Протокол (№3) про Статут Суду Європейського Союзу

Рішення Суду є чинними лише тоді, коли у розгляді справи бере участь непарна кількістьйого членів.Рішення палат, до складу яких входять три або п’ять Суддів, є чинними лише тоді, коли їхприймають троє Суддів.Рішення Великої Палати є чинними лише тоді, коли у засіданні беруть участь дев’ять Суддів.Рішення Суду у повному складі є чинними лише тоді, коли у засіданні беруть участь 15Суддів.

61. Прецедентний характер рішень Суду ЄС.

На даному етапі розвитку правової системи ЄС безперечно можна говорити про існування сформованого прецедентного права, створеного Судом ЄС, яке є одним із джерел наднаціонального права. Саме завдяки йому правова система Союзу набула характеру інтеграційної правової системи. Щодо рішень Суду ЄС, то є підстави визнавати за ними якості прецедентів за фактичними обставинами, тобто «квазіпрецедентами» через їх важливість та необхідність дотримання як певного взірця, принципу, який використовується для вирішення спору в різних юридичних ситуаціях.

Правила, які встановлює Суд ЄС у своїх рішеннях, є обов’язковими для всіх судів держав-членів. Незважаючи на те, що між національними судами та Судом ЄС немає ієрархії, обов’язковість рішень Суду визначається ієрархією інтеграційної правової системи над національними правовими системами.

У механізмі прецедентності рішень Суду ЄС важливе значення має питання обов’язковості власних попередніх рішень для самого Суду, тобто питання дії доктрини stare decisis у межах самої судової системи ЄС. Загальновизнаним є той факт, що Суд ЄС побудований за моделлю французької Державної Ради (Conseil d’Etat), що є судом континентальної системи права, у якій судовий прецедент не визнається за джерело права, а отже, і не визнається доктрина stare decisis. Але незважаючи на це, Суд ЄС досить часто ґрунтує свої рішення на попередніх рішеннях, хоча і без вказівки на це та прямого посилання на них.

Такий стан практики можна охарактеризувати як дотримання прецедентного права як певного взірця, але без обов’язковості слідування йому.

Правотворча, правозастосовна та правотлумачна практика Суду ЄС.

правоастосовча

Суд ЄС своєю практикою виводить нові принципи, які призводять до еволюції інтеграційної правової системи, при цьому Суд використовує ще специфічний метод розвитку цієї системи — розширювальне тлумачення права ЄС. Якщо говорити про методи тлумачення, які використовує Суд ЄС, то це такі підходи до визначення змісту правового тексту, як буквальний, історичний, систематичний (контекстуальний) та телеологічний (цільовий). Буквальне та історичне тлумачення має обмежене використання, а ось таким методам тлумачення, як систематичне та телеологічне, Суд ЄС надає перевагу, та саме їх поєднання і дає змогу Суду ЄС здійснювати розширювальне тлумачення. Поєднання цих основних двох методів тлумачення дає Суду змогу заповнювати прогалини в праві ЄС, а також є одним із засобів, яким провадиться розширення повноважень ЄС.

Систематичне тлумачення відображає нерозривний зв’язок конкретної норми з системою акта, у якому вона міститься, та всією системою права ЄС. Це означає, що засновницькі договори являють собою послідовну та логічну систему, а не окремі акти. Для телеологічного тлумачення вирішальними є положення преамбул установчих договорів та статті, які встановлюють цілі цих договорів. Тобто Суд повинен тлумачити норми таким чином, щоб якнайкраще сприяти досягненню цілей Союзу. Спираючись на обидва методи, «Суд ЄС повинен тлумачити право ЄС у межах системи, створеної існуючими правилами, і в світлі цілей, які стоять перед правотворчим органом у момент, коли він створює правило».

Використання систематичного та телеологічного методів тлумачення робить Суд ЄС схожим на правотворчий орган. Суд ЄС, ефективно використовуючи надані йому методи тлумачення права, ухвалив велику кількість фундаментальних для інститутів та права ЄС рішень. Так, скориставшись телеологічним та систематичним методами, він прийняв рішення, які затвердили принцип інституційної рівноваги (або балансу), який відображає демократичний характер ЄС. Надання можливості Парламенту бути як активним учасником, légitimation active (тобто можливість бути позивачем), так і пасивним учасником, légitimation passive (тобто його акти можна оскаржувати), процедури скасування нелегітимних нормативних актів також є яскравим прикладом правотворчості Суду ЄС та його внеску в інституційний розвиток Союзу.

