Annotation 25 page. Коли церква сховалася мені з очей, я шпарко закрокував дорогою до Нолсбері

Коли церква сховалася мені з очей, я шпарко закрокував дорогою до Нолсбері. Дорога була здебільшого пряма й рівна. Щоразу, коли я озирався, то бачив позаду своїх двох переслідувачів. Вони не відставали, хоч і трималися на чималій відстані від мене. Але разів зо два вони прискорювали ходу, от ніби хотіли перегнати мене, а тоді зупинялись, перемовлялися й відставали знов на ту саму відстань. Напевне, вони мали якусь певну мету, але або вагались, або не могли дійти згоди, як ту мету краще здійснити. Я не міг достеменно вгадати, чого вони хочуть, але передчував, що на своєму шляху до Нолсбері зіткнуся з неабиякими перешкодами. Ці лихі передчуття справдились. Я саме вийшов на найбезлюднішу частину дороги, попереду був крутий поворот. Зваживши на те, скільки часу я йшов, я виснував, що місто вже близько, коли це почув ходу переслідувачів за своєю спиною. Не встиг я озирнутись, як один із них (той, хто вистежував мене в Лондоні) підступив до мене з лівого боку й добряче штовхнув мене плечем. Я сам не думав, що мене так дуже роздратувало їхнє настирливе, од самого Велмінгама, переслідування; собі на лихо, я різко відштовхнув грубіяна долонею. Ту ж мить він закричав: «Пробі!» Його супутник, високий чоловік у вбранні лісника, вмить підскочив до мене з правого боку, й наступної хвилини двоє негідників уже міцно тримали мене посеред дороги. Думка, що це мені підлаштували пастку, й досада на самого себе за те, що попався в неї, утримали мене, на щастя, від даремного опору, який тільки погіршив би моє становище. Адже один із тих двох був, з усього видно, дужчий за мене. Я притлумив у собі перший природний порив — випручатися з їхніх рук, і роззирнувся, чи немає поблизу кого-небудь, кого можна було б покликати на поміч. Якийсь чоловік працював у полі — напевне ж він бачив усе, що сталось. Я погукав його й попросив піти з нами в місто. Але він байдуже похитав головою і пішов до будиночка, що стояв оддалеки від дороги. Водночас люди, що тримали мене за руки, заявили про свій намір подати на мене позов за скривдження дією, бо я, мовляв, напав на них. Та я вже прохолов і мені стало кмітливості не заходити з ними в суперечку. — Відпустіть мені руки, — сказав я, — тоді я піду з вами в місто. Чоловік у вбранні лісника грубо відмовився. Але нижчий чоловік зміркував, що зайве насильство може мати небажані для них наслідки. Він кивнув товаришеві головою, і вони відпустили мені руки. Я пішов уперед, а вони — обабіч мене. Так ми дійшли до повороту, а там уже завидніло передмістя Нолсбері. Один із місцевих полісменів ішов стежкою понад шляхом. Двоє зараз же звернулися до нього. Полісмен відповів, що мировий суддя саме засідає в ратуші, й порадив нам усім негайно до нього звернутись. Ми пішли до ратуші. Клерк виписав судову повістку, й мені пред'явили офіційне звинувачення із звичайними в таких випадках перебільшеннями й спотвореннями дійсних фактів. Мировий суддя (дратівливий чоловік, що жовчно тішився нагодою застосувати свою владу) спитав, чи не був хто свідком цього «скривдження дією», і, на мій превеликий подив, позивач розповів про того робітника в полі. Але з подальших слів мирового судді мені стало зрозуміло, задля чого це зроблено. Він зразу ж звелів віддати мене під варту до появи свідка, але водночас заявив, що залюбки віддасть мене на поруки, коли я зможу знайти відповідального поручника. Він відпустив би мене й на слово, коли б мене знали в місті, але оскільки я тут був нікому не відомий, необхідно було, щоб хтось узяв мене на поруки. Тепер мені стало цілком зрозуміло, для чого все це підлаштовано. Людям сера Персіваля потрібно було посадити мене під варту в містечку, де мене ніхто не знав і де я, звісно, не міг знайти за себе поручителя. Я мав просидіти під вартою всього три дні — до наступного засідання мирового суду. Але ж за ці три дні сер Персіваль міг зробити що завгодно, аби затруднити мої подальші розслідування, — міг спокійнісінько замести всі свої сліди, не боячись, що я йому хоч чимось перешкоджу. Спочатку мене взяла лють, майже відчай, через таку підступну, таку ницу й дріб'язкову саму собою затримку, яка, проте, могла призвести до дуже прикрих наслідків, аж я не міг попервах спокійно поміркувати, як мені