Розділ другий 3 page

4

— Я повернувся,— сказав він Беатрісі.— Не звалився під стіл, а здобув перемогу! Сконав собака. Розділ четвертий

1

Капітан Сегура сказав:

— Я дуже радий, що ви самі. В домі нікого нема? — Ані душі. — Сподіваюся, ви не заперечуєте? Я поставив біля дверей двох поліцейських, щоб нам ніхто не завадив. — Я арештований? — Та ні, що ви! — Міллі з Беатрісою пішли в кіно. Вони здивуються, коли їх не пустять додому. — Я ненадовго. У мене до вас дві справи. Перша — важлива, а друга — така собі, звичайна формальність. Почнем з важливої? — Авжеж, прошу. — Містере Уормолд, я хочу просити руки вашої доньки. — Для цього й потрібні оті поліцаї біля дверей? — Краще, щоб нам не заважали. — А ви вже говорили з Міллі? — Навіть не мріяв про це, не поговоривши спершу з вами. — Виходить, навіть тутешні закони вимагають моєї згоди на шлюб? — Цього вимагає не закон, а звичайна ввічливість. Можна закурити? — Прошу. Скажіть, а цей портсигар і справді з людської шкіри? Капітан Сегура засміявся.

— О Міллі, Міллі. Яка пустунка! — І ухильно додав: — Невже ви справді в це вірите, містере Уормолд? Можливо, він не хотів брехати у вічі, бо був добрий католик.

— Вона ще надто молода виходити заміж, капітане Сегура. — Для нашої країни — зовсім ні. — Я певен, що вона й не думає про заміжжя. — Але ви можете вплинути на неї, містере Уормолд. — Вас звуть Кривавим Стерв’ятником, правда ж? — На Кубі це щось на зразок комплімента. — Але становище у вас непевне. Здається, ви маєте чимало ворогів. — Я відклав цілком досить, щоб забезпечити свою вдову. З цього погляду в мене значно певніше становище, ніж у вас. Ваша крамниця не дає вам великого зиску, до того ж її можуть щохвилини закрити. — Закрити? — Я певен, що ви самі нічим поганим не займаєтесь, але навколо вас весь час кояться дивні речі. Якщо вам доведеться залишити Кубу, чи не слід було б спершу надійно влаштувати Міллі? — Які це дивні речі, капітане Сегура? — Автомобільна катастрофа — хоч би як там вона сталася... Замах на бідолашного інженера Сіфуентеса, друга міністра внутрішніх справ... Скарга професора Санчеса, що ви вдерлися до нього в дім, та ще й погрожували. Ходять навіть чутки, що ви отруїли собаку. — Я отруїв собаку? — Це, звичайно, дурниці, але метрдотель «Насьйоналя» каже, ніби ви дали його таксі отруєне віскі. Навіщо було взагалі давати собаці віскі? Я цього ніяк не можу збагнути. І він теж. Може, тому* що такса була німецька?.. Скажіть же що-небудь, містере Уормолд. — Я вже не знаю, що й казати. — Він дуже побивався, бідолаха. Якби не це, я вигнав би його геть, щоб не плескав дурниць. Він каже, що ви навіть зайшли до кухні помилуватись своїм діянням. Це зовсім на вас не схоже, містере Уормолд. Я завжди мав вас за гуманну людину... Скажіть же нарешті, що все це вигадки... — Собаку й справді отруєно. Причому з моєї склянки. Але те віскі призначалося для мене, а не для собаки. — Кому б це знадобилося вас отруїти, містере Уормолд? — Не знаю. — Обидві версії однаково дивні й суперечливі. А може, ніякої отрути взагалі не було і собака здох сам по собі? Кажуть, він був дуже старий. Але ви не можете не визнати, містере Уормолд, що навколо вас весь час трапляю ться якісь дивні пригоди. Може, ви, як те невинне дитинча з англійської казки, щоразу підбиваєте на пустощі домовика? — Цілком можливо. А ви знайомі з тутешніми домовиками? — З багатьма. По-моєму, час уже витурити їх звідси. Я готую доповідну записку президентові. — А про мене там згадується? — В цьому нема потреби. Я хочу сказати вам, містере Уормолд, що в мене цілком досить грошей, аби забезпечити Міллі на той випадок, коли зі мною що-небудь станеться. А спалахне революція — ми дуже гарно проживемо на них і в Майямі. — Навіщо ви все це мені розказуєте? Я ж не питаю про ваше фінансове становище. — Такий-бо звичай, містере Уормолд. Тепер щодо здоров’я. Воно в мене чудове. Можу показати довідки. І діти будуть. Це вже не раз доведено. — Он як? — Авжеж, ваша донька може бути цілком спокійна. Дітей я теж матеріально забезпечу. Моя теперішня коханка нічим мене не зв’язує. Я знаю, що протестанти досить цнотливі щодо цього. — Я, власне кажучи, зовсім не протестант. — А ваша донька, на моє щастя, католичка. Запевняю вас, це буде зразковий шлюб, містере Уормолд! — їй же тільки сімнадцять років! — Це найкращій вік, щоб родити, містере Уормолд. Отже, ви дозволяєте мені поговорити з нею? — А вам неодмінно потрібний мій дозвіл? — Так буде краще. — Ну, а якщо я скажу «ні»... — Я постараюся вас переконати. — Колись ви казали, що я не належу до тих, кого можна катувати. Капітан Сегура лагідно поплескав його по плечу.

