Розділ ІІІ. Розвиток медіаосвіти в Україні

Розвиток медіаосвіти в Україні протягом багатьох десятиліть радянської влади, майже не відбувався. Медіаосвітні заняття (в основному на матеріалі кіномистецтва і преси), факультативний характер і залежали від ентузіазму конкретних педагогів. В теорії і методиці домінували естетичний і практичний підходи. У 60-х - 80-х роках XX століття найбільш активною була київська група українських кінопедагогів (О.Мусієнко, В.Сіліна, Л.Чашко і ін.). Практичний підхід медіаосвіти розвивався в інтегрованому варіанті, в рамках обов'язкових дисциплін: література, історія, українська та іноземні мови.

У 90-х роках минулого століття вийшов в Києві «Український педагогічний словник» в розшифровці поняття «медіаосвіта», по суті, повторював аналогічну ухвалу з «Російської педагогічної енциклопедії»: напрям у педагогіці, що виступає за вивчення школярами і студентами «закономірностей масової комунікації (преси, телебачення, радіо, кіно, відео і т.д.). Основні завдання медіаосвіти: підготувати нове покоління до життя в сучасних інформаційних умовах, до сприйняття різної інформації, навчити людину розуміти її, усвідомлювати наслідки її впливу на психіку, опановувати способами спілкування на основі невербальних форм комунікації за допомогою технічних засобів

Та й в цілому перша половина 90-х років минулого століття не була для українських медіапедагогів продуктивної: мабуть, політичні та економічні проблеми не давали можливості сконцентруватися на «другорядних» напрямках педагогіки. Хоча окремі чудові акції (конференції, фестивалі) проводилися, наприклад, Національною асоціацією діячів кіноосвіти України (Асоціація діячів кіно-освіти України) під керівництвом її президента - О.С. Мусієнко. [12]

Нова сторінка в русі української медіаосвіти почалася з 1999 року, коли у Львівському національному університеті був створений Інститут екології масової інформації під керівництвом Б.Потятініка, який налагодив співпрацю з американськими медіаосвітніми асоціаціями і взяв курс на розробку нових підходів в області медіапедагогіки, у вересні 2002 року лідери Інституту екології масової інформації Б.Потятінік і Н.Габор успішно організували і провели міжнародну науково-практичну конференцію «Медіаосвіта як частина освіти громадянина». Колективом цих медіапедагогів була створена і впроваджена в навчальний процес львівської середньої школи № 77 програма факультативного навчання за курсом «Медіа-освіта в Україні» для 7-11 класів.[8]

Згідно своїй назві, Інститут екології масової інформації, в певній мірі зробив ставку на розвиток «запобіжних», «захисних» підходів, обґрунтованих негативним впливом медіа. Лідер львівської медіаосвітній школи Б.В.Потятіннік впевнений, що «медіаосвіта - науково-освітня сфера діяльності, яка ставить перед собою мету допомогти особистості у формуванні психологічного захисту від маніпуляції або експлуатації з боку мас-медіа і розвивати / прищеплювати інформаційну культуру».[8]

Однак матеріали інтернетного сайту інституту і численних круглих столів та конференцій, проведених під його егідою, показують, що в якості базових розглядаються також такі медіаосвітні концепції, як семіотична, культурологічна, соціокультурна, розвитку критичного мислення. «Українська версія» медіаосвіти, згідно львівському підходу, заснована на об'єднанні зусиль не тільки педагогів, а й психологів, журналістів, юристів та священиків. Найбільш повно точка зору львівської наукової школи медіаекологія, медіакритиці і медіаосвіти представлена ​​в монографії Б.В.Потятінніка «Медіа: ключі до розуміння». Зокрема, там значна увага приділяється не тільки теорій медіа, а й проблеми медійного насильства, наслідків його впливу на неповнолітню аудиторію.

На початку XXI століття зусиллями доктора педагогічних наук, професора Г.В.Онковіч (Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України) яскраво заявив про себе і київський гурт медіапедагогів. У своїх працях Г.В.Онковіч справедливо зазначає, що не варто обмежувати аудиторію медіаосвіти тільки учнями: медіаграмотність потрібна також і дорослим. Крім того, Г.В.Онковіч резонно звертає увагу і на необхідність самостійного медіаосвіти. На перший план у своїй теоретичної концепції Г.В.Онковіч висуває ідеї медіадидактики. [14, с. 201]

Завідуюча лабораторією психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Л.А.Найдьонова розробила модель медіакультури, що складається з чотирьох взаємопов'язаних блоків: «реакції» (пошук інформації, її читання / сканування, ідентифікація /розпізнавання медіатекстів), «актуалізації»(асиміляція, інтеграція нових знань, пов'язаних з медіа), «генерації»(інкубація, творча конвертація, трансформація медійних знань і умінь), «використання»(передача інформації, інноваційна діяльність, дослідження в галузі медіа). [12]