найкраще виплутатися з тієї халепи. Зопалу я попросив собі письмового приладдя, щоб приватно описати мировому судді всю правду мого дійсного становища. Я вже був написав кілька вступних рядків, поки схаменувся, збагнувши всю марноту і необачність такого вчинку. Мені соромно в цьому признатись: я майже дозволив своїй досаді взяти гору над моїм самовладанням. І тільки коли я відсунув од себе початого листа, мені сяйнула думка, якої, мабуть, не передбачив сер Персіваль. Я міг звільнитися за кілька годин! Треба було тільки звернутися по допомогу до містера Доусона, лікаря з Оук-Лоджа. Як читач, певне, пам'ятає, я навідав цього джентльмена під час моєї першої поїздки в околиці Блеквотер-Парку, привізши йому рекомендаційного листа від міс Голкомб, де вона відгукувалася про мене в дуже похвальних виразах. Тепер я написав містерові Доусону, посилаючись на листа міс Голкомб, і нагадав йому, що вже говорив про делікатний і небезпечний характер моїх розслідувань. У розмові з ним я не відкрив йому всієї правди про Лору, а сказав лише, що моє доручення пов'язане з однією важливою родинною справою, яка стосується до міс Голкомб. Дотримуючись тієї самої обачності, я сповістив його про прикре становище, в якому я опинився в Нолсбері, й лишив йому самому вирішувати, чи виправдовує моє прохання вирятувати мене в місті, де я нікого не знав, його колишня гостинність та довір'я до мене леді, що її він добре знав і вельми шанував. Мені дозволили найняти посильного, що міг негайно виїхати до лікаря в кареті. Таким чином, лікар, якби побажав, міг цією ж каретою приїхати в Нолсбері. Оук-Лодж був недалеко від Нолсбері, якраз по дорозі на Блеквотер. Посильний заявив, що може доїхати туди за сорок хвилин і ще за сорок хвилин привезти містера Доусона. Я наказав йому розшукати лікаря, хоч би де той був, і сів чекати, що з того вийде, прикликавши собі на поміч усе можливе терпіння, всі надії. Було близько пів на другу, коли посильний виїхав. Ще не було пів на четверту, коли він повернувся. З ним був лікар. Добрість містера Доусона, делікатність, із якою він поспішив мені на допомогу, мавши це за саму собою зрозумілу річ, глибоко зворушили мене. Він поручився за мене, й тут-таки мене відпустили. Ще не було й четвертої години, коли я палко тис руки доброму старому лікареві на вулиці Нолсбері. Я знову був вільною людиною. Містер Доусон гостинно запросив мене до себе в Оук-Лодж, щоб я заночував у нього. На відповідь я міг тільки сказати йому, що мій час не належить мені, й попросив відкласти запросини на кілька днів, коли я зможу ще раз йому подякувати й розповісти, пояснити докладно все, що він мав право знати. Ми розлучилися справжніми друзями, і я зараз же подався до контори містера Вонсборо на Гай-Стріт. Кожна хвилина була така дорога! Звістка про моє звільнення на поруки, безперечно, ще до ночі досягне сера Персіваля. Якщо в найближчі кілька годин його найгірші страхи не виправдаються і я не буду здатен загнати його в глухий кут, я можу безнадійно, назавжди втратити геть усе, чого вже досяг. Безсовісність цієї людини, її зв'язки й великий вплив у цих краях, відчайдушне становище, в яке я міг поставити її своїми пошуками, — все змушувало мене спішити. Мерщій, не втрачаючи жодної хвилини, я повинен був нарешті розкрити таємницю сера Персіваля. Поки я дожидав містера Доусона, у мене було досить часу на роздуми, і я не витратив його намарне. Дещо з того, що розказав мені балакучий старий причетник, хоч він і набрид був мені цим, нині пригадалося мені в новому світлі. Моторошна підозра, що не спала мені на думку в ризниці, тепер закралася мені в душу. В Нолсбері я йшов тільки для того, щоб розпитати містера Вонсборо про матір сера Персіваля. А зараз я надумав переглянути копію метричної книги парафіяльної церкви Старого Велмінгама, — ту, що зберігалась у сина старого юриста. Містер Вонсборо був у себе в конторі й прийняв мене негайно. Це був жвавий, товариський чоловік, із рум'яним обличчям, більше схожий на сільського сквайра, ніж на юриста. Здавалось, його і здивувало, й потішило моє прохання. Він чув, що у його батька була копія метричної книги, але сам він навіть не бачив її. Досі вона нікому ніколи не знадобилася. Вона, безсумнівно, лежить у сейфі разом з іншими паперами його батька. Після його смерті до них ніхто й не торкався. — Як