Annotation 21 page. 1. Звіт Естер Пінгорн, куховарки графа Фоско (записано з її власних слів)

1. Звіт Естер Пінгорн, куховарки графа Фоско (записано з її власних слів)

Я мушу, на жаль, признатись, що за своє життя так і не навчилася грамоти. Але я змалечку роботяща й нічим ніколи не заплямувала свого доброго імені. Я знаю, що говорити те, чого не було, — це гріх і велике зло, тож постараюсь і цього разу нічого не вигадувати. Я розкажу все, що знаю, і тільки уклінно прошу пана, що записує, поправляти мої вирази й дарувати мені мою невченість. Цього літа, що минуло, я зосталася без місця (не з моєї вини) і почула, що в будинку номер п'ять на Форест-Роуд у Сент-Джонз-Вуді потрібна куховарка. Я пішла на це місце. Мене взяли на випробу. Хазяїна мого звали Фоско. Хазяйка була англійка. Він був граф, а вона графиня. Коли я поселилася там, у домі була ще дівчина, вона порала роботу покоївки. Не скажу, щоб вона була дуже охайна, чепурна, але нічого поганого за нею не примічала. Я та вона — оце й були всі слуги в домі. Наші хазяї прибули вже після нас і, як приїхали, зразу ж сказали нам, що дожидають гостей із села. В гості мала приїхати хазяйчина небога, і ми приготували їй нагорі спальню, з вікнами на задвірок. Хазяйка сказала мені, що в леді Глайд (так звали небогу) слабке здоров'я і що я повинна зважати на це, коли варитиму їсти. Наскільки я пам'ятаю, їхня небога мала приїхати того ж таки дня, але ви не дуже покладайтеся в цьому на мою пам'ять. Ви вже даруйте мені, але мушу признатись, що це марна справа — питати мене про числа, дати і все таке. Я шаную неділю, а які там інші дні — майже не зважаю, бувши жінкою невченою, хоч і роботящою. Знаю тільки, що леді Глайд приїхала, а як приїхала — ну ж і налякала вона всіх нас! Не знаю, як хазяїн привіз її до будинку, бо мала повні руки роботи в кухні. Здається, привіз він її пополудні. Покоївка відчинила їм двері й провела до вітальні. Тоді покоївка прийшла до мене в кухню, недовго й побула коло мене, коли це чуємо: переполох, метушня нагорі, дзвоник у вітальні дзеленчить-розривається, а хазяйка кричить пробі. Побігли ми нагору, бачимо: лежить пані на софі, лице біле-біле, кулачки зціплені й голову їй потягло набік. Хазяйка каже, що вона чогось перелякалась, а хазяїн сказав: то її корчі схопили. З усіх їх я знала околицю найкраще, то й побігла сама по найближчого лікаря. А найближча лікарська допомога була в «Гудріка й Гарта» — це два компаньйони, добра слава йшла про них по Сент-Джонз-Вуду, й багато людей до них зверталося. Я застала містера Гудріка, й він негайно пішов зі мною. Та не скоро лікар зміг їй чимось підсобити. У сердешної пані був напад за нападом, і таке коїлося з нею, аж поки вона змучилася вкрай і стала слабка та безпомічна, як немовля. Тоді ми поклали її в ліжко. Містер Гудрік пішов додому по ліки й вернувся за чверть години, або й менше. Крім ліків, він приніс із собою шматочок червоного дерева, вирізаний наче трубочкою, і, почекавши трохи, приставив трубочку одним кінцем до серця бідолашки, а сам приклав вухо до другого кінця й став уважно слухати. А тоді й каже моїй хазяйці, що була в спальні: — Це дуже серйозний випадок. Раджу вам негайно сповістити рідних леді Глайд. А хазяйка питається: — Це хвороба серця? — Так, — каже він, — це хвороба серця і до того ж вельми небезпечна. Він назвав їй достеменно, що то за хвороба, однак я того, що сказав лікар, не втямила. Але я добре запам'ятала, як він сказав насамкінець, що боїться, що ні він, ні будь-який інший лікар уже нічим їй не допоможуть. Хазяйка сприйняла цю лиху звістку спокійніше, ніж хазяїн. Він був огрядний дідуган, химерний такий, в нього були білі миші, й він балакав до них, наче вони діти християнські. Вислухавши лікаря, він як затужить! — Ах, бідна леді Глайд! Бідна, люба леді Глайд! — почав він примовляти й забігав по кімнаті, ламаючи руки, мов комедіант який, а не джентльмен. Хазяйка тільки про одне спитала лікаря: чи є надія, що леді одужає, а в хазяїна тих запитань знайшлося з півсотні! Скажу щиру правду: він усіх нас просто замучив, а коли нарешті вгамувався, то пішов на задвірок у садочок і почав рвати квітки та складати нікчемні букетики, а тоді попросив мене прикрасити ними кімнату хворої леді. От ніби це щось поможе. Як на мене, то часом він бував трохи причмелений. А взагалі він був непоганий хазяїн, такий чемний у розмові, а що вже веселий, привітний та лагідний! Він мені подобався куди більше, ніж хазяйка. Та була така злюка — слова доброго не чула від неї. Надвечір леді трохи ожила. Корчі перед тим так її змучили, що вона ні рукою поворушити, ні словечка мовити не могла. А це повернула голову і видивляється на кімнату й на нас. Мабуть, до хвороби вона була гарненька: біляві коси, голубі очі, така тендітна. Ніч вона спала неспокійно — так розповідала хазяйка, яка весь час пильнувала коло неї. Я тільки раз, перш ніж лягти спати, зайшла до неї в кімнату спитати, чи не зможу чимсь підсобити, але бідолашна щось говорила сама до себе, недоладно, наче марила. Наче їй дуже хотілося поговорити з кимось, хто був далеко від неї, і вона все кликала того когось. Першого разу я не розчула імені, а другого разу хазяїн постукав у двері, прийшов із купою запитань та нікчемними букетиками. Коли наступного ранку я зайшла до леді, вона знов лежала знесилена, мовби дрімала. Містер Гудрік привів собі на пораду компаньйона, містера Гарта. Вони сказали, що хвору ні під яким приводом не можна ані турбувати, ані будити. Вони відійшли в куток кімнати й почали розпитувати хазяйку, яке було в леді здоров'я в минулі роки, хто її лікував та чи не страждала вона довго від якогось душевного розладу. Пам'ятаю, хазяйка відповіла «так» на це останнє запитання, а містер Гудрік із містером Гартом перезирнулись і похитали головами. Вони начебто вирішили, що той розлад міг подіяти на її серце. Бідолашка! Подивитися на неї — така вже була кволенька. Що й казати, зроду, мабуть, була вона отака слабесенька. Згодом того самого ранку, коли леді прокинулась, вона раптом почулася начебто куди краще. Ні мене, ні покоївки не пускали до неї в кімнату, щоб не турбували, мовляв, її посторонні. Про те, що їй покращало, я почула від хазяїна. Він був у пречудовому настрої через це й зазирнув із садка в кухонне вікно, коли йшов на прогулянку в своєму величезному брилі із загнутими догори крисами. — Дорогенька місіс куховарко, — каже він, — леді Глайд почувається краще. То й я повеселішав і це йду розім'яти трохи свої великі ноги на літньому сонечку. Може, замовити щось чи купити на ринку для вас, місіс куховарко? А що ви там печете? Смачний тортик на обід? Більше шкориночки! Прошу вас, дорогенька, — більше хрумкої шкориночки, що так смаковито тане й розсипається в роті! Отак він балакав. Йому було за шістдесят, а він полюбляв тістечка й торти. Подумати лишень! Над полудень лікар приходив знов і на власні очі бачив, що хворій стало краще. Він заборонив нам розмовляти з нею чи дозволяти їй розмовляти з нами, коли б їй цього захотілось і сказав, що для неї найголовніше зараз — цілковитий спокій і спати якомога більше. Як на мене, то, скільки я її бачила, їй ніколи не хотілося розмовляти, крім минулої ночі, коли я так і не втямила, що вона каже. Надто вже була вона виснажена. Містер Гудрік, оглянувши її, не повеселів, як мій хазяїн. Зійшовши вниз, він нічого не сказав, крім того, що зайде знов о п'ятій годині. Десь о тій порі (а хазяїн ще не приходив) із спальні як задзеленчить дзвінок, і хазяйка вискочила на східці, кричить мені, щоб я мерщій побігла по містера Гудріка й сказала йому, що леді зомліла. Тільки я надягла чіпця та накинула хустку, коли, на щастя, сам лікар ступив на поріг — прийшов, як обіцяв. Я відчинила йому й пішла з ним нагору. — Леді Глайд почувалась, як звичайно, — розказує йому в дверях хазяйка. — Вона прокинулась, подивилася довкола дивним, сумним поглядом, і раптом я почула, як вона тихо скрикнула і вмить зомліла. Лікар підійшов до ліжка й нахилився над болящою. Зненацька він спохмурнів і приклав руку до її серця. Хазяйка так і вп'ялася очима в обличчя містера Гудріка. — Невже померла?! — прошепотіла вона і вся затрусилась, мов осиковий листок. — Так, — відказує лікар, дуже тихо й поважно. — Померла. Коли я вчора слухав її серце, то боявся, що це може статися раптово. Почувши ці його слова, хазяйка відсахнулася від ліжка та все труситься, труситься! — Померла! — шепоче вона сама до себе. — Так раптово померла! Так скоро! Що ж скаже граф?! Містер Гудрік порадив їй зійти вниз і трохи