Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Розділ другий 4 page
— Почекайте мене в барі,— сказав Картер. — Тільки недовго. 1 Істина — у вині (лат.). 11*
— Треба ж мені одягнутись.
Уормолд радів, що в барі темно. Картер, мабуть, подзвонить своїм друзям і призначить їм побачення. Але тут, у барі, їм не вдасться заскочити його зненацька. Дверей лише двоє: одні з вулиці, другі — з готелю; позаду — щось на зразок балкончика, на який він зможе спертися рукою, щоб не тремтів пістолет. Кожному, хто зайде в бар, доведеться спочатку звикнути до темряви. Він теж коли зайшов, то не зразу міг розрізнити, скільки там відвідувачів, один чи двоє, бо парочка на канапі сиділа обійнявшись.
Він замовив віскі, але пити не став і, влаштувавшись на балкончику, пильно стежив за обома дверима. Нарешті хтось увійшов; лиця розгледіти не можна було, але по характерному жесту руки, що погладжувала кишеню з люлькою, Уормолд упізнав Картера.
— Картере! Той підійшов.
— Ну, поїхали,— сказав Уормолд. — Спершу х-хильніть, і я з вами за компанію. — Я вже і так перебрав, Картере. Треба вийти на по вітря. Вип’ємо потім де-небудь.
Картер сів.
— А куди ви мене повезете? ‘— У перший-ліпший будинок. Вони тут скрізь однакові. Десять-дванадцять дівчат на вибір. Вам усіх покажуть. Ну, ходім. Після півночі там не протовпишся.
Картер завагався.
— Треба спочатку випити. Тверезому якось незручно йти в такі місця. 1
— Ви кого-небудь чекаєте? — Ні, а що? — Нічого. Мені здалося, що ви весь час позираєте на двері. — У мене ж тут немає знайомих. Я вам казав. — Крім доктора Брауна. — Так, звичайно. Але він нег-годяща компанія для такої прогулянки, правда ж? — Ідіть, Картере, я за вами. Картер знехотя рушив до дверей. Він явно шукав приводу затриматись.
— Заждіть, я зараз — тільки скажу кілька слів портьє. Мені мають подзвонити. — Доктор Браун? — Так.— Він вагався.— Недобре піти, не дочекавшись його дзвінка. Може, заждемо ще кілька х-хвилйн, Уор- молде? — Скажіть портьє, що ми повернемося до першої,— якщо ви, звичайно, не схочете лишитися там до ранку. — Краще все-таки зачекати. — Тоді я піду без вас. Хай вам чорт, Картере! Мені здавалося, що ви й справді цікавитеся містом. І швидко вийшов. Його машина стояла навпроти. Не обертався, але чув позаду ходу. Картерові так само не хотілось упустити Уормолда, як і йому самому — Картера.
— Який ви г-гарячий, Уормолде! — Пробачте. Це од віскі. — А ви зможете вести машину? — Краще, Картере, сідайте за кермо ви.— А сам подумав: «Принаймні так він не зможе тримати руки в кишенях».— Перший поворот праворуч, потім перший ліворуч, Картере. Вони виїхали на набережну. Вузький білий пароплав виходив з гавані: мабуть, одне з туристських суден, що курсували між Гаваною та Кінгстоном. Біля поручнів бовваніли закохані парочки, такі романтичні в місячному сяйві; оркес^г награбав трохи набридлий вже фокстрот «Я міг би всю ніч танцювати».
— Мимоволі починаєш тужити за рідним домом,— сказав Картер. — Ви маєте на увазі Нотвіч? — Так. — Там ж& нема моря. — У дитинстві човни на річці здавалися мені такими ж великими, як І цей пароплав. «Убивця не має права сумувати за рідним домом, він повинен бути бездушною машиною, і мені теж треба стати такою машиною»,— думав Уормолд, намацуючи в кишені хусточку, якою мав стерти відбитки пальців з пістолета. Але як же вибрати слушний момент? І де — в якому закапелку чи під’їзді? А що, коли Картер вистрілить перший?..
— Хто ваші друзі, Картере? Німці? Американці?.. — Які друзі? — перепитав Картер і цілком щиро сказав: — Я не маю друзів. — Зовсім не маєте? — Ні. — Тепер— знову ліворуч, Картере, потім — праворуч. Вони повільно їхали вузенькою вуличкою, обабіч якої були двері нічних клубів. Звідкілясь ізнизу долинали звуки оркестру, наче голос Гамлетового батька або підземна музика в Александрії. Два швейцари у лівреях навперебій зазивали їх до себе. Уормолд сказав: — Давайте станемо. Мені страшенно хочеться випити. ь— Це все оті будинки?