В якійсь мірі ця модель співвідноситься з розробленою моделлю розвитку медіакомпетентність і критичного мислення студентів педагогічного вузу на заняттях медіаосвітнього циклу, де виділяють теоретичну (блок підготовки аудиторії в області теорії медіа та медіаосвіти, блок розвитку медіаосвітній мотивації і технології) і практичну (блок креативної діяльності, блок перцептивно-аналітичної діяльності) складові. Однак в цій моделі окремо виділені діагностичні та результативний компоненти моделі, в той час, як в моделі Л.А.Найдьоновой вони, мабуть, вбудовані в кожен з чотирьох виділених нею блоків. Це такі показники, як диференційований вибір, здатність оцінювати медіатексти, «енергетична зарядженість» на «пошук», «актуалізацію», «генерацію» і «використання» медіа та медіатекстів.[12]

Слідуючи ідеям британського вченого Л. Мастермана, українські вчені в останні роки тісно пов'язують медіаосвіту і з розвитком критичного мислення. При цьому, визнаючи важливість автономного професійного і масового медіаосвіти, українські медіапедагоги більшою мірою аналізують можливості інтегрованого медіаосвіти, зокрема, на лінгвістичному матеріалі.

Так А.Д.Онковіч в своїй дисертації доводить ефективність медіаосвіти на матеріалі преси та інших засобів масової комунікації на основі наступного циклу творчих завдань[8]:

1) Вивчення інформації про освітню пресі (з урахуванням особливостей розвитку системи освіти в цій країні);

2) Вивчення «монтажного» мови видання (або теле / ​​радіопередачі);

3) Коментування рубрик, огляд пов'язаних з ними статей, передач;

4) Загальний аналіз матеріалів періодики (преси, теле / ​​радіопередачі);

5)Аналіз жанрової палітри сучасної публіцистики, актуалізація «образу жанру»;

6) Робота над проблемною статтею на актуальну тему;

7) Аналіз проблематики видання, характеристика його видавців і авторів;

8) Робота зі спеціальною лексикою видання (термінологія, типові синтаксичні конструкції і т.д.);

9) Аналіз презентації знаменитостей, про яких пише це видання;

10) Коментар актуальних проблем, відображених у публікаціях даного видання.

На жаль, наукові дослідження українських медіапедагогів практично не отримали грантової підтримки з боку Міністерства освіти України та українських державних наукових фондів. Чи не занадто сильна і підтримка українського руху медіаосвіти і з боку зарубіжних фондів. Найбільш яскравим прикладом такого роду стала Media Literacy Program in the CIS (2006-2009) за підтримки гранту ReSET-HESP. Можна також відзначити підтримку проекту Бориса Потятинника «Електронний журнал Інституту медіа екологія «Медіаосвіта», ініційований у 2001 році за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Не дуже вражаючими в підсумку виявилися і списки захищених українськими педагогами дисертацій, виданих з 1992 по 2008 роки монографій, навчальних посібників з медіаосвітній тематиці.

Все це дозволяє говорити, про те, що медіаосвіта в Україні носить, суперечний характер, але в перспективі за умов інтеграційних процесів як в суспільному так і культурному плані, український медіаосвітній процес, реактуалізується з новою силою.

Висновки

Отже, згідно поставленої мети, ми можемо говорити. про те, що медіаосвіта є одним з передових напрямків формування демократичних засад в європейському суспільстві. На основі проаналізованої інформації, ми можемо стверджувати, що основною метою медіаосвітнього процесу, є формування вмінь та навичок особистості, щодо орієнтування в медіа просторі, що в свою чергу дозволяє долучитись, до світових надбань культури, науки, мистецтва, тощо.

Крім того, згідно поставленої мети, ми прослідкували історію розвитку медіаосвіти на теренах Європи. Велике значення для розвитку медіаосвіти в Європі, безперечно, має прийнята Європейським парламентом Резолюція (European Parliament Resolution, 2008), в якій проголошується обов'язковість впровадження медіаосвіти у всіх школах (з 1 по 12 класи) країн Європейського Союзу.

Так, для Німеччини медіаосвіта, розуміється як широкий спектр різноманітних навчальних занять, пов'язаних з медіа.
Всередині загального напрямку медіапедагогіки існують різні розділи: медіавиховання: «визначення цілей, які повинні ставитися у відповідності з проблемами медіа, і педагогічно обґрунтованих заходів, необхідних для досягнення цих цілей; медіадидактика: область дидактики, де йдеться про те, які медіа можуть або повинні використовуватися для досягнення педагогічно обґрунтованих цілей; медіадослідження: охоплює всі наукові дії, щоб знайти та/або перевірити цілі, засоби, свідоцтва, гіпотези, що мають відношення до медіа, і також їх систематизувати.

Для Франції медіаосвіта на матеріалі преси традиційно найсильніша сторона моделі медіаосвіти. Саме в цьому напрямку здійснюється левова частка діяльності CLEMI, проходить більша частина щорічних конференцій та семінарів.

Осередки медіаосвіти на матеріалі преси є практично у всіх французьких школах. На жаль, як показує практика, масовість такого роду медіаосвіти не завжди гарантує досягнення його головної мети, яка, згідно моделі CLEMI, полягає у розвитку критичного та демократичного мислення особистості засобами та на матеріалі медіа.