заспокоїтися. — Ви цілу ніч пильнували коло хворої, — каже він, — ваші нерви перевтомилися. Ця жінка, — говорить він і киває на мене, — хай побуде в кімнаті, поки я пришлю потрібну тут помічницю. Хазяйка послухалась його. — Я повинна підготувати графа, — все примовляє вона. — Я повинна обережно підготувати графа! І так, вся трусячись, пішла собі від нас. — Ваш хазяїн чужоземець, — каже мені містер Гудрік, коли хазяйка пішла. — Він знає, як реєструвати смерть? — Не можу сказати напевне, — відповідаю. — Навряд чи знає. Лікар хвильку подумав, а тоді й каже: — Як правило, я цього не роблю, та цього разу сам зареєструю смерть, аби позбавити родину зайвого клопоту. За півгодини я все одно проходитиму повз реєстраційне бюро, то й зазирну туди, це нетяжко. Скажіть їм, будь ласка, що цю справу я беру на себе. — Гаразд, сер, — кажу я, — і спасибі вам за добрість, що про це подумали. — Ви не проти, щоб посидіти тут, поки я пришлю кого треба? — питається він. — А чого ж, — кажу я, — посиджу, сер, біля сердешної пані. Мабуть, нічого не можна було зробити, сер, крім того, що зроблено? — Ні, — відповідає він, — нічого. Вона, певне, довго й тяжко хворіла ще задовго до того, як я її побачив. Випадок був безнадійний, коли мене покликали. — Ох, Господи, всі ми помремо, раніше чи пізніше. Правда ж, сер? — кажу я. На те він мені нічого не відповів — мабуть, йому не хотілося говорити. Тільки й мовив: — До побачення,— і пішов. Я посиділа біля небіжчиці, аж поки прийшла жінка, яку прислав містер Гудрік. Звали її Джейн Гулд. Мені вона здалася шанованою жінкою. Багато вона не говорила, тільки сказала, що свою справу знає і за своє життя не одного небіжчика обрядила. Як прийняв цю вість хазяїн, коли йому про це сказали, я не можу повідати, бо мене при тому не було. А коли я його побачила, був він мов громом прибитий, правду кажу. Тихо сидів собі в куточку, опустивши свої пухкі руки на коліна й похнюпивши голову, а очі були якісь порожні. Наче він не так сумував, як був переляканий і спантеличений тим, що скоїлось. Хазяйка розпорядилася всім, що треба було зробити, щоб поховати небіжчицю. Певне, на це пішла купа грошей. Особливо труна була така розкішна! Чоловік покійної пані, сказали нам, саме десь їздив по чужих краях. Але моя хазяйка, бувши її рідною тіткою, домовилася з ріднею з маєтку (в Камберленді, здається), що небіжчицю поховають там, в одній могилі з її матір'ю. Все зробили дуже гарно (це я знов про похорон), а хазяїн сам їздив у маєток, був там, як її ховали. Він був такий величний у своїй глибокій жалобі! Із своїм великим поважним лицем, повільною ходою, з широкою креповою стрічкою на капелюсі — як намальований! Наостанок, відповідаючи на поставлені мені запитання, я повинна сказати: 1) що ні я, ні покоївка, яка служила разом зі мною, не бачили ні разу, щоб хазяїн сам давав якісь ліки леді Глайд; 2) що, наскільки мені відомо, він ніколи не лишався наодинці з леді Глайд у її кімнаті; 3) я не можу сказати, що викликало раптовий переляк у леді Глайд, коли вона тільки увійшла в будинок, — ні мені, ані покоївці не пояснили цього. Викладене вище було прочитане в моїй присутності. Я не маю нічого ні додати до сказаного, ні від нього забрати. Як християнка, присягаюсь, що все тут написане — щира правда. Підпис: Естер Пінгорн + (її хрестик). 2. Звіт лікаря

До реєстраційного бюро відділу запису актів громадянського стану того району, де сталась названа нижче смерть. Цим засвідчую, що я лікував леді Глайд, віком двадцять один рік, бачив її живу востаннє в четвер 25 липня 1850 року й що вона померла того самого дня в будинку № 5, Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд. Смерть її сталася внаслідок серцевої аневризми. Тривалість хвороби невідома. Підпис: Альфред Гудрік. Проф. звання: доктор медицини. Адреса: 12, Кройдон-Гарденз, Сент-Джонз-Вуд. 3. Звіт Джейн Гулд

Лікар містер Гудрік послав мене зробити все необхідне, щоб приготувати до похорону останки пані, що померла в будинку, адреса якого вказана в попередньому звіті. Біля тіла небіжчиці я застала служницю Естер Пінгорн. Я зробила все, що було необхідно, і вчасно підготувала тіло до похорону. В моїй присутності небіжчицю поклали в труну, при мені ж прикрутили віко, перш ніж винести труну. Після цього, а не раніше, мені заплачено за труди, і я покинула цей дім. Хто хоче мати мої рекомендації, може звернутися до містера Гудріка. Він засвідчить, що на мене можна покластись і що все сказане вище — щира правда. Підпис: Джейн Гулд. 4. Напис на надгробку

Пам'яті Лори, леді Глайд, дружини сера Персіваля Глайда, баронета з Блеквотер-Парку в Гемпшірі, дочки покійного Філіпа Ферлі, есквайра з Ліммеріджа, цієї ж парафії. Народилася 27 березня 1829 року, взяла шлюб 22 грудня 1849 року. Померла 25 липня 1850 року. 5. Звіт Волтера Гартрайта

На початку літа 1850 року я з кількома товаришами, що зосталися живі, покинув нетрища Центральної Америки, щоб вернутися на батьківщину. Сягнувши узбережжя, ми сіли на корабель, що відпливав до Англії. Судно це зазнало катастрофи в Мексіканській затоці. Я був серед небагатьох, що врятувалися в тій катастрофі. Це вже втретє я уникнув смертельної небезпеки. Смерть від тропічної лихоманки, смерть від індіанської стріли, смерть у морській пучині — три смерті загрожували мені, всі три минули мене. Американський корабель, що плив до Ліверпуля, підібрав уцілілих. Корабель прибув в порт призначення 13 жовтня 1850 року. Ми причалили надвечір, а вночі я вже був у Лондоні. Я не буду описувати на цих сторінках свої поневіряння та злигодні далеко від батьківщини. Причини, що спонукали мене полишити свою країну, друзів і рідних заради нового світу пригод і небезпек, уже відомі. З того добровільного вигнання я повернувся, як сподівався, молився і вірив, іншою людиною. Стихія мого нового життя загартувала мене. В суворій школі випробувань і небезпек воля моя зробилась сильна, серце — мужнє, розум — самостійний. Я вирушив у мандри, втікаючи від власної долі. Я повернувся, щоб зустріти свою долю віч-на-віч, як личить чоловікові. Я повернувся до неминучої необхідності притлумлювати свої почуття, знаючи, що саме це мені судилось. Я розлучився з найгіршою гіркотою минулого, але не з пам'яттю серця про печаль і ніжність тих незабутніх днів. Я не перестав відчувати невигойного болю тієї великої катастрофи мого життя — я лише навчився мужньо терпіти свій біль. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене вдалину і я востаннє дивився на англійський берег. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене назад і ранкове світло осявало все ближчі й ближчі рідні береги. Перо моє виписує літери її давнього імені, а серце все так само плекає давню любов. Я досі пишу про неї як про Лору Ферлі. Коли я пробую називати її ім'ям її чоловіка, мені тяжко думати про неї, тяжко про неї говорити. Мені нічого більше додати до моєї повторної з'яви на цих сторінках. Ця оповідь матиме продовження, якщо мені стане сили й мужності дописати її до кінця. Коли настав ранок, мої перші тривожні думки й перші мої надії полинули до матінки й сестри. Після тривалої відсутності, коли вони місяцями не мали звістки про мене, я відчував, що треба підготувати їх, аби їм легше було знести раптову радість зустрічі зі мною. Рано-вранці я послав листа в котедж У Гемпстеді, а за годину вирушив туди й сам. Коли стихла перша бурхлива радість і до нас помалу почала вертатись тиха рівновага колишніх днів, я збагнув з виразу материного обличчя: на серці в неї лежить таємний тягар. В очах її, що так ніжно дивилися на мене, світилася не тільки любов, а й жалість. Добра її рука стискала мою руку все дужче й дужче — це було співчуття. Ми ніколи нічого не приховували одне від одного. Вона знала про мої розбиті надії, знала, чому я її покинув. Я хотів був спитати якомога спокійніше, чи не надходили на моє ім'я листи від міс Голкомб, чи не було яких звісток про мою сестру, та коли я глянув матері в обличчя, запитання завмерло на моїх устах — мені забракло хоробрості його вимовити. З болісною нерішучістю я тільки й спромігся сказати: — Ви маєте щось сповістити мені? Сестра моя, що сиділа навпроти нас, зненацька встала і, не сказавши й слова, вийшла з кімнати. Мати притулилася ближче до мене, обняла мене. Її люблячі руки тремтіли, сльози струменіли по її дорогому рідному обличчю. — Волтере! — прошепотіла вона. — Мій любий сину! Моє серце стискається від болю за тебе. О сину мій, сину! Пам'ятай, що в тебе ще є я! Голова моя впала їй на груди. Цими словами вона сказала все...
