Annotation 24 page. Коли я повернувся додому після зустрічі з місіс Клементс, у вічі мені кинулася переміна, що сталася з Лорою

Коли я повернувся додому після зустрічі з місіс Клементс, у вічі мені кинулася переміна, що сталася з Лорою. Незмінна лагідність і терпіння, що їх так жорстоко випробовувало й не здолало лихо, начебто враз зрадили її. Байдужа до всіх спроб Меріан заспокоїти й розвеселити її, вона сиділа, відсунувши від себе недокінчений малюнок, опустивши й не бажаючи підводити очі, поклавши руки на коліна й сплітаючи та розплітаючи безперестанку пальці. Коли я увійшов, Меріан встала з виразом німого відчаю на обличчі, почекала хвилину, чи не зведе Лора на мене очей, шепнула мені: «Може, хоч ви розворушите її!» — і вийшла з кімнати. Я сів на звільнений стілець, обережно розчепив ті бідні, змарнілі, неспокійні пальці і взяв обидві її руки у свої. — Про що ви думаєте, Лоро? Скажіть мені, люба, постарайтеся розказати мені, в чім річ. Вона зробила зусилля над собою і звела на мене очі. — Я не можу почуватися щасливою, — мовила вона, — я не можу не думати... Вона затнулась, похилилася трохи вперед і поклала голову мені на плече з виразом такої німої безпомічності, аж серце мені защеміло від жалості. — Спробуйте розказати мені, — ласкаво повторив я, — постарайтеся розказати мені, чому ви нещасливі. — Від мене нема ніякої користі... я такий тягар для вас обох, — сказала вона із глибоким зітханням безнадії. — Ви працюєте й заробляєте гроші, Волтере, а Меріан вам допомагає. Чом же я нічого не роблю? Дійде до того, що ви вподобаєте Меріан дужче, ніж мене, ось побачите, бо ж я така нікчемна! Ох, не треба, не треба ходити коло мене, як коло дитини! Я підвів її голову, пригладив біляві сплутані пасма, що впали їй на чоло, і поцілував її — вбогу мою зів'ялу квітку! Знедолену мою, стражденну сестру! — Ви будете допомагати нам, Лоро, — сказав я. — І почнете, люба, сьогодні ж. Вона подивилася на мене з таким жадібним, гарячковим інтересом, затамувавши подих від нетерпіння й цікавості, що я аж затремтів од радості, — ці слова воскресили в ній надію. Я встав, розклав на столі її приладдя для малювання і присунув його ближче до неї. — Ви знаєте, що я заробляю гроші малюванням, — сказав я. — Останнім часом ви добре потрудились і стали малювати набагато краще, тож відтепер ви теж почнете заробляти цим гроші. Постарайтеся докінчити цей малюнок якнайретельніше, якнайкраще. Коли ви закінчите, я візьму його з собою, і той самий чоловік, що купує мої малюнки, купить і ваші. Ви складатимете свій заробіток до свого гаманця, і Меріан братиме у вас на витрати так само часто, як бере у мене. Подумайте, які ви будете корисні, як допоможете нам, і ви ощасливитеся, Лоро, вам стане легко й радісно! Вона аж засяяла, запроменилася усмішкою. Тієї хвилини, коли вона отак усміхалась, коли знов узяла олівця, якого раніше була відклала, вона стала такою схожою на Лору колишніх днів! Я правильно витлумачив ці перші ознаки її одужання. Проявилися вони в тому, що Лора почала розуміти, чим були заповнені наші з Меріан дні. Меріан, коли я розповів їй про це, збагнула, як і я, що Лорі дуже хочеться посісти своє, бодай незначне місце в житті, піднестись у власних і наших очах, здобути нашу повагу й самоповагу. Від того дня ми любовно підтримували в Лорі це нове честолюбство, адже воно вселяло в нас надію на її одужання, на щасливе майбутнє, яке, може, було вже й не за горами. Її малюнки, коли вона їх докінчувала чи вважала, що докінчила, переходили в мої руки, а я віддавав їх Меріан, щоб та надійно їх заховала. Я, їх єдиний покупець, щотижня відкладав невеликі суми з моїх заробітків, щоб видавати Лорі як винагороду, нібито заплачену чужими людьми за вбогі, бліді, нікудишні замальовки. Часом нелегко було нам зберігати цілковиту незворушність і не виказувати нашого невинного ошуканства, коли вона, пишаючись, діставала свого гаманця, аби докласти свою частку до наших домашніх витрат, і дуже поважно цікавилася, хто з нас цього тижня заробив більше. Я досі зберігаю всі ці приховані малюнки — мої неоціненні скарби, дорогі спомини, що я їх лелію, аби не померкли; це ж мої друзі в колишньому нещасті, й серце моє ніколи не розлучиться з ними, а ніжність моя — не позабуде довіку. Чи не заводять мене сентименти задалеко від моєї головної мети? Чи я не зловживаю розмовами про щасливе майбутнє, до якого моїй оповіді ще тягтися й тягтися? Так! Назад, назад... до тих днів сумнівів і тривог, коли я щосили намагався не впасти духом серед крижаної німоти вічної невідомості. Я тільки зупинився передихнути на хвилинку. Може, ця хвилинка — не загублений час, коли друзі, що читають ці сторінки, теж перепочили разом зі мною. Я скористався першою нагодою порозмовляти з Меріан наодинці й розповісти їй, до чого я допитався-дошукався того ранку. З'ясувалось, що вона теж поділяє тривогу місіс Клементс із приводу моєї планованої поїздки у Велмінгам. — Ай справді, Волтере, — сказала вона, — ви надто мало знаєте, щоб розраховувати на відвертість місіс Катерік. Чи розумно йти на цю крайність, не випробувавши спершу всіх простіших і надійніших засобів для досягнення вашої мети? Коли ви сказали мені, що тільки двоє людей на світі, сер Персіваль і граф, знають точну дату Лориного від'їзду з Блеквотер-Парку, ви забули і я забула, що є ще третя людина, котра повинна знати це число, — я мовлю про місіс Рюбель. Чи не буде набагато простіше та безпечніше добитися щирого признання від неї, ніж виривати його силою в сера Персіваля? — Може, це було б і простіше, — заперечив я, — але нам невідомо, якою мірою місіс Рюбель причетна до цього злочинства, і тому ми не можемо з певністю вважати, що ця дата закарбувалася в її пам'яті так міцно, як у пам'яті сера Персіваля й графа. Нині вже ніколи витрачати час на місіс Рюбель — дорогоцінний час, потрібний нам на те, щоб вишукати єдине вразливе місце в біографії сера Персіваля. Чи не перебільшуєте ви, Меріан, ту небезпеку, на яку я можу наразитися, поїхавши знов до Гемпшіру? Чи ви вже сумніваєтеся, що врешті-решт боротьба із сером Персівалем виявиться мені до снаги, що я стану йому гідним супротивником? — Ви впораєтеся з ним, — відповіла вона рішуче, — бо граф із усією його незбагненною підлотністю не допомагатиме серові Персівалю у двобої з вами. — Чому ви так думаєте? — трохи здивовано спитав я. — Я добре знаю, який сер Персіваль упертий та як він не терпить графових порад, — відповіла Меріан. — Думаю, що він наполяже, щоб зустрітися з