Розділ другий 5 page

— Господи, невже ви все це сказали? — Так. Я виголосила цілу промову. — І вірили в те, що говорили? — Ну, не в усе. Через них у нас лишилося мало в що вірити. Ми сумніваємося навіть у власному безвір’ї. Ні в що більше, ніж сім’я, ні в що абстрактніше, ніж людина, вірити я не можу. — Кожна людина? Нічого не відповівши, Беатріса швидко пішла геть, і він зрозумів, що вона от-от заплаче. Років з десять тому Уор- молд побіг би за нею, та з віком до людини приходить розсудлива обережність. Він стежив, як вона пробирається між брудно-зеленими стільцями, і думав: «Любий» — то вона сказала просто так; між нами цілих чотирнадцять років, а ще є Міллі... Ні, не можна робити нічого такого, що здатне прккро вразити дитину, не можна підривати віри, якої сам не'поділяєш».

Уормолд наздогнав Беатрісу аж біля дверей. Він сказав:

— Я розшукав Джакарту в усіх довідниках. Вам не можна їхати туди. Це жахливе місце. — У мене немає вибору. Я вже просила, щоб мене залишили в секретаріаті. — А ви хочете там залишитися? — Ми могли б інколи зустрічатись у ресторанчику, ходити в кіно. — «Яке безбарвне життя»,— ви ж самі так казали. — Зате в ньому були б ви. — Беатрісо, я ж на чотирнадцять років старший од вас. — Яке це, в біса, має значення? Я знаю, що вас турбує насправді. Не вік, а Міллі. — Пора їй зрозуміти, що її батько— теж людина. — Вона якось казала мені, що не можна вас любити. — Доведеться їй змиритися з цим. Я не можу обмежу* вати свою любов правилами вуличного руху. — Вам буде нелегко їй сказати. — Можливо, через декілька років і жити зі мною буде нелегко. Вона відповіла:

— Любий, не треба про це тривожитися. Вдруге вас ніхто не кине. Вони саме цілувались, коли в холл зайшла Міллі, несучи велику корзину якоїсь бабусі, що з’явилася слідом за нею. Вигляд у Міллі був навдивовижу праведний — певне, вона вирішила присвятити себе добрим діянням. Стара перша помітила Уормолда з Беатрісою і схопила Міллі за руку.

— Ходімо звідси, дитинко, — мовила вона. — Знайшли собі місце — у всіх перед очима! — Не турбуйтеся,— сказала Міллі,— то мій татусь. Почувши її голос, вони відсунулись одне від одного.

— А це ваша мама? — Ні, його секретарка. — Віддайте мою корзину! — обурено вигукнула стара. — Ага,— мовила Беатріса.— Значить, отак. Уормолд сказав:

— Ти вже пробач мені, Міллі. — Дарма,— відказала Міллі.— Пора вже бабусі трохи спізнати життя. — Мова не про неї. Я знаю, ти скажеш, що це не справжній шлюб... — Я рада, що ти женишся. В Гавані я думала, що у вас просто роман. Воно, звісно, майже те саме, бо ви обоє вже одружені, та все ж так якось пристойніше. Татку, ти не знаєш, де тут манеж? — Здається, в Найтсбріджі, та зараз він зачинений. — Я тільки хочу розвідати туди дорогу. — А ти не проти, Міллі? ■— Чому ж. Поганам дозволено майж'Є'все. А ви ж погани. Щасливі! Ну, я іду. Повернуся до обіду.

— Ну от бачите,— сказала Беатріса,— все гаразд. — Еге ж. Добре я з нею повівся, правда? Все-таки дещо робити я вмію. До речі, як там оті мої відомості про ворожих агентів? Ними, я думаю, задоволені? — Не зовсім. Розумієте, любий, в лабораторії півтори години вимочували у воді кожну марку, поки знайшли оту вашу цяточку. Якщо не помиляюсь, вона була десь аж на чотириста вісімдесят другій марці, а коли почали її збільшувати, там нічого не було. Ви або засвітили плівку, або обернули мікрооб’єктив не тим кінцем. — І все ж вони дають мені орден Британської імперії? ■— Так.