62. Конституційні засади функціонування права ЄС та значення Суду ЄС в забезпеченні їх стабільності та розвитку.

Центральною ланкою права ЄС є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, зміст, реалізацію і розвиток всіх норм права ЄС.

Принципи права Європейського Союзу зафіксовані в установчих договорах, а також у рішеннях Європейського Суду. Саме останньому належить вирішальна роль у розробці детальної класифікації принципів права ЄС. Суд сформулював і закріпив у своїх рішеннях систему основних засад, на якій повинна функціонувати та розвиватися правова система ЄС - принципи права Європейського Союзу.

Багато принципів права ЄС не будучи прямо закріплені в нормативних джерелах, вони були сформульовані в рішеннях суду ЄС. Такими є наприклад принципи верховенства права і прямої дії, загальні принципи права…

Юрисдикція Суду ЄС має фундаментальне значення і є своєрідним інструментом гармонізації повноважень інститутів та органів ЄС. Але головне –юрисдикція Суду ЄС визначає не лише межі, тобто сферу застосування його компетенційних повноважень, але й безпосередньо забезпечує реалізацію фундаментальних принципів правової системи ЄС, наприклад принципів пропорційності, інституційної рівноваги, верховенства та прямої дії права ЄС — визначальних основ правової стабільності.

63. Принцип вільного руху товарів в Європейському Союзі.

Свобода руху товарів стала тим фактором виробництва, який надав найбільший поштовх для формування внутрішнього ринку ЄС.

В установчих договорах про Євросоюз та функціонування ЄС відсутнє визначення поняття "товар". Воно було дано Судом ЄС у рішенні у справі 7/68 Commission v. Italy [1968]. Товарами вважаються будь-які речі (вироби), що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті і таким чином стати об'єктом торгових операцій. Ця категорія не обмежується звичайними товарами і може включати, наприклад, монети, які були, але вже не є законним платіжним засобом.

Стаття 28 ДФЄС оперує такими категоріями, як товари держав-членів Союзу та товари з третіх країн. Проте, після того, як товари з третіх країн потрапляють на внутрішній ринок, вони отримують однаковий статус з товарами Союзу. Згідно зі ст. 29 ДФЄС "продукція з третіх країн вважається такою, що перебуває у вільному обігу в державі-члені, за умови виконання всіх імпортних формальностей, належно сплаченого мита і еквівалентних йому зборів, та якщо стосовно неї не здійснювалося повне чи часткове повернення цього мита і зборів".

Заборона митних зборів та еквівалентних їм платежів.

Заборони митних зборів та еквівалентних їм платежів, а також дискримінаційного внутрішнього оподаткування є важливими передумовами ліквідації фіскальних бар'єрів на шляху вільного пересування товарів у межах митного союзу.

У статті 30 ДФЄС зазначено: "Мито на імпорт і експорт та еквівалентні йому збори скасовуються між державами-членами. Ця заборона поширюється також на митні збори фіскального характеру". Ця стаття має пряму дію. Це визнав Суд ЄС у рішенні у справі 26/62 Van Gend en Loos [1963], в якій ішлося про незаконність встановлення мита у 8% на імпорт у Нідерланди з ФРН уреаформальдегіду.

В установчих договорах немає визначення поняття "зборів, еквівалентних миту" (ЗЕД). Воно було дано Судом ЄС у рішенні у справі 24/68 Commission v. Italy [ 1969], яка стосувалась сплати імпортерів та експортерів за підготовку інформації зі структури торгівлі. Італія заперечувала, що це є митом, оскільки такі сплати не були спрямовані на захист власної промисловості. Суд ЄС не погодився з такою аргументацією, зазначивши, що "будь-який грошовий збір, яким би малим він не був і яким би не були його призначення та спосіб запровадження на вітчизняні або імпортовані товари, що перетинають кордон, і який не є митом у буквальному значенні, становить збір еквівалентної дії,... навіть якщо він не надходить до бюджету, не є протекціоністським або дискримінаційним, і товар, який ним обкладається, не конкурує з будь-яким вітчизняним товаром".

