Досвід роботи сучасних дошкільних навчальних закладів із розвитку соціальної толерантності дітей старшого дошкільного віку в умовах інклюзивної освіти

Погіршення екологічної ситуації, що спричинило високий рівень захворюваності молоді, низка невирішених в українській державі соціально-економічних, психолого-педагогічних і медичних проблем зумовили збільшення кількості дітей з інвалідністю, проблема інтеграції яких у суспільство стає в сучасних умовах особливо актуальною[39, c.77].

У нашій країні гостроту проблемі додає те, що традиційно протягом майже всього ХХ століття робота з такими дітьми здійснювалася в спеціальних установах, ізольовано від суспільства, у той час, як за кордоном уже з 60-х років ХХ століття почалося впровадження інтегрованої, а пізніше інклюзивної освіти з метою включення в освітнє середовище дітей з маргіналізованих соціальних груп, зокрема й інвалідів. Пізніше термін,,інклюзивна освіта” увійшов у педагогічний обіг для позначення процесу включення в суспільство дітей з обмеженими можливостями[29].

В Америці, наприклад, основи програми,,Інклюзія” були закладені,,Реабілітаційним актом” (Закон Уряду США № 93-112, 1973 р.) і законом про навчання дітей-інвалідів (1974-1975 р.), а у 80-ті роки ХХ століття почався тривалий процес побудови нових і перебудови старих приміщень із урахуванням потреб людей, які мають обмеження в здоров’ї. Сьогодні люди з інвалідністю в США, як і в більшості інших економічно розвинутих країнах світу, є повністю інтегрованими в суспільство, що сприймається громадянами цілком органічно й позитивно[30, c.56].

Зарубіжний досвід показав, що люди з особливими освітніми потребами можуть бути соціально активними та корисними суспільству за умови їх інтеграції в суспільство. Сьогодні наше суспільство робить перші кроки щодо практичного втілення ідеї рівності прав дітей з обмеженими можливостями та членів їх сімей на вільну, позбавлену стигматизуючих стереотипів самореалізацію у суспільстві[30, c.59].

Особливу роль у цьому процесі відіграють заклади освіти – важливі соціальні інститути, спеціально створені суспільством із метою сприяння становленню та розвитку особистості дітей. Сьогодні такі заклади покликані відкрити для дітей з обмеженими психофізичними можливостями нові, більш ефективні шляхи інтеграції в суспільство, що відображено в нормативних документах як міжнародного, так і внутрішньодержавного рівнів: Конвенції ООН про права дитини (ратифікована Постановою ВРУ № 789-XII (789-12) від 27.02.91 р.), Конвенції про захист і заохочення прав і гідності інвалідів (грудень 2006 р.), Конституції України, законах України,,Про освіту”,,Про дошкільну освіту”,,,Про реабілітацію інвалідів в Україні”,,,Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, наказі Міністерства освіти і науки України від 11.09.2009 р. № 55,,Про затвердження Плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на 2009-2012 роки” та ін. У наведених вище державних документах відображено сучасну соціальну модель інвалідності, що відкриває новий для нашої держави шлях розвитку дітей з особливими потребами – інклюзію (включення до освітнього середовища на паритетних началах)[30, c.56].

У нашій країні активне впровадження інклюзивної освіти тільки розпочинається, тому наше суспільство ще не повністю готове прийняти людей з інвалідністю, точніше, суспільство й не буде готовим, якщо не знайдуться люди з активною життєвою позицією, які прагнуть щось змінити та здатні вплинути на суспільну думку[35, c.7].

У багатьох містах країни з ініціативи членів громадських організацій, батьків, активних педагогів діти з проблемами здоров’я та розвитку відвідують дитячі садки, навчаються в середніх і вищих закладах освіти, що через,,приховану інклюзію” сприяє накопиченню вітчизняного досвіду інклюзивної освіти. У таких містах України, як Київ, Львів, Сімферополь, Харків під патронатом міських адміністрацій офіційно діють інклюзивні школи, відкриваються дитячі садки,,змішаного типу”[43, c. 59].

Особливий інтерес складає досвід інклюзії в Харківському регіоні, де громадські організації, об’єднавшись у Велику громадську раду, спільно з міською владою успішно реалізують соціальні проекти. Міське середовище поступово стає ближче до людей з особливими потребами: адаптуються будівлі, під’їзди, число архітектурно доступних людям з обмеженими можливостями об’єктів постійно зростає; по місту курсують низькопідлогові автобуси, діє послуга,,соціальне таксі”; введений проект,,SMS-виклик екстрених служб” для людей, які слабо чують і не говорять. Для розширення можливостей незрячих людей в місті впроваджується ще один соціальний проект,,Супровід людей з проблемами зору”. Слід зазначити, що подібна послуга аудіо супроводу людини з обмеженими можливостями в міському середовищі діє всього в декількох країнах світу[43, c. 60].