жаль, — сказав містер Вонсборо, — що старий джентльмен не дожив, щоб почути, що його дорогоцінна копія нарешті комусь та знадобилась. Він би з іще більшим запалом віддався своєму улюбленому заняттю. А як ви довідалися про цю копію? Невже розказав хтось із жителів нашого містечка? Я, як міг, ухилявся від прямої відповіді на це запитання. Тепер, як ніколи, необхідно було думати про обачність. Краще було не говорити містерові Вонсборо про те, що я вже переглядав оригінал. Тож я сказав секретареві парафії, що займаюсь однією родинною справою, яка вимагає поспіху. Мені, мовляв, треба сьогодні ж відіслати в Лондон деякі довідки, а перегляд копії (за певну плату, звісно) дасть мені змогу заощадити час, щоб не їхати у Старий Велмінгам. Я додав, що, коли мені згодом знов буде потрібна метрична книга, я звернуся в цій справі до контори містера Вонсборо. Після цього пояснення я не почув ніяких заперечень проти того, щоб допустити мене до копії. Послали клерка принести книгу із сейфа. Через якийсь час він вернувся. Копія була така сама завбільшки, як і оригінал, різниця була тільки та, що палітурка дубліката виглядала ошатніше. Я сів за вільний письмовий стіл. Руки мені тремтіли, голова горіла — я відчував, що треба не виказати свого хвилювання перед присутніми людьми. Трохи оговтавшись, я розгорнув метричну книгу. На титульній сторінці були рядки, написані вибляклим чорнилом. Ось які там були слова: «Копія метричної книги парафіяльної церкви у Велмінгамі, виконана на моє розпорядження й зіставлена, запис за записом, з оригіналом особисто мною. Підпис: Роберт Вонсборо, секретар парафії». Під цим підписом уже іншою рукою написано: «тривалістю від 1 січня 1800 року до 13 червня 1813 року». Я почав переглядати вересень 1803 року. Знайшов запис про шлюб чоловіка, якого звали Волтером, знайшов великий запис про одруження двох братів. А між цими записами, в самісінькому низу сторінки... Нічого! Ані найменшого сліду, ані натяку на запис шлюбу сера Фелікса Глайда й Сесілії Джейн Елстер не було в дублікаті метричної книги! Серце моє мало не вистрибнуло з грудей, я трохи не задихнувся від хвилювання. Я глянув ще раз — я боявся повірити власним очам! Ні! Сумніви розвіялись. Реєстрації того шлюбу в книзі не було. Копії записів були розташовані точно в тому самому порядку, на тих самих місцях, що і в справжній метричній книзі. Останній запис на відповідній сторінці стосувався до чоловіка, котрого, як і мене, звали Волтером. Унизу під ним було порожнє, незаповнене місце, надто мале й вузьке, очевидно, щоб у нього втиснути запис про шлюб двох братів, котрий і в копії, як і в оригіналі, займав верх наступної сторінки. Це незаповнене місце пояснило мені все! І в оригіналі воно було порожнє від 1803 року до 1827 року, аж поки сер Персіваль з'явився у Старому Велмінгамі. Саме тут, у Нолсбері, можна було виявити підробку, перевіривши копію метричної книги, а саму підробку зроблено там, у Старому Велмінгамі, в справжній книзі! Голова мені пішла обертом — я мусив ухопитися за стіл, щоб не впасти. З усіх підозр, які викликав у мене цей відчайдух, жодна й близько не наближалася до істини. Думка, що він не був, зовсім не був сером Персівалем Глайдом, що він мав не більше прав на своє ім'я, титул баронета і маєток, ніж найбідніший з його наймитів, ні разу не приходила мені до голови. Спочатку я гадав, що він, може, батько Анни Катерік, потім думав, що, може, він був її чоловіком, але справжнє лиходійство цієї людини було далеко за межами моєї фантазії. Ницість цієї підробки, розміри й зухвальство злочину, жахливі наслідки для самого лиходія в тому випадку, якби підробка виявилась, — усе це разом приголомшило мене. Тепер мені стали зрозумілі постійні тривога, неспокій цього негідника, відчайдушні напади нестримного буйства, що чергувалися з нікчемною слабодухістю; безумна підозріливість провинної совісті, через яку він запроторив Анну Катерік до будинку для божевільних і скоїв страшний злочин проти своєї дружини, на підставі пустої підозри, нібито вона, як і Анна, теж знає його таємницю! Розкриття цієї таємниці загрожувало йому в колишні часи смертною карою через повішення, а нині — пожиттєвою каторгою. Викриття цього злочину навіть у випадку, якби ті, хто постраждав через його підробку, пощадили його й не притягли до відповідальності, одним