінічного вивчення, клінічного випробування та експертиз; фармакопейну статтю або матеріали щодо методів контролю якості лікарського засобу; проект технологічного регламенту або відомості про технологію виробництва; зразки лікарського засобу; його упаковку.
Про результати попереднього розгляду заяви компетентний орган державного регулювання повідомляє заявника протягом 30 днів з моменту її отримання (якщо інше не передбачено законодавством).
Перевірка повноти і достовірності поданих документів та їх оцінка здійснюються зазначеним органом шляхом проведення державних експертиз цих документів та інспекційного обстеження, якщо це передбачено нормативно-правовими актами. Наприклад, порядок проведення державних експертиз поданих матеріалів і порядок проведення інспекційного обстеження ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів встановлюються нормами, правилами та стандартами з ядерної та радіаційної безпеки.
У випадку, коли подаються документи для отримання дозволу (ліцензії) на заняття банківською діяльністю, діяльністю з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічною діяльністю, на ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, у сфері виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, експертні висновки надає експертно-апеляційна рада, яка створюється при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування[2].
Строк перевірки повноти та достовірності поданих документів та їх оцінки не повинен перевищувати трьох місяців з дня отримання повного комплекту документів. Однак цей термін може бути подовжено.
Наступною є стадія прийняття рішення про видачу дозволу на відповідну діяльність.
Рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру приймається компетентним органом публічної адміністрації протягом місяця після отримання висновків державних експертиз поданих документів та акта інспекційного обстеження (можливі й інші строки отримання дозвільних документів).
Треба відзначити, що документ дозвільного характеру являє собою індивідуальний правовий акт управління, оскільки спрямований на вирішення конкретної справи, пов’язаної з юридичним оформленням права на проведення конкретного виду діяльності, в тому числі і господарської. Йому притаманні ознаки індивідуального правового акта управління:
не містить загальних норм і правил поведінки;
адресований конкретним персоніфікованим особам — певному суб’єкту, а в деяких випадках — і суб’єкту, який займається господарською діяльністю, що впливає на стан забезпечення національної безпеки;
розрахований на одноразове застосування, оскільки дія дозвільного документа поширюється тільки на певний вид діяльності або той чи інший вид господарської діяльності, на підтвердження права здійснення якого приймається;
породжує конкретні права та обов’язки суб’єктів у певній сфері суспільних відносин;
є юридичним фактом, який безпосередньо породжує, змінює або припиняє адміністративно-правові відносини;
дія залежить від виникнення, зміни або припинення передбачених ним правовідносин. У випадку припинення цих відносин індивідуальний акт втрачає силу.
Рішення про видачу дозволу у сфері господарської діяльності приймають місцеві дозвільні органи протягом не більш як десяти робочих днів з дня одержання від державного адміністратора заяви та документів, що додаються до неї, якщо інше не передбачено законом, оформлюють відповідний документ дозвільного характеру або письмове повідомлення суб’єкту господарювання про відмову у видачі документа дозвільного характеру та передають протягом одного робочого дня відповідні документи (письмове повідомлення) державному адміністратору.
У письмовому повідомленні про відмову у видачі документа дозвільного характеру зазначаються передбачені законом підстави для такої відмови.
Заявникові може бути відмовлено у видачі дозвільного документа публічною адміністрацією на підставі результатів проведеного інспекційного обстеження та висновків державних експертиз у разі:
відсутності чи недостатності документів, які підтверджують можливість провадження відповідної діяльності;
наявності в документах, поданих заявником, недостовірної або перекрученої інформації.
У разі усунення суб’єктом господарювання причин, що стали підставою для відмови у видачі документа дозвільного характеру, повторний розгляд документів здійснюється дозвільним органом у строк, що не перевищує п’яти робочих днів з дня отримання відповідної заяви суб’єкта господарювання, документів, необхідних для видачі документа дозвільного характеру, і документів, які засвідчують усунення причин для відмови у видачі документа дозвільного характеру.