— У вас такий самий гумор, як і в Міллі. Але будемо говорити серйозно: адже ваш дозвіл на проживання в Гавані завжди можна скасувати. — Ви, здається, людина рішуча. Гаразд. Можете з нею поговорити. Для цього у вас буде не одна нагода, коли проводжатимете її із школи. Але майте на увазі: Міллі дівчина серйозна. По-моєму, всі ваші сподівання марні. — Тоді доведеться звернутися по допомогу до вас як до батька. — Ви дуже старомодні, капитане Сегура. Батьки тепер не в пошані... Ви казали, що маєте до мене якусь важливу справу? Капітан Сегура докірливо сказав:

— А це хіба не важливо? Друга справа — то пуста формальність. Чи не під’їхали б ви зі мною до «Диво- бару»? — Навіщо? — Один поліційний казус. Вам нічого турбуватись. Я прошу зробити мені невеличку послугу, оце і все. Вони поїхали в червоному спортивному авто капітана Сегури в супроводі двох поліцейських мотоциклістів — спереду і ззаду. Здавалося, всі чистильники міста збіглися на вулицю Вірдудес. Обабіч дверей «Диво-бару» стояли поліцейські. Сонце палило нещадно.

Мотоциклісти позіскакували з машин і заходилися розганяти чистильників. З бару вискочили ще кілька поліцейських і взяли під охорону капітана Сегуру. Уормолд пішов за ним. Як завжди в цю пору дня, віконниці злегка порипували від легкого вітерця з моря. Бармен стояв не на своєму місці, а перед стойкою. Вигляд у нього був дуже зляканий. З розбитих пляшок за стойкою капало. На підлозі лежало чиєсь тіло, яке заступали постаті поліцейських; видно було тільки черевики — грубі, безліч разів лагоджені черевики небагатого старого.

— Пуста формальність,— сказав капітан Сегура.— Треба засвідчити особу померлого. Лиця Уормолдові не треба було й показувати, але поліцейські розступилися перед ним, щоб він зміг побачити доктора Гассельбахера.

— Це доктор Гассельбахер,— сказав він.— Ви знаєте його не гірше за мене. — В таких справах треба дотримуватись усіх формальностей,— пояснив Сегура.— Засвідчення особи сторонньою людиною. — Хто це вчинив? — Невідомо,— сказав Сегура.— Вам треба випити віскі. Гей, бармене! — Ні, дайте мені «дайкірі». Я, коли був з ним, завжди пив «дайкірі». — Хтось вдерся сюди з пістолетом. Спершу двічі схибив. Ми, звичайно, напишемо, що це підступи повстанців з Орі- енте. Це добре вплине на закордон. А може, то й справді були повстанці. З підлоги на них байдужно дивилося мертве обличчя. Воно було таке спокійне, що до нього не пасували звичайні міри спокою чи страждання. Здавалося, з людиною, якій належало це обличчя, ніколи нічого не траплялося,— навряд чи вона взагалі колись була жива.