вами сам на сам, як був наполіг у Блеквотер-Парку, коли діяв на свій власний страх і ризик. Час для графового втручання настане, коли сер Персіваль опиниться у ваших руках. Саме тоді виникне безпосередня загроза його власним інтересам, а, захищаючи їх, Волтере, граф буде нещадний. — Ми зуміємо заздалегідь знешкодити його, — сказав я. — Місіс Клементс повідомила мені деякі подробиці, що їх можна використати проти графа. Знайдуться іще деякі факти, що його компрометують. У звіті місіс Майклсон є рядки про те, що граф визнав за необхідне побачитися з містером Ферлі. Можливо, ми й тут знайдемо обставини, які його компрометують. Поки я буду в Гемпшірі, Меріан, напишіть містерові Ферлі й настійно попросіть його надіслати нам докладний звіт про все, що сталося між ним і графом під час їхнього побачення, а також про те, що йому відомо про хворобу й смерть його небоги. Зауважте, що йому, рано чи пізно, а доведеться написати необхідний вам звіт, коли він викаже нехіть добровільно піти вам назустріч у вашому проханні. — Я напишу листа, Волтере. Але ви остаточно вирішили поїхати у Велмінгам? — Так, остаточно. Наступні два дні я позаробляю на той тиждень, а третього дня поїду в Гемпшір. На третій день я був готовий вирушити в дорогу. Оскільки я міг затриматися в Гемпшірі на якийсь час, ми з Меріан умовилися щоденно писати одне одному, звісно, під вигаданими іменами — з обачності. Якщо я регулярно діставатиму від неї звістки, значить, усе вдома гаразд. Та коли котрогось ранку я не отримаю від неї листа, я першим же поїздом вертаюся в Лондон. Я зумів примирити Лору з моїм від'їздом, сказавши їй, що їду із столиці шукати нових покупців на наші з нею малюнки, і лишив її цілком задоволену за роботою. Меріан провела мене вниз, до вхідних дверей. — Пам'ятайте про люблячі серця, які ви залишаєте тут, — шепнула вона, коли ми зупинилися в коридорі біля виходу. — Пам'ятайте, що всі наші надії залежать від вашого щасливого повернення. Коли щось прикре спіткає вас у дорозі, коли ви здибаєтеся з сером Персівалем... — Чому ви думаєте, що ми з ним здибаємось? — запитав я. — Не знаю... Всякі страхи та химери лізуть мені в голову не знати чому. Смійтеся, коли хочете, з них, Волтере, але, ради Бога, не давайте волі почуттям, коли зіткнетеся віч-на-віч із тим чоловіком! — Не бійтеся, Меріан! Я ручусь за своє самовладання. На цьому ми й розлучились. Я швидко пішов на вокзал. Надія жевріла в моєму серці, а в душі росла впевненість, що цього разу моя мандрівка буде недаремна. Був гарний, ясний, холодний ранок. Нерви мої бриніли, мов струни, і я відчував, як моя рішучість повнить усього мене бадьорістю і снагою. Коли я проходив по перону й роззирався, шукаючи знайомих облич серед юрби, що дожидала поїзда, мені подумалось, чи не ліпше було б мені перевдягтись і замаскуватись, перш ніж вирушати в Гемпшір. Але в цій думці було щось одворотне, це ніби означало прилучитися до безликого стада вивідачів та шпигів, для яких перевдягання — необхідність, і я тут-таки відігнав цю думку від себе. Та й сама доцільність зміни вигляду була вельми сумнівна. Коли б я спробував зробити це вдома, домовласник рано чи пізно впізнав би мене і зразу ж запідозрив би мене в чомусь нехорошому. Коли б я спробував вийти із зміненим виглядом на вулицю, ті самі шпиги могли цілком випадково наскочити на мене і впізнати. Таким чином я тільки привертав би до себе увагу й збуджував підозри, а це було зовсім не в моїх інтересах. Досі я діяв, бувши самим собою, то й далі вирішив обходитись без перевдягів. Опівдні я висів із поїзда у Велмінгамі. Які піщані пустелі Аравії, які похмурі руїни де-небудь у Палестині можуть позмагатися з відворотним виглядом і гнітючою нудьгою англійського провінційного містечка на першій стадії його існування, коли воно тільки починає наживати добробут? Я ставив собі це запитання, проходячи осоружно чистими, потворно бундючними, мертвотно заціпенілими, безлюдними вулицями Велмінгама. І крамарі, що витріщалися на мене із своїх незалюднених крамниць, і дерева, що безпомічно хилилися долу в безводному вигнанні недоглянутих садочків і скверів, і мертві каркаси будинків у марному чеканні животворної людської присутності, — все, мимо чого я проходив, усі, хто траплявся мені дорогою, неначе відповідали мені хором: пустелі Аравії не такі мертві, як наше цивілізоване здичавіння, руїни Палестини не такі гнітючі, як наш теперішній морок! Розпитуючи поодиноких перехожих, я добувся до тієї частини містечка, де мешкала місіс Катерік, і опинився на площі, яку обступали одноповерхові будиночки. Посеред площі був голий моріжок, обгороджений дротом. Старенька няня з двома дітьми стояла в куточку загорожі й дивилась на худющу козу, що на прив'язі скубла травичку. Двоє чоловіків розмовляли на хіднику по один бік площі, а на протилежному боці безтурботне хлоп'я вело собі на мотузочку безтурботного цуцика. Я чув, як глухо бринькало фортепіано десь віддалік, під акомпанемент безперервного стукоту молотка десь ближче. Оце і всі ознаки життя, що зустріли мене, коли я вийшов на площу. Я попростував до дверей будинку номер тринадцять, де жила місіс Катерік, і постукав, не розмірковуючи заздалегідь, як відрекомендуватися господині, коли увійду. Насамперед потрібно було побачити місіс Катерік. А вже тоді, відповідно до мого першого враження, слід було зразу вирішити, як найпростіше та найлегше досягти мети моїх відвідин. Понура немолода служниця відчинила мені двері. Я дав їй свою візитну картку й спитав, чи можу бачити місіс Катерік. Служниця віднесла мою картку десь до вітальні й вернулася спитати, в якій я прийшов справі. — Скажіть, будь ласка, що я прийшов у справі, яка має відношення до дочки місіс Катерік, — відповів я. Кращого приводу для свого візиту я не міг придумати тієї хвилини. Служниця знов пішла до вітальні, знов повернулась і цього разу попросила мене увійти, дивлячись на мене з виразом похмурого зачудування. Я ввійшов до кімнатчини, обклеєної крикливими шпалерами з грубим малюнком. Стільці, столи, шифоньєри й диван — усе тут лисніло липучою яскравістю дешевої оббивки. На великому столі посеред кімнати, на плетеній червоній з жовтим серветці, лежала ошатна велика Біблія — точно в центрі стільниці, а при маленькому столику біля вікна, з кошичком для плетіння в пелені ще й з банькатим спанієлем, що надсадно сапав біля ніг, сиділа літня жінка в чорному тюлевому чіпці, в чорній шовковій сукні й темно-сірих плетених рукавичках. Її чорне з сивиною волосся важкими