Настав ранок третього дня, відколи я повернувся, ранок шістнадцятого жовтня. Я зостався у матері й сестри. Я щосили старався не затьмарювати їм радості довгожданої зустрічі зі мною. Я зробив усе що міг, щоб випростатися після удару й змиритися з необхідністю жити далі, щоб велике моє горе не виливалося відчаєм, а зм'якшувалося моєю любов'ю до матері й сестри. Та марно я на це сподівався. Жодна сльоза не освіжила моїх запалених зболілих очей. Ні лагідне сестрине співчуття, ні тиха материна любов не приносили мені полегшення. Того — третього — ранку я відкрив їм своє серце. Нарешті я зумів висловити те, що хотів сказати від тієї хвилини, коли мати сповістила мене про її смерть. — Відпустіть мене, дайте мені трохи побути на самоті, — сказав я. — Я легше знесу це, коли ще раз гляну на ті місця, де вперше її побачив, коли стану на коліна та помолюся перед могилою, де вона спочиває. І я вирушив у дорогу — в дорогу до могили Лори Ферлі. Було погідне осіннє надвечір'я, коли я вийшов на безлюдній станції і пішки пішов шляхом, що його так добре знав. Призахідне сонце м'яко світило крізь тонкі перисті хмари, було тепло й тихо. На мирний супокій спустілих полів злягала сумовита тінь осені. Я вийшов на вересовище, я знову зійшов на вершину пагорба і подивився вдалину — там виднів знайомий парк, чітка дуга під'їзної доріжки, високі білі стіни Ліммеріджа. Злигодні й переміни, поневіряння й небезпеки стількох довгих місяців ураз змаліли й зійшли внівець у моїй пам'яті. От ніби вчора я востаннє ступав по цьому духмяному вересу і зараз я побачу її — вона вийде мені назустріч у своєму брилику, що затіняє її обличчя, в простій сукні, розмаяній вітерцем, із альбомом готових малюнків у руці... О смерте! Твоя коса скосила її... О могило, це твоя перемога!.. Я звернув убік, і ось внизу, у видолинку, переді мною забовваніла самітна сива церква, і притвор, де я очікував появи жінки в білому; пагорби, що обступили тихий цвинтар, холодний струмочок жебонить по своєму кам'янистому річищу. А ген і мармуровий хрест у білосніжній чистоті своїй височіє над могилою — могилою, де нині вкупі спочивають мати з дочкою. Я підійшов до цвинтаря. Ще раз пройшов по кам'яних сходинках і скинув капелюха, ступивши на цю священну землю. Священну для смирення й доброти, для шани й скорботи. Я зупинився перед надгробком, над яким височів хрест. У вічі кинувся новий напис, викарбований на ньому, — безжальні, чіткі чорні літери з жорстокою байдужістю розповідали історію її життя й смерті. Я спробував прочитати їх: «Пам'яті Лори...» Ніжні, блакитні очі, затуманені слізьми, стомлено поникла білява голівка, невинні прощальні слова, що благали мене залишити її, — о, коли б хоч останній спогад про неї та був щасливіший! Спогад, що його я поніс тоді з собою, спогад, що його я нині приніс назад — до її могили! Ще раз я спробував прочитати напис. Наприкінці стояла дата її смерті, а вище... Вище над датою смерті, були рядки й там було ім'я, що заважало мені думати про неї. Я підійшов до могили з іншого боку, де не треба було нічого читати, де ніяка земна ницість не розділяла нас. Я став на коліна перед могилою. Поклав руки, опустив голову на холодний білий мармур і заплющив свої стомлені очі, щоб не бачити ні землі довкола, ні світла вгорі. Я кликав її, я був з нею знов. О, моя любове! Любове! Моє серце знов промовляє до тебе! Тільки вчора ми розлучилися з тобою — тільки вчора я тримав твою дорогу руку в моїй руці, тільки вчора мої очі дивилися на тебе востаннє... Любове моя, любове!.. Час нечутно плинув, і тиша, мов чорна ніч, згусла наді мною. Перший звук, що порушив цей небесний покій, був тихий-тихий, мов легіт ковзнув по цвинтарній траві. Помалу той звук наближався до мене, аж поки я збагнув, що то чиясь хода. Ближче, ближче... Й зупинилась. Я підвів голову. Сонце зависло над обрієм. Хмари розвіялись по небу, скісні сонячні паруси м'яко золотили пагорби. Пригаслий день був прохолодний, ясний і тихий в цій супокійній долині мертвих. А віддалік серед цвинтаря, в прохолодній ясноті низького сонця, я побачив двох жінок. Вони стояли й дивилися на могилу, вони дивилися на мене. Дві жінки. Вони підступили ще ближче й стали знов. Обличчя їхні були сховані під вуалями, я не міг їх роздивитись. Коли вони зупинились, одна з них підняла вуаль. У тихому вечоровому світлі я впізнав обличчя Меріан Голкомб. Як же вона змінилась! Неначе багато літ наклало на те обличчя свій відбиток. Її широко розплющені очі дивилися на мене з незбагненним жахом. Жаль будило її схудле, змучене обличчя — печать болю, страху та відчаю лежали на ньому. Я ступив крок до неї від могили. Вона не зворухнулась, не озвалася. Жінка під вуаллю, що стояла поруч неї, тихо скрикнула. Я зупинився. Серце моє завмерло. Невимовний жах пойняв мене, я весь затремтів. Жінка під вуаллю відійшла від своєї товаришки й поволі рушила до мене. Зоставшись сама, Меріан Голкомб заговорила. Голос її я зразу впізнав — голос не змінився, як змінились змучене обличчя й перелякані очі. — Мій сон! Мій сон! — тихо вигукнула вона серед моторошної тиші. І впала навколішки, піднісши вгору молитовно складені руки. — Господи, дай йому сили! Господи, допоможи йому в цю скрутну хвилину! Поволі, тихо жінка наближалася до мене. Я прикипів до неї очима — тепер я дивився тільки на неї. Голос, що молився за мене, затнувся, впав до шепоту, а тоді раптом перейшов у зляканий, відчайдушний крик. Мені веліли піти геть! Але жінка під вуаллю цілком заволоділа мною. Вона зупинилася по той бік могили. Ми стояли тепер обличчям до обличчя, нас розділяв надгробок. Вона була ближче до напису, і її сукня черкнула чорні літери. А той голос лунав дедалі гучніше й нестямніше: — Сховайте обличчя! Не дивіться на неї! Ради Бога... Жінка підняла вуаль. «Пам'яті Лори, леді Глайд...» Лора, леді Глайд, стояла біля напису, що звіщав про її смерть, і понад могилою дивилася на мене... (На цьому закінчується другий період цієї історії). ПЕРІОД ТРЕТІЙ

Оповідь продовжує Волтер Гартрайт

I

Я починаю нову сторінку. І розповідаю далі, пропускаючи цілий тиждень. Історія цього тижня повинна лишитись нерозказана. Коли я думаю про ті дні, серце моє мліє, думка петляє і туманіє. А цього не повинно бути, якщо я хочу вести за собою вас, хто читає ці сторінки. Цього не повинно бути, якщо я не хочу, щоб у моїх руках заплуталася нитка, що веде покрученими ходами цієї історії. Життя моє змінилося враз — воно набуло нового значення, воно здобуло мету. Всі надії, страхи, боріння, інтереси, жертви — все це вмить і назавжди спрямувалося в новому напрямку. От ніби несподівано з вершини гори мені відкрився широкий і далекий краєвид. Я облишив свою оповідь у тихому затінку ліммеріджської церкви, а продовжую через тиждень, серед гамору й метушні однієї з лондонських вулиць. Ця вулиця знаходиться в багатолюдному і вбогому кварталі. Долішній поверх одного з тутешніх будинків зайнятий крамничкою, де продають газети, а другий і третій поверхи здаються внайми. Я винайняв ті два горішні поверхи під чужим прізвищем. На третьому поверсі живу я, у мене маленька робітня і кімнатчина, де я сплю. На нижчому поверсі, під тим самим чужим прізвищем живуть дві жінки — їх мають за моїх сестер. Я заробляю свій хліб тим, що роблю рисунки й гравюри на дереві для дешевих журналів. Усі вважають, що