Щодо України, то медіаосвітній процес тут розвивається двояко, з однієї сторони низьке фінансування з боку держави, а з іншого є ряд науковців, що проводить дослідження медіаосвіти в Україні.

Так, у 1999 році, у Львівському національному університеті був створений Інститут екології масової інформації під керівництвом Б.Потятініка, який налагодив співпрацю з американськими медіаосвітніми асоціаціями і взяв курс на розробку нових підходів в області медіапедагогіки, у вересні 2002 року лідери Інституту екології масової інформації Б.Потятінік і Н.Габор успішно організували і провели міжнародну науково-практичну конференцію «Медіаосвіта як частина освіти громадянина».

Так, на початку XXI століття зусиллями доктора педагогічних наук, професора Г.В.Онковіч (Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України) яскраво заявив про себе і київський гурт медіапедагогів. У своїх працях Г.В.Онковіч справедливо зазначає, що не варто обмежувати аудиторію медіаосвіти тільки учнями: медіаграмотність потрібна також і дорослим. Крім того, Г.В.Онковіч резонно звертає увагу і на необхідність самостійного медіаосвіти. На перший план у своїй теоретичної концепції Г.В.Онковіч висуває ідеї медіадидактики.

Література

1. Барсукова О.В. Медиаобразование как фактор развития личности ребенка в условиях трансформации информационного пространства / О.В.Барсукова // Вестн. Тамбовск. гос.технич. ун-та. – 2011. – Т.17. – №4.

2. Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації / Ж. Гоне – К., 2002. - 207 с.

3. Журнал "Медиаобразование". — М.: МОО ВПП ЮНЕСКО "Информация для всех", 2008. — 130 с.

4. Зражевська Н. І. Масова комунікація і культура: Лекції / Зражевська Н. І. – Черкаси: Брама – Україна, 2006. – 172 с.

5. Иванов В. Аспекты массовой коммуникации. Массовая коммуникация / В. Иванов. – К.: ЦВП, 2009 – 224 с.

6. Казаков Ю. М. Педагогічні умови застосування медіаосвіти в процесі професійної підготовки майбутніх учителів / Казаков Ю. М. Автореф. … канд. педаг. наук за спец. 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти. – Луганськ, 2007. – 21 с.

7. Матеріали Міжнародної науково-практичної Інтернет-конференції «Медіаосвіта – пріоритетний напрям в освіті ХХІ століття: проблеми, досягнення і перспективи» (м. Харків, 25 - 27 жовтня 2013 року) / За заг. ред. канд. пед. наук Л.Д. Покроєвої. – Харків: Харківська академія неперервної освіти, 2013. – 268 с.

8. Найдьонова Л.А. Медіаосвіта в Україні: особливості реалізації соціально-психологічної моделі[Електронний ресурс] / Л.А. Найдьонова – Режим доступу: http://www.academia.edu/4698433/МЕДІАОСВІТА_В_УКРАЇНІ_ОСОБЛИВОСТІ_РЕАЛІЗАЦІЇ_СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ_МОДЕЛІ. - Назва з екрану.

9. Онкович Г. В. Засоби масової комунікації у термінологічному просторі медіа-освіти / Г. В. Онкович // Дивослово. - 2007. — № 5. — С. 29-31.

10. Потятиник Б. Масова журналістська освіта – а чому б ні? / Б. Потятинник. - МедіаКритика. - 2005.

11. Собкин В. С. Телевидение и образование: Опыт социологических исследований 1980-90-х / В.С. Собкин — М.: Центр социологии образования РАО, 2000. — 462 с. — С. 50 – 52.

12. Спринчук Н.О. Медіаосвіта в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку[Електронний ресурс] / Н.О. Спринчук. – Режим доступу: http://conf.vntu.edu.ua/eiron/2013/pdf/15.pdf. - Назва з екрану.

13. Усов Ю. Н. В мире экранных искусств / Ю.Н. Усов. – М.: SvR-Аргус, 1995. — 224 с.

14. Федоров А. В. Медиаобразование в России и Украине: сравнительный анализ современного этапа развития (1992–2008) / А.В.Федоров – Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2009. – С.192– 209.

15. Федоров А. В. Развитие медиакомпетентности и критического мышления студентов педагогического вуза/ А.В. Федоров. — М.: МОО ВПП ЮНЕСКО «Информация для всех», 2007. — 616 с.

16. Федоров А.В. Медиаобразование и медиаграмотность / А.В. Федоров. – Таганрог: Изд-во Кучма, 2004. – 340с.

17. Федоров А.В. Медиаобразование: история, теория и методика / А.В.Федоров — Ростов-на-Дону: ЦВВР, 2001. — 708 с.

18. Шабунова А. О. Вплив медіаосвіти на формування особистості в умовах інформаційного суспільства/А. О. Шабунова // Вісник національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Філософія. Психологія. Педагогіка. -К.:Політехніка, 2009,N № 2 (26)/ 2009.

19. Шариков А. В. Медиа-образование: мирвой и отечественный опыт / А.В.Шариков. — М.: НИИ СОиУК АПН СССР, 1990. — 65 с.