кучерями звисало, закриваючи вуха; темні очі дивилися просто перед себе суворо, виклично, невблаганно. Вона мала повні, квадратні щоки, продовгасте тверде підборіддя й пухкі, чуттєві безбарвні губи. Була вона огрядна, міцно збудована. Трималася з войовничим самовладанням. Це була місіс Катерік. — Ви прийшли говорити зі мною про мою дочку, — сказала вона, перш ніж я спромігся мовити хоч слово. — Будьте ласкаві, скажіть те, що ви хотіли мені сказати. Її голос був такий самий суворий, викличний і невблаганний, як і вираз її очей. Вона показала на стілець і, коли я сідав, окинула мене з голови до ніг уважним поглядом. Я зрозумів, що з цією жінкою треба розмовляти тільки таким тоном, яким розмовляє вона. З самого початку необхідно було не поступатися їй ні в чому. — Чи відомо вам, — почав я, — що ваша дочка пропала безвісти? — Добре відомо. — Ви, певне, припускали, що це лихо може призвести до іншого лиха — до її смерті? — Так. Ви прийшли сказати мені, що вона померла? — Так. — Чому? Вона поставила мені це дивне запитання тим самим, анітрохи не зміненим тоном. Жодна рисочка не здригнулась на її обличчі. Вона як була, так і зосталась холоднокровна й незворушна, от ніби я сказав їй, що в загорожі посеред площі здохла коза. — Чому? — повторив я. — Ви питаєте, чому я прийшов сюди сказати вам про смерть вашої дочки? — Так. Яке ваше діло до мене чи до неї? Яким чином ви взагалі знаєте про мою дочку? — Ось яким чином: я здибав її на дорозі тієї ночі, коли вона втекла з лікарні, й допоміг їй дістатись до безпечного місця. — Ви дуже погано вчинили. — Мені дуже жаль, що так говорить її мати. — Так говорить її мати. Звідки ви знаєте, що вона померла? — Поки що я не можу сказати, звідки я це знаю. Але я це знаю напевне. — А можете ви пояснити, де ви взяли мою адресу? — Авжеж. Вашу адресу мені дала місіс Клементс. — Місіс Клементс дурна жінка. Це вона порадила вам приїхати сюди? — Ні. — Тоді я ще раз питаю вас: чому ви приїхали сюди? Вона так уже вимагала відповіді, то я і відповів — просто, як тільки міг. — Я приїхав, — сказав я, — гадаючи, що мати Анни Катерік, звісно ж, хоче знати, жива її дочка чи ні. — Так, так, — мовила місіс Катерік, напустивши на себе ще більшої незворушності. — Іншої причини ви не мали? Я завагався. Нелегко було вмить придумати найкращу відповідь на це запитання. — Якщо іншої причини ви не мали, — провадила вона далі, неквапливо стягуючи з рук свої темно-сірі рукавички й складаючи їх докупи, — я можу тільки подякувати вам за візит і сказати, що більш вас не затримую. Ваше повідомлення задовольнило б мене більше, коли б ви пояснили, як ви про це довідались. Принаймні воно може послужити мені виправданням для того, щоб убратися в жалобу. Як бачите, мені не доведеться робити для цього великі зміни в моєму туалеті. Візьму інші рукавички і вся буду в чорному. Вона пошукала в кишені своєї сукні, дістала пару чорних рукавичок, надягла їх, зберігаючи суворо-кам'яний вираз, а тоді спокійно склала руки в пелені. — Отож, ходіть здорові, — сказала вона. Крижана зневага її тону подіяла на мене — я мусив визнати, що мети моїх відвідин ще не досягнуто. — Я приїхав сюди ще й з іншої причини, — мовив я. — А! Так я й думала, — зауважила місіс Катерік. — Смерть вашої дочки... — Від чого вона померла? — Від хвороби серця. — Так. Кажіть далі. — Смерть вашої дочки була використана для того, щоб завдати страшної шкоди людині, дуже мені дорогій. Це лиходійство скоїли, як я достеменно переконався, двоє чоловіків. Один із них — сер Персіваль Глайд. — Та ну! Я уважно дивився на неї — чи не здригнеться вона, коли зненацька прозвучить те ім'я? Але у неї не здригнувся жоден м'яз. Вона все так само дивилася просто мені у вічі — суворо, виклично, невблаганно. — Може, вам цікаво знати, — вів я далі, — яким чином смерть вашої дочки могла бути використана, щоб завдати шкоди іншій людині? — Ні! — сказала місіс Катерік. — Мені зовсім не цікаво. Це ваша справа. Ви цікавитеся моїми справами. Я не цікавлюся вашими. — А ви не спитаєте, — наполягав я, — чому я говорю про це у вашій присутності? — Так. Я питаю. — Я говорю про це з вами, бо твердо вирішив притягти сера Персіваля до відповіді за скоєний ним злочин. — А що мені до того вашого рішення? — Ви зараз дізнаєтеся. В минулому сера Персіваля є певні події, з якими мені потрібно докладно ознайомитися для цієї справи. Ви їх знаєте — ось чому я прийшов до вас. — Що за події ви маєте на увазі? — Події, що відбулися у Старому Велмінгамі ще до народження вашої дочки, коли ваш чоловік був причетником тамтешньої церкви. Аж тепер упав бар'єр непроникної стриманості, який вона постаралася спорудити між нами. Я побачив, як очі її гнівно блиснули, а руки розчепились і почали механічно розгладжувати сукню на колінах. — Що ж вам відомо про ці події? — спитала вона. — Все, що могла розповісти мені про них місіс Клементс. На мить її суворе квадратне обличчя спалахнуло, неспокійні руки завмерли — здавалося, вибух гніву ось-ось виведе її з рівноваги. Але ні, вона погамувала роздратування, що наростало в ній, відхилилась на спинку стільця, схрестила руки на своїх широких грудях і з понуро-саркастичною посмішкою знов твердо глянула на мене. — Ага! Тепер я починаю все розуміти, — сказала вона. Її приборканий гнів пробивався тільки в підкресленій насмішкуватості тону. — Ви точите зуб на сера Персіваля Глайда і хочете, щоб я допомогла вам помститися йому. Я повинна розповісти вам і те, й те, і перете про сера Персіваля й про саму себе, чи не так? Іще б чого! Ви пхаєте носа в мої особисті справи. Ви думаєте, що натрапили на знеславлену жінку, яку сусіди терплять, зневажаючи, і яка залюбки уволить всяку вашу волю від страху, коли б ви не огудили її перед усім містом. Я бачу вас наскрізь, бачу ваші потаємні розрахунки. Так, так! І це мене смішить. Ха-ха! Вона замовкла на мить, її схрещені руки міцніше стислись, а тоді засміялась сама до себе — глухо, затято, злостиво. — Ви не знаєте, як я жила тут і що я тут робила, містере Як-там-вас? — повела вона далі. — То я розкажу вам, а тоді подзвоню й звелю вигнати вас геть. Я приїхала сюди скривджена. Приїхала, втративши своє добре ім'я, з твердим наміром повернути його собі. Рік за роком я боролась — і здобула його знов. Я завжди трималася нарівні з найшанованішими людьми в місті. Коли їм хочеться сказати щось супроти мене, їм доводиться говорити це потай, за моєю спиною; вони не можуть, не сміють говорити це мені у вічі. Моя репутація непохитна в цьому місті, й