Розділ другий 2 page

Він ішов вестибюлем готелю «Насьйональ» повз вітрини з італійським взуттям, датськими попільничками, шведським кришталем та англійськими светрами бузкового кольору.

Перед дверима бенкетної зали, в якій щороку збиралися європейські комерсанти, стояло крісло, а в ньому сидів доктор Гассельбахер і видимо на когось чекав. Уормолд повільно наближався до нього; він не бачив Гассельбахера від того самого вечора, коли доктор, нап’явши на себе уланський мундир, згадував минуле. Члени комерційного товариства, що сходилися до бенкетної зали, зупинялись і зверталися до нього, та Гассельбахер наче й не чув їх.

Уормолд підійшов до крісла.

— Не ходіть туди, містере Уормолд,— голосно сказав Гассельбахер, і слова його пролунали на весь вестибюль, привернувши загальну увагу. — Як ся маєте, Гассельбахере? — Я кажу: не ходіть туди! — Та чую, чую. — Вони хочуть вас убити, містере Уормолд. — А звідки ви про це знаєте, Гассельбахере? — Вони хочуть вас отруїти. Навколо них, здивовано усміхаючись, почали збиратися люди.

— Невже тут так погано годують? —спитав якийсь американець. Всі засміялись.

Уормолд розсердився.

— Ідіть звідси, Гассельбахере. На вас звертають увагу. — Ви все-таки йдете? — Звичайно, я ж маю виступати. — У вас же Міллі. Подумайте про неї. — Не турбуйтеся за Міллі. Я вийду звідси своїми ногами, Гассельбахере. Ідіть додому, будь ласка. — Гаразд. Але я повинен був вас застерегти,— сказав доктор Гассельбахер.— Чекатиму вашого дзвінка. — Я подзвоню вам, коли звільнюся. — Бувайте, Джіме. — Бувайте, докторе. Уормолд аж здригнувся від несподіванки, почувши своє ім’я. Це нагадало йому власний жарт, що доктор Гассельбахер назве його так лише тоді, коли прийде до його смертельної постелі. Уормолда раптом охопив страх, почуття самотності, туга за батьківщиною.

— Уормолде! — почув він і, обернувшись, побачив Картера з фірми «Ньюклінерз». У цю хвилину Картер був для нього немовби уособленням англійської держави, англійського снобізму, англійської вульгарності — і все це було рідне й надійне, мов саме слово «Англія». — Картер! — зрадів він, наче той був єдиний, кого він волів зустріти в Гавані, та так воно й було насправді. — Страшенно радий вас бачити! — мовив Картер.— Я ж тут нікого не знаю. Навіть цього... як його... доктора Брауна. З кишені в нього випиналися кисет і люлька; він погладив їх, немовби шукаючи підтримки,— видно, й справді почувався тут чужинцем.

— Картере, познайомтеся з доктором Гассельбахером. Це мій давній приятель. — Здрастуйте, докторе,— кинув Картер і знов обернувся до Уормолда: — Я шукав вас учора цілий день. Сам ніяк не натраплю на оті місця, про які ми з вами говорили. Вони разом пішли до зали. Уормолд і сам не розумів, чого це він раптом пройнявся такою довірою до співвітчизника, але з того боку, де йшов Картер, він почував себе цілком убезпеченим.

З

На честь американського консула бенкетну залу було прикрашено двома величезними прапорами Сполучених Штатів; маленькі паперові прапорці, наче в ресторані аеропорту, позначали місця представників різних країн. Посередині столу, де мав сидіти президент доктор Браун, стояв швейцарський прапорець; були тут навіть кольори Монако — проти місця монакського консула, найкрупнішого експортера гаванських сигар. З пошани до найяснішого шлюбу ⁴⁸ його всадовили праворуч американського консула. Коли ввійшли Уормолд з Картером, гостям саме подавали коктейлі; до них теж одразу підбіг офіціант. Чи то Уормолдові здалося, чи той і справді навмисне підсовував йому єдиний бокал його улюбленого «дайкірі», що лишився на таці.

— Ні, ні, дякую,— відмовився Уормолд. Картер простяг був руку до таці, але офіціант уже попростував до службового виходу.

— Може, сухого «мартіні», сер? — почувся чийсь голос. Уормолд обернувся. То був метрдотель.