При повторному розгляді документів не допускається відмова у видачі документа дозвільного характеру з причин, раніше не зазначених у письмовому повідомленні заявнику (за винятком неусунення чи усунення не в повному обсязі заявником причин попередньої відмови).
Четвертою стадією даного провадження є оскарження та опротестування прийнятого рішення.
Дії та рішення посадових осіб компетентних органів публічної адміністрації дозвільної системи, пов’язані з відмовою у видачі дозвільного документа, його анулюванням і вилученням підконтрольних предметів, матеріалів і речовин, закриттям підприємств, майстерень і лабораторій, виконанням інших функцій дозвільної системи, може бути оскаржено у порядку встановленому для оскарження неправомірних дій публічної адміністрації та їх посадових осіб, які ущемляють права громадян.
П’ятою стадією є виконання рішення.
Заявник отримує дозвільні документи на право займатися відповідною діяльністю та використовувати відповідні предмети, наприклад про дозвіл на розповсюдження та використання лікарського засобу. Заявнику видається посвідчення, в якому зазначається строк дії, протягом якого лікарський засіб дозволяється до застосування в Україні.
Дозволи на виготовлення, зберігання та використання предметів, матеріалів і речовин, відкриття та функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, видаються на ім’я керівників підприємств, установ і організацій, а також громадянам строком на три роки.
Дозволи на придбання та перевезення цих предметів, матеріалів і речовин видаються на строк до трьох місяців.
Протягом строку дії дозвільних документів компетентний орган публічної адміністрації може вносити до них зміни. Підставами для внесення змін до дозвільних документів можуть бути:
подання експлуатуючою організацією заяви з проханням розширити дію дозвільних документів;
набрання чинності новими нормативно-правовими актами щодо регулювання дозвільної системи;
виявлення у процесі експлуатації або під час здійснення державного нагляду за виконанням умов дозвільних документів обставин, що потребують перегляду і зміни умов дозвільних документів.
Розгляд заяви експлуатуючої організації (оператора) про внесення змін до дозвільних документів та їх переоформлення здійснюються у тому ж порядку, що і видача відповідних дозвільних документів.
3. Ліцензійне провадження
Одним із видів дозвільної діяльності є ліцензування.
У перекладі з латинської термін «ліцензія» означає — право, дозвіл. У Великому економічному словнику зазначено, що ліцензування полягає у видачі дозволу на право проведення тих чи інших операцій. А. П. Альохін і Ю. М. Козлов розглядають ліцензування як один з видів правових форм управління. До адміністративно-правових форм управління ці автори відносять зовні виражену дію виконавчих органів, здійснювану в межах їх компетенції, та її юридичні наслідки.
Ліцензування можна віднести до дозвільних послуг, оскільки воно оформляється і здійснюється на основі правового акта (ліцензії), в результаті дії якого настають юридичні наслідки. Воно є формою дозвільної системи, яка передбачає процедуру одержання суб’єктами господарювання спеціального документа державного зразка, що видається уповноваженим на те суб’єктом публічної адміністрації та у якому засвідчується право особи займатися певним видом господарської діяльності.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензування — це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Юридичні наслідки ліцензування полягають у виникненні адміністративно-правових відносин між ліцензіатом і суб’єктом публічної адміністрації, що видав ліцензію (контроль з боку органу, який ліцензує, можливість притягти ліцензіата до адміністративної відповідальності у разі порушення умов, що складають зміст ліцензії).
При дослідженні питання про організацію діяльності з видачі ліцензій слід виходити з існування сукупності процедур, які треба здійснити для отримання ліцензій незалежно від предмета ліцензування (загальні процедури). Крім того у межах зазначених процедур існують певні особливості, зумовлені специфікою окремого предмета ліцензування.
Загальні процедури видачі ліцензії визначені Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
Вони мають виконуватися у порядку, якого необхідно дотримуватись, щоб одержати ліцензію на провадження будь-якого виду господарської діяльності. Водночас, цим Законом передбачені окремі стадії даного провадження:
1) звернення до органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії та надання необхідних додаткових матеріалів (ст. 10 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);
2) розгляд наявних документів та прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову у видачі (ст. 11 зазначеного Закону);
3) оскарження прийнятого рішення або внесенням подання прокурором (факультативна стадія);
4) видача ліцензії (ст. 14 вказаного Закону).
