Особливості соціально-економічного та політичного розвитку латиноамериканських країн у другій половині 40-х -50-ті роки

Під час другої світової війни і в перші повоєнні роки значно підвищився попит на сільськогосподарську продукцію латиноамериканських республік. Прибутки, які вони отримували від зовнішньої торгівлі, сприяли прискоренню економічного розвитку країн регіону. Обсяг промислового виробництва держав Латинської Америки до кінця 50-х років збільшився в 2,5 раза порівняно з довоєнним рівнем.

Господарське піднесення в латиноамериканських країнах мало ряд особливостей Однією з них була наявність значного державного сектора в економіці. Державі належали не тільки залізниці, комунальне господарство, але й щораз більше – підприємства нафтодобувної та гірнічорудної промисловості. Економічний прогрес країн регіону був нерівномірним. Найвищі темпи зростання спостерігалися в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії, інші держави розвивалися значно повільніше. Відсталими залишилися країни Центральної Америки.

Значно відставало в своєму розвитку сільське господарство латиноамериканських республік. Тут зберігалося поміщицьке землеволодіння – так звані латифундії. Господарство велося в них велося екстенсивними методами, врожайність та продуктивність тваринництва були нижчими, ніж в індустріально розвинутих країнах.

Політичне жіття республік Латинської Америки відзначалося нестабільністю. За винятком Мексики, не було жодної держави, в якій конституційний розвиток не преривався б військовими переворотами. За 25 повоєнних років у країнах регіону відбулося понад 70 таких путчів. У середені 50-х років у переважній більшості держав регіону знаходилися при владі військово-диктаторські режими. Правда, в другій половині 50-х на початку 60-х років прокотилася хвиля повалення таких режимів і відновлення конституційного ладу, наприклад, у Перу (1956), у Колумбії та Венесуелі (1958), але ця тенденція тоді ще не набула необоротного характеру.

Переважна більшість військових переворотів і встановлених у їх результаті диктаторських режимів мала яскраво виражений правий, консервативний характер, ставила своєю метою недопущення незрілих демократичних реформ. Разом з тим гострі соціальні суперечності в країнах регіону стали підгрунтям для масових рухів, повстань і переворотів лівого спрямування, ініціатори й керівники яких прагнули докорінних соціально-економічних перетворень. При цьому сподівання знедолених мас нерідко намагалися використати комуністичні елементи для захоплення влади. Такі спроби, зокрема, були наприкінці 40-х років у Колумбії та Коста-Ріці, на початку 50-х років – у Гватемалі. Найяскравіший приклад – події на Кубі. Після встановлення тут у 1952 р. правої диктатури розпочався партизансько- повстанський рух, який очолив радикально настроєний діяч Фідель Кастро. Опозиція боролася за повалення правлячої військової хунти, перехід до демократичного ладу, проведення докорінних перетворень,зокрема земельної реформи. У 1959 р. повстанська армія повалила диктаторський режим і взяла владу в свої руки. Здавалося, відкривалися передумови для проведення в країні глибоких демократичних реформ. Однак провідники революції – Ф.Кастро та його однодумці, бачачи хиткість свого становища і прагнучи підтримки ззовні, оголосили себе послідовниками марксистсько-ленінської ідеології і встановили на Кубі нову, комуністичну диктатуру. Куба перетворилася на "п'яту колону" Радянського Союзу в Латинській Америці.

Низький рівень життя робітників і службовців у багатьох країнах регіону викликав різке посилення страйкового руху. Коли на початку 50-х років у країнах Латинської Америки в середньому на рік страйкувало 2–2,5 млн. чоловік, то в 1965 р. кількість учасників страйків досягла 8,5–9 млн. чоловік. Важким було становище селянських мас, які терпіли від малоземелля та панування латифундистського землеволодіння, що й активізувало селянський рух.

У міжнародних відносинах в регіоні посилився вплив Сполучених Штатів Америки, які виступали за військово-політичне та економічне співробітництво держав американського континенту. У 1945 р. на Міжамериканській конференції з питань війни і миру, що проходила в Мехіко, було ухвалено акт, який проголосив принцип взаємної допомоги й солідарності держав Америки. На конференції у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у 1947 р. укладено Міжамериканський договір про взаємну оборону Західної півкулі. На Міжамериканській конференції, що відбулась у 1948 р. в м. Богота (Колумбія), було створено Організацію американських держав (ОАД), до складу якої тепер входять майже всі незалежні держави Америки. Мета організації – підтримувати мир й безпеку на континенті, сприяти соціальному, економічному та культурному розвиткові країн-учасниць. У 1952–1955 рр. США підписали з 23 країнами Латинської Америки двосторонні військові договори.