— І роботу? — Боюся, що ви на ній не затримаєтесь. — А я й не збираюсь за неї триматися. Беатрісо, коли вам уперше здалося, що ви мене... Вона поклала руку йому на плече і повела в танці поміж брудно-зелених стільців. Потім заспівала, трохи збиваючись з мелодії, ніби довго бігла за ним, перше ніж наздогнала:

Розсудливі люди оточують нас,

Міркують розумно вони.

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний.

«На дереві — листя»,— торочать чудні...

— На що ж ми будемо жити? — спитав Уормолд. — Якось проживемо вдвох. — Так нас троє,— сказав Уормолд, і вона зрозуміла: найскладнішою проблемою їхнього майбутнього буде те, що йому-таки бракує розсудливості. Грехем Грін є одним з видатних письменників сучасної Англії, його ім’я широко відоме за межами рідної країни; його твори давно стали здобутком читацького загалу в усьому світі. Добре знають творчість письменника і радянські читачі. Починаючи з 50-х років його книги перекладаються у нас не тільки російською мовою, а й мовами інших народів СРСР, зокрема українською. Такі романи, як «Суть справи» (1948), «Тихий американець» (1955), «Наш резидент у Гавані» (1958), «Ціною втрати» (1960), «Комедіанти» (1966), приваблюють читачів актуальністю теми, глибиною і щирістю, гостротою у постановці важливих для сучасного життя політичних, соціальних і моральних проблем; вони відзначаються тонким розумінням внутрішнього світу людини, блискучою майстерністю у побудові сюжету, взагалі високими художніми якостями і, насамперед, любов’ю до людини, співчуттям до її страждань.

Грехем Грін — гуманіст. Провідною рисою творчості Гріна є пристрасне бажання знайти в людині людське. Його любов до людини з роками втрачає первісну споглядальність і стає дедалі активнішою. Чутливий до неправди, жорстокості, фальші, Грехем Грін постійно викриває облуду й брутальність у стосунках між людьми і народами, які панують у світі «жовтого диявола». Хоч його герої дуже часто й зневірюються у можливості перемоги над злом, в кращих книгах письменник закликає до благородства, доброти і людяності.

Творчість Грехема Гріна — складне явище. Вона розвивається не прямо, не по висхідній лінії. В ній чимало складних суперечностей, хитань, ба навіть ідейних і художніх зривів. Радянський читач далеко не у всьому може погодитись з автором «Тихого американця», він не може поділяти деякі важливі для Гріна думки і переконання. Письменник прожив уже велике життя, це зрілий митець, смаки і симпатії якого в основному сформувалися і погляди викристалізувалися. Важко сподіватися, що його світогляд може ще зазнати радикальних змін і він наблизиться до марксистських поглядів на життя. Але краще в творчості Гріна становить велику цінність і для нашого читацького загалу.

Не приймаючи буржуазної моралі, англійський письменник не бачить дійових форм і методів боротьби із світом визиску. Надзвичайно сильний і переконливий там, де викривається буржуазність у найрізноманітніших її проявах (від демагогічного політиканства до лицемірного святенництва, від влади грошей до мілітаристської істерії), він не спроможний протиставити руїнницьким силам капіталістичного світу реальні позитивні вартості, знайти людей, здатних на тривалу і мужню боротьбу за високі ідеали людства, за людину. Саме тому у його творах ми не знайдемо позитивних персонажів у звичному для радянського читача розумінні. Навіть в кращих з героїв його книжок часто переважають негативні риси.

І Скобі з роману «Суть справи», і Фаулер з «Тихого американця», і Браун з «Комедіантів» — все це люди неповноцінні, розчаровані або цинічні, пасивні спостерігачі подій, люди, що заплутались і не бачать виходу з життєвого лабіринту. Але вони не можуть і не хочуть пристосовуватися до навколишнього зла і бруду. У якісь важливі поворотні моменти життя те краще, що є в їхній душі, надає їм мужності і підіймає на благородний вчинок, в ім’я людської доброти і чесності.