Крім названих загальних процедур Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» передбачені процедури: з переоформлення ліцензії (ст. 16); із зміни даних, зазначених у документах, що додаються до заяви про видачу ліцензій (ст. 17); з видачі дубліката ліцензії (ст. 18). Вони здійснюються незалежно від предмета ліцензування, але за наявності відповідних підстав.
4. Реєстраційні провадження
Термін реєстрація походить від латинського слова regesta — «список», що в пізньолатинський період трансформувалось у registratio — «списувати або заносити до списку». Реєстрація означає запис фактів з метою обліку і надання цим фактам законності. Ю. М. Козлов визначає реєстрацію як акт офіційного визнання законності відповідних дій і правових актів, які здійснюються (видаються) державними або уповноваженими державою органами[3].
Реєстраційна діяльність — це юридична процедура, що передбачає низку заходів, у результаті яких здійснюється документальне підтвердження правового статусу суб’єкта або наділення новими правовими ознаками об’єкта.
З огляду на мету та результати здійснення проваджень можна виокремити такі реєстраційні провадження:
— реєстрація юридичних осіб;
— реєстрація політичних партій;
— реєстрація громадських організацій;
— реєстрація релігійних організацій;
— реєстрація актів цивільного стану;
— реєстрація транспортних засобів;
— реєстрація прав на нерухоме майно;
— реєстрація обмежень прав на нерухоме майно тощо.
З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади у 2010 р. було створено Державну реєстраційну службу України.
Державна реєстраційна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра юстиції України та входить до системи органів виконавчої влади.
Даний орган виконавчої влади є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, реєстрації (легалізації) громадських об’єднань, інших громадських формувань, статутів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами, статуту територіальної громади міста Києва, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності.
Основними завданнями Державної реєстраційної служби України є:
надання адміністративних послуг з проставлення апостиля на офіційних документах, виданих Державною реєстраційною службою України та структурними підрозділами головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, а також районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних, міжрайонних управлінь юстиції, що забезпечують реалізацію повноважень зазначеного органу;
розробка та подання на затвердження Міністру юстиції України:
а) правил проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання;
б) порядку надання платних послуг відділами державної реєстрації актів цивільного стану;
в) порядку, умов і строків зберігання книг державної реєстрації актів цивільного стану і метричних книг в архівах відділів державної реєстрації актів цивільного стану та порядку передачі цих книг до державного архіву;
здійснення методичного забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно;
організація роботи, пов’язаної із забезпеченням діяльності у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно;
Будь-яка реєстраційна діяльність реалізується шляхом реєстраційних проваджень.
Виходячи зі змісту норм вітчизняного адміністративно-процесуального законодавства реєстраційне провадження — це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання: офіційного визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізичних осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язками; а також обліку та фіксації юридичних фактів шляхом закріплення їх у реєстраційних документах.
У структурі кожного окремого провадження можна виокремити стадії відносно відмежовані, виділені в часі, і логічно пов’язані сукупності процесуальних дій (процедур), які відрізняються колом суб’єктів і закріплюються відповідними процесуальними актами.
Реєстраційні провадження також мають визначену структуру, яка представлена окремими стадіями. А саме:
• порушення та розгляд справи;
• прийняття рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації;
• оскарження та опротестування прийнятого рішення;
• виконання прийнятого рішення.
Охарактеризуємо кожну стадію реєстраційних проваджень окремо.
Стадія порушення та розгляд справи починається з подання заяви та документів (перелік яких затверджений нормативно-правовими актами України) зацікавленою фізичною або юридичною особою до компетентного органу публічної адміністрації.
Подання заяви від заінтересованої особи — заявника — є обов’язковою умовою початку провадження в адміністративній справі. Подання заяви є характерною умовою більшості реєстраційних проваджень. Аналогічний початок провадження (порушення справи) у такий спосіб має місце і у провадженнях цивільного, господарського, адміністративного, а також конституційного судочинства.