мої сестри допомагають мені, беручи замовлення на вишивання. Наша вбога оселя, наш скромний фах, те, що нас мають за родину, прибране прізвище, під яким ми живемо, — все це засоби для того, щоб ми могли заховатися в лондонських нетрищах. Ми вже не належимо до тих людей, що живуть відкрито, на видноті. Я — нікому не відомий, непомітний чоловік. Я не маю ані покровителів, ані друзів, котрі могли б допомогти мені. Меріан — усього-на-всього моя старша сестра, на чиїх плечах лежать усі хатні клопоти. В очах людей, що нас знають, ми з нею — водночас і жертви, й ініціатори зухвалого ошуканства. Вважається, що ми спільники божевільної Анни Катерік, яка претендує на ім'я, становище й саму особистість покійної леді Глайд. Отаке наше становище. Й такі наші змінені ролі, в яких ми троє відтепер муситимемо виступати на багатьох-багатьох подальших сторінках цієї оповіді. З погляду здорового глузду й закону, в уявленні рідних і знайомих, у відповідності з усіма загальноприйнятими формальностями цивілізованого суспільства «Лора, леді Глайд» лежала похована поруч своєї матері на цвинтарі в Ліммеріджі. За життя викреслена із списку живих, дочка покійного Філіпа Ферлі й дружина живого-здорового сера Персіваля Глайда, була все-таки жива для своєї сестри й для мене. Але для всього світу, крім нас із Меріан, її не було, вона померла. Померла для свого рідного дядечка, що відмовився від неї, померла для слуг, що не впізнали її, померла для офіційних осіб, що передали її багатство в руки її чоловіка й тітки, померла для моїх матері й сестри, які вважають, ніби мене ошукала, жорстоко обманула шукачка пригод. Для всіх і всього — для суспільства, моралі, закону, — вона померла. І все ж вона жила! В бідності, переховуючись, — але жила. Жила для того, щоб нікому не відомий вчитель малювання виграв битву заради неї й повернув їй місце в світі живих людей. Тоді, коли мені вперше відкрилось її обличчя, — чи не ворухнулася в мені підозра, підкріплена моїм знанням про незвичайну схожість між нею і Анною Катерік? Ні, ані тіні підозри — від тієї миті, коли вона підняла свою вуаль, стоячи біля надмогильного напису, що звіщав про її смерть. Перш ніж того дня зайшло сонце, перш ніж із наших очей щез її дім, що зачинив перед нею двері, ми з нею обоє пригадали ті прощальні слова, які я сказав, коли від'їжджав із Ліммеріджа. Я їх повторив — вона їх упізнала. «Якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, чи згадаєте ви про бідного вчителя малювання?..» Вона, що так мало пам'ятала нині тривоги й страхи пізнішого часу, згадала ці слова і невинно, довірливо схилила бідолашну свою голівку на груди чоловікові, який їх вимовив. Тієї хвилини, коли вона назвала мене на ім'я, коли вона сказала: «Вони змушували мене забути все, Волтере, але я пам'ятаю Меріан і пам'ятаю вас!» — тієї хвилини я, хто давно віддав їй свою любов, присвятив їй все своє життя й подякував Богові, що можу це зробити. Так! Настав мій час. За тисячі й тисячі миль, через пущі-праліси, де гинули дужчі за мене мої товариші, через смертельні небезпеки, які тричі загрожували мені і яких я тричі уникав, невидима рука, що веде людину темною дорогою долі, вела мене до цієї хвилини. Вона була безправна й знедолена, зазнала тяжких випробувань, врода її зблякла, розум затуманився; вона позбулася всього, навіть місця серед живих... Тепер я міг вільно скласти до цих дорогих ніг свою давно обіцяну відданість — відданість усього мого серця, всієї душі, всіх моїх сил. За правом її нещастя, за правом її прихильності до мене вона була нарешті моя! Моя — щоб підтримати її, захистити, зберегти, воскресити. Моя — щоб я любив і шанував її, як батько й брат. Моя — щоб я поновив її в правах, ризикуючи пожертвувати всім: моїм добрим ім'ям, дружніми зв'язками і навіть власним життям у нерівній боротьбі із Знатністю і Силою, в тривалому бою із озброєним Обманом і могутнім Успіхом. II

Моє становище змальовано, мотиви моїх учинків відомі. Нині треба розповісти історію Меріан та Лорину історію. Обидві ці історії я розповім не зі слів, часто плутаних і непослідовних, самих оповідачок, а візьму з мого короткого і ясного підсумкового запису, що його я зробив для власного користування, а також для мого повірника. Таким чином, заплутаний клубок подій буде розплутано якнайшвидше та якнайрозбірливіше. Історія Меріан починається там, де кінчається економчина оповідь. Після від'їзду леді Глайд із дому її чоловіка економка розповіла міс Голкомб і про сам від'їзд, і про обставини, за яких це сталось. Лише через кілька днів (через скільки саме днів, місіс Майклсон не могла згадати, бо нічого тоді не записувала) надійшов лист від графині Фоско, де сповіщалося про раптову смерть леді Глайд у домі графа Фоско. Дати в листі не згадувались. Місіс Майклсон мала на власний розсуд або негайно повідомити міс Голкомб цю печальну вість, або зачекати, поки пані трохи піддужчає. Порадившись із містером Доусоном (який доти, бувши сам нездоровий, не міг поновити лікарський нагляд за міс Голкомб), місіс Майклсон повідомила недужій скорботну звістку того самого дня, коли надійшов лист від графині, чи наступного дня. Не будемо зупинятися на враженні, яке справила на Меріан звістка про сестрину смерть. Варто лише сказати, що після цього вона ще три тижні не могла вирушати в дорогу. А коли минули три тижні, вона разом із економкою поїхала в Лондон. Там місіс Майклсон дала міс Голкомб свою адресу на випадок, якщо вона знадобиться в майбутньому, і жінки розлучились. Попрощавшися з економкою, міс Голкомб негайно вирушила до юридичної контори Гілмора й Кірла порадитися з останнім, оскільки містер Гілмор був відсутній. Вона сказала містерові Кірлу про те, що вважала за необхідне приховати від усіх (включаючи й економку місіс Майклсон), про свої підозри з приводу обставин, за яких нібито сталася смерть леді Глайд. Містер Кірл, який ще раніше довів свою готовність по-дружньому служити інтересам міс Голкомб, поспішив навести довідки — ті, що їх дозволяв зробити делікатний і небезпечний характер дорученої йому справи. Щоб вичерпати цю тему, слід згадати, що граф Фоско якнайлюб'язніше відгукнувся на лист містера Кірла, який від імені міс Голкомб цікавився невідомими його клієнтці подробицями смерті леді Глайд. Містер Кірл також зв'язався з лікарем Гудріком та обома служницями графа Фоско. З огляду на неможливість визначити точну дату від'їзду леді Глайд із Блеквотер-Парку, а також на підставі свідчень лікаря й служниць, добровільних пояснень графа Фоско та його дружини містер Кірл дійшов висновку, що підозри міс Голкомб не мають підстав. Він міг тільки припустити, що тяжкі переживання, викликані втратою сестри, плачевно відбились на її здатності тверезо мислити. І написав їй, що, на його думку, ті жахливі підозри, якими вона поділилася з ним, аніскільки не грунтуються на істинних фактах. Так почалось і закінчилось розслідування, яке провадив компаньйон містера Гілмора. Тим часом міс Голкомб, повернувшись у Ліммерідж, зібрала там усі додаткові відомості, які тільки могла дістати. Перше повідомлення про смерть небоги містер Ферлі отримав від своєї сестри, мадам Фоско, але і в цьому листі не були зазначені точні дати. Він дав свою згоду на сестрину пропозицію поховати небіжчицю поруч її матері на цвинтарі в Ліммеріджі. Сам граф Фоско