Розділ третій 4 page

— Відвеземо цю дівчину до мене додому, і ви мене там почекаєте. Вони виїхали на набережну.

— Повертайте ліворуч,— звеліла Беатріса. — Я ж везу вас до себе додому. — Краще всім бути разом. ■— Але ж Міллі...

•— Сподіваюся, ви не збираєтесь і її вплутувати? Уормолд знехотя повернув ліворуч.

<— Куди тепер?

«— У Ведадо,— сказала Беатріса.

З

Хмарочоси нового міста виблискували у тьмяному світлі місяця, наче крижини. В темному небі горіли величезні літери «Г.Г.», що нагадували монограму на кишеньці піжами Готорна, одначе то була не королівська монограма, а всього лише реклама капелюхів Гілтона. Вітер раз у раз шарпав машину, морські бризки розпливались на бічному склі. Задушлива ніч мала солоний присмак.

Уормолд повернув машину вбік. Дівчина сказала:

— Насе (Іетазіасіо саіог ¹. — Що вона тепер каже? -— їй душно.

— Вередливе дівчисько,— мовила Беатріса.— Може, спустити вікно? — А що, як вона закричить? — Я дам їй ляпаса. Вони їхали вздовж нового кварталу Ведадо, повз сліпучо-білі особняки багатіїв; чим багатший господар, тим менше поверхів. Лише мільйонер міг дозволити собі збудувати одноповерховий котедж на ділянці, де міг би стояти хмарочос. Уормолд спустив вікно, і в машину полинули пахощі квітів. Беатріса звеліла спинитися біля хвіртки у високій білій стіні.

— В патіо світиться,— сказала вона.— Здається, все гаразд. Ви йдіть, а я постережу це голе тіло. — Цей професор розкішно живе. — Та, мабуть, не дуже розкішно, коли бере у вас гроші, згідно з вашими звітами. — Почекайте мене кілька хвилин,— попросив Уормолд.— Не їдьте без мене. — За кого ви мене маєте? Ідіть хутчій. Поки що їм пощастило вибити з гри лиш одного з наших, коли не вважати невдалого замаху на Сіфуентеса. Він штовхнув гратчасту чавунну хвіртку. Вона була не замкнена. Безглузде становище! Як він пояснить свій візит? «Ви мій агент, хоча й самі про це не знаєте. Вам загрожує небезпека. Ви мусите сховатися» йому ж навіть невідомо, яких він наук професор, той Санчес.

Вузенький прохід між двома пальмами вів до другої хвіртки — в патіо; там горіло світло. Тихенько награвав патефон, і дві високі постаті мовчки кружляли під музику, притиснувшись одна до одної. Поки він шкутильгав по доріжці, в патіо задзеленчав дзвінок. Постаті спинились, і одна з них рушила йому назустріч.

— Хто там? — Ви професор Санчес? — Так. Вони увійшли в смугу світла. Професор був у білому смокінгу, волосся в нього теж було біле, а на виголеному вранці підборідді виразно проступала біла щетина; в руці він тримав револьвер, націлений просто на Уормолда. За його спиною Уормолд побачив дуже молоду й дуже гарну жінку. Вона нахилилась і зупинила патефон.

— Пробачте, що я так пізно...— промимрив Уормолд. Він не знав, з чого почати, до того ж його непокоїв револьвер. Професорам не належить мати при собі вогнепальну зброю.

— Даруйте, але я щось не пригадую вашого обличчя,— ввічливо заговорив професор, тримаючи револьвер проти Уормолдового живота. — Це й не дивно. Втім, може, у вас є пилосос? — Пилосос? Певне, е. А що? Про це має знати моя дружина. Молода жінка вийшла з патіо і стала поряд. Вона була боса. Зневажені туфлі стояли біля патефона, мов дві мишоловки.

— Чого йому треба? — спитала вона сердито. — Пробачте, що я потурбував вас, сеньйоро Санчео* — Скажи йому, що я ніяка не сеньйора Санчес. — Він каже, що має якесь відношення до пилососів,— мовив професор.— Як ти гадаєш, Марія перед від’їздом не могла... — А чому він припхався сюди серед ночі? — Прошу пробачити,— зніяковіло мовив професор,— але час для візиту й справді досить незвичайний.— Він трохи одвів револьвер.— Уночі, знаєте, не чекаєш гостей... — Однак ви їх, здається, чекали. — Ну, це... Обережність ніколи не завадить. У мене, знаєте, кілька Ренуарових картин. — Потрібні йому твої картини! Його підіслала Марія. Адже шпигун, хіба не правда? — накинулась вона на Уормолда, ■— Та воно, бачите... якоюсь мірою так.