— Ні. Туди ми поїдемо потім,— відповів Уормолд і подумав: «От якби він облишив кермо та взявся за пістолет, мені б легше було стріляти». Картер спитав:
— А ви знаєте цей клуб? — Ні, зате знаю мелодію. Дивна річ: там саме грали «І твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».
На фасаді будинку висіли кольорові фото голих дівчат, а неонові літери обіцяли «цілковите роздягання». Смугасті, мов дешева піжама, східці вели вниз, у підвал, де від сигарного диму стояла густа сиза імла, «Що ж, місце для страти непогане,— подумав Уормолд.—> Та спершу треба випити».
— Ідіть уперед, Картере. Картер вагався. Він розкрив рота, але не міг вимовити й слова. Уормолд уперше чув, щоб він так довго трудився над отим «г».
— Я г-г-гадаю... — Що ви гадаєте? — Та ні, нічого. Вони сіли і замовили бренді з содовою. Від столика до столика ходила дівчина, поступово скидаючи з себе вбрання. Почала вона з рукавичок. Один з відвідувачів слухняно взяв їх, наче теку з канцелярськими паперами. Потім дівчина обернулася спиною до Картера і попросила його розстебнути корсет. Картер, густо почервонівши, довго морочився з гачками, а вона весь час повискувала від лоскотки.
— Пробачте, я ніяк не знайду, де тут...— промимрив він. Чоловіки за сусідніми столиками похмуро стежили за
Картером. Ніхто навіть не посміхнувся.
— У вас, певно, не було практики в Нотвічі. Дайте-но я... — Та відчепіться 1 Чуєте? Нарешті він здолав розстебнути корсет, і дівчина, скуйовдивши його ріденьку чуприну, помандрувала далі. Картер вийняв гребінець і розчесав волосся.
— Мені тут не подобається,—■ сказав він. — Не дуже ви сміливі з жінками, Картере. Ну хіба ж можна стріляти в людину, яка викликає сміх?
— Терпіти не можу цих тваринних розваг,— відказав Картер. Вони піднялися сходами нагору. Картерова кишеня стов- бурчилася. Звичайно, там могла бути і його нерозлучна люлька. Картер знову сів за кермо, буркочучи собі під ніс:
— Подумаєш, дивина — повії роздягаються! — Ви небагато їй допомогли. — Я шукав, де та змійка. — А я просто хотів випити. — І бренді в них нікудишнє. Певне, мішають з чимось, — Ваше віскі було ще гірше, Картере. Уормолд намагався розлютити себе, щоб забути, як цей
бідолаха невміло порався з корсетом і густо червонів від сорому.
— Що ви сказали? — Зупиніть машину. — Навіщо? — Ви ж хотіли в такий будинок. Ось він. — Але... тут нема ні душі. — Двері й віконниці завжди зачинені. Виходьте й по* дзвоніть. — Що ви сказали про віскі? — Нічого. Виходьте і дзвоніть. Місце тут було нічим не гірше за отой підвал (сліпі стіни теж годилися для цієї мети): сірий фасад і темний закуток, куди ходять тільки за природною потребою. Картер повільно випростав ноги з-під керма; Уормолд пильно стеживша його незграбними рухами. «Дуель буде чесна,— переконував він себе, — адже він більше звик убивати, ніж я, і шанси у нас приблизно однакові. А я навіть не знаю* чи- заряджено мій пістолет. У нього куди більше шансів на порятунок, ніж було в Гассельбахера».
Картер зволікав, тримаючись за дверцята машини.
— А може, колись іншим разом, — мовив він. — Я, знаєте, не г-г-г... — Ви просто боїтеся, Картере. — Я ніколи ще не х-ходив по таких місцях. І, правду кажучи, жінки мені не так уже й потрібні. — Мабуть, не веселе у вас життя. — Я можу обійтись і без них, — сердито сказав Картер. — У мене є важливіші справи, ніж бігати за.., — Чого ж ви ходили в такий дім? І Картер знову вразив Уормолда щирою відповіддю:
— Я намагаюся себе розпалити... та коли треба...— Він був на краю зізнання і нарешті наваживсь: —У мене нічого не виходить. Не можу, знаєте... — Вилазьте з машини! «Треба кінчати, поки він мене остаточно не розчулив»,— подумав Уормолд. З кожним словом Картер перетворювався на таку ж людину, як і він сам, людину, котру можна було пожаліти й розрадити, але не вбити. Хто знає, які мотиви приховані за кожним випадком насильства?.. Він витяг з кишені Сегурин пістолет.
