Внутрішня та зовнішня політика військових в Чілі (1973-1990 рр.)

У вересні 1973 року в результаті військового заколоту уряд був повалений. До влади прийшла військова хунта на чолі з командувачем армією генералом А. Піночетом Угарте

Урядова хунта Чилі (ісп. Junta de Gobierno de Chile), більш відома як Військова хунта - вищий орган державної влади Чилі в період військової диктатури 11 вересня 1973 - 11 березня 1990 року. З вересня 1973 по грудень 1974 року поєднувала всі гілки влади, з грудня 1974 по березень 1990 року була законодавчим органом. Проводила політику жорсткого антикомунізму і антимарксизм, націонал-консерватизму і економічного неолібералізму. Відіграла значну роль у розвитку Чилі останньої чверті XX століття і в глобальному протистоянні соціальних систем. Період правління хунти найбільше характеризується репресивною політикою і масштабними економічними перетвореннями («чилійське чудо»). Де-факто беззмінним керівником хунти був генерал Аугусто Піночет Угарте, формально в 1981-1990 роках головував адмірал Хосе Торібіо Меріно.

Хунта прийшла до влади в результаті військового перевороту 11 вересня 1973. Повалення законного уряду мотивувалося необхідністю покінчити з наростанням хаосу, запобігти громадянській війні, захоплення влади комуністами і радянізацію країни по кубинському зразком.

Переворот був здійснений насильницькими методами і супроводжувався кровопролиттям. Уже 11 вересня був виданий декрет, що припиняє дію конституції, розпускає конгрес, що забороняв партії Народної єдності. Вводився режим військового правління на невизначений термін. У той же час Декларація хунти 1974 року формулювала національні завдання: протистояння комуністичної небезпеки і прискорення соціально-економічного розвитку Чилі.

Персональний склад [ред | правити вікі-текст]

11 вересня 1973 року в Урядову хунту Чилі увійшли:

• генерал Аугусто Піночет Угарте, головнокомандувач чилійської армією

• адмірал Хосе Торібіо Меріно, головнокомандувач Військово-морськими силами Чилі

• генерал Густаво Лі Гусман, головнокомандувач Військово-повітряними силами Чилі

• генерал Сесар Мендоса Дуран, командувач корпусом карабінерів Чилі

Перше персональне зміна відбулася в липні 1978 року: генерал Лі, який вступив в конфлікт з Піночетом, був виведений зі складу хунти, відсторонений від командування ВПС і замінений генералом Фернандо Маттеї.

У березні 1981 президент Піночет формально вийшов зі складу хунти. Головування перейшло до адмірала Меріно. Місце Піночета як представника сухопутних військ зайняв генерал Рауль Бенавідес.

У серпні 1985 року скандал навколо вбивства трьох комуністів призвів до відставки генерала Мендоси. Пост командувача корпусом карабінерів і місце в хунті зайняв генерал Родольфо Станхе.

У грудні того ж року генерал Бенавідес вийшов у відставку за віком. Новим представником сухопутних сил в Урядовій хунті став генерал Хуліо Канесса Роберт.

Рік по тому, в кінці 1986 року, генерала Канессу Роберта змінив генерал Умберто Гордон Рубіо. У листопаді 1988 року представником армії в хунті став генералСантьяго Сінклер Ойанедер. З січня по березень 1990 року цю функцію виконував генерал Хорхе Люкар Фігероа.

Адмірал Меріно залишався в складі хунти до 8 березня 1990 року. Останні три дні чилійський флот представляв в хунті адмірал Хосе Мартінес Буш.

Безперечним главою хунти був Аугусто Піночет - і до, і після березня 1981 року. Другим за впливом був адмірал Меріно, куратор економічної політики режиму. Інші члени хунти або повністю йшли у фарватері Піночета (генерал Бенавідес та інші), або мало цікавилися концептуальними питаннями, зосередившись на своїх професійних сферах (генерали Мендоса, Маттеї, Станхе, Канесса Роберт).

Єдиним членом хунти, який претендував на самостійність, був генерал Лі. Його неофашистські погляди суперечили економічному неолібералізму Піночета. Чи виступав також проти одноосібного правління і наполягав на уточненні термінів повернення до цивільного правління. Конфлікт закінчився зміщенням Лі з усіх посад і усуненням з політики.

На момент скасування хунти 11 березня 1990 року її членами були

• Хорхе Люкар Фігероа від сухопутних військ

• Хосе Мартінес Буш від флоту

• Фернадо Маттеї від авіації

• Родольфо Станхе від карабінерів

жоден з них не перебував у хунті 11 вересня 1973 року.

Аугусто Піночет був на той момент президентом Чилі і головнокомандувачем чилійськими збройними силами.

Генерали Піночет (до 1998), Маттеї (до 1991) і Станхе (до 1995) зберегли військові пости після скасування хунти і повернення Чилі до демократичних порядків.