Грехем Грін католик. Але він багато разів підкреслював, що він не католицький письменник, тобто віра не є суттю його художньої творчості, а справою його власного сумління, його приватною справою. Слід думати, що у вірі в християнські чесноти Грін знаходить для себе якусь душевну рівновагу. Що ж до ставлення письменника до церкви, священнослужителів, місіонерів, то в багатьох його книжках воно виявлено недвозначно. Грїн з гострою іронією викриває лицемірство скрізь І всюди, зокрема й святенництво церковників. Не випадково такі його книги, як «Суть справи» або «Тихий американець», були піддані Ватіканом нищівній критиці, а в деяких країнах заборонені церквою взагалі.

Згадані суперечності притаманні не тільки Грехему Гріну. Вони характерні для багатьох видатних письменників Заходу, які не можуть примиритися з безвихіддю капіталістичного світу, але ще не знають, як можна перебудувати його на засадах людяності, не можуть чи не хочуть зрозуміти комуністичного вчення, що дає людству справжню зброю для перетворення світу, відкриває перед ним реальні і світлі перспективи життя, гідного людини.

Грехем Грін давно й багато працює в галузі роману. Його творча діяльність почалась наприкінці 20-х років. Ще в школі, похмурому учбовому закладі, яким керував його батько, підліток Грехем зачитувався пригодницькими романами і книгами про далекі подорожі. Як він сам згадував: «Кожна з них була для дитини кристалом, через який вона, здавалося, може спостерігати течію життя». Вони становили щось яскраве, цікаве в сірих буднях школи, яку хлопець ненавидів. Саме тоді одна з цих книжок — «Міланська змія» англійської белетристки М. Боуен, за власним визнанням Гріна, допомогла йому визначити майбутній життєвий шлях, викликала бажання самому писати. По закінченні університету Грехем Грін справді розпочинає літературну діяльність. Він пише романи, нариси, оповідання, п’єси, виступає як публіцист.

Для всієї літературної діяльності Грехем а Гріна характерні певні особливості. По-перше, це еволюція його прози від романів, де автор переважно розробляє морально-етичні проблеми, цікавиться внутрішнім світом маленької людини, її духовними протиріччями і боріннями, до таких, де він ставить ще й серйозні політичні проблеми сучасного капіталістичного світу, поєднує питання моральні і суспільні. По-друге, протягом усьоір^вого письменницького життя Грін розробляє паралельно два літературних жанри — так званий психологічний детектив і серйозний соціально-психологічний роман. Межа, що розділяє ці два жанри, у Гріна досить невиразна. Його детективи лише умовно можна віднести слідом за самим письменником до «розважального читання». Вони лише зовні, напруженістю подій, гострим сюжетом, обов’язковим вбивством та іншими кримінальними злочинами, таємницями, переслідуванням і т. п., нагадують традиційні твори детективного жанру. Насправді ж і вбивства, і переслідування — лише поверхневий шар таких, наприклад, книжок, як «Найманий вбивця» (1936) або «Таємний агент» (1939).

І в цих творах, і в написаному під час другої світової війни «Відомстві страху» (1943) за характерними для детективу зовнішніми атрибутами уважний читач бачить типові для буржуазного світу проблеми. В «Найманому вбивці» письменник гостріо і зло змальовує постаті брудних політиканів Маркуса Стейна — торговця зброєю і його агента Чолмонделея. Вони наймають професіонального злочинця, вбивцю Ревена для того, щоб його руками знищити міністра соціаліста. Останній стоїть на заваді їхнім справам в одній із країн, куди вони продають зброю. А потім, коли вбивство сталося, видають самого Ревена поліції.