— Що це? — Вилазьте! Картер притулився до дверей будинку розпусти; на обличчі його не було страху — тільки похмуре невдоволення. Він боявся жінок, а не насильства.
— Ви помиляєтесь, — сказав він. — Це Браун дав мені віскі. Я людина маленька. — Зараз мова не про віскі. Адже це ви вбили Гассель- бахера? І знову Картер здивував Уормолда своєю щирістю. Була в ньому якась своєрідна чесність.
— Я тільки виконував наказ, Уормолде. Я не х-х-х... — Він непомітно притиснув ліктем кнопку, і тепер десь у середині будинку дзижчав і дзижчав дзвінок, сповіщаючи мешканців про прихід відвідувача. — Я вам не ворог, Уормолде. Просто ви стали надто небезпечний, от і все. Адже ми з вами лише рядові солдати. — Це я став небезпечний? От йолопи! Та в мене ж немає ніяких агентів, Картере. — Х-хто вам повірить! Оті споруди в г-горах... Ми маємо копії ваших креслень. — Так то ж деталі пилососа.. «Цікаво, хто передав їм ті копії: Лопес, Готорнів кур’єр чи хто-небудь із консульства?»
Картер простягнув руку до кишені, і Уормолд вйстрілив. Картер голосно скрикнув. Потім сказав:
— Ви мало не вбили мене.— І витяг з кишені руку, в якій була розтрощена люлька. — Мій «дангіл»...1 Ви зламали його. — Мені бракує досвіду, — озвавсь Уормолд. Він наважився на вбивство, але вистрілити вдруге не міг. Двері за спиною Картера повільно прочинялись. Усе відбувалося, наче в пантомімі. — Ось вони про вас потурбуються. Тепер вам може знадобитися жінка. — Ви... ви... блазень! Так, Картер правий! Уормолд поклав пістолет на сидіння і пересів за кермо. І раптом відчув величезну полегкість. Адже він міг убити людину. А тепер довів сам собі, що в судді він не годиться: немає в нього покликання до насильства...
І тут вистрілив Картер.
Розділ шостий
І
Він сказав БеатрісІ:
— Я саме нагнувся, щоб увімкнути мотор. Це, мабуть, і врятувало мене. Звичайно, він мав право стріляти—адже то була справжня дуель. Але третій постріл лишився за мною. —' А що було потім?
— Я встиг від’їхати, доки мене занудило. — Занудило? — Якби мене свого часу взяли на війну, то вбивство, мабуть, не було б тепер для мене такою складною справою. Бідолашний Картер!.. — Чого це ви його жалієте? — Він теж був людиною. Я багато дечого дізнався про нього. Він не вмів розстебнути корсета. Боявся жінок. Понад усе любив свою люльку, а в дитинстві річкові човни здавались йому океанськими пароплавами. Можливо, він був романтик. А романтик завжди боїться, що дійсність не виправдає його сподівань, адже так? Усі вони забагато чекають від життя. — Ну, а що було далі? — Я стер відбитки пальців з пістолета і повернувся додому. Сегура, звичайно, помітить, що двох патронів не вистачає, але навряд чи признається, що стріляли з його пістолета. Йому буде нелегко пояснити, як це трапилось. Коли я прийшов, він іще спав. Страшно навіть подумати, як йому болітиме голова. У мене вона теж гуде. Але я пригадав вашу науку, коли почав фотографувати. — Фотографувати? Що? — У нього був список іноземних агентів, що його складено для начальника поліції. Я сфотографував той список і поклав назад йому в кишеню. Я радий, що хоч під кінець послав їм справжнє повідомлення. — Вам слід було почекати мене. — Що ви! Він міг щохвилини прокинутися. Але ж і хитра штука ота мікрофотографія! — А навіщо ж було робити мікрофотографію? — Бо жодному кур’єрові в Кінгстоні не можна вірити. Картерові друзі, — я так і не довідався, хто вони, — роздобули копії моїх креслень. Значить, тут орудує якийсь двійник. Можливо, отой ваш контрабандист, що перевозить наркотики. Тому я зробив мікрофотографію, наклеїв її на зворотний бік марки і послав у Лондон комплект з п’ятисот англійських колоніальних марок,— тобто зробив усе, що треба.