Існує низка винятків із заборон на стягнення мита та еквівалентних їм зборів:

У рішенні у справі 46/76 Bauhuis [1977] Суд ЄС погодився на те, що грошовий збір за надання можливої вигоди імпортеру може не підпадати під поняття зборів еквівалентної дії. Справа стосувалась збору за ветеринарну інспекцію свиней, яких експортували до Голландії і імпортували з цієї країни. Фірма, яка займалася зазначеними операціями, намагалася оскаржити такий збір. Питання стосувалося двох видів платежів: односторонніх відповідно до голландського законодавства та таких, що пов'язані з перевірками згідно із законодавством Співтовариства, яке дозволяло державам-членам ЄС перевіряти сортність тварин. Суд ЄС зазначив, що під поняття ЗЕД підпадає будь-який грошовий збір незалежно від його призначення та засобу стягнення, який встановлено в односторонньому порядку на товари, що перетинають кордон, та який не є митом у буквальному значенні, навіть якщо він стягується не на користь держави. Проте ситуація може бути іншою, якщо такий збір є сплатою за послугу, фактично надану експортеру, і яка становить суму, пропорційну вартості такої послуги, або якщо він (збір) стосується загальної системи внутрішніх податків, що застосовується регулярно відповідно до однакових критеріїв як до вітчизняних, так і до імпортних товарів.

Суд ЄС також зазначив, що під поняття ЗЕД не підпадають сплати за послуги, які передбачають реальний прибуток для імпортера або поліпшення якості імпортованих товарів (наприклад, обробка і пакування). У справі 63/74 W.Cadsky SpA [1975] йшлося про сплату за надані послуги, що стосувались контролю за якістю як частини загальної системи контролю.

У випадках, коли збори стягуються відповідно до права Євросоюзу або міжнародного права, їх суми не повинні перевищувати вартості або ціни послуги чи суми, пропорційної наданій послузі (справи 39/73 Rewe [1973] та 158/82 Commission v. Denmark [1983]).

64. Принцип вільного руху осіб в Європейському Союзі.

Розвиток європейської інтеграції супроводжувався поступовою лібералізацією і поширенням положень про вільний рух осіб на всі категорії громадян держав-членів ЄС, які займаються економічною діяльністю, а із запровадженням громадянства ЄС і на всіх громадян Союзу.

Правові засади вільного руху осіб відображені в положеннях ДФЄС, актах інститутів об'єднання та судовій практиці.

У статті 21 ДФЄС закріплено, що кожен громадянин Союзу має право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, визначених цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих для його застосування. Статті 45-48 ДФЄС визначають засади для вільного пересування працівників у межах Союзу.

Треба зазначити, що підходи до регулювання свободи пересування осіб відрізняються від регулювання свободи пересування товарів. Зокрема, положення про свободу пересування осіб у межах Євросоюзу поширюються насамперед на громадян держав - членів об'єднання і, як правило, не стосуються громадян третіх країн, які на законних підставах можуть перебувати або працювати в державах-членах Євросоюзу. Певними свободами в межах Євросоюзу користуються лише громадяни третіх країн як члени родини працівників.

Суд ЄС поширив принципи свободи пересування осіб у межах Євросоюзу на свободу заснування та економічної діяльності та на свободу надання послуг. У рішенні у справі 48/75 Royer [1976] Суд ЄС, виходячи з порівняння положень про ці свободи, заявив, що вони базуються на однакових принципах, оскільки стосуються приїзду і проживання на територіях держав-членів осіб, захищених законодавством ЄС, і заборони будь-якої дискримінації на національному ґрунті.

Правові засади вільного руху працівників в рамках ЄС.

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs. F. v. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було поширене на соціальну сферу.

У статті 45 ДДФЄС зазначено:

1. Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу.

2. Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів, що ґрунтується на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати й інших умов праці та працевлаштування.