Цей роман був написаний ще в 30-х роках. Звичайно, вже й тоді явища, про які в ньому йдеться, були досить характерними для політичного життя країн капіталу, але в наші дні, коли метод політичного вбивства набрав такого поширення, наприклад, у Сполучених Штатах (країні, яка завжди так вихвалялася своєю толерантністю), твір Г. Гріна «Найманий вбивця» набув нової сили, про яку письменник, пишучи його, може, й не думав. Згадаймо, як розправились темні сили великого бізнесу, які й є справжніми вбивцями президента Джрна Кен- недї, його брата Роберта, керівника прогресивного негритянського руху, в СІ1ІА Мартіна Лютера Кінга, з пішаками-виконавцями своїх злочинних доручень — Лі Харві Освальдом, Рубі, Сірханом та іншими вбивцями, в руки яких було вкладено смертоносну зброю.

Пекучим проблемам часу велике місце відведено також в «Таємному агенті» та «Відомстві страху». У першому творі йдеться про боротьбу агентів іспанського республіканського уряду і франкістських терористів в Англії за вугілля, яке було конче потрібне обом сторонам в роки громадянської війни. Другий роман розповідає про німецько- фашистську «п’яту колону», яка підступно діяла в Англії під час другої світової війни. В обох творах багато розпливчастих абстрактно-гуманістичних ідей. В них немає чіткого вирішення поставлених автором проблем. Проте в них відчувається грізний подих часу і авторські симпатії безперечно на боці прогресивних сил. Грін відверто обвинувачує кривавих диктаторів Франко і Гітлера та. їх поплічників, суворо засуджує фашизм.

Уже в перших своїх творах, хоч би до якого жанру він їх відносив, письменник змальовує темний і жорстокий світ, сповнений страждань і злочинів. У ньому поневіряються люди, які знаходяться на самому суспільному дні, безмежно самотні, розгублені, піддані впливу руйнівних сил капіталістичної дійсності. Грін співчуває тим своїм героям, яких пихаті буржуа таврують як грішників і злочинців. Навіть у своєму падінні вони виявляються кращими, благороднішими, вищими за «добропорядних» власників. У душах цих суспільних відщепенців може спалахнути іскра людяності, вони здатні на доброту і сердечне тепло — якості, котрих даремно було б шукати в імперіалістичних політиків і ділків, міністрів і офіцерів розвідки, лицемірних священиків і пихатих багатіїв.

Однак у романах Гріна 20—30-х років світ і людина поставали у надто темних барвах. Найчастіше письменник приводив своїх героїв до трагічного кінця, і загибель цих нещасних людей зображувалась йк єдина форма порятунку від зла, жахливого, безглуздого, непереборного. Таке освітлення дійсності і розуміння її конфліктів обмежувало реалізм Гріна, давало підстави зараховувати його до письменників-декадентів. Лише поступово, складним шляхом часткового подолання суперечностей у власному світогляді Грін приходить до своїх найвизначніших книг поглибленої правди.

Колись він написав такі рядки: «У кожного письменника є момент кристалізації, ^коли ясно визначається його провідна тема, коли його внутрішній світ стає зрозумілим навіть для найменш чутливого читача». Можливо, що таким суттєвим моментом кристалізації, якимсь кроком до визначення провідних тем творчості письменника стала його подорож до Африки у 30-х роках. Принаймні одну, вельми важливу тему, антн- колоніалістську, ця подорож визначила дуже чітко.

Ще в юнацькі роки Грін мріяв про далекі мандрівки. Ставши письменником, він здійснив дуже багато подорожей, побував у різних частинах світу, у багатьох країнах. Кожна з таких подорожей лишила глибокий слід у свідомості художника, дала йому можливість із знанням дійсності, реалістично і правдиво писати про африканську республіку Ліберію і Південний В’єтнам, Кубу або Гаїті. Наслідком першої подорожі до Африки була цікава і важлива для творчості Гріна книга, своєрідний щоденник під назвою «Подорож без карти» (1936), в якій він розповідає про свій шлях через ліси Ліберії. Читаючи цю книгу, начебто бачиш очима спостережливого і сумлінного письменника, художника тверезого і поетичного, світ тубільного населення цієї єдиної на чорному континенті країни, яка в 30-х роках мала державну самостійність (всі інші були колоніями чи підмандатними територіями, де неподільно панували великі капіталістичні держави).