вам її не захитати. Сам священик вітається зі мною. Ага! Ви на таке не розраховували, коли їхали сюди? Підіть до церкви та розпитайте про мене — вам скажуть, що місіс Катерік має своє місце в церкві, так само як і всі інші, й справно його оплачує, коли треба. Підіть до міської ратуші. Там лежить петиція — петиція від шанованих мешканців Велмінгама про те, щоб заборонити бродячому циркові приїжджати до нашого міста, аби не псувалась наша мораль. Так! НАША мораль. Тільки сьогодні вранці я поставила свій підпис під цією петицією. Підіть до книгарні. Там збирали передплату на видання проповідей нашого священика під назвою: «У вірі спасіння моє». У списку передплатників є і моє прізвище. В церкві після проповіді про доброчинство лікарева дружина поклала на тарілку тільки шилінг, а я — півкрони. Церковний староста Соуард збирав пожертви, то й вклонився мені. А десять років тому це ж він сказав аптекареві Пігруму, що мене треба прив'язати до воза й нагаєм вигнати з міста. Ваша мати жива? Хіба її настільна Біблія краща за мою? Хіба крамарі та зеленярі шанують її краще, ніж мене? Чи ж вона завжди вкладалася в свої прибутки й не залазила в борги? Я ніколи не жила на позичках. Ах! Он священик іде. Дивіться, містере Як-там-вас, дивіться, коли вам цікаво! Жваво, неначе молодиця, вона зірвалася на ноги й кинулася до вікна, діждалася, поки священик порівнявся з нею, і врочисто йому вклонилась. Священик чемно підняв капелюха і пройшов мимо. Місіс Катерік вернулася до свого стільця і ще з більшою зловтіхою подивилася на мене. — Ось! — мовила вона. — Що ви думаєте тепер про жінку із загубленою репутацією? Де тепер ваші розрахунки? Незвичайний шлях, що його вона обрала для боротьби за самоутвердження, дивовижний фактичний доказ її поновленої репутації, тільки-но мені наведений, так мене приголомшили, що я слухав її, онімілий від подиву. Та це не завадило мені зробити ще одну спробу заскочити її зненацька. Коли б я зумів вивести її з рівноваги, в нападі гніву вона могла кинути слова, що стали б ключем до розгадки. — То де ж тепер ваші розрахунки? — повторила вона. — Розрахунки мої там, де були, й такі самі, які були, коли я увійшов до вашої оселі, — відповів я. — Я не сумніваюся в тому, що ви здобули в місті міцне становище, й не збираюся підривати його, навіть коли б міг. Я приїхав до вас, бо знаю добре, що сер Персіваль — ваш ворог так само, як і мій. Коли я маю за що ненавидіти сера Персіваля, то й ви теж маєте за що його ненавидіти. Можете заперечувати це скільки вам завгодно, можете не довіряти мені скільки вам завгодно, можете собі гніватися на мене, але з усіх жінок в Англії ви, якщо тільки ви маєте самолюбство, — ви саме та єдина жінка, котра мала б допомогти мені знищити цю людину. — Знищуйте його собі самі, — сказала вона. — Тоді вертайтесь і ви почуєте, що я вам скажу. Ці слова вона промовила тоном, яким досі не говорила, — шпарко, люто, помстливо. Я розворушив гніздо багатолітньої зміїної ненависті, але тільки на мить. Мов причаєний плазун, ця ненависть вискочила з засідки, коли місіс Катерік жадібно похилилася вперед до мене. Мов причаєний плазун, та ненависть заховалася знов, коли вона вмить випросталася на своєму стільці. — Ви не довіряєте мені? — спитав я. — Ні. — Боїтеся? — Хіба на те схоже? — Ви боїтеся сера Персіваля Глайда. — Хто, я?! Обличчя її побуряковіло, руки знов заворушились, розгладжуючи сукню на колінах. Я наступав далі й далі, не даючи їй ні на мить передиху. — Сер Персіваль посідає високе становище в суспільстві, — провадив я. — Воно й не дивно, що ви його боїтеся. — Сер Персіваль — впливова людина, він баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини... Зненацька вона зареготалась, невимовно мене здивувавши. — Авжеж, — завторувала вона з гіркущим, незглибним презирством, — баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини! Ще б пак! Славної родини — надто по материній лінії. Мені було ніколи розмірковувати над цими словами, які вирвалися в неї, я тільки встиг відчути, що над ними варто буде помізкувати, хай-но я опинюся за порогом її дому. — Я прийшов до вас не для того, щоб сперечатися з вами про його родинні справи, — сказав я. — Я нічого не знаю про матір сера Персіваля... — І не більше знаєте про самого сера Персіваля! — різко урвала вона мене. — Раджу вам не дуже вірити в це, — заперечив я. — Я таки знаю про нього дещо, а підозрюю ще більше. — Що ж ви підозрюєте? — Я скажу вам, чого я не підозрюю. Я не підозрюю, що він — Аннин батько. Вона скочила на ноги й люто кинулася до мене. — Як ви смієте говорити мені про Анниного батька! Як ви смієте обговорювати, хто був її батьком, а хто не був! — вибухнула вона, затремтівши кожною рисочкою і затинаючись від гніву. — Не в цьому таємний зв'язок між вами й сером Персівалем, — наполягав я. — Таємниця, що затьмарює життя сера Персіваля, народилася не з народженням вашої дочки й не померла з її смертю. Вона сахнулася від мене. — Геть! — мовила вона і владно вказала на двері. — Ні у вашому, ні в його серці не було й думки про дитину, — вів я далі, сповнений рішучості загнати її в глухий кут. — Ніяка гріховна любов не пов'язувала вас, коли ви йшли до нього на ті таємні побачення... Річ була зовсім не в тім, коли ваш чоловік застав вас, як ви шепталися з ним у ризниці старої церкви. Я ще не договорив, як рука її, що вказувала на двері, впала, а густа краска гніву миттєво зблякла. Я побачив, як вона уся враз перемінилась; побачив, як ця черства, несхитна, безстрашна жінка затрепетала від жаху, попри все своє самовладання, коли я вимовив ті останні чотири слова: «у ризниці старої церкви»... Хвилину чи й більше ми обоє стояли, мовчки дивлячись одне на одного. Я обізвався перший. — Ви все ще не хочете довіритися мені? — спитав я. Щоки її ніяк не хотіли рожевіти, але голос уже зміцнів, коли вона відповіла мені з тією своєю звично викличною холоднокровністю. — Ні, не хочу, — мовила вона. — І так само велите мені йти геть? — Так. Ідіть собі... й ніколи більше не вертайтесь. Я підійшов до дверей, хвилинку почекав, а тоді обернувся, щоб ще раз глянути на неї. — Може статись, я матиму несподівані для вас вісті про сера Персіваля, — сказав я, — і тоді я вернуся. — Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім... Вона затнулась, бліде обличчя її потьмарилось, і тихою, скрадливою котячою ходою вона вернулася до свого стільця. —...