3. Згідно з основними засадами соціальної політики свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону здоров'я, що включає вирішення таких питань:

а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

б) вільне пересування з метою працевлаштування на території держав-членів;

в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов даної держави про працевлаштування громадян;

г) проживання на території держави-члена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у сфері державної служби.

Положення ст. 45 ДФЄС мають пряму дію, що було визнано Судом ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974]. Вона стосувалася французького Кодексу торгового мореплавства, який дозволяв встановлювати обмеження для осіб, які не є громадянами Франції, щодо їх включення до складу команди судна (не більше 25%). У позові Комісії ЄС до Суду ЄС стверджувалось, що Франція порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 45 ДФЄС), оскільки обмеження можуть стосуватися громадян держав-членів ЄС. Французький уряд як аргументи використовував те, що ці обмеження практично не застосовуються до громадян інших держав ЄС, проте заявив, що норми Договору про заснування Європейського співтовариства щодо вільного руху робітників не стосуються морського транспорту, оскільки Рада ЄС не ухвалювала постанов про це згідно зі ст. 80.2 (нині - ст. 100.2 ДФЄС). Суд ЄС, відкинувши твердження Франції, постановив, що ст. З Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства, і зазначив також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших державах-членах, а також відповідно до ст. 234 (нині - ст. 267 ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевлаштування та оплати праці.

Виключення із принципу вільного пересування осіб в ЄС

Домінуючою складовою частиною вільного переміщення осіб у Європейському

Союзі є право вільного переміщення працівників. Громадяни ЄС мають таку ж саму можливість доступу на ринок праці членських держав як і громадяни цих

держав, тобто без будь-якого обмеження, дозволу або інших умов. Право на рівне

обходження стосується не тільки ринку праці, але й пошуку роботи, послуг щодо працевлаштування, винагороди й звільнення з роботи. Однак коли на ринок якої-небудь держави ЄС вступить фізична або юридична особа із деякої держави Третіх держав, то вона має умови вступу трохи обмежені тому, що кожна членська держава може встановити власні вимоги, яким громадяни із Третіх держав повинні задовольняти. Наприклад,

у Чеській Республіці особа зацікавлена у працевлаштуванні або в заснуванні товариства повинна отримати необхідні для цього дозволи.

Директива ЄС № 2003/109/ES Про правове становище громадян із Третіх держав уводить статус резидента з дозволом на довгострокове перебування. Умовою для отримання статусу резидента довгострокового перебування є те, щоб цей іноземець проживав на території членської держави безупинно хоча б

п‘ять років, не порушував громадський порядок або безпеку й, аби він підтвердив

наявність визначеного розміру фінансових кошт для постійного проживання.

Після цього до резидентів довгострокового перебування, що торкається

працевлаштування, індивідуального підприємництва, податкових пільг або

одержання освіти, ставляться як до громадян цієї членської держави ЄС.

65. Правові засади вільного руху послуг в рамках ЄС

Вільне переміщення послуг дозволяє підприємцеві з місцем заснування

в одній з членських держав надавати свої послуги і в іншій членській державі за

умови, що це торкається тимчасової або випадкової діяльності.

Свобода надання та отримання послуг тісно пов'язана зі свободою заснування та економічної діяльності. Вони обидві сприяють оптимальному розміщенню об'єктів виробництва, розвитку сектора послуг на території держав-членів Євросоюзу, ефективній діяльності суб'єктів підприємництва, а також мобільності осіб - надавачів і отримувачів послуг. Тісний зв'язок між ними випливає насамперед з положень ДФЄС.

У ДФЄС послугам присвячені статті 56-62. У статті 56 зазначається: відповідно до нижчевикладених положень скасовуються будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах Союзу щодо громадян держав-членів, які здійснюють своє право на заснування та економічну діяльність в іншій державі-члені, ніж та, громадянину якої надаються послуги.

Відповідно до положень ст. 57 ДФЄС особа, яка надає послуги, має право тимчасово вести ту чи іншу економічну діяльність у державі-члені, де надаються такі послуги, на тих самих умовах, що існують в її власній країні.