— Коли ховатимете його, покладіть на труну каску. — Яку каску? — В його кімнаті ви знайдете уланську форму. Він був сентиментальна людина. — Дивна річ: доктор Гассельбахер пережив дві світових війни, дочекався так званого миру і вмер тією ж смертю, якою міг би вмерти і на Соммі. — Ви добре знаєте, що повстанці до цього не причетні,— сказав Уормолд. — Таке пояснення для нас вигідніше. — Знову шукаєте домовика? — А ви даремно винуватите в усьому себе. — Він застерігав мене, щоб я не ходив на той бенкет. Картер чув це і всі чули — от вони і вбили його. — Хто це «вони»? — Ви ж маєте список. — Картера в ньому нема. — Тоді спитайте метрдотеля. Адже його можна катувати. Я не стану заперечувати. — Він німець і має впливових друзів. Навіщо б йому знадобилося труїти вас? — Тому, що вони вважають мене за небезпечного. Мене! Нічогісінько вони не знають, Налийте ще «дайкірі». Я за- вжди пив по дві чарки, перше ніж повернутися до крамниці. Ви покажете мені свій список, Сегуро?

— Тестеві покажу — йому можна довіряти. Хай собі друкують статистики довжелезні звіти про кількість населення того чи іншого міста, а для кожного, хто в ньому живе, місто складається всього-на-всього з декількох вулиць, декількох будинків, декількох друзів. Заберіть їх — і місто зникне, і в пам’яті лишиться тільки невиразна болісна згадка, наче глухий біль на місці відрізаної ноги. «Мабуть, час уже,— подумав Уормолд,— зібрати речі й розпрощатися з руїнами Гавани».

— А ви знаєте,— сказав капітан Сегура,— це тільки підтверджує мої побоювання. На його місці могли б опинитись

1 ви. Треба оберегти Міллі від таких випадків.

— Ваша правда,— мовив Уормолд.— Доведеться мені про це подбати.

2

Коли він повернувся до крамниці, поліцейських уже не було. Лопес теж десь зник. Чути було, як Руді вовтузився біля своїх апаратів, а в кімнаті лунав тріск атмосферних розрядів. Уормолд важко сів на ліжко. Три смерті підряд: невідомий на ймення Рауль, чорна такса на прізвисько Макс і старий лікар на прізвище Гассельбахер. Винуватцем їх смерті був він... і Картер. Щоправда, Картер не зазіхав на життя Рауля й собаки, та Гассельбахерову долю вирішив саме він. То була помста: смерть за життя — нове тлумачення закону Мойсея. У сусідній кімнаті Міллі розмовляла з Беатрісою. І хоча двері були прочинені, Уормолд не міг до пуття розібрати, про що т^м ішлося. Він стояв на кордоні загадкової, незвіданої країни, що зветься Насильство, в руках у нього паспорт: «Професія — шпигун», «Особливі прикмети — самотність», «Мета приїзду — вбивство». Не треба ніякої візи. Документи у нього надійні.

А по цей бік кордону чулися звуки знайомої мови.

Голос Беатріси сказав:

— Ні, темний колір не раджу. Для вас це зарано. У відповідь почувся голос Міллі:

— Треба, щоб в останньому семестрі нам завели уроки з косметики. Уявляю собі, як би нас учила сестра Агнеса: «Одну краплиночку «Nuit cTAmour» ¹ за вушко...» — Спробуйте ясно-червоний... Ні, ні, не розмазуйте по куточках рота. Ось дайте я покажу. Уормолд подумав: «Я не маю ні миш'яку, ні діаністого калію. Та й випити з ним навряд чи буде нагода. Треба було силоміць залляти йому в пельку оте віскі. Легше сказати, ніж зробити,— де ж не Шекспірова трагедія, та навіть і там потрібна отруєна шпага».

— Ну от. Тепер розумієте? — А рум’яна? — Вони вам не потрібні. — Які у вас парфуми, Беатрісо? — «Sous Le Vent» К «Гассельбахера вони застрелили, але в мене немає пістолета,— подумав Уормолд.— Нашій конторі, окрім целулоїдних прокладок, сейфа та електричного чайника, неодмінно слід було б мати зброю». Він ніколи в житті не тримав у руках пістолета, та це не здавалось йому перешкодою. Треба тільки підійти якнайближче до Картера — ну хоча б як до оцих дверей, за якими чуються голоси.