супроводжував труну з останками леді Глайд у Камберленд і був присутній на похороні, що відбувся ЗО липня. На знак пам'яті й шани за труною йшли всі жителі села й околиці. Наступного дня надмогильний напис (попередньо накиданий, як кажуть, рукою рідної тітки покійної пані й схвалений головою родини, містером Ферлі) був викарбуваний на пам'ятнику, що стояв над могилою. В день похорону й наступного дня граф Фоско гостював у Ліммеріджі, але містер Ферлі не побажав зустрітися з ним особисто. Вони поспілкувалися листовно. У своєму листі граф Фоско ознайомив містера Ферлі з подробицями хвороби й смерті його небоги. В цьому листі теж не вказувались дати, не було в ньому також ніяких нових фактів. Але в приписці до листа йшлося про одну варту уваги обставину. Ішлося про Анну Катерік. Зміст приписки зводився ось до чого. Спочатку містерові Ферлі повідомляли, що Анну Катерік (про яку він міг докладно почути від міс Голкомб, коли та приїде в Ліммерідж) вистежено і знайдено в околицях Блеквотер-Парку й повторно поміщено до психіатричної лікарні, звідки вона колись була втекла. Це була перша частина приписки. А в другій частині містера Ферлі застерігали: душевна хвороба Анни Катерік загострилась від того, що вона довго перебувала на волі без медичної допомоги, і що її божевільна ненависть та підозріливість до сера Персіваля Глайда (яка й раніше була одним із найхарактерніших проявів її божевілля) не тільки збереглася, а й набула тепер нової форми. Нещасна була тепер у владі нової манії, пов'язаної з сером Персівалем, — вона видавала себе за його покійну дружину. Робила вона це, певне, для того, щоб дозолити йому та щоб повеличатись перед іншими хворими й доглядальницями в лікарні. Очевидно, ця ідея виникла в неї після того, як вона добилася таємного побачення з леді Глайд, під час якого спостерегла незвичайну випадкову схожість, що існувала між покійною пані й нею. Дуже й дуже малоймовірно було щоб їй повторно поталанило втекти з божевільні, але вона могла знайти якийсь спосіб докучати рідним покійної леді Глайд листами на цей випадок містера Ферлі й попереджали зарані, як ставитися до тих листів. Коли міс Голкомб приїхала в Ліммерідж, їй показали цю приписку. А ще їй віддали одежу, в якій леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку, разом з іншими речами, що їх вона привезла з собою з дім своєї тітоньки. Мадам Фоско турботливо їх зібрала й переслала в Камберленд. Такі були справи, коли міс Голкомб на початку вересня приїхала в Ліммерідж. Небавом вона знов злягла в ліжко, хвороба її повторилась, ослаблені сили не витримали тяжкого душевного пригнічення, від якого вона тепер страждала. Через місяць, коли вона видужала, її підозри щодо обставин, за яких померла її сестра, зовсім не розвіялись. За цей проміжок часу вона не мала ніяких звісток від сера Персіваля Глайда, зате до неї доходили листи від мадам Фоско, яка вельми люб'язно цікавилася її здоров'ям від імені свого чоловіка й від себе. Замість відповідати на ці листи, міс Голкомб найняла приватного детектива для стеження за будинком у Сент-Джонз-Вуді та за його мешканцями. Але нічого сумнівного не було виявлено. Ті самі наслідки дало й таємне стеження за місіс Рюбель. Вона і її чоловік прибули в Лондон за півроку до того. Приїхали вони з Ліона й винайняли будинок біля Лестер-Скверу, аби здавати мебльовані кімнати чужоземцям, яких, гадалося, багато наїде у зв'язку з Всесвітньою виставкою 1851 року. Нічого підозрілого про це подружжя не було відомо в окрузі. Вони були скромні люди, вчасно виплачували свою ренту і взагалі поводилися цілком пристойно. Останній запит був про сера Персіваля Глайда. Той поселився в Парижі й спокійно жив собі в невеличкому колі друзів — англійців та французів. Зазнавши невдачі повсюди, але не можучи заспокоїтись, міс Голкомб надумала тоді поїхати до психіатричної лікарні, де, як було їй відомо, перебувала вдруге запроторена туди Анна Катерік. Вона й раніше дуже цікавилась цією жінкою. Тепер вона мала ще й дві конкретні причини для своєї цікавості. По-перше, міс Голкомб хотіла переконатись, чи й справді Анна Катерік видає себе за леді Глайд, а по-друге (якщо так було насправді), міс Голкомб хотіла з'ясувати, чому все-таки ця нещасна намагається всіх ошукати. Хоча граф Фоско у своєму листі до містера Ферлі не вказував адреси лікарні, це важливе умовчання не стало перешкодою для міс Голкомб. Коли Волтер Гартрайт зустрів Анну Катерік у Ліммеріджі, вона розповіла йому, де знаходиться дім для божевільних. Міс Голкомб тоді ж записала цю адресу до свого щоденника разом з іншими подробицями того побачення достеменно так, як почула це з вуст самого Волтера Гартрайта. Тож вона переглянула щоденника, виписала адресу і, прихопивши замість рекомендації, що могла б їй знадобитись, графового листа до містера Ферлі, одинадцятого жовтня поїхала до психіатричної лікарні. Надвечір того дня вона прибула в Лондон. Вона мала намір заночувати у старої гувернантки леді Глайд. Але місіс Везі так розхвилювалась, побачивши найближчу подругу й сестру своєї померлої вихованки, що міс Голкомб розсудливо передумала ночувати у неї, а, на пораду одруженої сестри місіс Везі, найняла на ніч номер в одному солідному готелі неподалік. Наступного ранку вона поїхала до лікарні, що знаходилася в лондонських околицях, на північ від столиці. Її негайно провели до директора (він же заразом і власник) притулку для божевільних. Спочатку він, здавалось, був рішуче проти того, щоб дозволити їй побачення із своєю пацієнткою. Та коли міс Голкомб показала йому приписку до листа графа Фоско й нагадала йому, що вона і є та сама міс Голкомб, яка там згадується, і до того ж близька родичка покійної леді Глайд, тому з родинних причин, природно, цікавиться самооманою Анни Катерік — її присвоєнням собі імені небіжчиці, — тон і манери директора лікарні змінились, він перестав заперечувати. Напевне, він відчув, що за таких обставин його категорична відмова буде не просто нечемністю, але може й справити враження, ніби порядки в його закладі не настільки добрі, щоб їх можна було показати шановним відвідувачам. У самої міс Голкомб склалося враження, що директор лікарні зовсім не втаємничений у задуми сера Персіваля та графа Фоско. Доказом цього було те, що він усе-таки погодився дозволити їй побачення з Анною Катерік, а до того ж охоче розповів, як та повторно опинилася в лікарні, чого, звісно, не зробив би, коли б був спільником сера Персіваля й графа. Він розказав міс Голкомб, що цього разу Анну Катерік, з усіма необхідними медичними висновками й документами, привіз граф Фоско двадцять сьомого липня. Граф також передав директорові пояснювального листа й прохання прийняти Анну Катерік до лікарні від сера Персіваля Глайда. Приймаючи хвору вдруге, директор лікарні запримітив у ній певні цікаві переміни. Звісно, в його практиці директора психіатричної лікарні такі переміни в його пацієнтах бували досить часто. Душевнохворі, буває, міняються і зовнішньо, і внутрішньо. Вони можуть почуватися то краще, то гірше. Відповідно внутрішні їхні зміни відбиваються на їхньому зовнішньому вигляді. Таке він припускав. Припускав він і те, що манія Анни Катерік могла змінитись, а внаслідок цього змінились і її манери, й мова. Але його й досі бентежили іноді певні відмінності між його пацієнткою