Крім того, на основі ст. 62 ДФЄС положення статей 51-54, які регулюють свободу на заснування та економічну діяльність, застосовуються до питань, що порушуються в главі про послуги.

Суд ЄС визнав, що положення розділу про послуги мають пряму дію.

Тісний зв'язок між свободою заснування та свободою надання послуг обумовлюється тим, що в багатьох випадках надання послуг включає тимчасове облаштування в країні перебування.

Поняття терміну «послуга» в праві ЄС

Відповідно до Договору про функціонування ЄС(ст.57): Послугами вважаються «послуги» в межах значення Договорів, якщо їх зазвичай надають за винагороду тією мірою, якою вони не підпадають під дію положень про свободу руху товарів, капіталу та осіб.

«Послугами», зокрема, є:

(a) діяльність промислового характеру;

(b) діяльність торгівельного характеру;

(c) діяльність ремісників;

(d) діяльність осіб вільних професій.

Без шкоди положенням Глави про право на заснування особа, що надає послуги, може

заради цього тимчасово здійснювати свою діяльність в державі-члені, де надаються

послуги, на тих самих умовах, як передбачено в цій державі для своїх громадян.

+

Договір визначає поняття послуги як "дії, що як правило виконуються за винагороду, настільки, наскільки вони не визначені положеннями що о вільного руху товарів, капіталу та осіб".

Поняття "послуги" згідно зі статтями Договору не ідентичне дефініції послуги, що використовується в економічних науках.

Згідно з Договором наводить як приклад і діяльність промислового характеру, торгівельного, ремісничу діяльність і здійснення

вільних замовлень. Тим самим, вільне надання послуг передбачає також

туристичні послуги і будівництво, наймання житла, лізинг, весь об'єм

фінансових послуг, консультування, посередництво, рекламну діяльність, а

також послуги, що їх надають лікарі, інженери, архітектори та юристи.

Варто вказати, що наданням послуг, згідно зі статтями Договору, не вважається надання транспортних послуг, які підлягають окремому режиму транспортної політики.

+

З метою імплементації положень установчих договорів про послуги, урахування практики Суду ЄС при вирішенні цих питань було ухвалено Директиву ЄС 2006/123 про послуги на внутрішньому ринку. Стаття 4 Директиви містить визначення послуги як здійснення будь-якої самостійної економічної діяльності, зазвичай за винагороду, згідно зі ст. 50 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 57 ДФЄС).

66. Правове регулювання пересування особи на територію іншої країни-члена ЄС з метою надання або отримання послуг.

Положення ДФЄС про послуги доповнює Директива ЄС 2004/38. Встановлені нею умови, на яких громадяни Євросоюзу здійснюють свою свободу пересування з метою надання чи отримання послуг, практично ідентичні тим, що стосуються робітників і підприємців.

Свобода руху послуг має транскордонний характер і може стосуватися випадків: коли надавач і отримувач послуги залишаються на території своїх країн, а послуга надається через кордон; коли надавач чи отримувач послуги переміщується на територію іншої держави-члена з метою надання або отримання послуги; коли надавай і отримувач послуги переміщуються на територію іншої держави-члена з метою отримання послуги тощо.

Згідно з Директивою ЄС 2006/123 надавачами послуг можуть бути фізичні особи, які є громадянами держав-членів ЄС, а також юридичні особи, що пропонують чи надають послуги у державах-членах, здійснюючи своє право на свободу надання послуг чи свободу заснування і економічну діяльність.

Отримувачами послуг можуть бути фізичні і юридичні особи держав-членів ЄС, а також громадяни третіх країн (ст. 4). Свобода отримання послуг є необхідним наслідком свободи їх надання. У ДФЄС немає положень про свободу отримання послуг. Таке право випливає з положень актів інститутів Євросоюзу та рішень Суду ЄС.

Директива ЄС 2004/38 закріплює право громадян Євросоюзу вільно пересуватися в його межах з метою отримання послуг.