— Ні, ні, я його не полюбляю. — Шотландське віскі, сер? Херес? Старий ром? Все, що бажаєте, сер. — Я непитущий,— сказав Уормолд, і метрдотель подався до інших гостей. «Очевидно, це дріб еім,— подумав Уормолд.— Дивна іронія долі: можливо, саме йому доручено вбивство...» Уормолд пошукав очима Картера, але той пішов шукати господаря.

— Пийте, коли дають, — почув він голос з шотландським акцентом.— Мене звуть Макдугал. Здається, ми сидимо поруч. — Ми з вами раніше не зустрічались? — Я посів місце Макінтайра. Ви знали Макінтайра? — Аякже. Звичайно, знав. Доктор Браун збув нікому не потрібного Картера своєму землякові, торговцеві годинниками, а сам почав обходити залу з американським консулом, рекомендуючи йому найбільш поважних гостей. Німці окремою групою тримались осторонь, біля західної стіни, як їм і годилося; на їхніх обличчях читалася впевненість у перевазі західнонімецької валюти над усякою іншою — вони пишалися нею, мов дуелянти рубцями на лиці, наче від курсу марки залежала честь нації. «Цікаво, — подумав Уормолд, — невже хтось із них виказав Гассельбахерові таємницю бенкету?» Виказав? А чи так? Мабуть, доктора змусили приготувати отруту. Ну що ж, певне, він обрав для свого давнього друга легку смерть, якщо така взагалі є на світі.

— Ні, ви послухайте мене,— з справжнім шотландським темпераментом напосідав на нього Макдугал,— треба неодмінно випити зараз. Потім нічого не дадуть. — А вино ж буде? — Та ви гляньте на стіл! — Біля кожного куверту стояла пляшечка з молоком.— Ви що, не читали запрошення? Це ж так званий обід на одному блюді — по-американському, на честь наших великих союзників. — Як це «на одному блюді»? — Чоловіче добрий, невже ви не знаєте? Вони пхають вам під ніс усе разом і все на одній тарілці — смажену індичку, клюквове пюре, сосиски, моркву, смажену картоплю соломкою. Терпіти не можу такої картоплі, але тут вибирати не доводиться. — Не можна вибирати?.. — їж, що дають. Оце і є демократія. Доктор Браун запросив гостей до столу. Уормолд сподівався, що всі сидітимуть національними групами і Картер буде близько нього, але ліворуч розсівся якийсь скандіна- вець, що похмуро втупив очі в свою пляшечку з молоком. «Здорово підстроєно! — подумав Уормолд.— Навіть молоко небезпечне». А навколо столу вже метушились офіціанти, обносячи гостей крабами по-маврітанськи, Тут Уормолд з полегкістю побачив, що Картер сидить проти нього, У вульгарності цього чоловіка було щось заспокійливе. На нього можна було покластись, як на англійського полісмена, що його думки знаєш наперед.

— Ні,— сказав він офіціантові,— я не їм крабів. — І добре робите, що не їсте цієї погані,— втрутився містер Макдугал.— Я теж їх не споживаю. Не йдуть вони до віскі. Відпийте-но води із своєї склянки, то я й вам наллю: у мене в кишені є фляга, якої цілком вистачить на нас обох. Уормолд простяг був руку до склянки, та раптом завагався. А хто такий цей Макдугал? Він ніколи його не бачив, а про від'їзд Макінтайра навіть не чув. Хіба не могли вони отруїти воду, а тим більше віскі у флязі!

— А чого це поїхав Макінтайр? — спитав він, тримаючи в руці склянку. — Та знаєте, як воно буває...— сказав Макдугал.— Узяв та й поїхав. Випийте воду. Не будете ж ви топити в ній віскі. Та ще й найкраще — солодове. — Я так рано не п’ю. Проте дякую вам. — Добре робите, що не довіряєте цій воді,— трохи двозначно зауважив Макдугал.— Я теж п’ю нерозведене, коли не заперечуєте, будемо пити з ковпачка від фляги. — Ні, я справді в такий час не п’ю. — То англійці, а не шотландці вигадали, в який час можна пити. Скоро вони ще вигадають, в який час помирати. — А я не проти того, щоб випити,— обізвався через стіл Картер.— Моє прізвище Картер. Уормолд з полегкістю зітхнув, коли Макдугал взявся наливати віскі Картерові; одна підозра відпала — кому потрібно труїти Картера? «І все-таки,— подумав він,— надто вже багато в цьому Макдугалі шотландського. Тут явно щось не те».