ударом позбавляло його імені, титулу, маєтку, суспільного становища — всього, чим він заволодів шляхом ошуканства. Ось у чому полягала його таємниця — і тепер вона була в моїх руках! Одне моє слово — і дім, маєток, титул баронета переставали належати йому. Одне моє слово — і він би пішов у широкий світ вигнанцем, без імені, без гроша, без друзів. Усе майбутнє цього чоловіка висіло на волосині, залежало від мене — й він знав це нині так само добре, як і я! Ця остання думка протверезила мене. Інтереси, куди дорожчі за мої власні, залежали від обачності, що повинна була відтак керувати кожним моїм кроком. Від сера Персіваля можна було сподіватись якого завгодно підступу. В своєму відчайдушному становищі він піде на будь-який ризик, не зупиниться ні перед яким злочином — ні перед чим, аби тільки врятувати себе. Я трохи поміркував. Насамперед необхідно було закріпити свідчення, яке я щойно відкрив, записати його на той випадок, коли б мене спіткала біда. Треба було поставити це свідчення поза межами досяжності сера Персіваля. Копія метричної книги надійно зберігалася в сейфі містера Вонсборо. Але оригінал книги в ризниці, як я в тому переконався на власні очі, був далеко не в такому становищі. Зваживши на все це, я вирішив негайно повернутися до церкви, знов просити допомоги в причетника й зробити потрібну мені виписку з метричної книги, перш ніж піти спати в готель. Я тоді ще не знав, що потрібна нотаріально завірена копія і що мій власний витяг не може правити за документальний доказ. Я не знав того й ні в кого не міг спитати потрібної в такій справі ради, бо хотів зберегти свої наміри в таємниці. Тепер єдиним моїм бажанням стало якомога швидше повернутися в Старий Велмінгам. Містерові Вонсборо я пояснив, як умів, свою трохи дивну поведінку, що, звісно, впала йому в око; поклав плату на його стіл; домовився, що через день-два напишу йому, й вийшов з його контори. Голова мені паморочилась, серце шалено калатало, і весь я був неначе в лихоманці. Вже сутеніло. Мені спало на думку, що мої переслідувачі, мабуть, підуть за мною знов і цього разу нападуть на мене дорогою. Мій ціпок був легкий і не годився для самозахисту. Перш ніж вийти за межі Нолсбері, я зайшов до крамниці й купив доброго сільського кийка, короткого й замашного. З цією невигадливою зброєю, коли б хто причепився до мене, я міг дати відсіч будь-якому супротивникові. Коли б на мене напало двоє, я б накивав п'ятами. У шкільні роки я був непоганим бігуном, а в Центральній Америці я доволі напрактикувався — набігався. Я вийшов з містечка бадьорою ходою, тримаючись посередині дороги. Мрячив дощик, застилаючи все імлою, і спочатку неможливо було визначити, йде хто за мною чи ні. Але, пройшовши півдороги, милі за дві од церкви, я побачив за дощовою завісою чоловіка, що біг до мене, й почув, як десь неподалік хряснула, зачинившись, хвіртка. Я йшов усе вперед із кийком напоготові, напружено вслухаючись і вдивляючись в імлу. Не ступив я і ста кроків, як за придорожним живоплотом праворуч щось зашелестіло і троє чоловіків вискочили на дорогу. Вмить я звернув на стежку. Двоє, що бігли попереду, спрожогу проминули мене. Але третій був бистрий, як блискавка. Він зупинився, напівобернувся і вдарив мене своїм кийком. Бив він навмання, удар вийшов не дуже сильний. Дісталось моєму лівому плечу. Я віддячив йому ударом по голові. Він позадкував і зіштовхнувся із своїми товаришами саме тієї миті, коли вони кинулися до мене. Завдяки цьому я зміг випередити їх і кинутись навтікача. Я прослизнув повз них і чимдуж помчав серединою дороги. Двоє неушкоджених бігли за мною. Обидва були добрі бігуни; дорога стелилась під ноги рівно й гладенько, і перші п'ять хвилин я відчував, що не випереджаю їх. Небезпечно було бігти поночі. Я ледве розрізняв невиразні обриси живоплоту обабіч, і, коли б трапилась хоч яка перешкода на дорозі, я б тут-таки простягся на землі. Незабаром я відчув, що дорога спускається вниз, а тоді знов почався підйом. Коли я біг уділ, двоє почали наздоганяти мене, та на підйомі я почав одриватися од них. Часте тупотіння їхніх ніг за моєю спиною стало тихіше, і я зрозумів, що вони досить далеко. Тепер я міг звернути з дороги в поле, а вони пробіжать далі, не завваживши мого зникнення. Збочивши на стежку, я кинувся до першої ж прогалини в живоплоті, яку