Директива ЄС 2006/123 визначає отримувачів послуг. Суд ЄС зазначив, що розділ Договору про заснування Європейського співтовариства щодо послуг поширюється також на громадян держав-членів Євросоюзу, які бажають отримати послуги і виїжджають з цією метою до іншої країни Євросоюзу. До категорій одержувачів послуг належать туристи; особи, якім потрібно лікування за кордоном; особи, які виїжджають за кордон на навчання; підприємці. Проте Суд ЄС визнав, що права осіб, які отримують послуги на території іншої держави-члена, не є тотожними правам, гарантованим правом Євросоюзу працівникам-мігрантам. Насамперед це стосується права робітників держав-членів на працевлаштування, доступу до підготовки у професійних училищах, доступу до соціальних і податкових пільг тощо (ст. 7 Регламенту ЄЕС 1612/68).

Обмеження та винятки з принципу вільного руху послуг в ЄС.\

Банківська, страхові і транспортні послуги відповідно до ст. 51 Договору про ЄС виключаються зі сфери дії загальних положень щодо свободи пересування послуг. Надання транспортних послуг регулюється спеціальним розділом Договору про ЄС (Розділ V «Транспорт»), для них створені спеціальні правові режими.

По-друге, не всі послуги лібералізовано. Кожен певний вид послуг повинен отримати механізм лібералізації, який закріплюється в директивах Ради згідно зі ст. 52 Договору про ЄС. Наприклад, Директива Ради 1990 про комплексний туризм, комплексний відпочинок... Крім того, деякі послуги не можуть бути лібералізовані (аборти)

По-третє, сам Договір про ЄС передбачає виключення і Обмеження свободи пересування послуг. Присвячена цьому ст. 55?????????????????? Договору відсилає до відповідних винятків і обмеженням, передбаченим для свободи установи.

Держави-члени мають право обмежувати свободу пересування послуг за мотивами громадського порядку, громадської безпеки та охорони здоров'я.

Також Директива ЄС 2006/123 визначає сфери, на які не розповсюджується свобода надання послуг: сфери транспорту; фінансів; електронних комунікацій та мереж; аудіовізуальні послуги; послуги у сфері азартних ігор; послуги, пов'язані з виконанням офіційних функцій; соціальні послуги; послуги приватних охоронних фірм; послуги нотаріусів; послуги у сфері охорони здоров'я (ст. 2).

Крім того, надання поштових послуг, послуг з постачання електроенергії, газу, води, утилізації відходів, захисту інтелектуальної власності регулюються спеціальним законодавством ЄС (ст. 17).

Вилученою з-під дії положень ДФЄС про свободу руху послуг залишається також спортивна діяльність.

Інші винятки з цієї свободи стосуються насамперед видів діяльності, пов'язаних з виконанням офіційних владних повноважень; обмежень, які виходять з міркувань публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров'я (статті 51 та 52 ДФЄС).

67. Принцип вільного руху капіталів в рамках ЄС.

Важливою складовою законодавства ЄС є законодавство, що регулює вільний рух капіталів. Принцип т.зв. вільного руху капіталу закріплено ст.67???????????????????? Угоди про створення Європейських Співтовариств. Відповідно до Розділу 4 acquis communitaire, присвяченому вільному переміщенню капіталів, будь-які обмеження на вільне переміщення капіталів поміж країнами-членами (і в багатьох випадках з країнами не-членами ЄС) забороняються1. Винятки можуть встановлюватися у виключних випадках Комісією за спеціальною процедурою.

Основу законодавства про вільний рух капіталів складає Директива Ради 88/361/ЄЕС від 24.06.1988 щодо імплементації статті 67 Угоди. Інвестиції в нерухомість прямо названо рухом капіталу в Додатку 1 до Директиви.

Вільний рух капіталів несумісний із обмеженнями на придбання земельних ділянок іноземними юридичними або фізичними особами. Допускаються лише обмеження, які поширюються також на громадян тієї країни, яка їх застосовує, та зареєстровані в цій країні компанії, а не лише на ті, що походять з інших країн ЄС2.

Обмеження з принципу вільного руху капіталів в ЄС

Договір про заснування ЄС та акти інститутів Євросоюзу запроваджують певні винятки зі свободи пересування капіталу та платежів.