— Свенсон,— буркнув похмурий скандінавець із-за свого шведського прапорця. Уормолд лише здогадувався, що то шведський, бо ніколи не вмів розрізняти скандінавських кольорів. — Уормолд,— відповів він. — Що це за дурна вигадка з молоком? — Мені здається,— сказав Уормолд,— що доктор Браун надто педантичний. — Або просто жартівник,— втрутився Картер. — Ну, навряд чи в нього стільки почуття гумору. — А чим ви займаєтесь, містере Уормолд? — спитав швед.— Здається, ми з вами раніш не зустрічались, хоч обличчя ваше мені знайоме. — Збуваю пилососи. А ви? — Торгую склом. Ви ж знаєте — шведське скло найкраще в світі. Який смачний цей хліб. Ви не їсте хліба? Скидалося на те, що він підготував ці фрази заздалегідь, з допомогою розмовника.

— Не їм. Боюся, знаєте, погладшати. — А по-моєму, вам би це не завадило,— сказав містер Свенсон зі сміхом, в якому було не більше веселощів, ніж у полярній ночі.— Пробачте. Я говорю про вас, мов про гусака. В кінці столу, де сидів генеральний консул, почали роздавати обіди «на одному блюді». Відносно індички містер Макдугал помилився — на тарілках були мерілендські курчата. Зате щодо моркви, картоплі соломкою та сосисок його пророкування справдилося. Доктор Браун пас задніх: він і досі колупав виделкою свого краба по-маврітанськи. Певне, консул відволік його розмовами або загіпнотизував блиском своїх окулярів. Два офіціанти обходили стіл: один збирав рештки крабів, другий подавав «блюда» з обідом. Крім генерального консула, до молока ніхто не доторкнувся. До Уормолда кілька разів долинуло слово «Даллес». Підійшов офіціант з двома тарілками; одну поставив перед скандінавцем, другу — перед Уормолдом. І раптом Уормол- дові спало на думку, що, мабуть, уся ця історія з отруєнням— просто чийсь злий жарт. Можливо, Готорн любить жартувати, та й доктор Гассельбахер... Він згадав, як Міл- лі спитала, чи розігрував його коли-небудь доктор Гассельбахер. Іноді краще ризикнути життям, ніж стати посміховиськом. Він хотів був поділитися своїми сумнівами з Картером, дістати від нього якусь розсудливу пораду, та, глянувши на свою тарілку, з подивом побачив, що там немає моркви.

— Ви, здається, не любите моркви? — швидко мовив він і підсунув тарілку Макдугалові. — Не моркви, а картоплі соломкою,— так само швидко відповів Макдугал і передав тарілку люксембурзькому консулові. Люксембурзький консул, захоплений розмовою з німцем, що сидів навпроти, машинально взяв тарілку і ввічливо вручив її сусідові. Така сама ввічливість охопила всіх, кого ще не було обслужено, і тарілка швидко помандрувала до містера Брауна, який тільки-но впорався зі своїм крабом. Помітивши це, метрдотель кинувся за тарілкою, але вона була вже далеко. Уормолд зупинив офіціанта і взяв собі інгїіу тарілку. Той був видимо збентежений. Уормолд з апетитом почав їсти.

— Дуже смачна морква,— сказав він. Тим часом метрдотель підскочив до доктора Брауна.

— Пробачте, докторе, вам забули покласти моркви. — Я не люблю моркви,— відказав той, одрізаючи собі шматок курчати. — Пробачте! — вигукнув метрдотель і схопив тарілку.— На кухні помилилися... З тарілкою в руках, наче церковний служка з карнавкою на гроші, він почвалав до службового ходу. Макдугал смоктав своє віскі.

— Мабуть, і я ковтну трохи,— звернувся до нього Уор- молд.— 3 нагоди свята. — Оце правильно! З водою чи так? — А можна взяти вашу воду? В моїй утопилася муха. — Звичайно. Уормолд одпив дві третини води і підставив склянку Макдугалові. Той щедро відміряв йому подвійну порцію.

— Пийте, я вам ще наллю. Адже ви од нас відстали,— сказав він, і Уормолд знову відчув довіру й навіть якусь ніжність до цього чоловіка, котрого він безпідставно підозрівав. — Нам треба буде неодмінно зустрітися ще раз,— мовив він. — На те й бенкети, щоб зближувати людей. — Якби не це, я б ніколи не познайомився з вами і Картером. Вони випили ще по одній.

— Я познайомлю вас обох з моєю донькою,— розчулившись од віскі, сказав Уормолд. — А як ваша торгівля? — Непогано. Збільшуємо штат. Доктор Браун постукав по столі, вимагаючи уваги.