З 2007 року в Харкові діє Центр раннього втручання для дітей з особливостями розвитку та дітей-інвалідів. У Центрі батькам допомагають у вихованні дітей з генетичними, мовними, руховими порушеннями, поведінковими та психіатричними розладами, затримками розумового та фізичного розвитку. Робота Центру базується на інноваційній моделі соціальних послуг для дітей з порушеннями розвитку, яка поширюється сьогодні по всій Україні. Суть нової моделі-створення системи послуг, територіально наближених до родин, що спрямовані на часткову або повну інтеграцію в суспільне життя важкохворих дітей. У Центрі працюють із немовлятами: з моменту народження до чотирьох років. Цей вік зазвичай не розглядається педагогами та психологами в рамках реабілітаційних і розвиваючих програм, тому хворими малюками займаються в основному батьки та медичні працівники, втрачаючи хорошу можливість сприяти розвитку компенсаторних функцій організму дитини. У Центрі раннього втручання вважають, що з хворими дітьми потрібно наполегливо працювати з самого народження, тоді вони зможуть відвідувати садочки і школи – спеціалізовані, інклюзивні або навіть звичайні. Це означає, що діти з порушеннями розвитку чи з інвалідністю можуть повноцінно виховуватися в сім’ї, не потрапляючи в інтернатні заклади[43, c.68].

Учені, які досліджували проблему освітньої інклюзії (А. Колупаєва, О. Літовченко та ін.), дійшли висновку, що при включенні дитини з інвалідністю з раннього віку в соціальні інститути зі спільним перебуванням зі здоровими дітьми дошкільного віку, входження дитини з психофізичними проблемами в освітню сферу та суспільство є безболісним і природним. З цього можемо зробити висновок, що починати впровадження ідей інклюзії, як і просвітницьку роботу з їх популяризації потрібно з дошкільного дитячого навчального закладу[43,c.74].

У Харківській області склався багаторічний досвід функціонування системи корекційно-реабілітаційної роботи з дітьми з обмеженими можливостями здоров’я, яка представлена різними типами закладів. Наявність потужної бази спеціальних закладів сприяє розгалуженню системи загальноосвітніх установ, які реалізують інклюзивне навчання дітей з особливими потребами.

Важливим принципом успішності впровадження ідей інклюзивної освіти є інтеграція зусиль різних соціальних інститутів, об’єднання активних і зацікавлених людей, творчий підхід до розробки й реалізації спільних соціальних та освітніх проектів. Одним із таких актуальних сьогодні проектів є спільна ініціатива Центру раннього втручання та волонтерського центру Комунального закладу,,Харківська гуманітарно-педагогічна академія” Харківської обласної ради, спрямована на поширення інформації про дітей з особливими освітніми потребами в освітніх закладах міста та області, –,,Уроки толерантності”[43, c. 79].

У формуванні толерантного ставлення до світу дошкільників, їх батьків неоціненна роль педагога. Учителі, вихователі, психологи можуть і повинні визнавати здібності, поважати почуття та позицію кожної дитини, бути зразком для дітей, уміти слухати, виховувати дітей у дусі миру, підтримувати емоційні прихильності, розвивати в дітей почуття взаємної прихильності, надавати можливість дітям самостійно вирішувати проблеми, уникати жорстких ієрархічних відносин, не допускати проявів авторитаризму, заохочувати дітей до спільної діяльності[43, c.82].

З грудня 2012 року в Харкові проводиться масштабна акція,,Уроки толерантності”, яка включала в себе серію взаємопов’язаних та послідовних занять з розвитку соціальної толерантності старших дошкільників в умовах інклюзивної освіти. Минулого року акцією були охоплені старші групи семи дитячих садків: біля 200 дітей та, опосередковано, їх вихователі та батьки.

Ідея проведення занять толерантності в Харкові – у дитячих садках – виникла як підсумок зустрічей-дискусій батьків дітей з особливими освітніми потребами, психологів, корекційних педагогів, викладачів педагогічних вузів, представників громадських організацій. Під час обговорення питань інклюзії, інклюзивної освіти та можливостей її впровадження в Харківському регіоні постійно виникали одні й ті самі перепони:

- стійка суспільна думка про обов’язкову спеціальну освіту дітей з особливими потребами;

- непідготовленість співробітників дитячих садків і шкіл до роботи з,,особливими” дітьми, визнання їх,,нездібними” в загальноосвітній системі;

- думка про те, що,,звичайні” діти не зможуть прийняти,,незвичайних”, будуть ставитися до них як до ізгоїв;

- непідготовленість майбутніх педагогів до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами[43, c.88].