Структура і функціонування [ред | правити вікі-текст]

Спочатку в хунті передбачалося колегіальне управління і почергове очолення. Однак генерал Піночет - формально на правах представника найбільшого і найстарішого роду військ - швидко встановив одноосібний контроль. Це стало однією з причин конфлікту Піночета з Лі.

У червні 1974 року Піночет як фактичний глава хунти прийняв титул Jefe Supremo de la Nación - Верховний лідер нації. У грудні 1974 року він був оголошений президентом Чилі (що викликало різку критику Лі і навіть невдоволення Меріно). Після референдуму 1980 року Піночет утвердився на посаді глави держави. 11 березня 1981 року його формально покинув склад військової хунти, передавши головування адміралу Меріно.

До кінця 1974 року Урядова хунта з'єднувала всі гілки влади, а також військове командування. Після переходу Піночета на президентський пост функції хунти поступово звелися до законодавчих. За відсутності парламенту законами ставали декрети хунти [1].

Виконавча влада зосередилася в руках президента і керованого ним кабінету міністрів. Міністри оборони і внутрішніх справ де-факто були членами хунти, хоча формально не входили до її складу. Це перш за все стосувалося генералів Оскара Бонільї (1973-1975), Ермана Брадов (1975-1978), Рауля Бенавідес (1974-1981). Великим впливом на політику хунти користувався також цивільний міністр Серхіо Фернандес (1978-1982 і 1987-1988). Особливе місце в системі влади займала політична спецслужба ДІНА - Національне розвідувальне управління (з 1977 - Національний інформаційний центр, сіни), хоча її керівник Мануель Контрерас формально не був членом хунти.

Заступництво Піночета і Меріно посилювало позиції «економічного блоку» уряду - групи ліберальних технократів, які визначали економічний курс Чилі, при тому що їх політика далеко не завжди користувалася підтримкою консервативно (іноді профашистски) налаштованих військових.

Політика хунти [ред | правити вікі-текст]

Державний лад Чилі в 1973-1990 роках був жорстку військово-авторитарну диктатуру. Деяке пом'якшення режиму зазначалося лише з середини 1980-х років [2].

Була відбудована жорстка вертикаль влади, яка спиралася на систему армійського підпорядкування, замкнута на урядову хунту і особисто Аугусто Піночета. Громадянська адміністрація була поставлена ​​під контроль армійського командування, представницькі органи усунені, опозиція пригнічена репресіями. Перш за все це стосувалося комуністам, соціалістам і ліворадикалам, але поширювалося також на лібералів і центристів. З 1974 року була припинена діяльність Християнсько-демократичної партії і навіть Національної партії, повністю підтримувала режим. Ультраправа організація «Батьківщина і свобода», яка зіграла важливу роль в дестабілізації і повалення лівого уряду, була розпущена вже 13 вересня 1973 года [3].

Передбачається, що за період правління чилійської хунти з політичних мотивів були вбиті або пропали безвісти понад 3 тисяч осіб. 28 тисяч (за іншими даними, близько 40 тисяч) [4] пройшли через арешти і тюремне ув'язнення, багато зазнали тортур.

Економічна політика хунти грунтувалася на послідовному неолібералізм: приватизації, лібералізації цін, стимулюванні інвестицій, залученні іноземного капіталу. Деякі заходи - насамперед приватизація пенсійної системи - носили безпрецедентний характер. Це сприяло економічному зростанню (з'явився вираз «чилійське чудо») [5].

Ідеологія і культура часів хунти базувалися на ультраправому консерватизмі з елементами фашизму і чилійському націоналізмі. Центральне місце в пропаганді займав антикомунізм, помітна роль відводилася також антилібералізм. У суспільному житті та культурі всіляко культивувалися католицькі і патріотичні цінності.

Насаджувався також антиинтеллектуализм, оскільки інтелігенція, особливо творча, вважалася схильною до марксизму [7].

На міжнародній арені Чилі виступала в якості антикомуністичного бастіону. Хунта брала участь в проектах створення «правого інтернаціоналу», альянсу правих латиноамериканських режимів, розглядала план участі в САТО. Особливо дружні стосунки підтримувалися з парагвайським режимом Альфредо Стресснера. Однак реалізувати цей проект не вдавалося через непростих стосунків Чилі з Болівією і вкрай напружених з Аргентиною, балансували на межі військового конфлікту через територіальних суперечок.

Відносини Чилі з США були в цілому нерівними і часом досить прохолодними. Найбільша напруженість між Сантьяго і Вашингтоном припала на період адміністрації Джиммі Картера з його кампанією захисту прав людини. У той же час чилійські спецслужби активно взаємодіяли з ЦРУ і відповідними органами родинних латиноамериканських режимів в рамках операції «Кондор».

Краще складалися відносини з Великобританією при правлінні Маргарет Тетчер. Тісні зв'язки встановилися між хунтою і режимом апартеїду в ПАР. Взаємовигідна співпраця - на умовах «невтручання у внутрішні справи один одного» підтримувалося Піночетом з КНР.