окрім вісті про його смерть, — договорила вона, сідаючи знов, з ледь помітною лихою посмішкою на губах. У глибині її очей зблиснула й знов пригасла, зачаїлась ненависть. Коли я відчинив двері, щоб вийти, вона зиркнула на мене. Губи її розтяглися в жорстоку посмішку — вона оглянула мене з голови до п'ят із дивною зачаєною цікавістю, і несказанний вираз лихого сподівання відбився на всьому її обличчі. Чи не розраховувала вона в глибині свого серця на мою молодість і силу, на біль моїх уражених почуттів і недостатнє самовладання? І чи не зважувала подумки, до чого все це призведе, якщо я десь-колись зустрінуся з сером Персівалем? Здогад, що саме так вона й думає, змусив мене незагайно вийти. Навіть звичайні слова прощання завмерли на моїх устах. Ні я, ні вона не зронили й слова. Коли я відчиняв вхідні двері, то побачив того самого священика, він вертався назад через площу. Я постояв на ґанку, даючи йому пройти, й озирнувся на вікно вітальні. В тиші довколишнього безлюддя місіс Катерік розчула його все ближчу ходу, й ось вона вже знов стояла біля свого вікна, дожидаючи священика. Сила страшних пристрастей, що їх я розбуркав у її серці, не змогла ослабити її відчайдушного чіпляння за єдиний доказ громадського визнання, з такими труднощами добутого багаторічними непослабними зусиллями. Не минуло й хвилини, відколи ми розлучились, а вона вже знов була біля вікна, зумисне показуючись, аби священик, із простої чемності, вклонився їй вдруге. Він підняв свого капелюха. Я побачив, як кам'яне, лиховісне обличчя за шибкою зм'якшилось, освітилося вдоволеною, гордою посмішкою; побачив, як голова в похмурому чорному чіпці церемонно вклонилася на відповідь. На моїх очах священик привітався з нею двічі одного й того самого дня! IX

Я йшов від місіс Катерік, відчуваючи, що вона мимоволі таки допомогла мені. Ще не дійшов я до повороту, де кінчалася площа, як увагу мою привернув хряскіт — хтось зачинив двері. Озирнувшись, я побачив чоловічка в чорному костюмі на ґанку будиночка, сусіднього з оселею місіс Катерік; я той будиночок тільки-но минув. Чоловічок і на мить не задумався, в якому напрямку йому йти. Він швидко задрібушив до повороту, де стояв я. В ньому я впізнав того самого «конторського клерка», що йшов тоді поперед мене дорогою до Блеквотер-Парку й потім намагався втягти мене у сварку, коли я спитав його, чи можна оглянути маєток. Я почекав, щоб переконатися, чи не хоче він підійти до мене й заговорити. Мені на подив, він шпарко пройшов мимо, не мовивши й слова і навіть не глянувши на мене. Це було прямо протилежне тому способу дій, якого я від нього сподівався. Цікавість, чи то скорше підозріливість, спонукала мене простежити за ним зі свого боку і з'ясувати, куди й чому він так поспішає. Не клопочучись тим, бачить він мене чи ні, я подався назирці за ним. Він ні разу не оглянувся і так вулицями містечка привів мене прямесенько до станції. Поїзд мав от-от рушити, кілька припізнілих пасажирів тислися до віконця каси. Я приєднався до них і добре почув, як «клерк» попросив квиток до Блеквотер-Парку. Я пішов з вокзалу, аж коли переконався, що він дійсно поїхав тим поїздом. Для того, що я тільки-но чув і бачив, було тільки одне пояснення. Я достеменно бачив, що чоловічок вийшов з будинку, який тулився до оселі місіс Катерік. Певне, сер Персіваль, передбачаючи, що мої пошуки рано чи пізно приведуть мене до місіс Катерік, звелів йому стати там на постій. Він, безперечно, бачив, як я заходив до місіс Катерік та як виходив од неї, і поквапився найпершим поїздом до Блеквотер-Парку, де, природно, мав нині осісти сер Персіваль (знавши, очевидно, про вжиті мною заходи), аби бути на місці, коли я повернуся до Гемпшіру. Схоже було, що не мине й кількох днів, як ми з ним зустрінемось. Хоч би до яких наслідків це могло привести, я був сповнений рішучості йти до мети, не зупиняючись і не звертаючи з дороги ні через сера Персіваля, ні через кого іншого. Тяжка відповідальність, що давила на мене в Лондоні, — відповідальність за найменший мій крок, який міг би призвести до викриття Лориного прихистку, — не існувала для мене тут, у Гемпшірі. Я міг ходити де завгодно й коли завгодно по Велмінгаму, а коли б і припустився якої необачності, то безпосередні наслідки позначилися б тільки на мені, більш ні на кому. Коли я йшов із станції, вже западав зимовий вечір. Навряд чи я багато чого вишукав би поночі в незнайомому для мене місці. Тож я пішов до найближчого готелю, взяв номер і замовив обід. Потім написав Меріан, що живий-здоровий і маю добрі надії на успіх. — Вирушаючи з дому, я умовився з нею, що вона мені писатиме у Велмінгам до запитання (першого її листа я сподівався отримати наступного ранку). Я просив Меріан написати мені вдруге на ту саму адресу. Якби мені довелося виїхати з міста, я міг залишити на пошті прохання переслати листа мені на іншу адресу. Був уже пізній вечір, і ресторан готелю зовсім спустів. Тепер я міг поміркувати над тим, чого досягнув сьогодні, так само спокійно, як коли б сидів у себе вдома. Перш ніж лягти спати, я уважно продумав, од початку до кінця, свою незвичайну розмову з місіс Катерік і перевірив на дозвіллі ті висновки, які нашвидку зробив наприкінці дня. Ризниця парафіяльної церкви в Старому Велмінгамі стала вихідною точкою, від якої подумки я помалу вернувся назад, осмислюючи кожне слово місіс Катерік, кожен її жест. Коли місіс Клементс у розмові зі мною вперше згадала про ту ризницю, я подумав, що це найменш підходяще і найнесподіваніше місце з усіх, які сер Персіваль міг вибрати для любовних побачень із дружиною церковного причетника. Під цим враженням, а не з якої іншої причини, я докинув і про «ризницю парафіяльної церкви», коли говорив з місіс Катерік. Побачення в ризниці було просто однією з невеличких подробиць, воно згадалося мені під час розмови. Я був готовий до того, що вона збентежиться чи розсердиться, але зовсім не сподівався, що на згадку про ризницю її охопить такий жах. Таємницю сера Персіваля я вже давно встиг пов'язати з прихованням якогось серйозного злочину, відомого місіс Катерік, але далі мої припущення не заходили. А нині цей напад жаху спонукав мене пов'язати гаданий злочин сера Персіваля, прямо чи непрямо, з ризницею парафіяльної церкви й переконав мене, що ця жінка була більш ніж просто свідкою — вона, безсумнівно, була співучасницею баронетового лиходійства. В чому ж полягав той злочин? Звісно, в ньому було щось таке, що викликало не тільки страх, а й зневагу місіс Катерік, а то б вона не повторила моїх слів про суспільне становище сера Персіваля та ще й з таким промовистим