Молода жінка застогнала й почала плескати руками по своїх струнких стегнах. її браслети дзвеніли, виблискуючи в напівтемряві.

— Заспокойся, любцю, не треба! Я певен: зараз усе з’ясується. — Вона заздрить нашому щастю,— правила своєї жінка.— Спершу підіслала кардинала, а тепер оцього... Ви піп? — раптом спитала вона. — Любцю, ну який же він піп? Глянь на його костюм. — Хоч ти й професор прикладної педагогіки,— сказала жінка,— але тебе може обдурити хто завгодно. Адже ви піп? — знову спитала вона в Уормолда. — Ні. — Хто ж ви такий? — Я, власне кажучи, продаю пилососи. — Ви ж сказали, що ви шпигун. — Ну, це так... але тільки в певному розумінні. — Чого ви сюди прийшли? — Попередити про небезпеку. Молода жінка завила, мов та відьма.

— От бачиш! — обернулася до професора.— Тепер вона нам погрожує! Спершу кардинал, а тоді... — Кардинал лише виконував свій обов’язок. Зрештою, він же Маріїн кузен. — Ти боїшся його! Ти хочеш мене кинути! — Любцю, ти ж знаєш, що це не так...— сказав професор і спитав Уормолда: —Де зараз Марія? — Не знаю. — Коли ви бачили її востаннє? — Та я ніколи її не бачив! — Вам не здається, що ви суперечите самі собі? — Брехливий собака! — вигукнула жінка. — Не треба, любцю. Він, очевидно, служить в якомусь агентстві. Краще сядьмо і спокійно вислухаймо, що він нам скаже. Злість завжди призводить до помилок. Він чесно виконує свій обов’язок, чого ніяк не скажеш про нас. Професор запросив Уормолда в патіо. Револьвер він сховав у кишеню. Молода жінка, мов та вівчарка, рушила слідом. Уормолдові здавалося, що вона от-от в нього вчепиться. «Треба одразу сказати про все,— вирішив він,— бо потім я не зможу цього зробити».

— Сідайте,— мовив професор. («Що таке прикладна педагогіка?»— міркував Уормолд).— Може, вип’єте чогось? — Ні, ні, не турбуйтеся, будь ласка. — Ви не п’єте під час виконання службових обов’язків? — Службових обов’язків! — обурилася молода жінка.—» Ти розмовляєш з ним, наче з людиною. Які в нього можуть бути обов’язки, крім того, що загадали йому оті мерзотники! — Я прийшов попередити вас, що поліція... — Ну, це ви облиште, адюльтер не карається законом,— сказав професор.— Наскільки мені відомо, він вважався злочином лише в американських колоніях, та й то десь у сімнадцятому столітті. Ну, і ще, звичайно, за законом Мойсея. — До чого тут адюльтер? — втрутилася жінка.— їй байдуже, що ми з тобою спимо, вона не хоче, щоб ми жили разом. — Ну, одного без другого не буває,— заперечив професор,— це тільки в Новому завіті говориться про перелюбство в думках. — У тебе нема серця, якщо ти не виженеш цього негідника! Сидимо тут і патякаємо, наче вже казна-скільки жонаті! Якщо тобі подобається цілу ніч плескати язиком, то краще було лишатися з своєю Марією. — Любцю, ти ж сама хотіла потанцювати перед сном. — І ти вважаєш оте тупцювання танцями? — Я ж обіцяв тобі, що братиму уроки. — Атож! Щоб лигатися там з усякими дівчиськами! Уормолд подумав, що розмова пішла в зовсім іншому

напрямі. Він з розпачем сказав:

— Вони стріляли в інженера Сіфуентеса! Те саме загрожує вам! — Якби мені потрібні були дівчата, любцю, то їх скільки завгодно в університеті. Вони відвідують мої лекції. Ти ж про це добре знаєш, бо й сама колись їх відвідувала. — А, так ти мені й цим дорікаєш! — Ми відхиляємось од теми, любцю. Адже нам треба встановити, що замишляє Марія. — Знаючи твої нахили, вона мала сісти на дієту ще два роки тому,— вколола молода жінка.— Тебе ж цікавить лише тіло. Гидко в твої роки! — Якщо ти не хочеш більше моєї любові... — «Любові»! «Любові»! — Молода жінка забігала по патіо. Вона рубала рукою повітря, немов сікла ту любов. Уормолд сказав:

— Вам загрожує зовсім не Марія. — Ах ти, брехливий собако! — заверещала жінка.— А ще казав, що ніколи не бачив Марії. — Бо не бачив. — Чому ж ти звеш її Марією? — напосідала вона, переможно пританцьовуючи на місці. — Ви, здається, згадали Сіфуентеса, молодий чоловіче? — В нього сьогодні стріляли. — Хто? — Точно не знаю, але це частина тієї самої операції. Мені важко пояснити, але вам, професоре, справді загрожує небезпека. Все це, звичайно, якесь непорозуміння. Одначе поліція влаштувала облаву навіть у «Шанхаї». — А яке я маю відношення до «Шанхая»? — Він іще питає! — мелодраматично вигукнула жінка,— О мужчини, мужчини! Нещасна Марія! Вона думала, що їй треба позбутися лиш одної. Та їй доведеться вчинити справжній погром! — Я ніколи не був у тому «Шанхаї». — Марії краще знати. Може, ти сновида і ходиш туди ночами. — Ти ж чула, він сам каже, що тут якась помилка. Зрештою, стріляли вони в Сіфуентеса, а не в мене. До чого ж тут Марія? — В Сіфуентеса? Він сказав — в Сіфуентеса?! Ах ти, іспанський бовдуре! Та він лише раз заговорив до мене в клубі, поки ти мився під душем, а ти підсилаєш до нього вбивць? — Ну, любцю, будь же розсудлива. Я сам уперше почув про замах від цього добродія. — Який він тобі добродій? Він просто брехливий собака. Розмова, описавши коло, повернулась до вихідного

пункту.

— Ну, а коли він бреше, то нема чого зважати на нього. Я певен, що він бреше й на Марію. — А, ти її захищаєш! Уормолд із розпачем сказав — то була його остання спроба:

— Усе це не має відношення до Марії... я хочу сказати — до сеньйори Санчес. — Дозвольте! А до чого тут сеньйора Санчес? — здивувався професор. — Я думав... що ви думали... що Марія... — Молодий чоловіче, невже ви гадаєте, що я повірю, ніби Марія затіває щось і проти моєї дружини, а не лише проти цієї... приятельки? Яка нісенітниця! До цього Уормолдові ще здавалося, що помилку буде легко з’ясувати. Але тепер справа обернулася так, наче, потягнувши за одну нитку, він розпустив усе плаття. Невже оце і є прикладна педагогіка?..

Він сказав:

— Я сподівався допомогти вам, попередити про небезпеку, та вам, видно, краще буде на тому світі. — Ви жартівник, молодий чоловіче. — Не кажіть на мене «молодий чоловіче»! Це ви, професоре Санчес, більше скидаєтесь на хлопчика.— Хвилюючись, він і не помітив, як подумав уголос: — Ех, от якби тут була Беатріса! Професор швидко залопотів:

— Клянуся тобі, любцю, я не знаю ніякої Беатрісп! І гадки не маю, хто це така.

Молода жінка заричала, мов розлючена тигриця.

— Ви, я бачу, прийшли сюди задля того, щоб нас посварити, — мовив професор. Це був перший його докір, і, правду кажучи, досить-такий м’який.— Не розумію, що це вам дасть... — Він зайшов у дім і грюкнув дверима. — Він чудовисько! — вигукнула жінка. — Чудовисько! Ірод! Сатир! — Ви не розумієте... — Чула я цю утерту істину: «Зрозуміти — значить простити». Але тут вона непридатна. — Молода жінка розмовляла з Уормолдом майже приязно. — Марія, я, Беатріса... не кажучи вже про його горопашну дружину. Я проти неї нічого не маю. У вас є пістолет? — Звичайно, нема. Адже я прийшов, щоб урятувати його. — Хай стріляють! — рішуче сказала жінка, — Хай стріляють йому в живіт... І йижче, — І так само рішуче попрямувала в дім. Уормолдові лишалося тільки піти. Коли він минув внутрішню хвіртку, дзвінок знову задзеленчав, та цього разу ніхто не звернув на нього уваги. «Я зробив усе, що міг, — думав Уормолд. — Професор має надійний захист від небезпеки, поліції йому теж нічого боятися: з нею легше розмовляти, ніж з отією жінкою».