■ Вже з перших сторінок автор висловлює своє ставлення до несправедливості і жорстокості капіталістичної цивілізації: «Сьогодні наш світ якось особливо жадібний до будь-якої жорстокості. Чи не потяг до далекого минулого — те задоволення, з яким люди читають гангстерські романи й знайомляться з героями, що ухитрилися спростити свій духовний світ до рівня безмозкої істоти. Мені, звичайно, зовсім не хотілося б повернутися назад до цього рівня, та коли бачиш, яку біду, яку загрозу людському роду принесли століття посиленої праці мозку,— тягне зазирнути в минуле і встановити, де ж ми збилися зі шляху».

У злиденних селищах чорних тубільців Ліберії Грін зустрівся

з людьми, які живуть в майже незайманій первісній простоті. І саме там письменник знайшов найкращі, найсправжніші людські якості: «Я згадую, як вештався по селищу, прислухаючись до сміху і музики, що звучали біля невеличких, але яскравих багать, і думав: виявляється, моя подорож все ж таки себе виправдала, вона знову пробудила в мені віру у благородство людської натури. Ах, якби можна було скинути з себе все і повернутися до такої простоти, душевності, безпосередності почуттів, не спотвореної розумом, і розпочати все з самого початку...» Але письменник не ідеалізує побут тубільців, він бачить страшні хвороби, які зводять у могилу десятки й сотні людей, антисанітарію, темряву і забобони, невміння боротися з наступом дешевої, грубої західної цивілізації, яка розкладає первісну простоту і чесність, легко прищеплюючи африканцям свої огидні звичаї. Особливо вразливий письменник на соціальні контрасти, які існують і в цій республіці.

Згадуючи про те, що він бачив у колоніальних містах, наприклад,

у Дакарі чи Фрітауні, письменник переконується, що «все, що було

потворного у Фрітауні, належало Європі... Все, що тут було красивого, належало Африці...» Він бачить, що навіть ті з тубільців, які одержали сяку-таку освіту, вважаються в колоніях все одно людьми другого сорту. «Дехто з них носив мундир, посідав офіційну посаду, відвідував прийоми у губернаторському палаці, мав право голосу; і все-таки вони щохвилини усвідомлювали, що за ними з усмішкою і почуттям власної переваги слідкують безсердечні очі білої людини (ах, цей презирливий сміх у тебе за спиною)».

Справжні хазяї чорного континенту — це іноземні капіталісти, які живуть далеко від пекучого сонця та вологих хащ Африки і втішаються життям на мільйони, які здобувають для них місцеві жителі з багатих африканських надр. Ті білі, які виконують волю грошових магнатів, ненавидять чорне населення африканських країн, зневажливо ставляться до тубільців, не вірять їм, приписуючи неграм свої власні хиби і вади. Кожний з численних представників білої адміністрації, обманюючи і безжально експлуатуючи місцеве населення, мріє якомога швидше нажити великі гроші і повернутися додому до холодних коктейлів, крохмальних сорочок, затишку, комфорту.

Надзвичайно точними виявляються тепер спостереження Гріна над тим* як американські фірми здійснюють поступове економічне поневолення таких африканських країн, як Ліберія. Як вони витісняють уже дещо старомодні старі колоніалістські країни, як от Англія або Франція, і динамічно просуваються на африканському плацдармі. Як вони не лише приносять сюди свою передову техніку грабіжництва, але й насаджують свої форми «демократії» і політичної боротьби, використовуючи для цього навіть синів самої Африки, чиї предки колись були вивезені работорговцями. Тепер онуки рабів повернулися назад, розбещені американським способом життя. Яскраву постать такого африканця ново! формації змальовує Грін у розділі, присвяченому полковнику Дєвісу — авантюристу і злочинцю.