Одного разу в ході обговорення,,заняття толерантності” вималювалися як метод роботи, який допоможе подолати всі перелічені проблеми. Чому? А тому що, будуючи взаємодію з системою освіти, можна впливати на всіх учасників процесу саме через уроки толерантності.

Основними цілями занять толерантності стали: привернення уваги дітей та їхніх батьків, вихователів дитячих дошкільних закладів до людей з особливими потребами; формування толерантного ставлення до дітей з особливостями розвитку як із боку однолітків, так і дорослих[43, c. 97].

Ініціативна група в складі психологів, викладачів, батьків обговорювала послідовність проведення занять толерантності, методичні прийоми, які можна використовувати при їх проведенні, людей, яких можна залучити в якості ведучих цих занять. Один із напрямів виховання толерантності – це розширення знань і досвіду дітей у відносинах із людьми з особливими потребами, з людьми з інвалідністю. У дитячому садку робота в цьому напрямі може здійснюватися в рамках навчально-виховного процесу. Вихователі, психологи, музичні керівники, спеціальні педагоги можуть проводити окремі заняття чи включати завдання розвитку толерантності в комбіновані заняття[43, c.89].

Фахівці Центру раннього втручання, батьки дітей з інвалідністю, студенти та викладачі-волонтери, які мають досвід допомоги таким дітям, глибоко розуміючи проблему сприйняття суспільством дітей з особливостями здоров’я та розвитку, спільно розробили методику проведення,,Занять толерантності”, орієнтовану на дітей старшого дошкільного віку, що має допомогти їм зрозуміти проблеми людей з інвалідністю, відкрити можливості для спілкування з дітьми, які мають особливі освітні проблеми, сформувати позитивне сприйняття таких дітей у вихованців[51, c.8].

Алгоритм реалізації методики передбачав масове проведення в дошкільних навчальних закладах міста й області силами волонтерської студентської молоді комплексу з двох занять: перше забезпечувало націлювання аудиторії на проблему, друге передбачало безпосереднє її обговорення з дітьми.

Ідеями для занять толерантності були: організація спільних заходів (спортивних, культурних, розважальних) для дітей дошкільних навчальних закладів і спеціальних установ; участь у міжнародній програмі,,Best Buddies” (,,Кращі друзі”); перегляд і обговорення уривків художніх і документальних фільмів про людей з особливими потребами тощо[43, c. 100].

Перше,,Заняття толерантності” розпочиналося із гри на знайомство, наприклад, діти по черзі мали сказати, як їм подобається, коли називають їх ім’я, за це їм роздавали,,білети на казкову галявину”. Щоб потрапити на,,галявину”, дітям потрібно було ще пройти випробування у формі ігор, які б у казковій формі показали буденні проблеми людей з обмеженими можливостями (допомогти білочці зібрати горішки, стоячи на одній ніжці; розповісти маленькому зайчику, як потрапити до мами, не користуючись мовою). Обов’язковим було обговорення труднощів, що виникали в дітей при виконанні завдання[43, c.100].

Після випробувань діти на,,чарівній галявині” слухали казку про рожеве слоненя, яке відрізнялося від усіх інших слоненят. Казка, яку розповідали студенти-волонтери, мала на меті донести дітям, що вони можуть зустріти особу, яка відрізняється від них фізичними або психологічними характеристиками, та це не означає, що в неї немає нічого позитивного, навпаки – з нею не можна грати та товаришувати, відкрити для себе нові можливості спілкування тощо.

Студенти-волонтери творчо підійшли до проведення першого заняття, тому деякі з них варіювали згадану методику – переглядали й обговорювали з дітьми мультиплікаційний фільм,,Блакитне щеня”, складали власні казки, показували ляльковий театр тощо[43, c.102].

Заняття толерантності № 2 проводилося через 1-2 тижні після заняття № 1, щоб у дітей був час на переосмислення отриманої інформації. Друге,,Заняття” було побудоване на конкретному наочному матеріалі – книжці,,Познайомся, другом стань!”, мабуть, першій вітчизняній книжці, орієнтованій на широку дитячу аудиторію, де зображені діти з особливими потребами, розповідається, як треба з ними краще поводитися, спілкуватися, товаришувати. Унікальне видання здійснено в рамках проекту Благодійного фонду,,Інститут Раннього втручання” (м. Харків), керівником якого є А. Кукуруза; автор тексту – А. Кравцова, художник – Е. Полянська[43, c.108].

Книжка гарно ілюстрована, написана простою, зрозумілою мовою, що сприяло кращому засвоєнню дітьми закладених у ній ідей толерантності та порозуміння як основи нормалізації життя дітей з обмеженими функціональними можливостями.

На занятті діти знайомилися зі змістом книжки поступово, разом із волонтерами гортаючи її сторінки та обговорюючи те, що на них зображено. Студенти стимулювали дітей до активної участі, задавали питання наприклад: що ви бачите на картинці, чим діти займаються, чим відрізняються один від одного, що потрібно робити для кращого спілкування з дитиною, яка має певні обмеження. Відповідаючи на прості, на перший погляд, питання, діти все більше і більше занурювалися у проблему, розповідали про власний досвід, самі задавали питання[43, c.110].

Для кращого розуміння дітьми проблеми протягом заняття необхідно було проводити відповідні ігри та вправи, щоб вони відчули, як це не бачити або не чути навколишній світ, мати обмеження у пересуванні тощо. Зміст книги відкриває для цього широкі можливості. Наприклад, на одній зі сторінок для демонстрації проблем дітей з вадами зору зображено темну кімнату. Гортаючи цю сторінку, можна було запропонувати дітям заплющити очі та розповісти свої враження. У книзі також є спеціальна вкладка з об’ємним зображенням і абетка для незрячих людей, за допомогою якої можна прочитати зображений на вкладці текст із заплющеними очима. Можна також спитати в дітей, у які б ігри вони могли пограти із дітьми з захворюванням тієї чи іншої нозології, і провести найбільш цікаві з ігор практично[43, c.112].

Після перегляду книги необхідно поцікавитися в дітей про їхні враження, запропонувати відобразити їх на малюнку. За умовами акції після прочитання діти отримують книгу в подарунок. Прийшовши додому, скоріше за все, вони покажуть цю книгу батькам і, можливо, разом прочитають, що сприятиме й просвіті батьків. Це є дуже важливим, оскільки найближче оточення дитини – сім’я, і вплив її беззаперечно вагомий, а більшість батьків виховані в суспільстві, де людей з інвалідністю сприймали як неповноцінних.

Під час проведення занять толерантності педагоги не говорили про особливі потреби чи інвалідність як про нещастя, не протиставляли відмінності. Люди з порушеннями психофізичного розвитку зовсім не обов’язково відчувають себе хворими або бажаючими вилікування. Також вони усвідомлювали своє ставлення до таких людей, підбирали слова, якими доносили дітям інформацію про різноманітність людей, їх особливості[43, c.113].

Найскладніше було розбудовувати толерантне середовище. Важливо було, щоб педагоги зрозуміли, що толерантне середовище це не щось матеріальне, а гуманні та демократичні стосунки між усіма учасниками навчально-виховного процесу, які базуються на взаємоповазі, взаєморозумінні, готовності до сприйняття людей інших поглядів, з іншими можливостями; це співпраця в атмосфері поваги, теплоти, людяності, комфортності; це сформоване вміння сприймати кожного члена колективу як особистість.

Створення такого середовища здійснюється в процесі спільної предметно-практичної діяльності та пов’язаного з нею спілкування дітей і дорослих. У толерантному середовищі було створено умови для реалізації права кожної дитини на своєрідне ставлення до оточуючого, самореалізації особистості в різних сферах діяльності[43, c.120].

Завдання створення толерантного середовища покладалось на працівників дошкільного закладу і батьків. Дорослий ми виокремлювався як зразок, тому у формуванні толерантності на нього покладали значну відповідальність. Необхідно, щоб сам дорослий особистим прикладом показував толерантне ставлення і виявляв його в поведінці. Цілеспрямоване залучення вихователів та батьків у процес формування толерантності у старших дошкільнят в умовах інклюзивної освіти дозволив активізувати їх педагогічну позицію і сприяв перегляду дорослими власного оцінного ставлення та поведінки. Провідна роль у цьому процесі відводилася вихователю[43, c.123].

Саме він добирав засоби впливу на особистість дитини для створення толерантного середовища. Педагоги дошкільних закладів надавали перевагу таким засобам як гра, бесіда, спостереження, розвиток мовлення, взаємодія, художня література, дитячі свята, продуктивна діяльність, психогімнастика, елементи психодрами.

Проведення системи даних занять сприяло формуванню особистості, якій притаманні такі якості: прийняття себе та інших людей такими, які вони є; установлення доброзичливих стосунків з оточуючими; здатність до глибокого розуміння життя; активне сприйняття дійсності й здатність добре в ній орієнтуватися; розвиток творчих здібностей; уміння покладатися на свій досвід, розум і почуття; здатність брати на себе відповідальність; до прикладання зусиль для досягнення поставлених цілей[43, c.134].

Таким чином, прогнозований результат занять – формування у нашому суспільстві толерантного ставлення до дітей з інвалідністю, щоб підростаюче покоління сприймало їх як частину нашого соціуму та ставилося до них як до особистостей, здатних до самореалізації в суспільстві. Для нашої системи освіти цей досвід є досить цінним, оскільки він дає змогу отримати досвід взаєморозуміння, а діти мають можливість подивитися на життя з іншого боку, навчитися допомагати один одному, бути більш відповідальними та толерантними.

РОЗДІЛ 2