виразом презирства. Отже, злочин був і небезпечний, і ганебний. Місіс Катерік брала в ньому участь, і пов'язаний він був із ризницею старої парафіяльної церкви. Далі я обміркував ще одну обставину і мовби ступив крок від тієї вихідної точки. Місіс Катерік почувала неприховану зневагу не лише до сера Персіваля, а й до його матері. Адже вона з таким гірким сарказмом відгукнулась про славну родину, нащадком якої він був, надто по материній лінії. Що б це означало? Могло бути тільки два пояснення: або мати його зовсім не знатного походження, або ж на її репутації була якась прихована від усіх пляма, про яку знали тільки сер Персіваль і місіс Катерік. Я міг перевірити перше припущення, переглянувши метричну книгу, де зареєстровано шлюб його батьків, і таким чином з'ясувати дівоче прізвище й походження його матері. Так я підготувався б до подальших пошуків. З другого боку, якби правильним було друге припущення, — що за пляма могла ганьбити репутацію матері сера Персіваля? Відновлюючи в пам'яті розповідь Меріан про батьків сера Персіваля та про підозріло всамітнений, відлюдькуватий спосіб життя, який, не знати чому, вони вели, я поставив собі запитання: може, мати сера Персіваля взагалі не виходила заміж за його батька? Цей сумнів можна було легко усунути знов же шляхом перегляду метричної книги. Але де ту книгу знайти? Тут я знов дійшов того самого висновку, що його зробив ще раніше: метричну книгу слід було шукати в місці, пов'язаному з тим загадковим злочином, — у ризниці парафіяльної Церкви Старого Велмінгама. Отакі були наслідки мого побачення з місіс Катерік — отакі були різні міркування, що всі незмінно вели до одного місця, до одного висновку й підказували мені, як діяти наступного дня. Ранок видався похмурий, низько нависали кошлаті хмари, але дощу не було. Я залишив свою валізу на зберігання в готелі й, розпитавши людей, в якому напрямку лежить Старий Велмінгам, пішки рушив до старої церкви. Дорога помалу все підіймалася вгору. Мені довелося подолати добрих дві милі. На самісінькій вершині стояла церква — старовинна, здряхліла від часу й негоди будівля з важкими підпорами з боків та неоковирною чотирикутною вежею посередині. Ризниця, чи не така сама древня, була прибудована до церкви, але мала свій окремий вихід. Довкола церкви видніли залишки старого селища, де колись жила місіс Клементс із своїм чоловіком. Селищани давно вже переїхали звідсіля до нового містечка. Деякі будинки були розібрані, від них позоставались тільки стіни. Інші будинки, покинуті напризволяще, розвалювались від часу, а в деяких ще тулилися знедолені бідняки. Невеселе це було видовище, і все ж, у всій своїй поруйнованості, воно не так гнітило, як нове містечко, що з нього я тільки-но вийшов. Довкола розлягались обвіяні вітерцем поруділі поля, на яких приємно спочивалося оку; дерева, дарма що вже безлисті, звеселяли монотонність краєвиду і допомагали думці сподіватися на літо й холодок під їхніми вітами. Обійшовши церкву, я подався повз покинуті будиночки шукати когось, хто б направив мене до причетника, і раптом побачив двох чоловіків, що вискочили з-за стіни. Вищого з них — міцного, м'язистого чоловіка в одежі лісника — я бачив уперше. Другий був одним із тих, хто вистежував мене в Лондоні того дня, коли я ходив до містера Кірла. Тоді ж таки я постарався запам'ятати його обличчя і тепер був певен, що не помиляюсь, — то був саме він. Ні він, ні його товариш не пробували заговорити до мене, й трималися обидва на певній відстані від мене, але їхня поява поблизу церкви промовляла сама за себе. Все було саме так, як я гадав: сер Персіваль наготувався дати мені відсіч. Учора ввечері йому доповіли про мої відвідини місіс Катерік, і сьогодні поставлено цих двох чатувати біля церкви, передбачаючи мою появу в Старому Велмінгамі. Якби мені були потрібні ще якісь докази того, що мої пошуки нарешті ведуться в правильному напрямку, то поява цих двох підглядачів могла правити за цілковите підтвердження моїх здогадів. Я відійшов далеченько від церкви, поки натрапив на заселений дім. Поблизу в городчику длубався якийсь чоловік. Він і показав мені причетникову оселю. Його хатина стояла трохи далі, на відлюдді, за покинутим селищем. Причетник був саме вдома, одягався, щоб іти до церкви. Це був бадьорий, добродушний, балакучий дідок, що не забарився поділитися зі мною своєю зневажливою думкою про селище, де жив, та своїм щасливим почуттям зверхності над сусідами, бо мав над ними величезну перевагу — якось побував у Лондоні. — Добре, сер, що ви прийшли так рано, — сказав старий причетник, коли я розповів йому про мету свого приходу. — Ще б десять хвилин, і ви б мене тут не застали. Справи парафії, сер! Доводиться мені добряче попобігати. А вік мій уже ж немолодий. Але, хай благословить вас Господь, ноги мене ще таки носять! Поки ноги носять людину, поти вона й роботу порає справно. Хіба ж не правда, сер? Отак балакаючи, він зняв ключі, що висіли на гвіздку біля коминка, і замкнув за нами двері хатини. — Немає у мене нікого, хто б хату глядів та хазяйство вів, сер, — безпечально мовив старий причетник, тішачись, певне, цілковитим визволенням від усіх домашніх тягарів та заморок. — Стара моя лежить он там, на цвинтарі, а діти всі переженилися. Нікчемна це місцина, еге ж, сер? Але парафія велика — не всяк упорався б, як я, з усіма справами! Ось що значить освіта — дісталась і мені пайка, та чи й не завелика. Я ж бо розмовляю правильною, королівською англійщиною (хай живе наша королева!), а тут цього майже ніхто не втне. Ви, мабуть, самі лондонець, сер? Був і я в Лондоні, двадцять п'ять літ тому. А розкажіть, коли ваша ласка, що там новенького відбулося за цей час? Розважаючи мене такою балачкою, він привів мене назад до ризниці. Я роззирнувся, чи не видно де тих двох шпигів. Вони не показувались на очі. Вистеживши, певне, що я пішов до причетника, сховались, щоб я їх не бачив, а вони могли безперешкодно спостерігати за мною. Двері ризниці були із старого мореного дуба, оббиті великими цвяхами. Причетник заклав свого великого, важкого ключа в замок із виглядом людини, що наперед знає, з якими труднощами їй доведеться зіткнутись, і не певна, чи їх здолає. — Мушу вас завести до ризниці через ці двері, сер, — сказав він, — бо двері, що сполучають ризницю з церквою, замкнені на засув з боку ризниці. А то б нам простіше було пройти через церковні двері. Препаскудний замок — світ таких ще не бачив, сер! Він би згодився на тюремні двері. Раз у раз заїдає. Давно