Звичайно, і серед білих Грін знаходить людей безкорисливих, насамперед лікарів, які, маючи для цього наймізерніші можливості, намагаються допомагати місцевому населенню боротися з жахливими епідеміями. Але таких подвижників одиниці. Та що вони можуть зробити, самотні донкіхоти в океані хвороб і злиднів! Серед національних політичних діячів Ліберії є щирі й віддані справі негритянського народу люди. Та їм дуже важко провести у життя якісь позитивні плани всупереч протидії демагогів і політиканів американської виучки.

Було б наївно закликати африканське населення відмовитись від прогресу, залишитись на тому примітивному рівні, на якому воно жило тисячоліттями. Хід історії невпинний. Грехем Грін не виступає проти прогресу взагалі. Він засуджує лише ті огидні форми «цивілізації», які несе з собою буржуазний прогрес, колоніалізм. Грін ще не може дати відповідь, як зберегти те прекрасне, не спотворене людяне, що живе в душі Африки, її оригінальну культуру, вироблені тисячоліттями трудові звички, рідну мову, але він гнівно і різко виступає проти колоніалізму, проти капіталістичного насильства.

Роздуми, які лягли в основу першої книги Гріна про Африку, як і певні риси особистості самот оповідача, допомагають нам ясніше зрозуміти, як прийшов письменник до однієї з найкращих своїх книг — роману «Тихий американець». Цей твір з кожним роком набуває більшої цінності. Справедливість думок, висловлених автором, влучність спостережень, ним зроблених, переконливо підтвердила в останні часи сама дійсність.

Для Грехема Гріна — ворога колоніалізму, який добре вивчив ще в Африці його нелюдське обличчя і підступні методи, було природним аацікавитись подіями, які відбувалися на землі В’єтнаму, де французькі колонізатори намагалися всіма засобами зберегти своє колоніальне панування. «Зовсім не випадково я вирушив у Індокитай. Я поїхав туди тому, що там точилася війна, і протягом чотирьох років жив там кожг ної зими, щоб бачити все своїми очима. З усього цього і виник роман»,— вказував Грін в одному інтерв’ю.

Роман «Тихий американець» розповідає про події, які відбувалися у В’єтнамі в той час, коли французькі колонізатори вже усвідомили свою неминучу поразку у війні проти народу, що бореться за свою свободу і незалежність. І все ж таки вони робили відчайдушні спроби знайти серед в’єтнамців сили, на які можна було б покластися, привертали на свій бік заможні європеїзовані верстви населення, національну буржуазію. Французька армія проводила жорстокі акції по приборканню місцевого населення, авіація бомбила мирні села. Але ні політичні інтриги, ні терор уже не могли врятувати справи колонізаторів.

За ходом подій у В’єтнамі з напруженою увагою стежив увесь світ. На різних міжнародних форумах Радянський Союз твердо і послідовно підтримував визвольну боротьбу народів Індокитайського півострова. В ці ж самі дні американські неоколонізатори гарячково шукали способів створення у В’єтнамі ситуацій для втручання у внутрішні справи країни. Вони вербували продажних політичних діячів місцевого походження, спираючись на яких СІЛА могли б надати офіціального і законного вигляду цьому втручанню, спритно зайняти місце французьких колонізаторів.