4

Ідучи назад серед запашних нічних квітів, він почував лиш одне бажання: признатися у всьому Беатрісі, «Я не шпигун, я просто шахрай; усі ці люди зовсім не мої агенти, і я не розумію, що діється. Я заплутався. Я боюся...» Вона неодмінно знайде якусь раду: недарма ж пройшла спеціальну підготовку. Та Уормолд знав, що ніколи не звернеться по допомогу до Беатріси. Адже тоді доведеться відмовитись од посагу для Міллі. Хай краще його вб’ють, як Рауля. Цікаво, чи сплачують на цій службі пенсію спадкоємцям.., Але хто ж такий був Рауль?.*

Він ще тільки наближався до зовнішньої хвіртки, як раптом почув стривожений голос Беатріси:

— Джіме! Стережіться! Тікайте! Навіть у цю хвилину небезпеки в нього майнула думка: «Мене ж звуть Уормолд, містер Уормолд, сеньйор Вомел, і ніхто ніколи не кличе Джімом». Він, шкутильгаючи, побіг на голос і, вискочивши на вулицю, побачив перед себе машину з рупором, трьох поліцейських і пістолет, наставлений йому в живіт. Беатріса стояла на тротуарі поряд з худою дівчиною, яка вперто намагалася щільніше загорнутись у надто широке їй пальто.

— Що тут сталося? — Я нічого не розумію з того, що вони белькочуть. Один з поліцейських звелів Уормолдові сісти в машину

з рупором.

— А що буде з моїм авто? — Його приставлять у поліцію. Вони обмацали його кишені, шукаючи зброї. Він сказав Беатрісі:

— Не знаю, в чім річ, але, здається, моїй блискучій кар’єрі настав кінець. Поліцейський знову щось сказав.

— Він вимагає, щоб ви теж сіли в машину, — переклав Уормолд. — Скажіть йому,— відповіла Беатріса,— що я зостануся з сестрою Тереси. Я їм не довіряю. Обидві машини тихо, наче на Цій вулиці стояли самі лікарні, поїхали повз вілли мільйонерів, щоб нікого не потурбувати,— багатим потрібний спокій. їхали недовго: звернули в якийсь двір, позаду грюкнули ворота, і одразу.запахло поліцейським відділком — здавалося, тут зібрано докупи аміачний дух з усіх звіринців світу. З побілених вапном стін дивились обличчя розшукуваних злочинців, що скидалися на погані підробки автопортретів старих бородатих майстрів. В кінці коридора була кімната; в ній сидів капітан Сегура і грав у шашки.

— Фук! — сказав Сегура і зняв дві шашки. Потім підвів голову. — Містер Уормолд! — вигукнув здивовано і, помітивши Беатрісу, скинувся, мов маленька зелена змійка, щільно обтягнена шкірою. Далі перевів погляд на Тересу, на якій знову — мабуть, не випадково — розхристалося пальто. — Господи, а це що таке? — спитав він і кивнув поліцейському, що грав з ним у шашки: — Апсіа!¹ — Що це все означає, капітане Сегура? -— Це ви мене питаєте, містере Уормолд?

— Еге ж, вас. — А я волів би, щоб ви мені все пояснили. Я й гадки не мав, що побачу тут вас — батька Міллі. Річ у тім, містере Уормолд, що нам подзвонив професор Санчес: до нього в дім вдерся якийсь чоловік і почав йому погрожувати. Професор подумав, що той прийшов по його картини, — у нього дуже цінна колекція. Я миттю послав поліцейську машину, а мені раптом привозять вас, оцю сеньйориту, з якою ми вже зустрічались, і голу повію. — І, точнісінько як той поліцейський сержант з Сантьяго, додав: — Це дуже негарно, містере Уормолд! — Ми були в «Шанхаї»... — Це теж негарно. — Мені набридло слухати од поліції, що я негарно поводжуся. — Навіщо ви їздили до професора Санчеса? — То непорозуміння... — А звідки у вашій машині гола повія? — Вона попрохала, щоб ми її підвезли. — Вона не має права з’являтися гола на вулиці. — Поліцейський перехилився через стіл і щось пошепки пояснив йому. — Ага! — мовив Сегура. — Тепер зрозуміло. Сьогодні в «Шанхаї» була облава. Дівчина, певне, забула своє посвідчення і, не бажаючи ночувати в камері, попрохала вас... — Ні, зовсім не так. — Краще, коли буде так, містере УормолД. — Він спитав дівчину по-іспанськи: — Де твої папери? Нема? — Бі, уо Іег^о ¹, — сердито заперечила дівчина. Вона нахилилась і витягла з-за панчохи якісь зім’яті папірці. Капітан Сегура глянув на них і тяжко зітхнув:

— Містере Уормолд, містере Уормолд! її папери в порядку. Чому ж ви їздите по місту з голою дівчиною? Чому вдираєтеся до професора Санчеса, нагадуєте йому про його жінку та ще й погрожуєте?.. — Потім різко обернувся до дівчини: — Можеш іти! Трохи повагавшись, вона почала скидати пальто.