б його треба замінити. Сто разів я вже говорив про це старості церковному, той все обіцяє: зроблю, зроблю, а нічого й не робить. Ох, пропащий закутень це селище. Таки не Лондон, еге ж, сер? Святий Боже, та ми ж тут усі мов сонні мухи! Ми відстали від життя! Попокрутивши ключем то так, то сяк, він нарешті змусив замок піддатись, і двері, мовби знехотя, відчинились. Ризниця була куди просторіша, ніж можна було припустити знадвору. Напівтемна, запліснявіла, похмура стара кімната з низькими дубовими сволоками. Попід двома стінами, ближчими до церкви, стояли величезні дерев'яні шафи, поточені шашелем, із розчиненими дверцятами, що вже й не зачинялися. В одній з тих шаф висіло на цвяхах кілька стихарів, одстовбурчених знизу, — вони мали неблагочестивий вигляд купи запилюженого лахміття. Під стихарями на підлозі стояли три ящики, напівприкриті лядами; солома так і лізла на всі боки з усіх їхніх щілин та тріщин. А далі за ящиками, в кутку, лежали купою якісь запорошені папери: великі, скручені трубкою, мов архітектурні плани, й інші, зшиті недбало докупи, неначе рахунки чи листи. Колись кімнату освітлювало невелике віконце в стіні, та його заклали цеглою і зробили натомість дірку в стелі. Повітря в приміщенні було задушливе, тхнуло пліснявою, а ще ж і двері, що вели звідси до церкви, були наглухо замкнені. Ці двері були теж важенні, дубові й зачинені на два засуви з боку ризниці, вгорі і внизу. — Тут могло б бути більше чистоти й ладу, чи не так, сер? — приказував веселий причетник. — Та що вдієш, коли живеш у такому занехаяному, Богом забутому застумі? Ось подивіться хоч би на ці ящики. Рік чи й більше тому вони вже стояли тут, готові, щоб їх вивезти в Лондон, — і стоять собі досі, місце захаращують. Тут вони й залишаться, аж поки порозпадаються самі по собі. Я вже казав вам, сер, і ще раз скажу: тут не Лондон! Усі ми тут спимо, як сонні мухи. Гай-гай, як ми відстали від життя! — А що в тих ящиках? — спитав я. — Та шматки дерев'яної різьби із священикової кафедри, панелі од вівтаря та скульптурні образи з органних хорів, — відповів причетник. — Дванадцять апостолів у дереві, всі з відбитими носами. Всі побиті, шашелем поточені, кришаться, розсипаються порохнею. Крихкі, мов глина, сер, а старі — як ця церква, коли не старіші. — А нащо їх хотіли відправляти в Лондон? На реставрацію? — Атож, сер, на реставрацію, а ті, що вже не полагодити їх, — скопіювати в новому дереві. Але треба ж так — на це не вистачило грошей, то вони й стоять собі тут, поки назбирають грошей, а збирати ні з кого. Це було рік тому, сер. Тоді шестеро джентльменів на честь цієї реставрації пообідали в готелі нового міста. Вони виступали з промовами, ухвалювали резолюції, підписувались — і видрукували тисячу оголошень. Гарні такі оголошення, сер, розцяцьковані готичними закарлючками й надруковані червоною фарбою, і говорилося в них, що ганьба не поремонтувати церкви та не відреставрувати славетних старовинних дерев'яних скульптур. Так і лежать ті оголошення не розповсюджені, разом із планами архітектора, кошторисом та іншими паперами. Була суперечка, трохи до бійки не дійшло, а все осіло гайном он у тому кутку, за ящиками. Спочатку трохи покапало тих грошей, але що тут вдієш, сер! Це ж не Лондон! Грошей стало тільки на те, щоб запакувати уламки різьби, скласти кошторис та заплатити друкареві за оголошення. І край! Отакі справи, кажу вам. І нікуди все це подіти — ніхто в новому місті про нас не дбає, і ми пропадаємо в цьому глухому закутні. Таке в цій ризниці безладдя, а хто допоможе? Ось що я хотів би знати! Я нетерпеливився переглянути метричну книгу, тому не став заохочувати старого, щоб він розводився далі. Я погодився з ним, що й справді ніхто не допоможе зробити лад у ризниці, а тоді запропонував, не гаючись більше, взятися до діла. — Так, так, беремося за метричні книги, — сказав причетник, дістаючи з кишені невелику в'язку ключів. — За який рік, сер? Коли ми з Меріан уперше говорили про Лорині заручини, вона була згадала вік сера Персіваля. Тоді йому було сорок п'ять років. Пам'ятаючи, що відтоді, як була про це мова, минуло більше, ніж рік, я порахував і дійшов висновку, що він, очевидно, народився 1804 року, тож я міг сміливо шукати в метричній книзі від цієї дати. — Я хочу почати з тисяча вісімсот четвертого року, — сказав я. — А далі, сер? — спитав причетник. — Уперед, до нашого часу, чи назад від того року? — Назад, починаючи від тисяча вісімсот четвертого. Він відімкнув одну з шаф, ту саму, де в бічному відділенні висіли стихарі, й дістав величезну книгу в брудній палітурці з коричневої шкіри. Мене вразило, як недбало береглися метричні книги. Дверцята шафи пожолобилися, потріскались від ветхості, а замок був невеличкий і простенький — я міг би легко відкрити шафу з допомогою мого ціпка. — Хіба можна вважати це за надійне місце для зберігання метричних книг? — запитав я. — Адже ці книги — дуже важливі документи, їх треба зберігати під добротним замком, у сейфі. — От так дивина! — мовив причетник, закривши книгу, яку тільки-но був розгорнув, і весело ляснувши долонею по палітурці. — Ці ж самі слова говорив мені старий хазяїн багато-багато років тому, коли я був хлопчиськом. «Чом метрична книга (він мав на увазі цю самісіньку книгу), — чом вона не зберігається в сейфі?» Він казав це не раз, повторяв тисячу разів. Був він у ті роки адвокатом, і його обрали на секретаря парафії. Чудовою, щирою людиною був той старий джентльмен, сер, і надзвичайно ретельний. До кінця своїх днів зберігав він копію цієї книги у себе в Нолсбері й час від часу переписував до тієї копії нові записи з оригіналу. Ви не повірите, але певного дня, раз чи двічі на кожні три місяці, він приїжджав сюди верхи на своєму старому біленькому поні, аби на власні очі й власними руками зіставити копію з цим оригіналом. «Звідкіля мені знати, — примовляв він, — звідкіля мені знати, що цієї книги не вкрадуть із ризниці, не знищать? Чом книгу не тримають у сейфі? Чом я не можу змусити інших бути такими самими ретельними, як і я? Одного чудового дня з цією метричною книгою щось станеться, і тоді збагне парафія, яка цінність ота моя копія». Сказавши це, він, було, понюхає табаки й гордо так подивиться довкола — лорд та й годі! Ні, таких ділових людей, як він, нині вже не знайдеш. Либонь, і в Лондоні не знайдеш... То який рік ви сказали, сер? Тисяча вісімсот... який? — Тисяча вісімсот четвертий, — відповів я, вирішивши подумки більше не заохочувати старого до балачок, аж