Ми знаємо, до чого призвела ця підступна політика американського колоніалізму. Тисячі знищених сіл і міст, зруйнованих домівок, спалені напалмом ліси, діти, що простягають руки до вбитих матерів, мертві тіла замучених катами патріотів, розстріляні, розірвані бомбами, знищені вогнем мирні жителі — ось страшій наслідки американської війни

на землі багатостраждального В’єтнаму. Увесь світ знає назву в’єтнамського села Сонгмі. Ця назва вписана тепер палаючими літерами поруч із назвами Хатині, Лідіце, Орадура та сотень інших місць, де жили і були вбиті німецькими фашистами мирні радянські, чеські, французькі діти, жінки, безпомічні старі. Ми дізналися про імена катів, що діяли у багатьох Сонгмі на в’єтнамській землі. Ми знаємо ці імена молодих американців, які нещодавно бавились іграшками, ходили до школи, їли приготовані мамою млинці із кленовим сиропом, а потім, діставши зброю, стріляли наосліп, не рахуючись ні з чим. Знищували усе живе в якомусь істеричному припадку ненависті, як божевільні автомати для вбивства.

«Тихий американець» Грехема Гріна допомагає нам у якійсь мірі зрозуміти внутрішню сутність молодого імперіаліста американського зразка. Образ одного з двох головних героїв роману Олдена Пайла, прізвисько якого не тільки дало назву романові, а й стало назвою прозивною, велика і безумовна вдача письменника. З незрівнянною силою реалістичного узагальнення авторові вдалося створити цю постать, живу і страшну своєю звичайністю, буденністю і, що головне, типовістю для американського способу життя і способу мислення.

Різні причини привели до Сайгона англійця Томаса Фаулера і амс- рикання Паила. Обидва, на перший погляд, не зв’язані з подіями у В’єтнамі безпосередньо і тісно. Фаулер — журналіст, кореспондент англійської газети, утік по суті до В’єтнаму, рятуючись від порожнечі свого життя, від сімейної драми, від усього, що оточувало його на батьківщині. Він зневірився в усіх життєвих вартостях, ніщо по-справжньому його не цікавить і не хвилює, до більшості людських почуттів і вчинків він ставиться з цинічною байдужістю або запереченням. Фаулер забувається лише, коли п’є. А п’є він багато. До того ж він ще й нарко-. ман. І ця страшна вада допомагає йому виключитись із набридлого ' життя, забути про свій біль. Здається, що перед нами цілком негативний герЬи. Може, лише те, що він здатний відчувати душевний біль, свідчить'про щось живе, що ховається в ньому під попелом розчарування. У людини по-справжньому байдужої душа не болить. їй нічого не треба забувати, вона цілком задоволена з себе.

Пайл — американський діяч у В’єтнамі з дещо туманно окресленою функцією, людина, прямо протилежна Фаулеру. Якщо Фаулер занедбав себе, не цікавиться своєю зовнішністю, навіть не прибирає свого житла, то Пайл — чистенький, акуратний, дружньо усміхнений — здається ви- прасованим не тільки зовні, а й внутрішньо. У нього є тверді «моральні принципи» й засади, є духовний наставник в особі американського журналіста й теоретика йорка Гардінга. Пайл не п’яниця, не розпусник. Покохавши в’єтнамську дівчину Фуонг, яку любить і Фаулер, він на відміну від останнього має щодо неї цілком серйозні наміри, мріє про одруження. Взагалі враження, яке справляє Пайл на більшість людей, цілком позитивне. Такий собі чесний, чистий, бадьорий, діловий і правильний молодик. Але поступово, як це буває у Гріна, розкручуються напружені сюжетні лінії, розкриваються таємниці і приховані справи, стає зрозумілою справжня суть Пайла і Фаулера.

Фаулер — людина із хворим сумлінням. Він дуже вразливий, і його цинізм та байдужість — це захисна маска, яка прикриває обличчя, спотворене стражданням.