— Ага! — сказав Картер по-нотвічськи гучним голосом.— Зараз почнуться тости, а до них неодмінно подадуть спиртне. — Ні, чоловіче добрий,— заперечив Макдугал,— будуть промови, а тостів не ждіть. Доведеться нам слухати цих йолопів без випивки. — Я — один з цих йолопів,— признався Уормолд. — Ви будете виступати? — Як найстаріший член товариства. — Дуже радий, що ви до цього дожили,— сказав Макдугал. Доктор Браун надав слово американському консулові. Той правив щось про духовні зв’язки між демократичними країнами, до яких, певне, зарахував і Кубу. Торгівля, твердив він, конче потрібна, бо без неї не може бути духовної єдності, а можливо, й навпаки. Він згадав про американську допомогу слаборозвиненим країнам, що дозволить їм купувати більше товарів і тим самим зміцнювати духовні зв’язки... (Десь заскавучав собака, і метрдотель звелів причинити двері). Йому, американському консулові, дуже приємно, що його запросили на цей бенкет, де він має змогу зустрітися з провідними діячами європейської торгівлі і тим самим зміцнити духовні зв’язки...

Уормолд вихилив ще дві порції віскі.

— А тепер,— оголосив доктор Браун,— я надаю слово найстарішому членові нашого товариства. Йдеться, звичайне, не про вік, а про ті довгі роки, що він присвятив поступові європейської торгівлі в цьому чудовому місті, в якому, пане міністр,— він чемно вклонився своєму сусідові, смаглявому косоокому чоловікові,— в якому ми маємо честь бути вашими гостями. Ви всі знаєте, що я маю на увазі містера Уормолда.— Він швидко зазирнув у папірець.— Містера Джеймса Уормолда, гаванського представника фірми «Фастклінерз». Містер Макдугал сказав:

— Віскі більше немає. Ото прикрість! Саме зараз вам не завадило б хильнути для хоробрості. — Я теж прихопив з собою флягу,— мовив Картер,— та майже все випив у літаку. Але чарчина там ще набереться. —От і віддайте її нашому приятелеві,— запропонував Макдугал.— йому це зараз потрібніше, ніж нам.

Тим часом доктор Браун говорив далі:

— Містер Уормолд може правити за взірець бездоганного служіння своїй справі — взірець чесності, витримки й діловитості. Наші вороги часто зображують комерсанта нахабним горлодером, що всіляко намагається вперти покупцеві непотрібний, а часом і шкідливий мотлох. Таке уявлення не має нічого спільного з дійсністю... Уормолд сказав:

— Дякую, Картере. Мені й справді не завадить випити. — Не звикли виступати? — Не лише через це... Він перехилився через стіл до буденного нотвічського обличчя Картера, шукаючи на ньому підбадьорливого виразу, недовірливої усмішки людини, з якою нічого подібного не траплялося,— з Картером він почував себе в безпеці.

— Ви, звичайно, не повірите жодному моєму слову... Та він і не хотів, щоб той повірив, бо й сам шукав у нього зневіри. Раптом щось ткнулося йому на ногу, і, глянув-

ши вниз, Уормолд побачив чорненьку мордочку такси з довгими вухами; мабуть, вона непомітно прошмигнула в залу і тепер жебрала, ховаючись під столом.

Картер підсунув Уормолдові невеличку флягу.

— На двох тут не вистачить. Пийте самі. — Дуже вам вдячний, Картере. Уормолд відкрив ковпачок і вилив віскі в свою склянку.

— Простий «Джонні Уокер» *. Без ніяких витребеньок. Доктор Браун промовляв:

₍ — Коли хтось і може говорити від імені всіх присутніх

про довготривале і терпеливе служіння нашій спільній справі, то це, безумовно, містер Уормолд. Тому я й надаю йому слово...

Картер підморгнув і зробив рукою недвозначний жест, ніби перехиляючи склянку.

— Х-хутчій пийте, х-хутчій. Уормолд поставив склянку на стіл.

— Як ви сказали, Картере? — Я сказав: пийте мерщій. — Ні, Картере, ви не так сказали. Як це він досі не помітив його заїкання на гортанних звуках? А може, Картер, знаючи цю свою ваду, навмисне уникав слів з такими звуками і лише випадково обмовився?..

— Що з вами, Уормолде? Уормолд спустив руки під стіл, погладив собаку і, наче ненароком, скинув склянку зі столу.