я швидше вгадав, ніж побачив. Виявилось, що то замкнена хвіртка. Я перестрибнув через неї і пішов полем — усе прямо, геть від дороги. Я чув, як ті двоє пробігли повз хвіртку, а за хвилину розчув, як один погукав другого, щоб той вертався назад. Тепер мені було байдуже, що вони робитимуть далі, — мене вони не могли бачити, ані чути. Я все йшов полем, а коли дійшов до межі, зупинився на хвилину звести дух. Годі було й думати про те, щоб вернутися на дорогу, але я мав твердий намір будь-що того ж вечора добутися до Старого Велмінгама. На небі не було ні місяця, ні зірок, за якими я зміг би зорієнтуватись. Я тільки знав, що, коли виходив із Нолсбері, вітер дув мені в спину, тож, коли вітер з дощем битимуть мені знов у спину, я, принаймні, буду певен, що йду приблизно в правильному напрямку. Отак я і йшов полями, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, гірших за живоплоти, канави та чагарі, що змушували мене раз у раз трохи звертати вбік, — аж поки опинився на схилі пагорба, який круто спускався вниз. Я спустився у видолинок, продерся крізь живопліт і вибрався на стежку. Коли я звернув з великої дороги, то взяв був праворуч, а тепер повернув ліворуч, щоб виправити той шлях, від якого віддалився. Попетлявши розгрузлою стежкою хвилин десять чи й більше, я раптом побачив хатину й світло у вікні. Садова хвіртка була відчинена, і я просто із стежки зайшов у двір, щоб постукати й спитати шляху. Та не встиг я постукати, як зненацька двері хатини одчинились, і назустріч мені вибіг чоловік із ліхтарем у руці. Побачивши мене, він став і підняв ліхтаря, щоб роздивитися мене. Обидва ми сахнулися, впізнавши один одного. Мої блукання привели мене на околиці села, я зайшов до нього з іншого краю. Я знов був у Старому Велмінгамі, а чоловік із ліхтарем був не хто інший, як мій вранішній знайомець — церковний причетник. Відколи я його бачив востаннє, поведінка його дивно змінилась. Вигляд у нього був спантеличений і підозріливий, його рум'яні щоки аж палали, а, коли він заговорив, його перші слова здалися мені геть недоладними. — Де ключі? — спитав він. — Це ви взяли їх? — Які ключі? — перепитав я. — Я оце тільки прийшов із Нолсбері. Про які ключі ви говорите? — Від ризниці ключі! Господи, спаси й помилуй нас! Що мені робити? Ключі пропали! Ви чуєте? — кричав старий, схвильовано махаючи на мене ліхтарем. — Ключі пропали! — Як? Коли? Хто міг їх узяти? — Не знаю, — відказав старий причетник, ошаліло крутячи головою і вдивляючись у пітьму. — Я тільки вернувся. Я ж казав вам уранці, що маю сьогодні багато роботи; я замкнув двері й зачинив вікно, а тепер воно відчинене, вікно відчинене! Гляньте! Хтось заліз у вікно й забрав ключі! Він обернувся до вікна, щоб показати мені, як широко воно відчинене. При цьому дверцятка ліхтаря відчинились, і вітер вмить загасив свічку. — Засвітіть знову ліхтаря, — сказав я, — і ходімо разом до ризниці. Мерщій! Мерщій! Я поквапив його, щоб він швидше вернувся в хатину й засвітив ліхтаря. Підступ, сподіватись якого я мав усі підстави, підступ, який міг позбавити мене всього, чого я досяг, чинився, може, цієї самої хвилини! Моє нетерпляче бажання швидше опинитися біля церкви було таке велике, що я не міг стовбичити без дії, поки причетник засвічував свого ліхтаря. Садовою стежкою я вийшов на моріжок. Не ступив я і десяти кроків, як із пітьми, з того боку, де церква, виринув якийсь чоловік і наблизився до мене. Підійшовши, він шанобливо заговорив зі мною. Обличчя його я не міг роздивитись, але голос був незнайомий. — Перепрошую, сер Персіваль...— почав він. Я урвав його. — Ви помилилися поночі, — сказав я. — Я не сер Персіваль. Чоловік одсахнувся. — Я подумав, ви мій хазяїн, — пробурмотів він спантеличено й невпевнено. — Ви сподівалися знайти тут свого хазяїна? — Мені велено чекати на моріжку. Сказавши це, він одійшов. Я озирнувся на хатину й побачив, що причетник іде до мене із засвіченим ліхтарем. Я взяв старого під руку, щоб допомогти йому. Ми швидко пішли через моріжок і проминули того чоловіка, що був заговорив до мене. Наскільки я міг судити при непевному світлі ліхтаря, це був лакей, тільки без лівреї. — Хто це? — шепнув мені причетник. — Чи не знає він про ключі? — Нам ніколи розпитувати його, — відказав я. — Спершу до ризниці! Навіть за дня побачити церкву можна було, тільки