В «Подорожі без карти» є короткий епізод. Коли маленька група пройшла свій важкий маршрут по африканських лісах і письменник розплатився з чорними носіями, до яких встиг прирости душею, він попередив їх, щоб вони швидше поверталися у рідні хащі від спокус цивілізації. Зачаровані новими враженнями, вони його не послухали. Лежачи па ліжку в готелі, письменник чує голоси двох чоловіків з його групи. Не

звиклі до міцного віскі, вони сп’яніли, і їх забирають поліцаї. Грін знає) що хороших і наївних хлопців тепер наб’ють і заберуть у них важко зароблені гроші. Він лежить у темряві, стривожений і безсилий. І не втручається. Не втручається, бо це було тоді в якійсь мірі його життєвим кредо — «не втручатися». У Фаулера те ж саме життєве кредо, він сторонній в житті, чужий. Та далі події в романі розгортаються так, що Фаулер усвідомлює хибність, неможливість своєї позиції невтручання і починає діяти. Дві причини сприяють прозрінню англійця. Це його симпатія до в’єтнамців, розуміння справедливості їх боротьби за право бути хазяями своєї землі, мирно жити, працювати, ростити дітей, і викриття страшної діяльності «тихого американця», побожного і «доброго» Пайла, секретного агента американської місії у Сайгоні, що має в своїх руках великі гроші для підкупу, для наймання вбивць і терористів, організації проамериканської «третьої сили».

Є в романі сцена, яку не можна забути, це сцена після вибуху бомби на вулиці: «Жінка сиділа на землі, поклавши собі на коліна те, що лишилося від її немовляти: душевна делікатність примусила її прикрити дитину солом’яним селянським брилем...» Пайл організує терористичні акти, вибухи пластикових бомб серед мирного населення, щоб потім звинуватити в цих насильницьких діях комуністів, ліві сили, тих, хто бореться за незалежність. Це потрібно його хазяям, щоб спровокувати людей на виступи проти комуністів, підірвати національну єдність, загострити ворожнечу між різними угрупуваннями в’єтнамців. І найстрашніше в Пайлі те, що він вважає свою криваву діяльність благородною місією в ім’я демократії і прогресу, а себе — людиною, яка несе відповідальність за устрій світу, «розумний», тобто американський. Згадуючи про трупи загиблих на площі від пластикових бомб, Пайл спокійно промовляє: «Вони (тобто жертви) неминучі: шкода, звичайно) та не завжди можна влучити у ціль. Так чи інакше, вони загинули за справедливу справу». Чистенький Пайл здригається, побачивши криваві плями на своїх черевиках, і єдине, що йому спадає на думку,— це необхідність дати їх вичистити перед прийомом у посланника. Він не відчуває докорів сумління, не відчуває себе винним. Такого, як він, не можна навчити людяності, його можна тільки знищити, як отруйну, небезпечну для людського життя змію.

Роман «Тихий американець» побудований за законами жанру кримінального твору. Він починається з того, що Фаулера викликають до слідчого, який веде справу про вбивство американця Олдена Пайла. І лише поступово ми дізнаємося, хто вбив Пайла, хто помстився за всі жертви,\які приніс на землю В’єтнаму «тихий американець». Його вбили партизани, вбили в’єтнамські патріоти. Але не тільки вони, їм допоміг Фаулер. Це він навів їх на слід таємного агента «третьої сили», що підступно діяла проти в’єтнамського народу. Фаулеру не просто було зважитись на це. Пайл колись врятував йому життя. Він був його суперником у коханні до Фуонг. Хоч би якими цинічними здавалися слова англійського журналіста, він людина честі і ніколи не пішов би на вбивство Пайла заради своїх приватних інтересів, через образу своєї особи тощо. Важливо, що Фаулер зрозумів — треба діяти, не можна, бачачи нещасну жінку з вбитим немовлям або безногий обрубок тіла, який недавно був живою людиною, спокійно пройти мимо. Не можна сказати собі: це вєтнамські справи, вони мене, англійця, не обходять. Людські справи обходять кожну людину. До такого висновку приходить Фаулер, коли вирішує допомогти в’єтнамським патріотам. Звичайно, Грін не був би Гріном, якби після цього вчинку він у докорінний спосіб змінив би поведінку і характер Фаулера. І після вбивства Пайла Фаулер лишається людиною втомленою, розчарованою, самотньою. Але в момент піднесення духовних сил, коли заговорила його совість, він діяв, і діяв на