Способами подання документів до реєстраційного органу можуть слугувати:
1) безпосереднє подання;
2) поштове відправлення.
Безпосереднє подання документів — це передача документів до реєстраційного органу буквально «з рук у руки», від заявника до особи, уповноваженої на прийом заяви. При цьому необов’язково особою, яка подає документи, виступає саме заявник — нею може бути будь-яка фізична особа, котра може діяти за дорученням, виданим заявником (на підставі фідуціарного правочину (від лат. fiducia — «довіра»). Спосіб безпосереднього подання документів на практиці найбільш поширений, тому що характеризується, порівняно з поштовим відправленням, більшою надійністю і швидкістю. Надійність такого способу полягає в тому, що повністю унеможливлюється ймовірність втрати необхідних для реєстрації документів, що може мати місце при поштовому відправленні. Швидкість такого способу обґрунтовується економією часу, необхідного для поштового оброблення повідомлення та його доставки до реєстраційного органу.
Спеціальний порядок обліку заяви врегульовано універсальним нормативним актом, що регулює діловодство в Україні, — Примірною інструкцією з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженою постановою КМУ від 17.10.1997 р. № 1153.
Відповідно до об’єктів реєстрації змінюється перелік документів, які треба подавати до реєстраційних органів.
Наводимо деякі з цих переліків:
документи, які подаються на реєстрацію адвокатського об’єднання:
заява, підписана уповноваженим представником об’єднання;
статут адвокатського об’єднання;
установчий договір чи протокол зборів адвокатів про створення адвокатського об’єднання;
дані про кількісний склад адвокатського об’єднання, наявність у його членів свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю;
документ про внесення плати за реєстрацію[4];
на реєстрацію транспортних засобів надаються документи, що засвідчують правомірність придбання транспортного засобу, оцінку його вартості, відповідність конструкції транспортного засобу встановленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Реєстрація придбаних нових транспортних засобів проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортного засобу обов’язковим вимогам норм і стандартів, які діють в Україні, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката; також додається висновок за результатами перевірки технічного стану транспортного засобу із застосуванням діагностичного обладнання і контрольно-вимірювальних приладів на відповідність вимогам безпеки дорожнього руху;
для реєстрації пунктів обміну іноземної валюти надаються інформація уповноваженого банку або кредитно-фінансової установи про наявність необхідних технічних засобів для визначення справжності банкнот, сертифікованої комп’ютерної системи або електронного контрольно-касового апарата, сейфа для зберігання валютних цінностей і бланків суворої звітності та довідка про наявність сигналізації або охорони;
документи які надаються для реєстрації фінансової установи у державному реєстрі: заява про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ; реєстраційна картка із загальною інформацією про юридичну особу; у випадках, передбачених нормативно-правовими актами, — інформація про ліцензії та правила надання фінансових послуг; реєстраційна картка з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності); інші документи, перелік і форми яких установлюються відповідними нормативно-правовими актами для окремих видів фінансових установ[5];
документи які надаються для реєстрації аудиторських фірм та аудиторів, які одноособово надають аудиторські послуги [6]: заява; реєстраційна картка; нотаріально посвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію; нотаріально посвідчені копії установчих документів; копії сертифікатів аудиторів — співзасновників фірми та директора фірми; копія довідки органів статистики; витяг з наказу про призначення керівником фірми сертифікованого аудитора, завірений власною печаткою; відгук РВ АПУ (РВ САУ) на подані документи; документ про оплату за включення до Реєстру;
документи, які надаються для реєстрації символіки громадських об’єднань: заява, рішення про затвердження символіки, прийняте відповідно до статуту громадського об’єднання. У рішенні повинно бути затверджено вид (емблема, інший розпізнавальний знак, прапор) символіки, її зображення та опис, визначено порядок надання дозволу на використання символіки та порядок її зберігання; зображення символіки у вигляді графічного файла у форматі.jpg (.gif,.tif), вписане у квадрат розміром 8 х 8 сантиметрів (на паперовому та електронному носіях); опис символіки (на паперовому та електронному носіях); копія статуту громадського об’єднання, завірена підписом його керівника та скріплена печаткою (у разі її наявності).