дійшовши до кінця моріжка. Коли ми від того місця, де кінчався моріжок, почали братися нагору, хтось із сільських хлопчаків підбіг до нас, приваблений світлом ліхтаря, і впізнав причетника. — Чуєте, містере, — сказав хлопчак, смикаючи причетника за сурдут, — там у церкві хтось є! Я чув, як він замкнув за собою двері, я бачив, як він запалив там сірника! Причетник затремтів і важко сперся на мене. — Ну, ну, ходімо! — сказав я підбадьорливо. — Ми ще не спізнились. Ми його спіймаємо, хоч би хто він був. Тримайте ліхтаря і не відставайте від мене! Я швидко видерся на пагорб. Темне громаддя церковної вежі невиразно бовваніло на тлі нічного неба. Я кинувся обійти церкву, щоб дістатися до дверей ризниці, й зачув позаду важку ходу. Лакей прийшов слідом за нами до церкви. — Я не замислив нічого лихого, — сказав він, коли я обернувся до нього. — Я тільки шукаю свого хазяїна. В голосі його проривався непідробний страх. Не звертаючи на нього уваги, я заквапився далі. Тієї ж миті, коли я звернув за ріг, опинившись перед ризницею, я побачив, як вікно, що виходило на дах ризниці, яскраво освітилося зсередини. Воно сяяло сліпучо-яскравим світлом на тлі темного, беззоряного неба. Я кинувся через церковний двір до дверей ризниці. Дивний запах ширився в сирому нічному повітрі. Зсередини долинуло тріскотіння. Я побачив, що світло вгорі розгоряється дужче й дужче. Луснула, дзенькнувши, шибка... Я підбіг до дверей, схопився за ручку. Ризниця була охоплена вогнем! Не встиг я зробити якийсь рух, не встиг звести дух після цього відкриття, як завмер від жаху, почувши важкий стукіт у двері зсередини. Хтось люто силкувався повернути ключа в замку, хтось дико, пронизливо заволав за дверима, кличучи на допомогу. Лакей, що прийшов слідом за мною, відсахнувся і впав на коліна. — О Боже! — вигукнув він.— Це сер Персіваль! Цієї миті до нас приєднався причетник і водночас, востаннє, скреготнув ключ у замку. — Боже, спаси його душу! — закричав старий. — Він пропав! Він зламав ключа. Я кинувся до дверей. Вмить із моєї пам'яті щезла єдина, всепоглинаюча мета, що володіла всіма моїми помислами, керувала всіма моїми діями ось уже стільки тижнів. Усякі згадки про безсердечне лиходійство, яке вчинив цей чоловік, — про любов, невинність, щастя, що їх він так безжально сплюндрував; про клятву, яку я дав собі в глибині свого серця, що притягну його до суворого суду, якого він заслужив, — мов сновиддя, де й поділися з моєї пам'яті. Я не тямив нічого, крім жахливого його становища. Мене штовхав тільки природний людський порив: будь-що врятувати його від страшної погибелі. — Відчиніть другі двері! — закричав я. — Двері до церкви! Замок зламався. Не гайте жодної хвилини, бо загинете! Крик про допомогу не повторився після того, як ключ у замку скреготнув востаннє. До нас не долинав більше жоден звук, який свідчив би, що сер Персіваль іще живий. Тільки дедалі лункіше тріскотіло полум'я та від жари різко лускали шибки нагорі. Я озирнувся на двох моїх супутників. Лакей підвівся на ноги; взявши ліхтаря, він бездумно освітлював двері. Жах, здавалося, перетворив його на цілковитого ідіота; він стовбичив коло мене, а коли я кидався в той чи в той бік, ходив за мною по п'ятах, мов собака. Причетник сидів скулений на одній з могильних плит, він весь тремтів і стогнав, щось примовляючи. З одного погляду на них видно було всю їхню безпорадність... Майже не тямлячи, що роблю, під впливом першого пориву я схопив лакея за плечі й штовхнув його до стіни ризниці. — Нахиліть голову! — сказав я. — Тримайтеся за стіну. Я стану на вас і вилізу на дах, об вибити вікно, а то він задихнеться! Слуга дрижав з голови до п'ят, але тримався міцно. Взявши кийка в зуби, я виліз йому на спину, обома руками вхопився за парапет і вмить опинився на даху. В гарячковій квапливості й хвилюванні цієї хвилини мені й не спало на думку, що я дам вихід полум'ю замість дати доступ повітрю. Я вдарив по вікну, і потріскані рештки шибок посипалися в приміщення ризниці. Вогонь вискочив назовні, мов дикий звір із лігвиська. Якби вітер дув у мій бік, там би й скінчилися всі мої зусилля. Я припав до даху, а дим і полум'я линули вгору понад моєю головою. Відблиски вогненних омахів освітлювали внизу обличчя слуги, що бездумно дивився вгору, стоячи під стіною, причетника, який підвівся з могильної