Відповідно до ст. 65.1 (а) ДФЄС держави-члени мають право застосовувати положення свого податкового законодавства, що визначають відмінності між платниками податків, які перебувають у неоднакових умовах, щодо місця проживання чи місця інвестування капіталу. Закріплення цього обмеження пов'язано з необхідністю збереження цілісності національних систем оподаткування, оскільки ця сфера значною мірою продовжує залишатися у компетенції держав-членів (справа С-204/90 Bachman v. Belgium [1990]). Проте при здійсненні таких заходів треба підтвердити, що вони спрямовані на захист цілісності національних систем оподаткування, є необхідними для досягнення мети, а також продемонструвати, що для розв'язання поставленої проблеми держава-член вживає ефективних заходів у системі національного оподаткування.

Згідно зі ст. 65.1(6) ДФЄС держави-члени можуть вживати всіх необхідних заходів для запобігання порушень національних законів та актів виконавчої влади, особливо у сфері оподаткування, та для ретельного контролю за діяльністю фінансових установ; встановлювати процедуру декларування даних про переміщення капіталу з метою отримання інформації адміністративного чи статистичного характеру; вживати заходів, що є виправданими з точки зору публічного порядку чи державної безпеки. Це положення повторює ст. 4 Директиви 88/361. У справі 36/75 Rutili 11975] Суд ЄС вказав на необхідність вузького тлумачення застережень щодо публічного порядку та державної безпеки, які повинні розглядатися у контексті цілей і принципів ЄС. Тобто на них можна посилатися, тільки коли існує серйозна загроза фундаментальним основам суспільних відносин у державі-члені.

Проте обмежувальні заходи, викладені у статтях 65.1(a) та 65.1(6), не повинні бути засобом безпідставної дискримінації або завуальованого обмеження руху капіталів чи платежів (ст. 65.3 ДФЄС). З метою уточнення дозволених заходів щодо обмеження руху капіталу інститутами ЄС було ухвалено низку постанов.

Директива ЄЕС 91/308 про запобігання використання фінансової системи з метою відмивання "брудних" грошей приписує державам-членам запровадити норми, які зобов'язують їх кредитні і фінансові установи перевіряти особи своїх клієнтів (коли сума операцій сягає 15 000 євро

Відповідно до ст. 65.2 ДФЄС на свободу пересування капіталу та платежів поширюються обмеження, передбачені положеннями про право на заснування та економічну діяльність. Вони стосуються обмежень видів діяльності, пов'язаних з виконанням офіційних владних повноважень (ст. 51 ДФЄС). Певні обмеження можуть бути встановлені у вигляді особливого режиму щодо іноземних громадян, виходячи з міркувань публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров'я (ст. 52 ДФЄС).

Директива ЄЕС 89/646 вимагає, щоб лібералізація руху капіталу здійснювалася паралельно з лібералізацією банківських послуг.

Певні обмеження щодо руху капіталів передбачені у зв'язку із запровадженням економічного та валютного союзу. Згідно зі ст. 143 ДФЄС країна-член Євросоюзу, яка має труднощі, або в разі серйозної загрози виникнення труднощів стосовно платіжного балансу, і якщо це загрожує функціонуванню спільного ринку чи здійсненню спільної торговельної політики, може здійснювати обмежувальні заходи з дозволу Комісії ЄС. Відповідно до положень ст. 144 ДФЄС у разі несподіваної кризи з платіжним балансом держава-член, як пересторогу, може вжити захисних заходів самостійно. Такі заходи повинні спричиняти якомога менше проблем у функціонуванні спільного ринку і не можуть здійснюватися більш активно, ніж це справді необхідно для подолання раптових труднощів.

Угодa про асоціацію

Угода про Асоціацію між Україною та ЄС була повністю підписана 27 червня 2014 року. 16 вересня 2014 року Угода про асоціацію була одночасно ратифікована Верховною Радою та Європейським парламентом.

З 1 листопада 2014 року набуло чинності часткове застосування деяких частин Угоди про асоціацію.

Стаття 4 Угоди про асоціацію, у котрій йдеться про встановлення Поглибленої та Всеосяжної Зони Вільної Торгівлі (ПВЗВТ),частково вступила в силу 1 січня 2016 року.