— Треба послати телеграму, на яку саме марку ви її наклеїли. — На яку марку? — Не будуть же вони розглядати всі ваші п’ятсот ма- рок, щоб помітити чорну цяточку. — Про це я, на жаль, і не подумав. — Ви ж пам’ятаєте ту марку? — Я не дивився, яка вона спереду. Здається, то був Георг П’ятий —червоний, а може, й зелений. — Ясно. А прізвища з того списку ви запам’ятали? — Ні. Я не мав часу читати його. Мабуть, я надто дур- ний для таких справ, Беатрісо. — Неправда. Самі вони дурні. — Цікаво, хто перший дасть про себе знати. Доктор Браун чи Сегура?.. Та виявилось, що ні той, ні другий.
2
Наступного дня, рівно о п’ятій, до Уормолдової крамниці раптом з’явився чванливий чиновник з консульства. Обурено поглядаючи на пилососи, він сповістив Уормолда, що його негайно хоче бачити посол. /
— А може, завтра вранці? — Уормолд саме складав останнє повідомлення: про смерть Картера і про свою відставку. — Ні, не можна. Посол дзвонив із дому. Вам треба їхати зараз же. — Я ж не його підлеглий, — сказав Уормолд. — Хіба? Уормолд знову поїхав у Ведадо, де серед густої зелені біліли особняки багатіїв. Здається, стільки часу минуло відтоді, як він був тут, коли приїздив до професора Санчеса! А ось і його ворота. Які чвари точаться тепер за стінами цього лялькового будинку?
Йому здалося, що у посла чекали на нього з побоюванням, бо заздалегідь звільнили вестибюль і сходи від сторонніх. На першому поверсі якась жінка швидко метнулась до дверей і сховалася за ними — певне, послова дружина. Двоє дітлахів боязко визирнули з-за поручнів на другому поверсі й одразу втекли, лунко цокаючи підборами по кахлях. Лакей провів Уормолда до вітальні й тихо причиняв двері. За високими вікнами був: зелений газон, обЛямова
ний стрункими субтропічними деревами. Навіть там хтось кинувся навтіки, помітивши його у вікні.
Кімната була типовою посольською вітальнею: громіздкі спадкові меблі, численні дрібнички, набуті під час служби в різних країнах. Уормолдові здавалося, що він бачить тут сліди років, прожитих у Тегерані (незвичайної форми люльки, художня кераміка), в Афінах (кілька ікон), а от африканська маска його дещо здивувала: звідки вона — чи не з Монровії?
Увійшов посол, високий, бундючний чоловік, судячи з краватки — колишній гвардієць; певне, саме таким хотів би бути Готорн. Він сказав:
— Сідайте, Уормолде. Курите? — Ні, сер, дякую. — Візьміть оцей стілець, вія зручніший... Ну що ж, будемо говорити одверто, Уормолде. Вам загрожують неприємності. — Еге ж. ■— Я, звичайно, нічого не знаю про те, що ви тут робите.
— Продаю пилососи, сер. Посол глянув на нього з неприхованою огидою.
— Щлососи? Мова зовсім не про те. — Він одвів очі й подивився на перську люльку, потім на грецьку ікону і, нарешті, на ліберійську маску. То були для нього сторінки життя, що нагадували тільки про щасливі дні. — Вчора до мене приходив капітан Сегура. Завважте: мені невідомо, звідки поліція добула таку інформацію, це зовсім не моя справа, але він повідомив, що ви надсилали в Лондон фальшиві дані з метою дезінформації. Я не знаю, кому ви їх надсилали, — це теж не моя справа. Сегура твердить, що ви отримували гроші, посилаючись на джерела інформації, яких насправді не існувало. Я вважав своїм обов’язком негайно повідомити про це Форін офіс. Очевидно, ви одержите наказ повернутися додому і дати звіт. Кому — мені невідомо, це мене анітрохи не обходить... — Він замовк. — Я вас слухаю, сер,— сказав Уормолд. '— Із слів капітана Сегури я зрозумів, що ви завдаєте тут чимало клопоту. Якщо ви відмовитесь повернутися в Англію, місцеві власті серйозно візьмуться до вас, і я за даних обставин нічим не зможу вам допомогти. Абсолютно нічим. Капітан Сегура навіть підозрює, що ви підробили якийсь документ і нібито заявили, що взяли його у нього. Все це досить прикро для мене, Уормолде. Я навіть висловити не можу, як це прикро. Законними джерелами інформації за кордоном є посольства. Для цього існують аташе. А ваша таємна розвідка завдає послам самих прикростей.