поки діло не зробиться. Причетник надягнув окуляри й, старанно раз у раз слинячи великого і вказівного пальця, почав перегортати сторінки. — Ось воно, сер! — сказав він, знов весело ляснувши по розгорнутій книзі. — Ось потрібний вам рік. Не знавши, в якому місяці народився сер Персіваль, я почав переглядати записи з січня 1804 року. Метричну книгу вели тут по-старомодному — записи робились на звичайному папері, від руки, й розділялись між собою рискою, проведеною чорнилом. Я переглянув січень 1804 року, нічого там не знайшов і став дивитись у зворотному напрямку. Грудень 1803 року, листопад, жовтень — нічого. Ось! Серед записів за вересень 1803 року я знайшов реєстрацію шлюбу батьків сера Персіваля. Я уважно роздивився запис. Він тулився внизу сторінки, займаючи менше місця, ніж записи, що були вище. Попередня реєстрація запам'яталась мені тим, що жениха звали Волтер, як і мене. Запис, внесений після реєстрації батьків сера Персіваля, починався на наступній сторінці й примітний був тим, що займав багато місця: тут ішлося про шлюб двох братів, які повінчалися одного й того самого дня. Запис про шлюб сера Фелікса Глайда нічим особливим не вирізнявся серед інших — хіба тим, що його втулено в самісінькому низу сторінки. Про його дружину говорилося звичайними словами: «Сесілія Джейн Елстер із Парк-В'ю-Котеджіз, Нолсбері, єдина дочка покійного Патріка Елстера, есквайра з Бата». Я переписав цей запис до свого записника, збентежений невдачею і не знаючи, що діяти далі. Таємниця, яка, здавалось, от-от мала опинитися в моїх руках, знову стала недосяжна й незбагненна. Що дали мені відвідини ризниці? Які нові підступи до розгадки таємниці підказали вони мені? Аніяких. Що я довідався про заплямовану репутацію матері сера Персіваля? Єдиний факт, який став мені відомий із метричної книги, цілком обілював її ім'я. Нові сумніви, нові перепони, нові відстрочки поставали переді мною нескінченною низкою. Що чинити мені далі? Поки що я міг зробити лиш одне: розпитатись якнайдокладніше про «міс Елстер із Нолсбері», щоб з'ясувати, чому й за що місіс Катерік почувала таку зневагу до матері сера Персіваля. Може, тут я хоч трохи просунуся вперед на шляху до головної мети мого розслідування? — Ви знайшли те, що шукали, сер? — спитав причетник, коли я закрив книгу. — Так, — відповів я, — але мені потрібні ще деякі відомості. Мабуть, священик, що відправляв шлюбні обряди тут у тисяча вісімсот третьому році, вже помер? — Помер, сер, років за три чи чотири до того, як я почав тут служити, а було це тисяча вісімсот двадцять сьомого року. Це місце дісталося мені, сер, — знов розігнався мій балакучий новий знайомець, — коли причетник, котрий служив тут до мене, кинув службу й виїхав. Подейкують, буцімто до цього довела його дружина — через неї він покинув і дім, і роботу, а сама вона досі живе в новому містечку. Я не знаю, що там та як у тій історії, знаю тільки, що посів його місце. Містер Вонсборо допоміг мені в цьому — син мого старого хазяїна, про якого я вам оце розказував. Таких джентльменів, як він, пошукати — простий собі, добродушний, любить полювання, плекає своїх хортів та все таке. Нині він тут секретар парафії, як і його батько був до нього. — Ви, здається, сказали, що ваш старий хазяїн жив у Нолсбері? — спитав я, пригадуючи, як балакучий причетник стомив мене довгою розповіддю про ретельного, старого вишколу джентльмена, перш ніж розкрити метричну книгу. — Авжеж, сер, саме так, — відповів причетник. — І старий містер Вонсборо жив у Нолсбері, там таки живе й молодий містер Вонсборо. — Ви тільки-но сказали, що він секретар парафії, як і його батько був до нього. Я не зовсім добре уявляю собі, що воно таке секретар парафії. — Невже, сер? А ви ж із Лондона, як-не-як! У кожній парафіяльній церкві є секретар парафії і причетник. Причетник — це такий, як я, чоловік (тільки я освіченіший за більшість їх, хоч і не хвалюся тим). А секретарями парафій звичайно призначають юристів, і, коли треба вести які-небудь справи церковної парафії, то оце ж вони їх і роблять. Так само і в Лондоні ведеться. Кожна церковна парафія має свого секретаря, і, вірте моєму слову, — всі вони юристи. — То молодий містер Вонсборо теж юрист? — Авжеж, сер! Юрист він — у Нолсбері, на Гай-Стріт, у тій самій конторі, де й батько його сидів. Скільки разів, було, підмітаю в конторі та й бачу: ось виїжджає старий джентльмен на своєму біленькому поні, поглядає ліворуч та праворуч і кожному кланяється! Господи, як же його всі любили! Та він би і в Лондоні уславився! — А як далеко звідси до Нолсбері? — Далеченько, сер, — відказав старий причетник із перебільшеним уявленням про відстані й про труднощі пересування з місця на місце, звичайним для всіх сільських людей. — Добрих п'ять миль буде, запевняю вас! Був іще ранок. Для прогулянки в Нолсбері й назад у Велмінгам часу було предосить. Краще за місцевого юриста ніхто б не зміг пояснити мені, яка була репутація матері сера Персіваля до її заміжжя. Надумавши зараз же піти пішки в Нолсбері, я перший вийшов із ризниці. — Красно вам дякую, сер,— мовив причетник, коли я поклав йому в руку невеличку винагороду. — Невже ви й справді хочете пройтися пішака в Нолсбері й назад? Ну що ж! Ноги у вас молоді-здорові — чи ж це не благодать Божа?.. Ось вам дорога, тут не заблукаєте. Хотів би і я пройтися з вами! Адже приємно здибати в нашому закутні лондонського джентльмена, новини послухати... Всього вам найліпшого, сер, і ще раз красно дякую! Ми попрощалися. Коли церква зосталась позаду, я озирнувся, — за мною по дорозі йшли ті двоє та ще й третій: той самий чоловічок у чорному, за яким я вчора увечері йшов назирці до станції. Всі троє стали, перемовилися між собою і розійшлись. Чоловічок у чорному подріботів на Велмінгам. Двоє зостались, наміряючись, певне, йти слідом за мною. Я пішов далі, нічим не показуючи, що звернув на них якусь увагу. Тієї хвилини я не почував ніякої досади на них — навпаки, їхня присутність воскресила мої підупалі надії. Я так розчарувався, прочитавши той шлюбний запис, що й забув висновок, якого дійшов був зразу, помітивши їх біля ризниці. Їхня повторна поява нагадала мені: сер Персіваль передбачив, що наслідком моїх відвідин місіс Катерік буде наступний мій крок — візит до парафіяльної церкви Старого Велмінгама. А то для чого б іще посилав він сюди своїх шпигів? Хоч як тихо та гладенько все було на поверхні фактів, та за цим ховався якийсь гандж. Щось було в метричній книзі таке, чого я досі не розгледів. X