плити й ламав руки у відчаї, жменьку мешканців села, худющих чоловіків і переляканих жінок, що стояли гуртом на церковному подвір'ї. Всі вони то виникали у світлі страшної заграви, то зникали за клубами чорного задушливого диму. А той, у ризниці внизу, задихався, гинув у вогні — так близько від нас усіх, і ми не могли добутися до нього! Я ошалів од тієї думки. Вчепившись у парапет, я повис на руках і зістрибнув додолу. — Ключ від церкви! — крикнув я причетникові. — Ми повинні спробувати з того боку — ми ще, може, врятуємо його, якщо відчинимо внутрішні двері. — Ні, ні, ні! — у відчаї озвався старий. — Нема надії! Ключі від церкви й від ризниці в одній в'язці — вони там, усередині! Ох, сер, його вже не врятувати — досі він уже згорів на попіл! — Пожежу побачать з міста, — сказав хтось із чоловіків, що стояли позад мене. — У них є пожежна машина. Вони врятують церкву. Я покликав того чоловіка, — він зберіг самовладання, — я покликав його на пораду. В кращому випадку пожежна машина могла прибути лише за чверть години. Стояти бездіяльно й чекати стільки часу — я не міг стерпіти такого жаху. Всупереч розуму я переконав себе, що той пропащий, приречений чоловік у ризниці, може, ще й не помер, а тільки лежить непритомний долі. Може б, ми врятували його, коли б вибили двері? Я знав, яка міць важких замків, які товсті дубові, цвяховані двері, знав, яка то безнадійність — намагатися виламати їх звичайними засобами. Але ж у напівзруйнованих будиночках поблизу церкви повинні були зберегтися балки, сволоки... Що, коли ми озброїмося балкою і використаємо її як таран? Ця думка промайнула в моїй голові, мов омах вогню, що виривався у вікно в даху. Я спитав чоловіка, що говорив про пожежну машину. — Ви маєте кайла? — Так, маємо. — Сокири, пилки, шмат мотузки? — Так, так, так! З ліхтарем в руці я заметався серед юрби: — П'ять шилінгів кожному, хто мені допоможе! Від цих слів вони мовби попрокидались. Вічний супутник злиднів, той другий голод — голод на гроші — вмить спонукав їх до безладної діяльності. — Двоє — по ліхтарі, якщо ви їх маєте! Двоє — по кайла та інструменти! А решта за мною — по балку! Чоловіки загукали — пронизливими, слабкими від голоду голосами. Жінки й діти кинулися врізнобіч. Гуртом ми кинулися до найближчого покинутого будиночка. Нікого з чоловіків не зосталося коло ризниці — тільки причетник, сердешний старий причетник стояв на поваленій могильній плиті й плакав, оплакував церкву. Лакей все йшов за мною по п'ятах; його бліде, безпорадне, спотворене жахом обличчя виринуло над моїм плечем, коли ми вдерлися до напіврозваленого будиночка. Тут на підлозі валялись розкидані крокви, але вони не годилися, були залегкі. Над нашими головами пролягав сволок, ми могли дістати до нього сокирами. Сволок був міцно вмурований у стіни з обох кінців. Стеля й підлога були здерті, велика діра в даху зяяла просто в небо. Ми накинулися на сволок з обох кінців. Де там! Він так тримався, так опирались нам цегла й цемент стін! Ми били, сіпали, рвали. Сволок піддався з одного кінця і впав, полетіло додолу кілька цеглин. Вереснули жінки, що товпилися у дверях, дивлячись на нас, закричали чоловіки, двоє з них упали, але не постраждали. Ще одне спільне зусилля — і ми вивільнили другий кінець сволока. Ми підняли його й крикнули жінкам, щоб дали дорогу. А зараз до роботи! Швидко до дверей! Полум'я лине в небо, ще яскравіше, ніж досі, присвічує нам! Обережно, доріжкою через церковне подвір'я, міцніше тримати сволок і — до дверей! Удар, другий, третій — і назад! Невтримно лунає крик. Ми вже розхитали двері. Коли не піддасться замок — двері зіскочать із завісів. Ще один розгін! Удар, другий, третій — і назад. Двері загойдались! Через щілину на нас вискакують скрадливі язики полум'я. Ще один, останній розгін! Двері з тріскотом повалились. Умить запала мертва тиша, ми всі затамували подих. Дивимося: де ж тіло? Нестерпна спека обпалює нам обличчя, змушує відступити. Ми не бачимо нічого — вгорі, внизу, по всьому приміщенню не видно нічого, крім вогняної, мов живої, заслони. — Де ж він? — прошепотів лакей, тупо витріщаючись на полум'я. — Згорів на попіл! — простогнав причетник. — І книги згоріли. Ох людоньки, скоро й церква згорить дотла! Тільки ці двоє і говорили. Коли вони помовкли, в нічній німоті було тільки чути, як лютує пожежа. Що