до того, як вона втекла була з лікарні, й тією ж його пацієнткою після того, як її привезли сюди знов. Ці відмінності були дріб'язкові, їх не описати словами. Звісно, він не міг сказати, що вона була тепер іншого зросту, чи що змінився загальний її вигляд, чи інша тепер була барва очей, кіс, шкіри, інший овал обличчя, — він швидше відчував, ніж бачив якусь у ній переміну. Коротше кажучи, цей випадок був із самого початку цікавий, а нині він здавався просто загадковим. Не можна сказати, щоб ця розмова бодай частково підготувала міс Голкомб до того, що на неї чекало. Але вона таки справила на неї враження, і то дуже велике. Міс Голкомб так розхвилювалась, що мусила трохи почекати й заспокоїтись, перш ніж піти за директором лікарні до тієї частини будинку, де утримували хворих. З'ясувалось, що Анна Катерік у цей час саме прогулювалась у лікарняному парку. Одна з доглядальниць зголосилася провести туди міс Голкомб, а директор затримався на кілька хвилин для якоїсь термінової консультації, пообіцявши перегодом приєднатися до міс Голкомб у парку. Доглядальниця провела міс Голкомб у глиб гарно спланованого парку, а тоді, розглянувшись довкола, звернула на доріжку, облямовану обабіч кущами. Назустріч їм звільна йшли якісь дві жінки. Доглядальниця показала на них і мовила: — Ото Анна Катерік, мем, а з нею наша працівниця, що наглядає за нею. Вона й відповість вам на всі ваші запитання. Сказавши це, доглядальниця залишила міс Голкомб і повернулася в приміщення лікарні, до своїх обов'язків. Якийсь час міс Голкомб ішла назустріч двом жінкам, а ті наближалися до неї. Коли між ними зосталося кроків десять, одна з двох жінок зупинилася на мить, жадібно вп'ялась очима у відвідувачку, а тоді вирвала свою руку з руки доглядальниці й кинулася в обійми міс Голкомб. Тієї миті міс Голкомб упізнала свою сестру — впізнала поховану за життя... На щастя (для успішного здійснення подальших рішучих задумів міс Голкомб), ніхто, крім доглядальниці, не був при цьому присутній. Доглядальниця, молода жінка, була так вражена тим, що сталось, що спочатку стояла заціпеніла, неспроможна втрутитись. Коли ж вона отямилась, їй довелося рятувати міс Голкомб, яка на мить зомліла, силкуючись не збожеволіти самій від непосильного для неї потрясіння. За кілька хвилин свіже повітря повернуло міс Голкомб її звичайну енергію та мужність, і вона збагнула, що повинна зосередитися тільки на тому, як допомогти своїй нещасній сестрі. Вона випросила дозвіл поговорити з пацієнткою наодинці за умови, що обидві вони весь час будуть на очах у доглядальниці. Часу для розпитувань не було — його вистачило тільки на те, щоб переконати бідолашну леді Глайд у необхідності тримати себе в руках і запевнити її, що тільки за таких умов сестра зможе негайно їй допомогти, вирятувати з божевільні. Сподіванки на те, що їй пощастить вирватися з лікарні, коли вона буде слухатись сестриних вказівок, було досить, щоб заспокоїти леді Глайд і довести до її розуміння, як саме вона повинна поводитись. Тоді міс Голкомб вернулась до доглядальниці, поклала їй до кишені всі гроші, що мала при собі, — три соверени, — й спитала, коли й де вона могла б порозмовляти з доглядальницею наодинці. Молода жінка спочатку дуже злякалася, про зустріч і слухати не хотіла. Та коли міс Голкомб запевнила її, що хоче тільки поставити їй кілька запитань, чого не може зробити зараз, бо надто схвильована, й що не має наміру збивати її з пуття, умовляти її порушити свої обов'язки, доглядальниця взяла гроші й пообіцяла зустрітися з міс Голкомб наступного дня о третій годині. Тоді вона зможе вибігти на півгодинки після того як хворі пообідають і дожидатиме пані в тихому куточку за високим муром, що оточував парк. Міс Голкомб устигла тільки сказати, що згодна, й шепнути сестрі, що прийде ще завтра, коли до них підійшов директор лікарні. Він завважив схвильованість відвідувачки, але вона пояснила це тим, що була трохи приголомшена зустріччю з Анною Катерік. Потім вона постаралась піти звідти якомога скоріше — тобто, коли прикликала всю свою мужність, аби змогти розлучитися із своєю нещасною сестрою. Коли до неї повернулася здатність міркувати, міс Голкомб швидко збагнула, що будь-яка спроба визначити особу леді Гдайд і звільнити її з божевільні законним шляхом, навіть коли й завершиться успіхом, призведе до зволікання, яке може виявитися фатальним для сестриних розумових здібностей, уже частково порушених тим жахливим становищем, у якому вона перебувала. Поки міс Голкомб дісталася до Лондона, вона твердо вирішила визволити леді Глайд із психіатричної лікарні таємно, з допомогою доглядальниці. Вона зараз же звернулася до свого біржового маклера й реалізувала ту невелику власність, яку мала, діставши трохи менше семисот фунтів готівкою. Ладна віддати всі гроші, до останнього фартинга, за визволення сестри, вона наступного дня, прихопивши з собою всю ту суму, виїхала на призначену їй зустріч за муром лікарні. Доглядальниця була вже там. Обережними розпитами міс Голкомб помалу навела розмову на потрібну їй тему. Серед інших подробиць, доглядальниця розказала зокрема, що та доглядальниця, яка відповідала раніше за Анну Катерік, постраждала через її втечу — позбулась місця, хоч була зовсім не винна. Те саме, додала доглядальниця, станеться і з нею, коли Анна Катерік утече знов. А як було їй, доглядальниці, не дорожити своїм місцем, коли вона мала на те ще й особливу причину: вона була заручена, але весілля вони з нареченим усе відкладали, аж поки назбирають дві-три сотні фунтів, щоб відкрити свою крамничку. Молода жінка заробляла добру платню в лікарні й сподівалась, бувши ощадливою, за два роки зібрати грошей на свою пайку до потрібної суми. Після цих слів доглядальниці міс Голкомб вирішила говорити цілком відверто. Вона заявила, що гадана Анна Катерік насправді її близька родичка, яка попала до психіатричної лікарні через фатальне непорозуміння, й що доглядальниця зробить добре, богоугодне діло, коли допоможе їй визволити сестру. Не встигла та щось заперечити, як міс Голкомб дістала із свого гаманця чотири папірці по сто фунтів кожен і запропонувала їх молодій жінці як винагороду за ризик утратити службу в лікарні. Вражена й злякана доглядальниця завагалась. Але міс Голкомб наполегливо умовляла її. — Ви зробите добре діло, — повторяла вона. — Ви допоможете тяжко скривдженій, найнещаснішій жінці на світі. Ось ваша винагорода — гроші на весілля. Приведіть сюди до мене мою сестру, і ці чотири банкноти будуть у ваших руках. — А ви дасте мені листа, де будуть ці самі ваші слова, щоб я могла показати його моєму нареченому, коли він спитає мене, звідкіля гроші? — спитала доглядальниця. — Я напишу й принесу вам такого листа з моїм підписом, — запевнила її міс Голкомб. — Тоді я спробую, — сказала молода жінка. — Коли? — Завтра. Вони швидко домовилися, що міс Голкомб повернеться туди ж наступного ранку й чекатиме, сховавшись за деревами, але тримаючись близько від того тихого куточка під північним муром. Точного часу своєї появи доглядальниця не могла призначити. Обачність вимагала, щоб вона діяла відповідно до обставин, вичікуючи слушної нагоди. Отак умовившись, вони розлучились. Наступного ранку, близько десятої години, міс Голкомб була в призначеному місці з обіцяним листом і грошима. Вона прождала добрих