— Хай забирає його з собою, — сказала Беатріса. Капітан Сегура важко опустився на стілець перед шашковою дошкою.

— Містере Уормолд, послухайте мене: задля власного спокою не зв’язуйтесь ви з жінкою професора Санчеса. З нею жарти погані. — Та я з нею й не зв’язувався... — Ви граєте в шашки, містере Уормолд? — Так. Боюся тільки, не дуже добре. — Мабуть, усе-таки краще, ніж оці свині з відділку. Треба нам з вами якось позмагатися. Але в шашках потрібна обережність, як і з дружиною професора Санчеса. — Він навмання пересунув шашки і зауважив: — Сьогодні ввечері ви були у доктора Гассельбахера... — Був. — Ну, хіба це розумно, містере Уормолд? — Не підводячи голови, Сегура пересував шашки, граючи сам з собою. — Розумно? — Доктор Гассельбахер злигався з підозрілою компанією. — Я про це нічого не знаю. — Навіщо ж ви послали йому з Сантьяго листівку й позначили на ній вікно вашого номера? — Даремно ви забиваєте собі голову такими дурницями, капітане Сегура. — Я спеціально стежу за вами, містере Уормолд. Мені не хотілось би, щоб ви встряли в якусь халепу. Що вам хотів розповісти доктор Гассельбахер? Ви ж розумієте, що ми контролюємо його телефонні розмови. — Він хотів, щоб ми послухали музику. — А може, сповістити про це? — Капітан Сегура перевернув фотокартку, що лежала на столі: в яскравому світлі магнію біліли обличчя людей, що юрмилися коло уламків автомобіля. — Чи, може, про це? — Обличчя юнака, що не здригнулося навіть від яскравого спалаху фотолампи; порожня пачка з-під сигарет, зім’ята, як і його життя, чиїсь ноги біля самих його плечей... — Вам знайоме це обличчя? — Ні. Капітан Сегура натиснув на важіль, і з металевого ящика у нього на столі хтось раптом заговорив по-англійськи:

— Алло! Алло! Гассельбахер слухає. — У вас хто-небудь є, Г-гассельбахере? — Є, друзі. — Які друзі? — Якщо вам так цікаво знати — містер Уормолд. — Скажіть йому, що Рауль загинув. — Загинув? Вони ж обіцяли... — В нещасливому випадку всього не передбачиш, Г-гассельбахере. Невідомий співрозмовник Гассельбахера трохи заїкався на гортанних звуках.

— Вони ж дали мені слово,,, — Машина перекинулась не один, а кілька разів. — Вони ж казали, що це буде лише застереження. — А це і е застереження. Отже, йдіть і скажіть йому, що Рауль загинув. Плівка шипіла ще якусь хвилю, потім почулось, як грюкнули двері.

— Ну як? Ви й далі будете твердити, що не знали Рауля? — спитав Сегура. Уормолд поглянув на Беатрісу. Вона ледь помітно похитала головою. Тоді він сказав:

— Клянуся вам, капітане Сегура, що до сьогоднішнього вечора я навіть не знав про його існування. Сегура посунув шашку.

— Слово честі? — Слово честі. — Ви — батько Міллі. Я мушу вам вірити. Але тримайтеся далі від голих дівчат і професорової жінки. На добраніч, містере Уормолд. — На добраніч. Вони вже виходили, коли Сегура гукнув навздогін:

— А в шашки ми з вами позмагаємося, містере Уормолд. Неодмінно. Старенький «гілмен» чекав їх на вулиці. Уормолд сказав:

— Я одвезу вас і залишу з Міллі. — А ви хіба не їдете додому? — Спати вже пізно. — Куди ви поїдете? А мені з вами не можна? — Я хочу, щоб ви побули з Міллі... про всяк випадок. Ви бачили оті фото? — Так. Вони мовчали до самої вулиці Лампарілья. Нарешті Беатріса сказала:

— Даремно ви дали слово честі. Це було зовсім зайве. — Ви гадаєте? — Звичайно, досвідчений агент мав би діяти саме так. Пробачте. Я кажу дурниці. Але я ніколи не підозрівала, що у вас такий досвід. Він одчинив надвірні двері і подививсь їй услід: вона йшла поміж пилососів, наче родичка померлого серед могил.