— Ваша правда, сер. — Не знаю, чи вам відомо — ми приховали це від преси, — позавчора вночі тут убито одного англійця. Капітан Сегура натякав, ніби той мав якісь стосунки з вами. — Я бачив його тільки раз: на бенкеті, сер. — Вам слід повернутися в Англію, Уормолде, причому першим же літаком, — що скоріше, то краще для мене,— і обміркувати все з вашими... тими... як їх там.., — Так, сер. З
Літак Гавана — Амстердам через Монреаль мав вилетіти о пів на четверту ранку. Уормолд обрав цей маршрут, щоб не летіти через Кінгстон, де на нього могла чекати зустріч з Готорном. Пославши останню радіограму, він згорнув справи. Руді з своєю валізою вирушив на Ямайку. Шифри спалили з допомогою целулоїдних прокладок. Беатріса їхала разом з Руді. Лопеса залишили стерегти пилососи. Своє власне майно Уормолд спакував у скриню, щоб відіслати пароплавом. Коняку продали капітанові Сегурі.
Беатріса допомагала йому лаштуватися. Останньою в скриню поклала статуетку святої Серафіни.
— Міллі, певне, дуже засмучена,—довила Беатріса. — Вона тримається напрочуд мужньо. Каже, що в Англії бог буде так само близько, як і на Кубі. У кімнаті лишилася купа непотрібного мотлоху, який теж вирішили спалити, хоч там і не було нічого таємного.
— Господи, скільки у вас її фотографій! І ви їх досі зберігали? — Мені здавалося, що розірвати фото — це однаково, що вбити людину. Тепер я думаю інакше. — А що в цій червоній коробочці? — Колись вона подарувала мені запонки. їх украли, а коробочку я зберігав. Не знаю чому. Правду кажучи, я навіть радий, що все це можна викинути. — Кінець життя. — Двох життів. — А це що? — Давня програмка. — Не зовсім. «Тропікана». Можна, я візьму її собі? — Вам ще рано збирати реліквії. Надто багато їх назбирується протягом життя. А потім через них і жити ніде. — І все-таки я візьму її. То був чудовий вечір. Міллі й Уормолд проводжали її до літака. Руді непоміт- но залишив їх і подався слідом за носильником, який потяг його величезну валізу. День був душний, і всі навколо пили «дайкірі». Після сватання капітана Сегури дуенья Міллі кудись зникла, але й дівчинка, яку Уормолд сподівався знову побачити, дівчинка, яка підпалила Томаса Ерла Пар- кмена-молодшого, більше не повернулася. Здавалося, Міллі одразу переросла обидві крайності своєї вдачі. От і тепер вона тактовно, зовсім як доросла, сказала:
— Піду куплю Беатрісі журналів на дорогу,— і, ©дійшовши до кіоска, обернулася до них спиною. — Пробачте мені, — мовив Уормолд. — Я скажу їм, що ви нічого не знали. Цікаво, куди вас тепер закинуть? — Та, певно, в Перську затоку. В Басру. — А чому саме в Перську затоку? — То в них щось на зразок чистилища. Спокутування гріхів потом і слізьми. А ваша фірма має відділення в Басрі? — Боюся, що тепер фірма відмовиться од моїх послуг» — Що ж ви будете робити? — Спасибі горопасі Раулю — тепер у мене вистачить за* ощаджень, щоб послати Міллі на рік до Швейцарії. А потім — не знаю. — Ви могли б відкрити кіоск сувенірів... Господи, які осоружні дГпроводи! Ідіть додому, не треба чекати відльоту» — Коли ж я вас знову побачу? — Я постараюся не поїхати в Басру. Можливо, пощастить залишитися в друкарському бюро, з Анжелікою, Етель та міс Дженкінсон. Якщо випадатимуть дні, коли кінчатиму роботу о шостій, ми зможемо зустрічатися в ресторанчику на розі і ходити в кіно. Яке безбарвне життя, правда? Щось на зразок ЮНЕСКО чи конференції діячів культури. Тут нам з вами жилося веселіше. — Еге ж. — А тепер — ідіть. Він підійшов до кіоска, де стояла Міллі.