півтори години. Нарешті доглядальниця швидко вийшла з-за муру, ведучи за руку леді Глайд. Як тільки вони зустрілись, міс Голкомб віддала доглядальниці гроші й листа. Сестри знов були разом. Із щасливою завбачливістю доглядальниця надягла на леді Глайд своє власне вбрання: капелюшок, вуаль і хустку. Міс Голкомб тільки затримала її на хвилинку, — порадити, як найкраще вчинити, коли втечу виявлять, аби спрямувати розшуки в хибному напрямку. Доглядальниці слід було вернутися до лікарні й розказати в присутності інших працівниць, що Анна Катерік останнім часом питалася про відстань від Лондона до Гемпшіру. Почекавши до останньої хвилини перед тим як втечу Анни Катерік неминуче буде виявлено, вона повинна була сама зняти тривогу й тим відвести від себе підозру в причетності до тієї втечі. Коли директорові лікарні розкажуть, що втікачка заздалегідь питалася про Гемпшір, він, напевне, вирішить, що його пацієнтка, уявляючи себе леді Глайд, повернулася до Блеквотер-Парку, — тож найвірогідніше, що шукатимуть її спочатку саме там. Доглядальниця погодилась на цю пропозицію залюбки, адже, лишаючись весь час на очах у інших працівниць, вона принаймні показувала себе непричетною до втечі, за яку могла поплатитися, може, й більшим, ніж простою втратою місця. Тож вона хутко повернулася до лікарні, а міс Голкомб негайно повезла свою сестру в Лондон. Вони встигли на післяобідній поїзд до Карлайля і того самого вечора, без будь-яких пригод чи перешкод, добулися до Ліммеріджа. На останньому відтинку дороги, коли вони зостались самі в купе, міс Голкомб змогла розпитами зв'язати в одне ціле уривки спогадів леді Глайд, які зберегла її ослаблена, плутана пам'ять. Отримана таким чином історія жахливої змови постала у вигляді фрагментів, між якими зяяли провалля непам'яті, а ще ж і тим уцілілим фрагментам, на жаль, бракувало внутрішньої логіки. Та, хоч яка небездоганна була її розповідь, ми повинні відтворити її тут, перш ніж описати, що сталось наступного дня в Ліммеріджі. Спогади леді Глайд про події, що відбулися після її від'їзду з Блеквотер-Парку, починалися з її прибуття на лондонський вокзал Південно-Західної залізниці. Їй не спало на думку попередньо записати, якого числа вона виїхала. Слід вважати, що всі надії на уточнення цієї важливої дати з допомогою леді Глайд чи місіс Майклсон утрачено. Коли поїзд підійшов до перону, леді Глайд побачила графа Фоско, що зустрічав її. Як тільки кондуктор відчинив двері вагона, граф зразу ж опинився біля дверей. Поїзд був переповнений, і через штовханину нелегко було отримати багаж. Якийсь чоловік, що був із графом Фоско, приніс речі леді Глайд. На валізах було її ім'я. Вона поїхала разом із графом у кареті, на яку тієї хвилини не звернула особливої уваги. Коли від'їхали від вокзалу, вона передовсім запитала графа про міс Голкомб. Граф відповів, нібито міс Голкомб іще не поїхала в Камберленд, бо він подумав і порадив їй відпочити кілька днів, а тоді вже рушати в далеку дорогу. Тоді леді Глайд спитала його, чи перебуває нині її сестра в його домі. Відповіді його вона добре не пам'ятала, тільки пригадувала досить чітко, нібито граф заявив, що везе її до міс Голкомб. Леді Глайд вельми погано знала Лондон і не могла сказати, якими вулицями вони тоді їхали. Але вони їхали все вулицями й не проїжджали ні парків, ні дерев. Карета зупинилася в якомусь завулку біля скверу, де були крамниці, державні заклади і юрби людей. Із цих спогадів, у достеменності яких леді Глайд була певна, нібито цілком очевидно випливає, що граф Фоско віз її не до своєї резиденції в Сент-Джонз-Вуді. Вони увійшли в будинок і піднялися нагору в задню кімнату — чи на другому, чи на третьому поверсі. За леді Глайд унесли весь багаж. Двері їм одчинила служниця. Чорнобородий чоловік, з вигляду чужоземець, дуже ввічливо зустрів їх у холі й провів нагору. Відповідаючи на запитання леді Глайд, граф запевнив її, що міс Голкомб перебуває в цьому ж будинку, — її негайно повідомлять про прибуття сестри. Потім він і чужоземець вийшли з кімнати, залишивши леді Глайд саму. Це була вбого обставлена вітальня, що вікнами дивилась на задвірки. В будинку було напрочуд тихо, не чути було нічиєї ходи по східцях, тільки з кімнати, що була під нею, долинав глухий чоловічий гомін. Вона пробула сама недовго. Повернувся граф і сказав, що міс Голкомб саме спочиває і її поки що не можна будити. Разом з ним до кімнати зайшов якийсь чоловік, англієць, — його граф відрекомендував як свого друга. Після цього дивного знайомства — наскільки леді Глайд пам'ятала, граф не назвав імен, — він залишив її наодинці з тим чоловіком. Той був дуже ввічливий, але стривожив і збентежив її своїми чудними розпитуваннями про неї саму й тим, що якось дивно й пильно дивився на неї. Недовго порозмовлявши з нею, він вийшов, а за хвилину чи дві до кімнати увійшов інший незнайомець, теж англієць. І цей відрекомендувався їй як друг графа Фоско і своєю чергою почав її розглядати й ставити химерні запитання, жодного разу, наскільки вона могла пригадати, не назвавши її на ім'я. Потім і цей вийшов. На той час вона вже так боялася за себе й так тривожилась за сестру, що почала думати, чи не зійти вниз та не попросити захисту й допомоги в єдиної жінки, яку вона бачила в будинку, — в служниці, що відчинила вхідні двері. Але щойно вона підвелася зі стільця, як вернувся граф. Вона зараз же схвильовано спитала його, як довго ще відкладатиметься її зустріч із сестрою. Спочатку він ухилявся від прямої відповіді, та леді Глайд вимагала відповісти їй, і тоді він дуже неохоче признався, що міс Голкомб далеко не так добре почувається, як він говорив їй раніше. Його тон і манери під час цієї розмови так розтривожили леді Глайд, вірніше, так посилили тривогу, навіяну на неї зустрічами з тими двома дивними незнайомцями, що їй раптом стало млосно й вона мусила попросити води. Граф виглянув за двері й гукнув, щоб принесли води, а також слоїчок із нюхальною сіллю. Те й те приніс схожий на чужоземця бородатий чоловік. Вода, коли леді Глайд спробувала її випити, виявилася з таким нудотним присмаком, що їй стало ще гірше. Вона схопила слоїчок і понюхала. Їй враз запаморочилося в голові. Граф підхопив слоїчок, що випав у неї з рук, і останнє, що вона запам'ятала, перш ніж знепритомніла, — як він знов підніс слоїчок їй до обличчя. Подальші її спогади були такі уривчасті й плутані, що трудно було пов'язати їх із якоюсь вірогідною дійсністю. Їй уявлялось, що згодом, увечері, вона прийшла до тями й залишила той дім, і поїхала, як намірялася ще в Блеквотер-Парку, до місіс Везі. Нібито вона пила там чай і ніч переночувала теж у місіс Везі. Вона зовсім не пам'ятала, як, коли і з ким покинула дім, куди привіз її граф Фоско, але настійно стверджувала, що ночувала таки у місіс Везі. Однак ще дивніше було те, що, за її словами, їй допомогла роздягтись і лягти в ліжко місіс Рюбель! Вона нічогісінько не пам'ятала, про що вони з місіс Везі розмовляли чи кого ще вона там бачила, крім тієї дами, чи чому в будинку місіс Везі опинилася місіс Рюбель. Ще хаотичнішими й неймовірнішими були її спогади про те, що трапилося наступного ранку. Невиразно їй пригадувалось, що вона кудись поїхала (о котрій годині — не могла сказати) з графом Фоско й знов же з місіс Рюбель, яка була за помічницю в графа. Але коли й чому