Усі документи, що надходять до установи, у тому числі створені за допомогою ПК, приймаються централізовано в канцелярії. Усі документи, що надійшли до установи, підлягають обов’язковому попередньому розгляду, який здійснюється керівником канцелярії установи або іншою призначеною для цього особою відповідно до розподілу обов’язків між працівниками.
Реєстрація документа — це фіксування факту створення або надходження документа шляхом нанесення на нього умовного позначення — реєстраційного індексу з подальшим зазначенням у реєстраційних формах необхідних відомостей про документ. Реєстрація документів провадиться з метою забезпечення їх обліку, контролю за виконанням і оперативним використанням наявної в документах інформації.
Основним принципом реєстрації документів є однократність. Кожен документ реєструється в даній установі лише один раз: вхідний — у день надходження або не пізніше наступного дня, якщо документ надійшов у неробочий час; створюваний — у день підписання або затвердження. У разі передачі зареєстрованого документа з одного структурного підрозділу до іншого він повторно не реєструється. При реєстрації документу надається умовне позначення — реєстраційний індекс, який складається з порядкового номера в межах групи документів, що реєструються, і доповнюється індексами за номенклатурою справ, видом діяльності, кореспондентами тощо.
Метою цієї стадії є встановлення відповідності вимогам закону документів, які подаються реєстратору на вчинення державної реєстрації.
За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір. Наприклад, за реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців справляється збір у таких розмірах: десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за державну реєстрацію юридичної особи; два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян — за державну реєстрацію фізичної особи — підприємця.
Після отримання відповідних документів компетентний орган державної реєстрації здійснює:
— перевірку комплектності документів і повноти відомостей, зазначених у реєстраційній картці або представлених документах;
— перевірку документів, які подаються до компетентного органу публічної адміністрації, на відсутність підстав для відмови у внесенні до Державного реєстру.
Коментуючи російське реєстраційне законодавство, П. В. Крашенінніков до стадії перевірки вводить поняття «правова експертиза» — вивчення поданих для державної реєстрації документів з метою встановлення юридичного факту, який є безспірним обґрунтуванням для виникнення, наявності, переходу, припинення або обтяження (обмеження) прав на нерухоме майно[7].
На цій стадії особа, яка здійснює реєстраційне провадження:
— перевіряє дійсність поданих заявником документів;
— перевіряє наявні в Єдиному державному реєстрі прав записи щодо конкретного об’єкта нерухомого майна: про права на останнє, правочини, обмеження (обтяження);
— встановлює за наявними в реєстраційній установі документами, чи мало місце накладення на майно арештів та інших заборон, які є перепоною для державної реєстрації права на об’єкт нерухомого майна;
— з’ясовує відповідність поданих на реєстрацію права на нерухоме майно або його обмеження документів законодавству України;
— перевіряє (за наявними в реєстраційному органі документами) дотримання прав і законних інтересів третіх осіб;
— встановлює відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на об’єкт нерухомого майна;
— виявляє наявність чи відсутність інших підстав для припинення чи відмови в державній реєстрації речового права на нерухоме майно чи його обмеження.
Наступною стадією є стадія прийняття рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації об’єкта державної реєстрації.
У ході реалізації даної стадії компетентна посадова особа заносить відомості про реєстрацію до Держаного реєстру, а також формує реєстраційну справу.
Реєстраційна справа має реєстраційний номер, який присвоюється при внесенні запису про проведення державної реєстрації до Державного реєстру.
Документи, що знаходяться в реєстраційній справі, не підлягають виїмці або розукомплектуванню.
Державний реєстр будь-яких об’єктів державної реєстрації ведеться з метою забезпечення органів державної влади достовірною інформацією про існування об’єктів у системі державного управління.
Державний реєстр ведеться на електронних носіях відповідно до державних стандартів, що забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами, які складають інформаційний ресурс держави.