— їдьмо, донечко. — А Беатріса? Я ж не віддала їй журнали. — Вони їй не потрібні. — Я навіть не попрощалася з нею. — Вже пізно. Побачитесь у Лондоні. Можливо... 4
Здавалося, весь час, що лишався до від’їзду з Гавани, їм судилося згаяти в аеропортах. На цей раз відлітав голландський лайнер. Була третя година ранку, і в небі мерехтіли рожеві спалахи реклами та сигнальних вогнів, На ііро- води прийшов капітан Сегура. Хоч як він старався надати своїй місії приватного характеру, все-таки де трохи скидалося на вислання.
— Ви самі змусили мене до цього, — докірливо сказав Сегура. — У вас методи більш людяні, ніж у Картера чи доктора Брауна. До речі, що ви збираєтеся робити з Брауном? — Він вважає за потрібне повернутися до Швейцарії, щоб уладнати якісь справи з фірмою точних інструментів. — А насправді куди їде? — Не знаю. Можливо, в Бонн чи Вашінгтон. А може, ще кудись. Мені це невідомо. У всякому разі, вони, мабуть, задоволені вашими кресленнями. — Моїми кресленнями? — Так, кресленнями військових об’єктів у горах Орієнте. А доктор Браун відзначився й тим, що провалив небезпечного агента. — Цебто мене? Еге ж. Без вас двох на Кубі стане трохи спокійніше, а от з Міллі мені дуже шкода розлучатися.
— Міллі нізащо не вийшла б за вас, Сегуро. їй не до вподоби портсигари з людської шкіри. — А ви знаєте, чия то шкіра? — Ні, не знаю. — Одного поліцейського, що закатував мого батька.., Батько був бідняк і належав до тих, кого можна катувати. Підійшла Міллі з оберемком журналів. Було вже чверть на четверту, і небо над злітною доріжкою трохи посвітлішало — займався сірий світанок. Пілоти рушили до літака, за ними йшла стюардеса. Уормолд одразу впізнав їх: то вони кілька тижнів тому сиділи за столиком Беатріси в «Тро- пікані». По радіо оголосили про відліт лайнера номер 396 на Монреаль і Амстердам.
— Візьміть на згадку,— мовив Сегура. Він подав їм два маленьких пакуночки. Вони розгорнули їх, коли літак робив останнє коло над Гаваною. Ланцюжок вогнів на набережній зник за обрієм; минуле лишилося позаду, за сизим серпанком моря. В пакунку, призначеному для Уормолда, була малесенька пляшечка віскі «Генерал Грант» і куля, випущена з поліційного пістолета. У Міллі — маленька срібна підківка з її монограмою.
— А навіщо куля? — спитала Міллі. — Це жарт, причому не дуже дотепний. І все-таки він був непогана людина,— сказав Уормолд. — Але зовсім не годився в чоловіки,— озвалася доросла Міллі. Коли Уормолд назвав своє ім’я, на нього подивилися з неприхованою цікавістю. Опинившись у ліфті, він здивувався, що його везуть не вгору, а вниз. І от він сидить у підземному коридорі й не спускає очей з червоної лампочки над дверима: його попередили, що зайти можна лише тоді, коли спалахне зелене світло. Якісь люди, не звертаючи уваги на лампочку, входили й виходили з дверей — хто з паперами в руках, хто з портфелем під пахвою; один був в уніформі полковника. На Уормолда ніхто не дивився, його присутність неначе бентежила всіх. Від нього одвертались, як від бридкого каліки. Та причина була, звичайно, не в його нозі.
У коридорі з боку ліфта з’явився Готорн. Весь він був якийсь зім’ятий, неначе спав не роздягаючись,— мабуть, прилетів нічним літаком з Ямайки. Він теж обминув би Уормолда, але той гукнув:
— Хелло, Г’оторне! — А, це^ри, Уормолде. — Беатріса добре долетіла? — Ну, іідтурально. — А де вона, Г'оторне? — І гадки не маю. — Що тут діється? Схоже на трибунал. — А це і є трибунал,— холодно кинув Готорн і зайшов у кабінет з лампочкою над дверима. Годинник показував 11.25. Уормолда викликали на одинадцяту.