вона розлучилася з місіс Везі, вона не знала; не знала ні в якому напрямку їхала карета, ні де вони зупинились, ні чи були граф і місіс Рюбель біля неї протягом усієї поїздки. На цьому її печальна історія закінчувалась. Далі був цілковитий провал пам'яті. У неї не лишилось ніяких, бодай туманних, вражень, вона зовсім не уявляла собі, чи день, чи два минуло, поки раптом вона прокинулась у незнайомому місці й серед жінок, жодної з яких не знала. Це був дім для божевільних. Тут вона вперше почула, як її назвали Анною Катерік. І остання цікава деталь в історії цієї змови: тут вона своїми власними очима побачила на собі одежу Анни Катерік. Першого ж дня в лікарні доглядальниця, роздягаючи її на ніч, показувала їй мітки на білизні й примовляла, без будь-якого зла чи роздратування: «Подивіться на ваше власне ім'я на вашій білизні й перестаньте набридати нам усім розмовами про те, що ви — леді Глайд. Вона мертва і в могилі, а ви живі й здорові. Гляньте-но на вашу одежу! Ось ваша мітка, зроблена гарною спеціальною тушшю, — її ви знайдете на всіх ваших старих речах, які ми зберегли: Анна Катерік, — чорним по білому!» Таку мітку побачила й міс Голкомб на сестриній білизні, коли вони прибули в Ліммерідж. Оце такі непевні, часом суперечливі спогади були єдиною відповіддю леді Глайд на обережні розпити її сестри дорогою до Камберленду. Міс Голкомб побоялася допитуватись про те, як до неї ставилися в лікарні, бо надто добре розуміла, що сестра не здатна витримати таке випробування. За добровільним визнанням директора лікарні було відомо, що вона прибула туди двадцять сьомого липня. Від того числа до п'ятнадцятого жовтня (дня її визволення) вона була під постійним наглядом у лікарні, її систематично запевняли, що вона Анна Катерік, і категорично заперечували, що вона нормальна людина, маючи її за душевнохвору. Будь-хто і не з такою вразливою нервовою системою, і фізично міцніший та здоровший, неминуче страждав би від такого тяжкого випробування. Ніхто не зміг би пройти через усе це й зберегти душевну рівновагу. Прибувши в Ліммерідж пізно ввечері, міс Голкомб розважливо надумала не робити спроб зразу ж визначити особу леді Глайд, а зачекати до завтра. Вранці вона передовсім пішла до містера Ферлі й, підготувавши його обережно, усіма можливими осторогами, розповіла йому нарешті, що сталося. Як тільки трохи минувся його жах і подив, містер Ферлі гнівно заявив, що міс Голкомб допустилася, щоб її ошукала Анна Катерік. Він послався на лист графа Фоско й на власні слова міс Голкомб, яка сама казала йому раніше, що між Анною Катерік і його покійною небогою існувала велика схожість, і рішуче відмовився бодай на хвилину побачити цю божевільну, адже сама її поява в його домі була неприпустимою сваволею і страшною образою для нього. Міс Голкомб вийшла від нього, перечекала, поки його гнів трохи минув, і, розміркувавши, що містер Ферлі хоча б просто по-людському повинен побачити свою небогу, перш ніж зачинить перед нею двері свого дому, як перед чужою, без будь-якого попередження ввела леді Глайд до його кімнати. Камердинер заступив їм дорогу, але міс Голкомб пройшла повз нього, ведучи за руку сестру, і стала з нею перед очі містера Ферлі. Сцена, що відбулася потому, хоч і тривала лише кілька хвилин, була така моторошна, що й не описати. Міс Голкомб сама уникала згадувати про неї. Зазначимо тільки: містер Ферлі якнайкатегоричніше заявив, що не впізнає жінки, котру привели до нього; що в її обличчі й манерах немає нічого спільного з його небогою, яка лежить на ліммеріджському цвинтарі, й він звернеться до законної влади, щоб захистила його від самозванки, коли її до вечора не заберуть з його дому. Хоч би як несхвально ми ставилися до егоїзму, нечулості й звичного браку людяності у містера Ферлі, все ж не можна й припустити, щоб він був здатний на таку ницість, — прикинутися, ніби не впізнав дочки свого рідного брата. Міс Голкомб справедливо й мудро виснувала: то жах і упередження не дозволили йому роздивитися й розчути, що перед ним його небога. Міс Голкомб задовольнилася таким поясненням. Але коли потім вона піддала випробуванню слуг, їй довелося переконатись, що й вони всі, без винятку, не певні, коли б не сказати більше, чи показана їм пані справді їхня молода хазяйка, а чи Анна Катерік, бо начулися про їхню схожість. Міс Голкомб мусила дійти сумного висновку, що ув'язнення леді Глайд у божевільні позначилося набагато серйозніше на її зовнішньому вигляді й манерах, ніж це здавалося їй, сестрі скривдженої. Підлий обман, за допомогою якого живу леді Глайд видавали за мертву, пустив коріння навіть в оселі, де вона народилась, і засліплював людей, серед яких вона виросла. Якби становище не було таке критичне, можна було б не відчаюватись і спробувати отримати потрібні свідчення від інших людей. Наприклад, її покоївка Фанні, якої саме не було в Ліммеріджі, через два дні мала повернутись. Бувши постійно при леді Глайд, тісно з нею спілкувавшись і любивши свою пані дужче, ніж інші слуги, Фанні, можливо, впізнала б її. І це було б добре для початку. Знов же, леді Глайд могла тимчасово пожити коли не в рідному домі, то в кого-не-будь у селі, поки відновляться її здоров'я і душевна рівновага. А тоді, коли пам'ять знов почне надійно їй служити, вона з природною легкістю зможе говорити про своє минуле, згадуючи такі подробиці, до яких самозванці не додуматись. І таким чином її тотожність, не підтверджена поки що зовнішнім виглядом, буде зрештою доведена багато вірогіднішим свідченням — її власними словами. Але обставини, за яких вона визволилася з лікарні, робили все це практично нездійсненним. Погоня з божевільні, націлена тим часом на Блеквотер-Парк, ось-ось кинеться шукати її в Ліммеріджі. Люди, яким доручено розшукати втікачку, могли з'явитися в маєтку за кілька годин, а містер Ферлі був нині в такому настрої, що вони могли розраховувати на його негайне сприяння — з його владою та місцевим авторитетом. Тож найпростіші міркування безпеки для леді Глайд змусили міс Голкомб облишити спроби довести мешканцям Ліммеріджа істинність особи своєї сестри й негайно забрати її з найнебезпечнішого тепер місця — її власного маєтку. Сама собою напрошувалась наймудріша думка: зараз же повернутися в Лондон. Їхні сліди швидко й надійно загубляться на вулицях великого міста. Готуватися в дорогу не треба було, прощатися — ні з ким. Надвечір того пам'ятного шістнадцятого числа міс Голкомб умовила сестру зібрати рештки мужності й зробити останнє зусилля. Ніхто не сказав їм доброго слова на прощанні, коли вони удвох рушили в дорогу, покинувши навіки Ліммерідж. Вони саме проходили пагорбом, що здіймався за цвинтарем, коли леді Глайд почала наполегливо просити сестру вернутися, щоб попрощатися з могилою матері. Міс Голкомб намагалася відговорити сестру, але цього разу всі її умовляння були марні. Та несхитно наполягала на своєму. Її тьмяний погляд засвітився несподіваним вогнем, помітним і крізь вуаль, що закривала обличчя, а схудлі пальці, що досі безживно лежали на сестриній руці, міцніше й міцніше стискали цю дружню руку. Я вірю, що то перст божий вказав їм вернутися назад, і найневинніша, найзнедоленіша з людей побачила й збагнула той віщий знак у годину страшної своєї скрути. Вони вернулися до цвинтаря і тим самим поєднали водно три наші долі. III