До державного реєстру не заносяться відомості, що становлять державну таємницю.
Державний реєстр створюється і ведеться спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації, який є його розпорядником та адміністратором. Державний реєстр містить чітко визначені нормативно-правовими актами відомості про об’єкт реєстрації, щодо кожного об’єкта існує їх відповідний перелік:
наприклад, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи — підприємця:
ім’я фізичної особи;
ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків;
місце проживання;
основні види діяльності;
дата і номер запису про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, дати і номери записів про внесення змін до запису;
підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;
серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію,
дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;
підстави для відмови у державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу — підприємця;
дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;
дані про перебування фізичної особи — підприємця у процесі припинення підприємницької діяльності;
дата і номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем, а також підстава для його внесення;
дата і номер запису про скасування державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем, а також підстава для його внесення;
місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій;
місцезнаходження реєстраційної справи;
прізвище, ім’я та по батькові посадової особи, яка внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем;
дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса знаходження останньої;
відомості, які повинні міститися у Державному реєстрі, щодо символіки об’єднань громадян — це назва об’єднання громадян; дата його реєстрації і номер; вид символіки; стислий опис; дата включення до Реєстру;
відомості, які повинні міститися у державному реєстрі адвокатських об’єднань:
дата надходження документів;
назва адвокатського об’єднання і місце його знаходження;
дата затвердження статуту;
дата реєстрації об’єднання;
відомості про зміни, що сталися в статутних документах;
сума внесеної плати;
відомості, які мають міститися у Державному реєстрі персональних даних: прізвище, ім’я та по батькові (за наявності); громадянство; номер, серія паспорта та орган, що його видав; а також для громадян України — реєстраційний номер облікової картки платника податків (не подається фізичними особами, які через свої релігійні переконання відмовилися від присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади, що підтверджується відміткою в паспорті); місце проживання — для фізичних осіб[8].
Документи в реєстраційній справі розміщуються в порядку їх надходження і мають послідовну нумерацію. У разі накопичення в одній реєстраційній справі великої кількості документів вона може бути поділена на два чи більше томів. У такому випадку на титульному аркуші кожного тому реєстраційної справи зазначається його реєстраційний номер. Кожен том реєстраційної справи має містити опис документів, які містяться у ньому. Вилучення документів із реєстраційної справи забороняється, крім випадків, передбачених законодавством.
Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації є:
— невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації;
— реєстраційна картка підписана особою, яка не має на це права;
— невідповідність установчих документів вимогам нормативно-правових актів, які регламентують реєстрацію відповідних об’єктів;
— інші причини, передбачені нормативно-правовими актами України відповідно до виду об’єкта державної реєстрації.
За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації посадова особа зобов’язана не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) зацікавленим особам повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації, відповідно до опису.
Iснують також інші строки реєстрації об’єктів або відмова в їх реєстрації.
Наприклад, розгляд заяви і прийняття рішення щодо реєстрації прав власності на нерухоме майно або відмови в реєстрації прав власності на нерухоме майно проводиться у строк, який з дня отримання заяви реєстраційним органом не повинен перевищувати тридцяти календарних днів без урахування терміну проведення інвентаризаційних робіт.
Для юридичних осіб, їх представників термін проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно становить шістдесят календарних днів з дня реєстрації заяви, без урахування терміну проведення інвентаризаційних робіт.
У той же час, рішення про відмову в реєстрації адвокатського об’єднання надсилається заявникові у 10-денний строк.
Після усунення причин для відмови у проведенні державної реєстрації відповідного об’єкта зацікавлені особи або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на проведення державної реєстрації.
Стадія оскарження та опротестування рішення у справі
Відмову в проведенні державної реєстрації може бути оскаржено в суді.
Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) зацікавленій особі свідоцтва про державну реєстрацію, повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважаються відмовою в проведенні державної реєстрації і можуть бути оскаржені до суду.