— Підемо до крамниці разом. Думаю, вам сподобаються «Indiscret ⁴⁹. Це Ланвен. — Назва щось не дуже палка. — Ви ще зовсім молода. Навіщо вам ота купована палкість? — Треба ж підохотити мужчину,— заявила Міллі. — Вам досить лише глянути на нього. — Отак? Уормолд почув веселий сміх Беатріси і з подивом зиркнув на двері. В думках він зайшов дуже далеко, навіть забув, що він іще тут, по цей бік кордону.

— Ні, так буде занадто,— мовила Беатріса. — Погляд був надто млосний? — Ні, надто палкий. — А ви нудьгуєте без чоловіка? — раптом спитала Міллі. — Вас цікавить, чи нудьгую я без Пітера? Ні, не нудьгую. — А коли він помре, ви знову вийдете заміж? — Ну, навряд чи я так довго чекатиму. Йому ж тільки сорок. — Ай правда. Ви ж цілком вільно можете ще раз побратися — аби тільки ви самі вважали це за справжній шлюб. — Авжеж. — А от мені доведеться одружитися раз і назавжди. Це жахливо. — Більшість із нас, виходячи заміж, думає, що це раз і назавжди. — А мені краще б стати коханкою. — Навряд щоб це сподобалося вашому татові. — А чому б і ні? Якби він оженився вдруге, то й сам попав би в таке становище. І вона доводилась би йому не справжньою жінкою, а коханкою, хіба не так? Він хотів усе життя бути з мамою. Я знаю. Він сам мені казав. То був справжній шлюб. Навіть добрий поганин не може розірвати такий шлюб. — Так само я думала й про Пітера. Міллі, голубонько, не дозволяйте їм зробити вас жорстокою. — Кому це «їм»? — Черницям. — А-а... Вони зі мною про це не розмовляють. Ніколи. «Зрештою, можна вбити і ножем. Але тоді доведеться

підійти до Картера зовсім близько, а це мені навряд чи вдасться».

Міллі спитала:

— Ви любите мого татка? Він подумав: «Колись я вернуся й позалагоджую ці справи. А зараз у мене важливіше завдання: треба винайти спосіб убити людину. Мабуть, і на це існують якісь інструкції. Трактати про те, як брати ворога голими руками». Він глянув на свої руки, але вони не будили довіри.

Беатріса сказала:

— А чому ви про це питаєте? — Я бачила, як ви на нього дивилися. — Коли? — Коли він повернувся з того бенкету. А може, вам просто було приємно, що він виголосив промову? — Еге ж. — Негарно так,— докорила Міллі.— Не можна вам його любити. Уормолд сказав собі: «Якщо я здолаю його вбити, то зроблю це з чистим сумлінням. Я вб’ю Його, аби довести, що не можна вбивати безкарно. Я вб’ю його не з любові до батьківщини, не в ім’я капіталізму, комунізму чи соціал-демократії і не задля процвітання держави. Кому від нього користь, від того процвітання?.. Я вб’ю його за те, що він убив Гассельбахера. Кривава помста завжди була вагомішим приводом для вбивства, аніж патріотизм або розбіжність політичних поглядів. Коли вже я люблю або ненавиджу, то дозвольте мені любити або ненавидіти, як я сам того бажаю. Я не хочу бути п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять у чиїйсь там глобальній війні».

— А чому це мені не можна його любити? — Він же одружений. — Міллі, люба моя дитино! Стережіться забобонів. Якщо є бог, то не він вигадав їх. — Отже, ви любите його? — Я цього не сказала. «Ні, єдиний спосіб — застрелити. Та де взяти пістолет?»