це? Щось ніби заторохтіло вдалині... цокотять копита коней, що мчать учвал... гук численних людських голосів. Пожежники нарешті! Люди довкола мене враз одвернулися од полум'я і як один побігли на край пагорба, пожежникам назустріч. Старий причетник хотів був податися з усіма, та йому забракло сил. Я бачив, як він сперся на один із надгробків і закричав слабким голосом: «Церкву рятуйте!» — ніби пожежники могли його почути. — Церкву рятуйте! — ще раз вигукнув він. Тільки лакей не зворухнувся. Він так і стояв, утопивши в полум'я порожній, безтямний погляд. Я заговорив до нього, потряс його за руку. Але ніщо не могло його розворушити. Він лише прошепотів ще раз: — Де він? Через десять хвилин пожежна машина була готова; один шланг опустили в колодязь за церквою, другий потягли до дверей ризниці. Коли б тепер знадобилася моя допомога, я не годен був бодай чимось допомогти. Моя енергія, моя воля вичерпались, сили виснажились, вихор моїх думок страшно й миттєво вщух — я зрозумів, що він уже мертвий. Я стояв безпомічний і непотрібний, і дивився, дивився в охоплену вогнем кімнату. Помалу вогонь здався, збляк. Пара білими хмарами здіймалася в небо, крізь неї видніли багряно-чорні купи жару на підлозі. На хвилину запала тиша. А тоді пожежники й полісмени кинулися вперед до дверей... тихо про щось порадились... тоді двоє з них проштовхалися крізь юрбу за церковну огорожу. Серед мертвої тиші люди розступалися перед ними. Через кілька хвилин юрба здригнулась, жива стіна помалу роздалася надвоє. Ті двоє йшли назад, несучи зірвані з завісів двері з котрогось покинутого будиночка. Вони внесли двері в ризницю. Полісмени знов заступили вхід до ризниці, а чоловіки по двоє, по троє відділялися від юрби й ставали за поліцією, щоб побачити першими. Решта чекала поблизу, аби першими почути. Серед тієї решти були й жінки з дітьми. Вісті з ризниці помалу почали просочуватися, поширюватись по юрбі, з уст в уста, аж поки докотились і до того місця, де стояв я. Я чув, як питали й відповідали довкола мене — притишено, схвильовано, знов і знов. — Знайшли його? — Так. — А де? — Біля дверей, лежав ницьма. — Біля котрих дверей? — Біля тих, що ведуть до церкви. Лежав головою до дверей, ницьма. — Обличчя обгоріло? — Ні. — Та обгоріло! — Ні, тільки попечене — кажу вам, він лежав обличчям до землі. — А хто він був. — Лорд, кажуть. — Ні, не лорд. Щось ніби сер. А сер — це дворянин. — Та ще й баронет. — Ні! — Так! — А що йому там було треба? — Та вже ж нічого доброго, повірте моєму слову! — Зумисне таке вкоїв? — Що, сам себе зумисне спалив? — Та я не про нього — про ризницю... — А страшний, як глянути на нього? — Страшний! — Але ж обличчя, мабуть, нічого?.. — Ні, ні, обличчя ще нічого... — Чи хтось його знає? — Он той чоловік каже, що знає. — А хто він? — Лакей, кажуть. Тільки він наче з глузду з'їхав, то поліція йому не вірить. — І невже більш ніхто не знає, хто він такий? — Цитьте!.. Гучний, виразний голос якогось начальника змусив ущухнути тихий гомін довкола мене. — Де той джентльмен, що намагався врятувати його? спитав голос. — Тут, сер, ось він! Десятки схвильованих облич обернулися до мене, десятки рук розсунули натовп, і старший з ліхтарем у руці підійшов до мене. — Прошу вас сюди, сер, — спокійно мовив він. Я був нездатен говорити з ним, я не мав сил опиратися йому, коли він узяв мене за руку. Я намагався сказати, що ніколи не бачив цього небіжчика за його життя, що я не зможу розпізнати його, що я зовсім стороння людина. Але ці слова так і не злетіли з моїх вуст. Я був геть знесилений і безпорадно мовчав. — Ви знаєте його, сер? Мене колом обступили люди. Троє, що стояли навпроти мене, низько, майже при землі, тримали свої ліхтарі. Їхні погляди й погляди всієї юрби були спрямовані на мене в німотному очікуванні. Я знав, що лежить біля моїх ніг, я розумів, чому вони так низько, майже до самої землі, опустили ліхтарі. — Можете ви розпізнати його, сер? Очі мої поволі опустились. Спочатку я нічого не побачив, окрім грубого брезенту. По ньому, в страшній тиші, глухо лопотіли дощові краплі. Я сягнув поглядом далі по брезенту і там, де кінчалась тканина, в жовтому світлі ліхтарів, заклякле, лиховісне, звугліле, чорніло його обличчя. Отак, уперше й востаннє, я побачив його. Така була воля провидіння, щоб ми з ним нарешті зустрілись. XI