Стадія виконання винесеного рішення передбачає, що у разі прийняття компетентним органом із здійснення державної реєстрації позитивного рішення компетентний орган видає свідоцтво встановленого зразка або посвідчення встановленого зразка і вносить відповідну інформацію до Державного реєстру не пізніш як за п’ять робочих днів з дня прийняття позитивного рішення.
Відповідно до видів об’єктів державної реєстрації нормативно-правовими актами України передбачено виконання певних умов, які є обов’язковими для здійснення державної реєстрації.
Наприклад, щодо реєстрації юридичної особи та фізичної — підприємця обов’язковим є повідомлення в засобах масової інформації про: проведення державної реєстрації юридичної особи; зміну місцезнаходження юридичної особи; зміну найменування юридичної особи; прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом або судом рішення про виділ, рішення про припинення юридичної особи; постанову судового рішення щодо припинення юридичної особи, якщо таке рішення не пов’язане з банкрутством юридичної особи; постанову судового рішення щодо порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи; зменшення статутного капіталу юридичної особи; проведення державної реєстрації припинення юридичної особи; втрату або заміну свідоцтва про державну реєстрацію; прийняття фізичною особою рішення щодо припинення підприємницької діяльності; постановлення судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця, якщо таке рішення не пов’язане з банкрутством фізичної особи — підприємця; постановлення судового рішення щодо порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи — підприємця;
постановлення судового рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство юридичної особи або фізичної особи — підприємця підлягає обов’язковому опублікуванню в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації;
при одержанні реєстраційного посвідчення особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяльністю, в органі юстиції в урочистій обстановці приносить присягу;
наукові установи та вищі навчальні заклади, включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, зобов’язані не менш як 50 відсотків доходу від своєї основної діяльності спрямовувати на проведення ініціативних науково-дослідних робіт і розвиток дослідницької матеріально-технічної бази (крім вищих навчальних закладів); забезпечувати не менш як 70 відсотків основної наукової або науково-технічної діяльності у загальному річному обсязі виконаних робіт (крім вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації);
після реєстрації пункту обміну іноземної валюти в обласному управлінні Національного банку України необхідно зареєструвати сертифіковану комп’ютерну систему в податковій інспекції за місцем знаходження пункту тощо.
Відповідно до об'єктів реєстрації змінюється перелік документів, які треба подавати до реєстраційних органів.
Наводимо деякі з цих переліків:
документи, які подаються на реєстрацію адвокатського об'єднання:
заява, підписана уповноваженим представником об'єднання; статут адвокатського об'єднання; установчий договір чи протокол зборів адвокатів про створення адвокатського об'єднання; дані про кількісний склад адвокатського об'єднання, наявність у його членів свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю; документ про внесення плати за реєстрацію1;
на реєстрацію транспортних засобів надаються документи, що засвідчують правомірність придбання транспортного засобу, оцінку його вартості, відповідність конструкції транспортного засобу встановленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Реєстрація придбаних нових транспортних засобів проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортного засобу обов'язковим вимогам норм і стандартів, які діють в Україні, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката; також додається висновок за результатами перевірки технічного стану транспортного засобу із застосуванням діагностичного обладнання і контрольно-вимірювальних приладів на відповідність вимогам безпеки дорожнього руху;
для реєстрації пунктів обміну іноземної валюти надаються інформація уповноваженого банку або кредитно-фінансової установи про наявність необхідних технічних засобів для визначення справжності банкнот, сертифікованої комп'ютерної системи або електронного контрольно-касового апарата, сейфа для зберігання валютних цінностей і бланків суворої звітності та довідка про наявність сигналізації або охорони;
документи які надаються для реєстрації фінансової установи у державному реєстрі: заява про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ; реєстраційна картка із загальною інформацією про юридичну особу; у випадках, передбачених нормативно-правовими актами, - інформація про ліцензії та правила надання фінансових послуг, реєстраційна картка з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності); інші документи, перелік і форми яких установлюються відповідними нормативно-правовими актами для окремих видів фінансових установ2;
докуме
Date: 2015-07-24; view: 484; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |