Перехід латиноамериканських країн до демократичного суспільства. Особливості нового етапу модернізації

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління.

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т.д.

У 90-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст. у Латинській Америці поглибились інтеграційні процеси. Головними напрямами інтеграції стали створення субрегіональних зон вільної торгівлі та двосторонні договори з метою ліквідації взаємних митних зборів. У перспективі передбачалося створення загальноконтинентальної зони вільної торгівлі, яка б охоплювала Північну та Південну Америку.

Вперше з такою ініціативою влітку 1990 р. виступив президент США Дж. Буш-молодший, а першим кроком на шляху її реалізації стало створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) у складі США, Канади і Мексики. Договір набув чинності з 1 січня 1994 р. Деякі латиноамериканські держави висловили бажання приєднатись до цієї зони через систему дво- та багатосторонніх договорів.

Інша потужна зона інтеграції утворилась у Південній Америці на основі аргентинсько-бразильського співробітництва. У березні 1991 р. було підписано угоду про створення Спільного ринку Піедня Америки (МЕРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю. На це об'єднання припадало 46 % населення, 60 % території та близько половини виробництва всієї Латинської Америки.

Активізувала діяльність і Андська група, до якої входили Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу і Болівія. З 1992 р. вона перетворилась на зону вільної торгівлі та митний союз, а з 1996 р. розпочато переговори з МЕРКОСУР про створення спільної зони вільної торгівлі усіх країн Південної Америки.

У 1994 р. створено Асоціацію Карибських держав у складі країн, які входили до Центральноамериканського спільного ринку, Карибського співтовариства, а також Куби і Мексики. Мета організації- координація торговельно-економічної політики, співпраця у соціальній та культурній сферах.

У підсумку на середину 90-х рр. у регіоні діяло кілька субрегіо-нальних об'єднань, які частково перетинались одне з одним. Отже, у грудні 1994 р. на конференції у Маямі (США) глави 34 країн Західної півкулі (країн Латинської Америки, США і Канади) ухвалили рішення про створення до 2005 р. панамериканської "зони вільної торгівлі" в масштабах усієї півкулі. Головну роль у цьому процесі було відведено Організації американських держав (ОАД).

Однак протягом наступних років ентузіазм щодо швидкого створення панамериканської зони торгівлі зменшився. З одного боку, країни Латинської Америки побоювались відкриття своїх ринків для товарів та інвестицій США, з іншого - і самі Сполучені Штати не були готові взяти важкий тягар соціальних та економічних проблем, які неминучо постали б з огляду на величезний розрив між рівнями розвитку Північної та Південної Америки. У результаті до початку XXI ст. реальних кроків щодо створення спільної зони вільної торгівлі в межах усієї Західної півкулі так і не було зроблено.