Він думав, чи зможуть вони що-небудь йому заподіяти, крім того, що звільнять,— а це вони вже, мабуть, і так зробили. Очевидно, зараз там вирішують його долю. Навряд чи до нього зможуть застосувати закон про розголошення військових таємниць. Він же вигадував таємниці, а не розголошував їх. Звичайно, вони можуть перешкодити йому влаштуватися десь за кордоном, а знайти роботу в Англії у його віці буде нелегко. Зате він не поверне їм грошей. Ті гроші — для Міллі. Хіба ж він не відробив їх, ставши мішенню для Картера — для його отрути і кулі?
За двадцять п’ять хвилин до одинадцятої полковник вийшов з кабінету і попростував до ліфта; він був видимо розлючений. «Оце мій суддя-вішатель»,— подумав Уормолд. Потім у дверях з’явився якийсь чоловік у грубошерстому піджаку, з запалими блакитними очима. Не треба було й уніформи, щоб впізнати в ньому моряка. Він ненароком зир- нув на Уормолда й одразу відвів очі, як людина з незапля- мованим сумлінням. «Зачекайте, полковнику!» — гукнув він і перевальцем подався по коридору, наче по палубі в негоду. За ним вийшов Готорн, розмовляючи з якимось зовсім зеленим юнаком, і раптом Уормолдові перехопило дух: над дверима горіла зелена лампочка, а поруч нього стойла Беатріса.
— Вас кличуть туди. — А який присуд? — Зараз ніколи розмовляти. Де ви зупинилися? Він назвав свій готель.
— Я прийду о шостій. Якщо зможу... — Мене розстріляють на світанку? — Не бійтеся. Ну, заходьте. Він не любить чекати. — А що буде з вами? — Джакарта,— сказала Беатріса. — Що це таке? — Край світу. Ще далі, ніж Басра. Ідіть же нарешті. У кабінеті за столом сидів чоловік з чорним моноклем.
— Сідайте, Уормолде,— сказав він. 1— Та, мабуть, краще я постою.
— Це якась цитата, правда ж? — Цитата? — Я певен, що колись чув ці слова в аматорській виставі. Звичайно, дуже давно. Уормолд сів. ~
— Ви не маєте права посилати її в Джакарту, — заявив він. — Кого «її»? — Беатрісу. — А хто це така? А, ваша секретарка!.. Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення. Зверніться до міс Дженкін- сон. Хвалити бога, секретаріатом орудує вона, а не я. — Беатріса ні в чому не винна. -- Не винна? Слухайте, Уормолде. Ми ухвалили ліквідувати вашу явку, і тепер постає питання: що робити з вами?
«Ну, починається!» — подумав Уормолд. Судячи з виразу обличчя отого полковника, що був одним із суддів, йому будуть непереливки. Шеф вийняв монокль, і Уормолд з подивом побачив його блакитне, як у немовляти, око.
Шеф сказав:
— Ми вважаємо, що за даних обставин для вас буде найкраще лишитися в Англії на інструктивній роботі. Скажімо, читати лекції про організацію явок за кордоном... Ну, ї таке інше.— Здавалося, він проковтнув щось дуже гірке.— Звичайно, як у нас це заведено, коли людина залишає закордонну роботу, ми представимо вас до нагороди. Зважаючи на те, що ви працювали зовсім недовго, вам, як видно, доведеться задовольнитись орденом Британської імперії третього ступеня. 2
Вони чемно привіталися серед брудно-зеленого лабіринту стільців у холлі дешевенького готелю «Пенденніс», десь поблизу Гауер-стріт.