Хтось зайшов у двері; Уормолд навіть не підвів голови. В сусідній кімнаті знову завищав приймач Руді. Голос Міллі промовив:

— А ми й не чули, як ти повернувся. Уормолд сказав:

— Я хочу в тебе чогось попрохати, Міллі. — Ти підслуховував? Він почув голос Беатріси:

— Що сталося? Щось не гаразд? — Нещасливий випадок... Так, нещасливий випадок. — З ким? — З доктором Гассельбахером. — Щось серйозне? — Так. — Ти боїшся сказати правду? — спитала Міллі. — Так, боюся. — Бідний доктор Гассельбахер! — Еге ж. — Я попрошу пастора відправити по месі за всі роки нашого з ним знайомства. Уормолд зрозумів, що не було ніякої потреби дотримуватись обережності, сповіщаючи Міллі про докторову смерть. Адже з її погляду смерть — це щастя. Коли віриш у рай, помста не потрібна. Та він не мав тієї віри. Милосердя і всепрощення християн — навряд чи такі вже великі чесноти. Надто легко вони даються.

— Приходив капітан Сегура,— сказав Уормолд.— Він просить твоєї руки. — Він же старий! Більше ніколи не сяду до нього в машину. — Зроби це ще раз — задля мене. Скажеш, що я хочу бачити його. — Нащо? — Хочу зіграти з ним у шашки. Завтра о десятій. Вам з Беатрісою треба кудись піти, щоб нам не заважати. — А він не буде до мене чіплятися? — Ні. Скажи, хай прийде, мені треба з ним поговорити. І хай принесе свій список. Він знає який. — А потім?.. — Потім ми поїдемо додому. В Англію. Лишившись удвох з Беатрісою, він сказав:

— Ну от. Нашій конторі кінець. — Що ви маєте на увазі? — Можливо, нам пощастить піти на дно з честю — якщо я добуду список таємних агентів на Кубі. — Включаючи й нас? — О ні. Ми ж з вами нічого не діяли. — Не розумію. — У мене не було агентів, Беатрісо. Жодного. Даремно вони вбили Гассельбахера. В горах Орієнте нема ніяких військових споруд. Як це було схоже на Беатрісу: вона навіть не здивувалася. Те, що він повідомив, було для неї лише фактом, який слід зареєструвати. Оцінку цьому фактові нехай дає головне управління у Лондоні. ₍

Уормолд додав:

— Звичайно, ваш обов’язок — негайно доповісти про все Лондону, та я просив би вас зачекати до післязавтра. Можливо, ми дамо їм цінні відомості. — Якщо тільки ви будете живі. — Я неодмінно буду живий. — Що ви замишляєте? — У Сегури є список усіх іноземних агентів. — Ні, ви маєте на оці щось інше. Та коли вас уб’-' ють...— У голосі її почувся гнів.— А втім, (Іе тогЬт..Л — Коли зі мною що-небудь станеться, я не хотів би, щоб ви дізналися з отих брехливих карток, який я був ^ шахрай.

— Рауль?.. Адже він мав існувати! — Бідолаха. Ото, мабуть, дивувався, що це з ним діється. Надумав трохи покататись, як завжди. Мабуть, і хильнув трохи — теж як завжди... Гадаю, саме так воно й було. — Але ж він існував!... — Треба ж було назвати якесь ім’я. Я навіть забув, чому його взяв.

— А креслення? — Я сам зробив їх з «Атомного котла». Ну, а тепер годі розважатися. Можете записати моє зізнання, а я підпишу. Добре, хоч Тереса не потерпіла. Беатріса почала сміятися. Вона обхопила голову руками і сміялася, сміялася. Нарешті сказала:

— Ох, і люблю ж я вас! — Усе те, мабуть, здається вам чистісіньким безглуздям. — Безглузді оті людці в Лондоні. І Генрі Готорн. Повірте, що я б ніколи не покинула Пітера, якби він хоч раз пошив у дурні своє ЮНЕСКО. Та ЮНЕСКО було для нього святинею. Конференції діячів культури теж були святинею. І він ніколи не сміявся... Дайте-но мені вашу хусточку. — Ви плачете? — Ні, я сміюся. Оті ваші креслення... — На^ одному з них — пульверизатор, а на другому — двобічний всмоктувач. Я ніколи не сподівався, що експерти нічого не запідозрять. — Експерти їх і не бачили. Ви забуваєте, що це таємна розвідка. Ми повинні зберігати свої секрети. Хіба можна дозволити, щоб такі документи потрапили до рук справжніх знавців? Любий... — Ви сказали «любий»? — Це я просто так... Ви пам’ятаєте «Тропікану» й оту пісню, що співав артист? Я тоді ще не знала, що ви мій начальник, а я ваша секретарка; ви були для мене просто симпатична людина з гарною донечкою, і коли я зрозуміла, що ви накоїте відчайдушних дурниць з отією пляшкою шампанського... А мені остогидла розважливість. — Навряд чи можна вважати мене за нерозважливого. — «А з мене сміються і твердять весь час, що я, мов той пень, дурний». — Якби я був нерозважливий, то не продавав би пилососів. — А я їм на зло: «Мовчіть, навісні! Бо звісно, що ніч — це день». — Невже ви так само, як і я, не знаєте, що таке відданість? — Ну, ви людина віддана. — Кому? — Міллі. Я зневажаю людей, які віддані тільки тим, хто їм платить, різним установам... Не думаю навіть, щоб моя країна заслуговувала на це. Адже в душі у нас багато різних країн, а от людина в серці лише одна. Хіба світ пішов би шкереберть, так, як тепер, коли б люди були віддані тільки своїм коханим, а не всяким там країнам? Уормолд сказав:

— Боюся, що в мене відберуть паспорт. — Хай тільки спробують! — А втім,— зауважив він,— роботу ми з вами однаково втратили. — Заходьте, капітане Сегура. Розділ п'ятий

2

У «Севіл-Білтморі» він підійшов до внутрішнього теле-. фону і подзвонив Картерові. Очевидно, нерви у Картера були міцніші, ніж у нього. Картер провалив свою місію на Кубі, однак не від’їжджав, а залишався—чи то в ролі мисливця, чи, може, в ролі підсадної качки.

— Добрий вечір, Картере. — А, Уормолд... Здрастуйте.— У Картеровому голосі бринів холодок ображеної гідності. — Я хочу вибачитись перед вами, Картере. Ота безглузда історія з віскі... Певне, я був добряче п’яний. Я й зараз трохи той... Не люблю, знаєте, вибачатись. — Гаразд, Уормолде. Ідіть спати. — Ще й сміявся з вашого заїкання... Порядна людина так не робить. Він раптом помітив, що наслідує Готорна. Мабуть, блюзнірство — професійна хвороба.

— А я й не зрозумів, куди ви х-хилите. — Я скоро... скоро збагнув, що неправий. Ви були зовсім не причетні. Отой клятий метрдотель сам отруїв свого собаку. Пес був, звичайно, старий, але навіщо ж давати отруєну їжу — єй інші способи. — Так от у чім справа! Дякую, що подзвонили, але зараз уже пізно, і я х-хочу спати. — Найкращий друг людини... — Про що ви г-говорите? Не розумію. — Цезар, друг короля... а ще був грубошерстий... той, що пішов на дно. До самої смерті був біля хазяїна. — Ви п’яні, Уормолде. Неважко удавати з себе п’яного, коли ти справді випив... Скільки ж це він випив?.. П’яному вірять — in vino veritas ¹. П’яного і вбити легше. Цей Картер буде дурнем, коли не скористається з нагоди.

Уормолд сказав:

— А мені якраз охота трохи погуляти... по отих місцях. — /По який місцях? —' Та по тих, що ви хотіли побачити в Гавані.

— Зараз уже пізно. — Що ви, найкращий час.— Він відчув Картерове вагання навіть по телефону і сказав: — Візьміть з собою пістолет.— Якось незручно вбивати неозброєного вбивцю, хоч Картер і так навряд чи вийде неозброєний. — Пістолет? Навіщо? — В таких місцях усяке трапляється. — А чом би вам не взяти свій? — У мене нема. — У мене теж. Уормолдові здалося, ніби в трубці щось клацнуло: може, то Картер звів курок. «Трапила коса на камінь»,— подумав він і усміхнувся. Та усмішка так само шкідлива в хвилину ненависті, як і в хвилину любові. Йому довелося нагадати собі мертвий погляд Гассельбахера на підлозі бару. Вони не дали бідоласі жодного шансу на порятунок, а він дає їх Картерові більше, ніж треба. Тепер він почав шкодувати, що забагато випив.