Два шляхи” розвитку латиноамериканських країн у 60-80-х роках

Починаючи з 60-х років, співробітництво США з латиноамериканськими країнами суттєво розширилося. У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді звернувся із закликом до всіх країн Західної півкулі об'єднатись у "Союз заради прогресу" і вжити спільних зусиль для ліквідації злиднів і відсталості в Латинській Америці. Зокрема, ставилося метою проведення соціальних реформ, у першу чергу аграрної, підвищення темпів економічного розвитку латиноамериканських країн через прискорення індустріалізації. Програма, розрахована на десять років, передбачала розширення і зміцнення режиму представницької демократії в латиноамериканських країнах як важливого чинника підтримання політичної стабільності. Для здійснення програми уряд США надавав країнам контитенту довгострокові позики загальною сумою в 20 млрд. доларів.

Запропонована Сполученими Штатами програма була прийнята на надзвичайній сесії ОАД й почала втілюватися у життя. Завдяки їй у 60-і – першій половині 70-х років економічний прогрес регіону помітно прискорився. В цей період Латинська Америка була одним з найдинамічніших за темпами розвитку регіоном світу. З переважно аграрного вона перетворилася в індустріально-аграрний регіон.

Незважаючи на прогрес у соціально-економічному розвитку, не зменшилася політична нестабільність у регіоні. Одним з її чинників стало прагенння диктаторського уряду Куби розширити комуністичну експансію в Латинській Америці. Проти цього рішуче виступли США. Вони вживали військово-політичні заходи, щоб ізолювати режим Ф.Кастро. Для зміцнення становища кубинські власті у 1962 р. домовилися з керівниками СРСР про таємне розміщення на Кубі радянських ракет і бомбардувальників. У відповідь на це США оголосили про встановлення карантину щодо Куби (тобто її військово-морської блокади). Виникла Карібська криза.

Однак і після Карібської кризи СРСР, КНР, Куба всіляко намагалися здійснити "експорт революції" в країни Латинської Америки. Вони надавали далекосяжну підтримку (включаючи грошові субсидії) компартіям регіону, які все ж у більшості випадків залишалися малочисельними угрупуваннями, позбавленими масової соціальної бази. В Аргентині, Перу, Уругваї, Еквадорі, Венесуелі, Болівії були спроби створення комуністичних "партизанських загонів". Проте ці озброєні банди не здобули сімпатій серед населення, їх (як і промосковські та пропекінськи настроєні компартії) роздирали внутрішні чвари, і дуже скоро "лівий" тероризм зійшов нанівець.

Виявом нестабільності внутріполітичного життя латиноамерикансьих країн були дедалі нові військові перевороти, наприклад, в Аргентині (1962, 1966), Бразілії (1964). Драматичні події відбувались у Чілі. В 1970 р. на президентських виборах переміг кандидат лівої коаліції Фронт національної єдності Сальвадор Альєнде. Його уряд провів націоналізацію основних галузей промисловості, радикальну аграрну реформу, проте не зміг добитися соціально-економічної стабілізації у країні. У 1973 р. виникла гостра політична криза, яка завершилася реакційним військовим замахом. Владу захопила крайньо права хунта на чолі з генералом Піночетом. Вона встановила режим терору і масових репресій, хоча, з другого боку, зуміла забезпечити прискорений економічний розвиток країни.

У міжнародних відносинах у регіоні найважливішою рисою стали процеси економічної інтеграції, які намітилися ще в 50-і роки. У 1960 р. було створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі, яку в 1980 р. реогранізаовно в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Її членами є 11 держав, переважно найбільш економічно розвинутих. Основні завдання ЛАІ – розвиток регіонального співробітництва, зокрема у торгівлі, а кінцева мети – створення латиноамериканського ринку на зразок європейського. В 1975 р. утворився широкий господарський союз – Латиноамериканська економічна система, – членами якої є 26 держав.

Об'єднання зусиль в економіці сприяє господарському прогресові кожної окремої країни й латиноамериканського регіону в цілому. Вагомим актом політичного співробітництва було укладення державами регіону в 1967 р. договору про заборону ядерної зброї у Латинській Америці.

Процес деколонізації, який розгорнувся в світі в післявоєнні десятиліття, торкнувся й Латинської Америки, де ще існували невеликі клаптики колоніальних володінь.

Другу половину 70-х і особливо 80-і роки характеризують сповільнення темпів економічного розвитку латиноамериканських країн.

У ціроки багато країн Латинської Америки змінили стратегію економічного розвитку. Відійшовши від системи протекціонізму, характерного для попереднього періоду, вони чимраз тісніше включаються у світове господарство. Посилилися процеси роздежавлення і приватизації. Дедалі ширше залучається до розвитку економіки іноземний капітал.

У політичному житті латиноамериканських країн у 80-і роки відбувається виразний поворот до ліквідації військово-диктоторських режимів і відновлення конституційного ладу. У більшості випадків перехід від диктатури до демократії відбувався мирним шляхом. На Гренаді (1983) і в Панамі (1989) диктаторські режими були повалені в ході внутрішніх заворушень, які супроводжувалися втручанням військових сил США. У Нікарагуа і Сальвадорі перехід до конституційного ладу відбувся в результаті компромісу лівих і правих сил, які протягом тривалого часу вели між собою запеклу збройну боротьбу. Ліквідація диктаторських режимів у латиноамериканському регіоні – наочний приклад загальної демократизації світу.

На кінець 1992 р. у Латинській Америці6 по суті, залишалися тільки дві держави з диктаторськими режимами – Куба та Гаїті. Позиції кубинського режиму виявилися безнадійно підірваними в результаті розпаду СРСР. За понад тридцять років свого існування режим Ф.Кастро не спромігся створити в країні ефективної економічної системи, яка б задовольняла бодай мінімальні потреби народу. Економіка Куби цілковито залежала від регулярних поставок радянської продукції та сировини. Після розпаду СРСР "братня допомога" (значною мірою безкоштовна) припинилась, і комуністична влада опинилася напередодні краху.

Період 80-х – початку 90-х років відзначається посиленням зовнішньополітичної активності латиноамериканських країн. Більшість з них брала участь у Русі неприєднання.