— А ще прикидалися, ніби не знаєте доктора! — Якого доктора? — Г-гассельбахера, як ви кажете. — Містере Уормолд! — гукнув доктор Браун через стіл. Уормолд непевно звівся на ноги. Не діставши нічого іншого, собачка лизав розлите віскі.

Уормолд почав говорити:

— Я вдячний, що ви попросили мене виступити, хоч які б мотиви вами керували.— За столом почувся легенький смішок, і це його здивувало — він зовсім не мав наміру жартувати.— Це мій перший виступ, який, судячи з усього, мав бути й останнім.— Він спіймав на собі Картерів погляд. Погляд був похмурий. Уормолд навіть відчув себе трохи винним за те, що лишився живий.— Не знаю, чи е тут у мене друзі. А от вороги є. Хтось вигукнув: «Ганьба!», кілька чоловік засміялися.

«Якщо так піде далі,— подумав Уормолд,— я заживу слави дотепного оратора».

— Нині багато говорять про холодну війну, та кожний комерсант знає, що війна між двома промисловими фірмами буває іноді досить гаряча. Візьміть, приміром, фірми «Фастклінерз» і «Ньюклінерз». Пилососи, що їх вони виробляють, різняться між собою не більше, ніж двоє людей — росіянин чи німець і англієць. Не було б на світі ні конкуренції, ні війни, якби не зажерливість окремих представників обох фірм,— саме вони, ці кілька чоловік, провокують ворожнечу, саме вони примушують таких, як я і містер Картер, перегризати один одному горлянки. Тепер уже ніхто не сміявся. Доктор Браун щось шепотів на вухо генеральному консулові. Уормолд підніс угору Картерову фляжку і сказав:

— Містер Картер, очевидно, навіть не знає імені того, хто послав його отруїти мене задля добра його фірми... Сміх полегкості прокотився над столом.

— Більше б нам такої отрути! — вигукнув містер Мак- дугал. І раптом почувся собачий виск. Такса полишила свою схованку і подалася до дверей.

— Максе! — гукнув її метрдотель.— Максе! Запала тиша, потім хтось нерішуче хихикнув. Такса хиталася, мов п’яна. Вона скавучала і намагалась укусити себе за груди. Метрдотель наздогнав її і підхопив на руки. Але тварина завила, наче від болю, і випручалась.

— Хильнула трохи,— розгублено мовив містер Макдугал. — Пробачте, докторе Браун,— сказав Уормолд,— вистава скінчилась.— І вийшов за метрдотелем через службовий хід.— Гей, стривайте! — гукнув він до нього. — Слухаю вас. — Я хочу знати, що сталося з моєю тарілкою. — З якою тарілкою? — Ну, з отією, що ви так швидко схопили, аби вона не потрапила іншому. — Я вас не розумію, сер. — Ви не знали, що вона отруєна? — Ви хочете сказати, що страви були не зовсім свіжі, сер? — Я хочу сказати, що вони були отруєні і що ви поквапилися забрати їх, аби врятувати життя доктора Брауна. — Пробачте, сер, я вас не розумію. До того ж мені ніколи. Пробачте. З кухні долинуло довге пронизливе скавуління, і метрдотель кинувся туди.

— Максе! — Він рвучко розчинив кухонні двері.—• Максе!.. Песик, що корчився під столом, сумно підвів голову і через силу поповз до хазяїна. Кухар сказав:

— Він тут нічого не їв. Ту тарілку ми викинули. Собака конав біля метрдотелевих ніг. Той став навколішки і жалісно примовляв: «Max, mein Kind. Mein Kind» '. Чорненьке тіло на підлозі здавалося продовженням його сурдута; вони не були однією плоттю, зате цілком могли бути одним сувоєм сукна. Вся кухонна прислуга з’юрмилася навколо них.

Чорний тюбик ще раз сіпнувся, і з нього, наче зубна паста, виліз рожевий язик. Метрдотель погладив собаку рукою, потім звів очі на Уормолда. Ті очі, в яких блищали сльози, гірко докоряли йому, що от він живий, а собака здох. Уормолдові раптом захотілося вибачитись, але він повернувся й пішов геть. У кінці коридора озирнувся: чорна постать схилилася над чорним собакою; над ними, весь у білому, височів шеф-кухар, а навколо, мов ті плакальники над могилою, юрмилися кухарі й кухарчата, тримаючи, наче вінки, хто каструлю, хто тарілку, хто миску. «Моя смерть,— подумав Уормолд,— була б куди скромніша».