— Навряд чи я зможу почастувати вас чарчиною,— сказав Уормолд.— Це готель товариства тверезості. — Як же ви сюди потрапили? — Я бував тут у дитинстві з батьками. Тверезість мене тоді не лякала. Беатрісо, що сталося? Невже вони подуріли? — Так, подуріли від люті на нас обох. Вони вважають, що я мала одразу викрити вас. Шеф скликав цілу нараду. Там були всі його офіцери зв’язку — з військового міністерства, з адміралтейства, з штабу повітряного флоту. Вони розклали перед собою всі ваші повідомлення і обговорювали їх од^е за одним. Проникнення комуністів до уряду їх мало тривожило: послати спростування у Форін офіс — от і все. Те4«саме з вашими економічними звітами: усі погодилися, що їх слід дезавуїрувати. Адже це стосується лише Торгової палати. Все йшло гаразд, поки не взялися до військових справ. Там було повідомлення про заворушення на флоті і ще одне — про заправочні бази для підводних човнів. Тут капітан заявив: «У цьому є якась частка правди». Тоді я кажу: «Та ви погляньте на джерело інформації! Його ж немає в природі».— «Але ж тоді ми всі пошиємось у дурні,— не вгавав капітан.— Морська розвідка збожеволіє з радості!» Та все це були дрібниці проти того, що почалося потім, коли дійшла до споруд у горах Орієнте. — Невже вони взяли на віру оті мої креслення? — Отут вони й накинулися на бідолашного Генрі. — Та не звіть ви його Генрі! — По-перше, він приховав од них, що ви торгуєте пилососами, і весь час видавав вас за великого комерсанта. Однак цього звинувачення шеф не підтримав. Він чомусь ніби збентежився, а Генрі... цебто Готорн... показав ваше досьє, де все було записано правильно. Звичайно, ця тека ніколи не виходила за межі відділу міс Дженкінсон. Потім Готор- на картали за те, що він одразу не розпізнав деталей пилососа на тих кресленнях. Він заявив, ніби знав про це з самого початку, але вважав, що принцип побудови пилососа цілком могли застосувати при створенні нової зброї. Тут усі вони зажадали вашої крові. Всі, крім шефа. Часом мені здавалося, що він добре розуміє весь комізм становища. Потім він рішуче мовив: «Усе дуже просто: треба сповістити військове міністерство, адміралтейство і штаб повітряного флоту, що всі повідомлення з Гавани за останні півроку абсолютно ненадійні».
— Але ж, Беатрісо, він запропонував мені роботу! — В цьому нема нічого дивного. Перший капітулював капітан. Мабуть, на морі звикли дивитися вперед. Він заявив, що в такому разі репутація таємної розвідки в адміралтействі остаточно загине. Потім підвівся полковник. «Якщо я доповім про це військовому міністерству, нам каюк». Становище здавалося безвихідним, та раптом шеф запропонував новий план. Найпростіше, сказав він, розіслати ще одне повідомлення п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, у якому сповістити, що оті споруди не виправдали себе і їх демонтовано. Але що ж робити з вами? Шеф вважав, що ви набули цінного досвіду, який слід використати в інтересах таємної розвідки, а не розголошувати в пресі. Останнім часом і так з’являється надто багато мемуарів колишніх розвідників та резидентів. Хтось заїкнувся відносно закону про збереження військових таємниць, але шеф відказав, що його навряд чи можна вжити до вас. Бачили б ви, як вони лютували, коли жертва вислизнула з їхніх рук! А відтак усією зграєю накинулись, на мене, та я не з тих, що дозволяють себе допитувати. От я й виклала їм усе, що думала. — Ну-ну, то що ж ви їм сказали? — Сказала, що якби й знала правду, то не стала б вам заважати. Сказала, що ви діяли в ім’я чогось важливішого, ніж чиїсь там ідеї глобальної війни, якої, можливо, ніколи й не буде. Тут отой кретин в уніформі полковника бовкнув щось про «нашу батьківщину». А я йому кажу: «Цікаво, що ви розумієте під батьківщиною? Прапор, вигаданий невідомо ким двісті років тому? Єпіскопський суд, який розглядає справи про розлучення, чи палату громад, де всі галасують, мов навіжені? Чи, може, конгрес тред-юніонів, правління залізниць, кооперацію? Можливо, ви думаєте,— якщо ви взагалі здатні думати,— що ваша батьківщина—це ваш полк, ну, а в нас немає ніякого полку, ні в нього, ні в мене». Вони пробували мене зупинити, та де там! «Ах, пробачте,— кажу,— я й забула. Для вас існує дещо більше за батьківщину. Це всі оті ваші Ліги Націй, Атлантичні пакти, НАТО, СЕАТО. А для нас вони значать не більше за всяку іншу абревіатуру. Через те ми й не віри мо вам, коли ви галасуєте про мир, свободу ї справедливість. Де там та свобода! Ви дбаєте лише про власну кар’єру!» Я сказала їм, що співчуваю тим французьким офіцерам, які в 1,940 році, забувши про кар’єру, рятували свої сім’ї. Батьківщина — це насамперед твоя сім’я, а не якась там парламентська система.
Date: 2016-02-19; view: 290; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |