Annotation 23 page. Про мої пошуки в Гемпшірі можна розповісти кількома словами

Про мої пошуки в Гемпшірі можна розповісти кількома словами. Вирушивши з Лондона рано-вранці, над полудень я вже й добувся до оселі містера Доусона. Наша зустріч нічого не дала, ніскільки не наблизила мене до мети. Записи в реєстраційній книзі містера Доусона точно свідчили, якого саме числа він поновив свої візити до міс Голкомб у Блеквотер-Парку, але вирахувати за цими записами, якого саме числа леді Глайд поїхала в Лондон, можна було тільки з допомогою місіс Майклсон, а та, наскільки мені було відомо, такої допомоги надати не могла. Вона не могла пригадати (та й хто з нас пригадав би на її місці?), скільки часу проминуло від дня від'їзду леді Глайд до нової появи лікаря в Блеквотер-Парку. Вона була майже певна, що розповіла міс Голкомб про від'їзд її сестри наступного ж дня після цієї події, але котрого це було числа — не пам'ятала. Не пам'ятала вона, навіть приблизно, через скільки днів після від'їзду пані надійшов недатований лист від мадам Фоско. І, нарешті, мов на довершення всіх невдач, сам лікар, нездужавши в ті дні, не записав, котрого числа блеквотерський садівник переказав йому запрошення місіс Майклсон. Утративши всяку надію добитися корисних відомостей від містера Доусона, я вирішив спробувати визначити дату прибуття сера Персіваля в Нолсбері. Це був просто якийсь фатум! Коли я приїхав у Нолсбері, старий готель був на замку, а на стінах були наліплені оголошення про продаж. Мені пояснили, що, відколи проклали залізницю, справи тут занепали. Приїжджі здебільшого тепер зупинялися в новому готелі, біля станції, а старий готель (де, як ми знали, ночував сер Персіваль) стояв уже місяців два зачинений. Власник готелю виїхав з усім своїм збіжжям і з родиною, а куди — ніхто не міг сказати мені напевне. Четверо нолсберців, що їх я розпитував, розповіли мені чотири різні версії про подальші заміри й плани власника готелю, якими він нібито ділився з ними, покидаючи містечко. До останнього лондонського поїзда лишалося ще кілька годин. Тож я найняв карету й поїхав до Блеквотер-Парку щоб розпитати садівника й сторожиху. Якщо й вони нічим не допоможуть мені, доведеться ні з чим вертатися в Лондон. Не доїжджаючи милі до маєтку, я відпустив візника й, керуючись його порадами, пішов далі пішки. Звернувши з шляху на доріжку, я побачив чоловічка з саквояжем, який швидко дріботів поперед мене до сторожки. Вбраний він був у поношений чорний костюм, а на голові мав капелюха з широченними крисами. Я припустив (наскільки можна було судити), що це якийсь клерк із юридичної контори, й зразу ж зупинився, щоб відстань між нами стала більша. Він не почув моєї ходи й щез з очей, ні разу не обернувшись. Коли трохи перегодом я пройшов через ворота, його ніде не було видно — певне, він був уже в будинку. В сторожці я застав двох жінок. Одна була стара бабуся, а в другій я зразу впізнав за описами Маргарет Порчер. Спершу я спитав, чи вдома сер Персіваль, і, діставши заперечну відповідь, поцікавився, коли він виїхав. Окрім того, що це було влітку, обидві вони нічого не могли мені сказати. Маргарет Порчер тільки безглуздо посміхалась і хитала головою. Бабуся була трохи кмітливіша, і я зумів навести її на розмову про те, як від'їжджав сер Персіваль та як він тоді її налякав. Вона добре пам'ятала, як наполохав її хазяїн, криком і лайкою розбудивши серед ночі, але котрого це було числа — їй «зовсім вилетіло з голови», за її власними словами. Вийшовши із сторожки, я побачив садівника, що працював неподалік. Спершу, коли я звернувся до нього, він недовірливо зиркнув на мене, але, почувши чемний відгук про місіс Майклсон та про самого себе, охоче розговорився. Не варто описувати, про що ми розмовляли, бо й ця розмова, як і всі попередні спроби, ні до чого не призвела. Дати я так і не визначив. Садівник пам'ятав тільки, що хазяїн виїхав уночі, «десь наприкінці липня». Розмовляючи з садівником, я побачив чоловічка в чорному — він вийшов з будинку й став неподалік, спостерігаючи за нами. Деякі підозри щодо його місії в Блеквотер-Парку вже були спали мені на думку. Вони ще посилилися від того, що садівник не міг (чи не бажав) сказати мені, що то за чоловік. Аби розвіяти сумніви, я вирішив просто підійти до нього й заговорити. Найпростіше було запитати, чи дозволяється відвідувачам оглядати будинок. Тож я підійшов і спитав його про це. З його погляду й манер я зразу визначив, що йому відомо, хто я, і що він хоче роздратувати мене, аби я з ним посварився. Відповів він так зухвало, що сварка таки могла статись, коли б я не мав твердого наміру тримати себе в руках. Але я повівся з ним спокійно й чемно, вибачився за своє ненавмисне «вторгнення», як він висловився й пішов геть. Усе було достеменно так, як я гадав. Мене впізнали, коли я виходив із контори містера Кірла, негайно доповіли про це серові Персівалю Глайду, а той послав чоловічка в чорному на той випадок, якщо я з'явлюся в маєтку чи десь поблизу. Якби я дав йому хоча б найменший привід для скарги на мене, місцеві власті негайно могли б мене затримати й хоч на кілька днів та розлучити з Лорою і Меріан. Я був готовий до того, що за мною стежитимуть на моєму зворотному шляху з Блеквотер-Парку до станції, як це було напередодні в Лондоні. Але я так і не з'ясував, вистежували мене цього разу чи ні. Чоловічок у чорному міг би якось — так чи інак — простежити за мною, але я не бачив його ні по дорозі на станцію, ні на лондонському вокзалі, куди я прибув надвечір. Додому я діставався пішки, з обачності йшов по найбезлюдніших вулицях і зупинявся, щоб озирнутись, чи не йде хто за мною. Я навчився таких хитрощів у нетрях Центральної Америки, де повсякчас остерігався нападу індіанців, а нині робив те саме, ще й з більшою обережністю, в самісінькому серці цивілізованої країни — в Лондоні. Поки мене не було вдома, тут нічого не сталось, нічого не стривожило Меріан. Вона нетерпляче спитала, що ж я вишукав-випитав. А коли я розповів їй усе, не зуміла приховати свого подиву — так байдуже я говорив про свої невдалі пошуки. Щиро кажучи, я не дуже збентежився тим, що нічого не допитався. Я вдався до цього з почуття обов'язку, нічого від цього не сподіваючись. Я тоді перебував у такому душевному стані, що мене навіть тішило знаття: нині все зводилось до поєдинку між мною і сером Персівалем Глайдом. Почуття помсти теж домішувалось до моїх кращих почуттів, і признаюсь — був я задоволений, що мені лишався єдиний, найпевніший спосіб послужити Лорі: взяти владу над негідником, що був одружився з нею. Визнаючи, що я виявився не досить сильним і дозволив інстинкту помсти долучитися до моєї мети, я все ж можу чесно сказати, що не плекав ніяких ницих думок про ближчі стосунки з Лорою в майбутньому, коли б сер Персіваль опинився в моїх руках. Я ні разу не сказав собі: «Якщо я доможуся свого, її чоловік уже не владний буде забрати її в мене». Дивлячись на неї, я не міг навіть подумати про таке. Печальна переміна, що спіткала її, зводила мою любов до самої ніжності й палкого співчуття, які могли почувати до неї батько чи брат. Бог свідок, ця ніжність і це співчуття йшли з глибини мого серця. Всі мої думки й надії спрямовані були на одне: на її одужання. Тільки б вона знов стала здорова й щаслива, тільки б хоч раз подивилася на мене й заговорила до мене, як колись... Це була вершина моїх найсвітліших мрій і найзаповітніших моїх бажань. Ні, не пустий і марний самоаналіз підказав мені ці слова. Оповідь моя незабаром дійде до подій, з яких читачі самі зможуть судити про мої почуття і вчинки. Але краще хай заздалегідь будуть описані добрі й лихі порухи моєї душі. Наступного ранку після мого повернення з Гемпшіру я запросив Меріан нагору, до моєї робітні, й виклав їй свій план, як найкраще вивідати про темну пляму в біографії сера Персіваля Глайда. Шлях до його таємниці вів через досі незбагненну для всіх нас загадку жінки в білому. Допомогти нам наблизитися до тієї таємниці могла мати Анни Катерік. А щоб місіс Катерік посприяла нам словом чи ділом, потрібно було якнайбільше довідатися про неї та про її родинні обставини. В цьому могла допомогти нам місіс Клементс. Добре все обміркувавши, я дійшов висновку, що наступним моїм кроком мала стати зустріч із вірною подругою та покровителькою Анни Катерік. Отже, найперша трудність була така: як розшукати місіс Клементс? Меткий розум Меріан підказав мені найпростіший і найкращий спосіб, як цьому зарадити. Вона запропонувала написати на Тоддів Кут (той самий, що біля Ліммеріджа), і запитати, чи протягом останніх кількох місяців місіс Тодд отримувала листи від місіс Клементс. Ми не могли знати, яким чином місіс Клементс розлучили з Анною, але після того, як це сталось, вона, звісно ж, надумалась, що розшукувати зниклу подругу слід у тій місцевості, куди та линула душею, — тобто, в околицях Ліммеріджа. Я зразу ж погодився на цю пропозицію Меріан, бо вона найпевніше вела до успіху. Того самого дня Меріан відіслала листа місіс Тодд. Поки ми чекали на відповідь, Меріан розповіла мені все, що знала про родину сера Персіваля та про його молоді літа. Все це вона сама чула з переказів, але була певна, що та дещиця, яку вона почула й нині переповідає мені, відповідає істині. Сер Персіваль був одинчиком у сім'ї. Батько його, сер Фелікс Глайд, від народження страждав невиліковним каліцтвом і змалку уникав товариства. Музика була його єдиною втіхою, тому й одружився він із жінкою, яка була чудовою музиканткою. Ще замолоду він успадкував Блеквотер-Парк. Заволодівши маєтком, ні він, ні його дружина не стали спілкуватися з сусідами, та ніхто й не спокушав їх запросинами, ніхто не порушував їхньої самотності, хіба що один місцевий священик зробив був таку спробу. І наслідки були вельми сумні. Священик належав до найгірших з усіх невинних сіячів розбрату — він був надто ревний. До нього дійшли чутки, буцімто ще в коледжі сер Фелікс був мало не революціонером та атеїстом, отож він і надумав, що його священицький обов'язок — прикликати володаря маєтку до церкви, аби той нарівні з усіма парафіянами слухав душеспасенні проповіді. Сер Фелікс страшенно обурився у відповідь на це благе, але недоладне втручання в його життя і так грубо образив священика на велелюдді, що до Блеквотер-Парку полетіли листи з протестами від сусідів-поміщиків. Навіть орендарі сера Фелікса насмілилися висловити осуд. Не мавши нахилу до сільського життя, ані любові до маєтку чи до будь-кого з місцевих мешканців, баронет заявив, що не дасть сусідам другої нагоди хоч якось дозолити йому, і виїхав назавжди. Поживши трохи в Лондоні, вони з дружиною вирушили на континент, та так більше й не повернулися до Англії. Жили вони то у Франції, то в Німеччині, але все в цілковитій самоті, якої потребував сер Фелікс, болісно переживаючи своє каліцтво. Син їхній, Персіваль, народився за кордоном, і виховували його приватні вчителі. З батьків своїх першу він втратив матір. Через кілька років після неї помер і батько — 1825 чи 1826 року. Ще до того, бувши молодим чоловіком, сер Персіваль приїжджав разів зо два до Англії. Але з покійним містером Ферлі він зазнайомився вже після батькової смерті. Вони з містером Філіпом Ферлі швидко здружилися, хоча сер Персіваль тоді рідко бував у Ліммеріджі, а може, й ні разу не бував. Містер Фредерік Ферлі, можливо, зустрічав його раз чи два в товаристві свого брата Філіпа, але знав його, мабуть, дуже мало. Лорин батько був єдиним близьким другом сера Персіваля в родині Ферлі. Оце і всі подробиці біографії сера Персіваля, які мені переповіла Меріан. Самі собою вони тепер нічого не могли мені допомогти, але я їх сумлінно занотував на той випадок, коли б вони знадобилися в майбутньому. Відповідь місіс Тодд (надіслана, як і просила Меріан, на не найближчу до нас поштову контору) вже чекала мене, коли я туди зайшов. Як досі нам не таланило, так почало таланити від цієї миті. В листі місіс Тодд були перші відомості, що їх ми шукали. Як ми й припускали, місіс Клементс дійсно написала на Тоддів Кут. По-перше, вона перепрошувала за свій з Анною раптовий від'їзд (наступного ранку після того, як я стрівся з жінкою в білому на ліммеріджському цвинтарі), а, по-друге, повідомляла місіс Тодд про зникнення Анни. Вона дуже просила місіс Тодд розпитати сусідів, чи не бачили її подруги: може, знов прибилася до околиць Ліммеріджа? В листі місіс Клементс завбачливо вказувала свою адресу, за якою її завжди можна буде знайти, й цю адресу тепер місіс Тодд пересилала Меріан. Місіс Клементс мешкала в Лондоні, півгодини ходи від нашої оселі. Як у тому прислів'ї, я мав намір «кувати залізо, поки гаряче». Наступного ранку я подався до місіс Клементс. Оце й був мій перший крок на шляху до справжнього розслідування. Звідси починається історія моєї відчайдушної спроби розкрити таємницю сера Персіваля Глайда. VI

Адреса, яку повідомила місіс Тодд, привела мене до пансіону на тихій вулиці біля Грейз-Інн-Роуд. Коли я постукав, мені відчинила сама місіс Клементс. Вона не впізнала мене й спитала, в якій я прийшов справі. Я нагадав їй про нашу зустріч на ліммеріджському цвинтарі, наприкінці моєї розмови з жінкою в білому, й особливо наголосив на тому, що я ж і є той самий чоловік, котрий допоміг Анні Катерік утекти з божевільні, як це підтвердила тоді сама Анна. Тільки таким побитом я міг увійти в довіру до місіс Клементс. Як тільки я заговорив про ті події, вона все пригадала й запросила мене до вітальні, страшенно хвилюючись і бажаючи мерщій довідатись, чи не приніс я вістей про Анну. Небезпечно було втаємничувати сторонню людину в подробиці змови проти леді Глайд, і я не міг сказати їй всієї правди. Намагаючись не давати їй ніяких нездійсненних надій, я тільки пояснив, що прийшов з'ясувати, які саме люди винні у зникненні Анни. Аби не каратися згодом, я навіть додав, що не маю бодай найменшої надії розшукати Анну, і вважаю: ми вже не побачимо її живу. Головне моє завдання в цій справі, сказав я, полягало в тому, щоб притягти до відповіді двох чоловіків, яких я підозрюю в її викраденні, — через них, мовляв, тяжко постраждав і я, і близькі мої друзі. Після такого вступу я дав місіс Клементс вирішувати самій, чи збігаються наші з нею інтереси (хоч би які різні були наші спонуки) й чи варто їй втаємничувати мене у все, що вона знала про долю Анни Катерік. Сердешна жінка спочатку надто розгубилася, розхвилювалась і не годна була збагнути, про що мова. Вона лише сказала, що за моє добре ставлення до Анни розповість мені все, що знає про неї, от тільки чи не був би я такий добрий та не підказав їй, з чого почати, бо вона зроду бентежиться в товаристві чужих людей. З досвіду знаючи, що людям, не звиклим послідовно мислити, найпростіше починати розповідь із самого початку, аби не вертатись повсякчас назад, я попросив місіс Клементс розказати спершу, що було з ними, коли вони поїхали з Ліммеріджа, й таким чином, не даючи їй збитись, навідними запитаннями крок за кроком довів її до моменту зникнення Анни. Суть її розповіді зводилася ось до чого. Поїхавши з Тоддового Кута, місіс Клементс і Анна того самого дня добулися до Дербі, де й пожили тиждень через нездоров'я Аннине. Тоді поїхали в Лондон і добрий місяць жили в кімнаті, яку винайняла місіс Клементс. Але через певні обставини, пов'язані з господарем дому, їм довелося змінити місце свого перебування. Коли вони зважувалися вийти на прогулянку, Анна так боялась, що її вистежать у Лондоні чи в околицях столиці, аж той її страх передався і місіс Клементс. Тож вона надумала переїхати в один із найтихіших закутнів Англії — в містечко Грімсбі в Лінкольншірі, де жив колись її покійний чоловік. Його родичі, шановані люди, мешкали в тім містечку; вони завжди дуже добре ставилися до неї — і місіс Клементс вирішила, що найкраще буде поїхати туди й порадитися з чоловіковою ріднею. Анна й чути не хотіла про повернення до Велмінгама, до матері, адже звідти її забрали в дім для божевільних, і сер Персіваль, звісно, шукатиме її там. Заперечення було надто серйозне — місіс Клементс не могла не зважити на нього. В Грімсбі вперше проявились ознаки Анниної хвороби. Захворіла вона після того, як на очі їй трапила газета з оголошенням про шлюб леді Глайд. Покликали лікаря, і той, оглянувши хвору, зразу ж виявив у неї небезпечну недугу серця. Хворіла вона довго й дуже виснажилась. Серцеві напади, хоч і не дуже сильні, верталися час від часу. То вони півроку пробули в Грімсбі й, може, лишалися б там і довше, коли б Анна раптом не надумалась повернутися в Гемпшір, аби неодмінно побачитися з леді Глайд. Місіс Клементс опиралась як могла цьому ризикованому й незбагненному замірові. Анна нічого не пояснювала, а тільки твердила, що чує свою близьку смерть і тому повинна, попри всі небезпеки, зустрітися таємно з леді Глайд, аби щось їй розповісти. Вона була непохитна в своїй рішучості й заявила місіс Клементс, що поїде в Гемпшір сама, коли та не захоче її супроводжувати. Порадилися з лікарем, і він висловив побоювання, чи не повернеться знов хвороба, можливо, і з смертельним наслідком, коли сказати Анні категоричне «ні». Після такої поради місіс Клементс мусила змиритись і з сумним, тривожним передчуттям знов дозволила Анні йти своїм трибом. Дорогою від Лондона до Гемпшіру з'ясувалось, що одна їхня сусідка по купе чудово знає Блеквотер та його околиці й може дати їм усі потрібні відомості. Так вони довідалися, що найкраще їм зупинитися в Сандоні, чималенькому селі, розташованому на безпечній віддалі від маєтку сера Персіваля. Від Сандона до Блеквотер-Парку було три або чотири милі дороги, і цю відстань туди й назад Анна проходила щоразу, коли з'являлася біля озера. Поселилися вони на відлюдді, в однієї шановної вдови, що здавала кімнату. Перші дні вони жили там, ніким не помічені. Місіс Клементс упросила вдову хоч тиждень не говорити про них нікому. Ще вона умовляла Анну не ходити в Блеквотер, а спочатку написати леді Глайд листа. Але невдача ще з тим анонімним листом, у Ліммеріджі, спонукала Анну рішуче наполягати на своєму рішенні: йти на розмову з леді Глайд і то тільки самій. А проте щоразу, коли Анна ходила на озеро, місіс Клементс, потай від неї, йшла позаду назирці, наближалась до самої альтанки, щоб усе бачити й чути. Коли Анна востаннє вернулась із своєї небезпечної мандрівки, вона була така вимучена своїми щоденними тривалими прогулянками й виснажена переживаннями, що сталося те, чого так побоювалася місіс Клементс. Болі в серці й інші симптоми серцевої Анниної недуги вернулися з новою силою і прикували її до ліжка. В такій скруті, як уже з досвіду знала місіс Клементс, необхідно було передовсім спробувати заспокоїти Аннину тривогу. Тож наступного дня добра жінка сама пішла на озеро, щоб розшукати леді Глайд (яка, за Анниними словами, кожного дня прогулювалась до альтанки) й умовити її піти таємно з нею до вдовиного будиночка край Сандона. На узліссі місіс Клементс побачила не леді Глайд, а високого, огрядного, літнього пана з книжкою в руці, іншими словами — графа Фоско. Граф, пильно подивившись на неї, спитав, чи не шукає вона зустрічі з кимось у цьому місці, і, перш ніж вона встигла відповісти, додав, що він тут за дорученням леді Глайд, але не певен, чи перед ним та сама особа, котру йому описали і з котрою він бажав зустрітись. Тоді місіс Клементс зараз же йому все й розказала, благаючи його допомогти їй заспокоїти Анну. Нехай він перекаже через неї, місіс Клементс, те, що мав сказати Анні. Граф охоче й вельми люб'язно пристав на її прохання. Доручення леді Глайд, сказав він, було надзвичайно важливе. Вона просила настійно Анну та її подругу негайно повернутися в Лондон, бувши певна, що сер Персіваль неодмінно відкриє їхній сховок, якщо вони й надалі зоставатимуться біля Блеквотеру. Сама леді Глайд незабаром поїде в Лондон, і, якщо місіс Клементс із Анною вже там будуть і сповістять їй свою адресу, вона зв'яжеться з ними й побачиться тижнів за два чи й швидше. Граф додав, що він якось хотів по-дружньому застерегти Анну, але вона злякалась його, незнайомого чоловіка, і втекла. З великою тривогою і розпукою місіс Клементс відповіла йому, що їй і самій ой як хотілося б швидше забрати Анну в Лондон, але нині це неможливо, бо Анна лежить хвора — і в такому небезпечному місці. Граф поцікавився, чи посилала місіс Клементс по лікаря. Почувши, що вона досі не зважилась цього зробити, боячись розголосу про їхнє перебування в селі, він заявив, що сам чудово лікує і піде з нею, якщо вона згодна, подивитись, чим можна запомогти Анні. Поставившись до нього як до довіреної людини леді Глайд і тому ні на хвилину не засумнівавшись у правдивості його слів, місіс Клементс із вдячністю прийняла його пропозицію полікувати Анну. Разом вони вирушили до Сандона. Коли вони прийшли, Анна саме спала. Граф аж сахнувся, побачивши її, — певне, його вразила її схожість із леді Глайд. Бідолашна місіс Клементс подумала, що добрий пан розхвилювався, побачивши, яка Анна хвора. Він не дозволив будити її і задовольнився тим, що розпитав місіс Клементс про симптоми хвороби, подивився на недужу й легенько помацав пульс. У Сандоні, чималому селищі, була аптека, і граф пішов туди, щоб виписати рецепта і взяти ліки для Анни. Принісши ліки, він сказав місіс Клементс, що то дуже сильне покріплююче, яке дасть Анні сили підвестись і витримати стомливу поїздку до Лондона. Ліки треба було приймати в певні години того й наступного дня. На третій день вона, мовляв, почується настільки краще, що спроможна буде подорожувати. Він умовився з місіс Клементс, що зустріне їх на станції біля Блеквотеру й посадить на полудневий поїзд. Якщо ж вони не з'являться, він знатиме, що Анні стало гірше, і незагайно вирушить до будиночка край Сандона. Склалось так, що обійшлося без цього клопоту. Ліки просто дивовижно подіяли на Анну й дали чудові наслідки. Допомогло й запевнення місіс Клементс, що Анна скоро побачиться з леді Глайд у Лондоні. Не пробувши в Гемпшірі й тижня, в призначений день і час вони обидві приїхали на станцію. Граф уже чекав на них, розмовляючи з підстаркуватою дамою, — виявилось, що вона теж їде в Лондон. Він вельми люб'язно посадив їх у вагон і попросив місіс Клементс не забути надіслати свою адресу леді Глайд. Підстаркувата дама їхала в іншому купе, в дорозі вона не показувалася їм на очі, а як вона виходила на лондонському вокзалі — не помітили. Місіс Клементс винайняла пристойну кімнату в тихому кварталі й тоді, як умовились, надіслала леді Глайд свою адресу. Минуло два тижні чи й більше, а від леді Глайд усе не було відповіді. Коли це приїхала до них у кебі підстаркувата дама (та сама, котру вони бачили на станції) й сказала, що леді Глайд прибула в Лондон, зупинилася в готелі й послала її по місіс Клементс, бажаючи домовитися про своє майбутнє побачення з Анною. Місіс Клементс залюбки погодилась побачитися з леді Глайд, та й Анна благала її поїхати з дамою, тим більше, що все це не забере й півгодини. Місіс Клементс і підстаркувата дама (звісно, мадам Фоско) поїхали в кебі. Коли від'їхали далеченько, дама звеліла візникові зупинитись біля якоїсь крамниці й попросила місіс Клементс почекати кілька хвилин на неї, бо вона, мовляв, забула щось там купити. Дама пішла й не повернулась. Почекавши трохи, місіс Клементс занепокоїлась і наказала візникові їхати назад до її дому. Коли вона повернулась, пробувши відсутня трохи більше півгодини, Анни вже не було. З усіх мешканців будинку тільки служниця хоч щось могла їй пояснити. Вона відчинила двері хлопчикові-посланцеві, який приніс листа «для молодої жінки, що живе на другому поверсі». Саме там було помешкання місіс Клементс і Анни. Служниця віддала листа Анні в руки, зійшла вниз і через п'ять хвилин побачила, як Анна відчинила вхідні двері й вийшла на вулицю в капелюшку й шалі. Листа вона, либонь, прихопила з собою — його ніде в помешканні не було, тож неможливо було визначити, під яким фальшивим приводом її виманили з дому. Певне, то був переконливий привід, бо Анна нізащо сама, з власної волі, не вийшла б на вулицю в Лондоні. Коли б місіс Клементс не була в цьому так певна, ніщо б не змусило її покинути Анну саму в домі, бодай на такий короткий час. Коли місіс Клементс трохи заспокоїлась і дала думкам лад, вона зразу ж, звісно, надумала попитати в божевільні, побоюючись, чи не запроторили її туди знову. Знаючи адресу божевільні від самої Анни, наступного дня вона поїхала туди. Але там їй сказали (напевне, це було за день чи два до того, як у лікарні ув'язнили гадану Анну Катерік), що така вдруге до них не потрапляла. Тоді місіс Клементс написала місіс Катерік у Велмінгам, благаючи повідомити, чи та не чула, чи не бачила своєї дочки, й дістала негативну відповідь. Місіс Клементс тоді вже не знала, що й думати, кого питати чи що діяти взагалі. Від того дня і понині вона була в цілковитому невіданні: чому щезла Анна? Куди привела її доля? VII

Всі ці відомості, що ними поділилася зі мною місіс Клементс, хоч я і не знав їх досі, мали тільки підготовчий характер. Ясно було, що серію обманів, з допомогою яких Анну заманили в Лондон і розлучили з місіс Клементс, здійснило саме подружжя Фоско, і в майбутньому варто було подумати, чи не можна притягти за це графа з графинею до суду. Але моя теперішня мета вела мене в іншому напрямку. Я прийшов до місіс Клементс, щоб хоч трохи наблизитися до розкриття таємниці сера Персіваля. Поки що вона не сказала нічого такого, що могло б наблизити мене до цієї мети. Я відчував, що необхідно пробудити в ній спогади про минулі дні й події, про людей, яких витіснили з її пам'яті свіжі переживання. І коли я заговорив знову, то постарався спрямувати розмову в потрібне мені річище. — Я дуже шкодую, що нічим не можу зарадити вашому горю, — почав я. — Можу тільки глибоко, від щирого серця поспівчувати вам. Навіть якби ви, місіс Клементс, були рідною матір'ю Анні, й то б навряд чи любили її дужче й чи пожертвували більше, ніж ви жертвували заради неї. — В цьому немає великої моєї заслуги, сер, — простодушно мовила місіс Клементс. — Бідолашка й справді була мені мов рідна дитина. Я бавила її ще маленьку, сер, за ручку водила — в люди виводила. Ох, то був клопіт! Я б і не прикинулася так до неї, коли б не шила їй перших платтячок, не вчила її ходити. Я все казала, що її послав мені Бог на втіху за те, що не дав мені мати своїх дітей. А це вона пропала, і я тільки й згадую, що було колись, і плачу на старості літ — сльози так і течуть самі собою, сер! Я трохи почекав, поки місіс Клементс заспокоїться. Чи не мерехтіло світло правди, таке слабке й далеке, світло, якого я так давно шукав, у цих спогадах доброї жінки про Аннине дитинство? — А ви знали місіс Катерік іще до того, як народилась Анна? — спитав я. — Ми зазнайомилися незадовго до того, сер, місяців за чотири. Тоді ми частенько бачились, але ніколи не були великими друзями. Це вже й голос її зазвучав твердіше. Я спостеріг, що від болісних свіжих спогадів вона рятувалася споминами про імлисте минуле — від того їй ставало легше на душі. — Ви сусідили з місіс Катерік? — спитав я, підохочуючи її згадувати більше. — Так, сер, сусідили в Старому Велмінгамі. — У Старому Велмінгамі? То в Гемпшірі є двоє міст із такою назвою? — Так, сер, було двоє в ті часи — років двадцять три тому. Тоді за дві милі від старого містечка побудували нове місто, ближче до річки, а Старий Велмінгам, який і доти був село селом, помалу геть спустів. Нове місто стали називати просто Велмінгам, тільки стара парафіяльна церква як була, так і зосталась парафіяльною церквою. Стоїть вона самотою, а будинки довкола котрі самі розвалюються, котрі — люди розібрали. На моїх очах стільки сталося сумних перемін. Колись це було таке гарне, миле містечко. — Місіс Клементс, ви жили там і до заміжжя? — Ні, сер, я з Норфолка. І чоловік мій не велмінгамець — він із Грімсбі, як я вам уже казала, там він працював підмайстром. Але, мавши друзів на півдні, в Саутгемптоні, він подався туди, відкрив там торгівлю. Невеличку торгівлю, сер, але зумів заощадити досить грошей на скромне життя й поселився у Старому Велмінгамі. І я туди переїхала, коли вийшла за нього заміж. Обоє ми були вже немолоді, але жили собі щасливо — не те, що наші сусіди, містер Катерік із дружиною. Вони приїхали у Старий Велмінгам через рік чи два після нас. — А ваш чоловік і доти з ними знався? — З Катеріком, сер, не з його дружиною. Якийсь пан допоміг Катерікові посісти місце причетника у велмінгамській парафіяльній церкві. Тож він і приїхав, і поселився по сусідству з нами. Привіз він із собою молоду дружину. Згодом ми довідалися, що вона служила покоївкою в однієї родини у Варнек-Холі, біля Саутгемптона. Катерік довго домагався, щоб вона вийшла за нього, — така вона була гонориста. Просив її, так упрошував, а тоді й просити перестав, побачивши, що він їй не до душі. Та коли він утратив надію, вона схаменулась і сама, з доброго дива, прийшла до нього. Мій сердешний чоловік завжди казав, що отоді й слід було її провчити. Але Катерік був надто закоханий в неї, він ніколи ні в чому їй не перечив — ні до весілля, ні опісля. Він був гаряча голова, все давав серцю волю, і воно його заводило то в таку, то в таку неволю. Взяв би він і кращу за дружину, не таку, як місіс Катерік, і та в нього розбестилася б. Не люблю я гудити людей, сер, але вона була безсердечна жінка, страшенно свавільна, охоча гарно вбратись та похизуватись, щоб усі милувалися нею. А містерові Катеріку за його добрість і ласку хоч би про людське око шаною платила. Ще коли вони тільки приїхали й поселилися біля нас, мій чоловік було казав, що не буде пуття з їхнього шлюбу, — і правду казав, як у воду дивився. Не прожили вони коло нас і чотирьох місяців, як між ними скоїлася страшна свара. Про мене — обоє винні, обоє рябоє. — Ви хочете сказати — і чоловік, і жінка? — О ні, сер! Я не кажу про Катеріка — його, бідолаху, можна було тільки пожаліти. Я маю на увазі його дружину й... —...й людину, через яку скоїлась та свара? — Так, сер. Уроджений джентльмен, вихований, освічений, хоч би посоромився... Ви ж його знаєте, сер... І моя бідолашка, моя голубонька Анна ох і добре його знала! — Сер Персіваль Глайд? — Атож, сер Персіваль Глайд. Серце моє закалатало, мені здалося, що ключ від таємниці уже в моїх руках. Як погано знав я тоді всі закрути лабіринту, по якому випадало мені блукати! — Хіба сер Персіваль жив тоді десь недалеко від вас? — запитав я. — Ні, сер. Він був з іншого краю, тільки наїжджав туди. Батько його помер незадовго до того на чужині. Пам'ятаю, сер Персіваль носив жалобу. Зупинявся він у невеличкому готелі над річкою (незабаром його й знесли) — там зупинялися пани, що приїжджали в наше містечко порибалити... Коли він з'явився вперше, ніхто не звернув на нього уваги — хіба мало панів з'їжджалося з усієї Англії порибалити на нашій річці? — З'явився він ще до того, як народилась Анна? - — Так, сер. Народилась Анна в червні тисяча вісімсот двадцять сьомого року, а він приїхав, здається, чи то наприкінці квітня, чи то на початку травня. — І ніхто з вас тоді його не знав? Місіс Катерік теж не знала його, як і решта? — Так ми спочатку думали, сер. Та коли скоївся скандал, ніхто вже не вірив, що вони доти не зналися. Пам'ятаю все, от наче це було вчора. Якось уночі Катерік зайшов у наш садочок і розбудив нас, кинувши жменю жорстви в шибку. Почав просити мого чоловіка, ради Бога, вийти до нього на розмову. Довгенько вони балакали на ґанку. Коли вернувся мій чоловік нагору, то весь аж трусився. Сів на край ліжка та й каже до мене: «Ліззі! Чи ж не говорив я тобі завжди, що то лиха жінка? Чи не говорив, що не буде з неї добра? Либонь, уже дійшло до найгіршого. Катерік знайшов у неї в комоді купу мережаних хустинок, та два гарні персні, та нового золотого годинника з ланцюжком. Тільки природжена пані може таке носити, а його дружина не хоче признаватися, звідкіля в неї ці речі». — «Чи не думає він, що вона все те накрала?» — питаю. «Ні, — відказує він, — тут щось ще гірше за крадіжку. Де б вона накрала, та й не стала б, не така вона жінка! Це подарунки, Ліззі! На годиннику — її власні ініціали, й Катерік сам бачив, як вона таємно шепталася з тим паном у жалобі, з сером Персівалем Глайдом. Вона з ним була не так, як личить заміжній жінці. Ти ж про це нічичирк. На сьогодні я заспокоїв Катеріка. Порадив йому тримати язика за зубами, але добре пильнувати й прислухатися день, два, аж поки навіч пересвідчиться». — «Як на мене, то ви обидва помиляєтеся, — кажу я. — Заради чого їй, цій місіс Катерік, бувши тут у шані й достатку, злигатися з якимось заїжджим, із тим сером Персівалем?» —«Еге, таж чи такий він їй незнайомий, той заїжджий? — каже мій чоловік. — Ти забула, як вона виходила за нього заміж. Сама прийшла до нього — після того, як усе віднікувалась, коли вій пропонував їй побратись. Не вона перша, Ліззі, не вона остання з тих підлих жінок, котрі виходять за чесних, порядних чоловіків, що їх люблять, — виходять, аби ганьбу свою приховати. Дуже й дуже схоже, що ця місіс Катерік — така сама негідниця, як будь-яка з них. Ось побачимо, — каже мій чоловік, — скоро ми побачимо». І ми побачили — через два дні. Місіс Клементс замовкла на хвильку. І саме тоді я почав сумніватись, чи правильний це шлях до розгадки, чи взагалі веде він мене до мети? Невже ця проста-простісінька історія про чоловічу підступність і жіночу слабкість могла бути ключем до таємниці, що страшною примарою все життя переслідувала сера Персіваля Глайда? — Отож, сер, послухався Катерік поради мого чоловіка й став вичікувати, — вела далі місіс Клементс. — І я вже вам сказала, що чекати довелося недовго. На другий день він застав свою дружину й сера Персіваля разом — любенько шепталися в ризниці старої парафіяльної церкви. Мені здається, вони гадали, що ніхто й не додумається шукати їх у ризниці, але хай там як, а їх застукали на гарячому. Сер Персіваль був начебто знічений і приголомшений, виправдовувався з таким провинним виглядом, що сердешний Катерік (я вже казала вам, що він спалахував мов сірник) знавіснів від такої наруги і вдарив сера Персіваля. На жаль, слабенький він був супроти кривдника свого, і той його жорстоко побив, поки то сусіди, зачувши галас, прибігли та розборонили їх. Скоїлося це надвечір, а коли смерком мій чоловік пішов до Катеріка, того вже не було, й ніхто не знав, де він подівся. Жодна жива душа в селі не бачила його відтоді. Надто добре він дотямив на ту пору, яка безчесна причина спонукала його дружину вийти за нього заміж, і надто близько взяв до серця свою ганьбу й нещастя, особливо після того, як сер Персіваль побив його. Парафіяльний священик видрукував оголошення в газеті: просив його повернутись, запевняв, що й місце лишилось за ним, і друзі його не покинуть. Але Катерік був дуже гордий, як подейкував дехто, а як на мене, то надто чутливий, аби знов зустрітися з усіма сусідами, що були свідками його ганьби. Він написав моєму чоловікові, коли покидав Англію, і ще раз написав уже з Америки, де влаштувався й добре гараздував. Наскільки мені відомо, він і досі там живе, але навряд чи хто з нас, тим більше його безчесна дружина, побачить його коли-небудь знову. — А що було потім із сером Персівалем? — спитав я. — Чи лишився він у Велмінгамі? — Де там, сер! Весь Велмінгам гудів про нього. Того самого вечора, коли сталося те неподобство, люди чули, як вони з місіс Катерік погарикались, а наступного ранку він знявся й поїхав. — А місіс Катерік? Вона, звісно, не зосталась жити там, де всі знали про її ганьбу? — А таки зосталась, сер. Вона ж така безсердечна й жорстока, що їй байдуже було до людського осуду. Заявила всім, починаючи від священика, що стала жертвою жахливої помилки й що всі злі язики Велмінгама не виживуть її звідтіля, бо вона ні в чому не винна. Скільки я там була, і вона жила в Старому Велмінгамі, а коли я виїхала й коли заходилися будувати нове місто, і всі шановані велмінгамці переселялись туди, то й вона переселилась, от ніби затялась жити серед них і муляти їм очі до самого кінця. Там вона й досі живе, доживе там і до смерті, всім-усім на зло. — Але на які гроші вона жила всі ці роки? — спитав я. — Чи був спроможний її чоловік допомагати їй, чи пропонував допомогу? — І спроможний був, і пропонував, сер, — відповіла місіс Клементс. — У своєму другому листі до мого доброго чоловіка він написав, що оскільки вона носить його прізвище й живе в його домі, він не допустить, хоч яка вона була клята, щоб вона померла з голоду під тином, немов жебрачка. Він писав, що раз на три місяці зможе виплачувати їй невелику допомогу, а надсилатиме на один лондонський банк. — І прийняла вона ту допомогу? — Ані гроша, сер. Сказала, що нічим не хоче бути винною Катеріку і хай хоч сто років вона проживе, а не візьме від нього й мідяка. І дотримала свого слова. Коли мій дорогий чоловік помер, із його майном дістався мені й той Катеріків лист, і я сказала їй, щоб вона сповістила мене, коли терпітиме нужду. «Вся Англія знатиме, що я в нужді, — заявила вона, — перш ніж я скажу про це Катерікові чи кому з його друзів. Ось вам моя відповідь, і, якщо він коли озветься, так і йому напишіть!» — Як ви гадаєте, мала вона свої якісь кошти? — Якщо й мала, то вельми невеликі, сер. Подейкували, і, либонь, то була правда, що на прожиття вона одержувала таємно гроші від сера Персіваля. Почувши це, я трохи почекав, обмірковуючи почуте. Мені стало ясно, що все це поки що не мало прямого чи непрямого відношення до розкриття таємниці й що мої пошуки знов привели мене до вельми відчутної та приголомшливої невдачі. Але все-таки в оповіді місіс Клементс була одна невідповідність — через неї я не міг прийняти беззастережно цю історію. Я запідозрив: щось криється за тією невідповідністю. Мені незрозуміло було, чому зганьблена причетникова дружина і далі добровільно жила серед свідків своєї ганьби. Мене не задовольняло твердження самої місіс Катерік, нібито таким дивним чином вона хотіла довести всім свою невинність. Мені здавалося природнішим і вірогіднішим, що вона не настільки незалежна у своїх вчинках, як хотіла це показати. В такому випадку, хто мав стільки влади над нею, щоб примусити її залишитися в Велмінгамі? Безперечно — той, хто забезпечував її засобами для існування. Від чоловікової допомоги вона відмовилась, власних грошей не мала; самітна, знеславлена жінка, — звідкіля вона могла одержувати допомогу, коли не від сера Персіваля Глайда? Саме на нього, як на єдине можливе джерело її статків, і вказувала в своїй розповіді місіс Клементс. Отак міркуючи й весь час не випускаючи з уваги того незаперечного факту, що місіс Катерік знає таємницю сера Персіваля, я усвідомив: саме в інтересах сера Персіваля було залишити місіс Катерік на постійне проживання у Велмінгамі, адже через той поголос у неї не могло бути ніяких теревенів з кумасями-сусідками, коли, гляди, й вибовкаєш таємницю у хвилину відвертості. Але в чому ж полягала таємниця, що її так ревно приховували? Звісно, що не в ганебному зв'язку сера Персіваля із знеславленою місіс Катерік, бо про це якраз і знали всі довкола, і не в підозрі, що він — Аннин батько, адже саме у Велмінгамі неминуче повинні були це підозрювати. Коли б я беззастережно повірив у змальовану мені версію безчестя, що в неї вірили всі, коли б дійшов того самого поверхового висновку, що й місіс Клементс та її сусіди, то де у всьому цьому бодай найменший натяк на смертельну таємницю сера Персіваля, яку він ділив з місіс Катерік і яку обоє так старанно відтоді приховували? І все ж саме в цих потаємних зустрічах, у цих перешіптуваннях причетникової дружини з «паном у жалобі» нестеменно був ключ до розгадки. А що, коли видимість показувала в один бік, а істина була зовсім не там — десь так захована, що з першого погляду й не добачиш? Що, коли місіс Катерік усе-таки говорила правду, стверджуючи, що вона стала жертвою страшного непорозуміння? А коли припустити, що вона стверджувала неправду, то, може, її провина полягала в чомусь іншому й між нею та сером Персівалем існував зовсім не такий зв'язок, який спадав усім на думку? І серові Персівалю було вигідно підтримувати одну підозру, аби відвести від себе іншу, що вела до згубного для нього викриття? Якщо мені судилося розкрити його таємницю, то чи не тут таїлась розгадка, прикрита історією, яку я тільки-но почув і яка начебто не давала ніяких ключів? Далі я поцікавився, чи був містер Катерік певен у зраді своєї дружини. Відповідь місіс Клементс не лишала сумнівів у цьому. Очевидно було, що місіс Катерік іще до заміжжя знеславилася з котримсь чоловіком і вийшла заміж, аби приховати свою ганьбу. Зіставленням дат, наводити які тут немає потреби, велмінгамці визначили, що містер Катерік не був батьком її дочки Анни, хоч Анна й носила його прізвище. Набагато трудніше було переконатися, чи можна з такою самою певністю вважати сера Персіваля Глайда батьком Анни Катерік. Тут я міг тільки покладатися на свідчення про те, схожі вони одне на одного чи ні. — Ви, мабуть, часто бачили сера Персіваля, коли він наїжджав до вашого села? — спитав я. — Так, сер, дуже часто, — відповіла місіс Клементс. — Чи була Анна схожа на нього? — Вона зовсім не була на нього схожа, сер. — Ну, тоді вона була схожа на матір? — І на матір не була вона схожа. Місіс Катерік була чорнява, повновида. Не схожа ні на матір, ні на свого гаданого батька. Я знав, що не можна цілковито покладатись на особисту схожість, але, з другого боку, нерозумно було й зовсім відкидати її значення. А що з минулого сера Персіваля Глайда чи місіс Катерік до їхньої появи у Старому Велмінгамі могло кинути світло на це питання? Саме це я мав на увазі, коли знов почав розпитувати місіс Клементс. — Коли сер Персіваль уперше з'явився у вашому селі, — сказав я, — чи ви чули, звідкіля він приїхав? — Ні, сер. Хто казав — що з Блеквотер-Парку, а хто — oо з Шотландії, але ніхто не знав напевне. — А місіс Катерік до свого заміжжя служила у Варнек-Холі? — Так, сер. — І довго вона там прослужила? — Три чи чотири роки, сер. Не пам'ятаю точно. — Може, ви знаєте, кому в той час належав Варнек-Хол? — Знаю, сер. Майорові Донторну. — А ви не чули від містера Катеріка або від ще когось, чи приятелював сер Персіваль із майором Донторном, чи бував він у Варнек-Холі або в його околицях? — Наскільки я пам'ятаю, сер, ні Катерік, ні будь-хто інший ніколи такого не говорили. Я записав прізвище й адресу майора Донторна на випадок, коли б він був ще живий і в майбутньому мені привелося звернутися до нього. Тим часом у мене склалось цілком певне враження, що сер Персіваль аж ніяк не був батьком Анні й що його потаємні побачення в ризниці зовсім не пов'язані з неславою, яку місіс Катерік накликала на добре ім'я свого чоловіка. Я вже й не знав, про що ще запитати, щоб відповіді моєї співбесідниці зміцнили це моє враження, тому просто попросив її розповісти про Аннине дитинство, а сам наготувався уважно слухати: може, котрась фраза місіс Клементс і підтвердить мої здогади? — Ви ще не розповіли мені, місіс Клементс, як ця бідолашна дитина, народжена серед ганьби й нещастя, опинилася у вас на руках, — мовив я. — Та ж нікому було, сер, бавити безпомічне маля, — відповіла місіс Клементс. — Лиха мати наче зненавиділа сердешне дитя від дня його народження, ніби воно було в чомусь винне! В мене серце розривалось, коли я дивилася на маленьку Анну, і я попросила місіс Катерік віддати її мені, пообіцявши любити й глядіти її дитя, як своє власне. — І відтоді Анна була весь час під вашою опікою? — Не зовсім так, сер. Іноді на місіс Катерік находили всякі химери й забаганки, і вона забирала від мене дитину, мовби на зло мені за те, що я її виховую. Але ці витребеньки ніколи довго не тривали. Бідолашна маленька Анна щоразу поверталася до мене й щоразу рада була вернутись, дарма що в моєму домі вона жила самотою, їй ні з ким було погратися, повеселитись, як веселилися інші діти. Найдовше ми побули розлучені з нею, коли мати возила її в Ліммерідж. Саме тоді помер мій чоловік, і я навіть рада була, що на час того нещастя Анни не було в домі. Тоді їй ще не було одинадцяти рочків. Бідолашці нелегко давалась наука. Не була вона весела та жвава, як інші діти в її віці, але така гарненька, мила дівчинка! Я почекала у Велмінгамі, поки вони вернулись, і запропонувала взяти Анну до себе в Лондон; сказати правду, мені було тяжко лишатися в Старому Велмінгамі після чоловікової смерті — все довкола там так перемінилося, аж моторошно було. — І пристала місіс Катерік на вашу пропозицію? — Ні, сер. З Камберленду вона повернулася ще лихіша, ще лютіша, ніж була. Люди гомоніли, буцімто перш ніж поїхати, вона мусила відпрошуватись у сера Персіваля. Буцімто вона поїхала не так для того, щоб доглянути вмирущу сестру, як щоб поживитися її спадком, а насправді грошей тих ледве на похорон вистачило. Може, через це вона й озлобилася, тільки так чи так, а вона й слухати не схотіла, щоб я забрала дитину з собою. От ніби її дуже тішило те, що, розлучаючи нас із Анною, вона завдає обом нам болю. Я тільки залишила Анні свою адресу і потайки шепнула їй, що, коли її спіткає біда, хай приїжджає до мене в Лондон. Ото і все, що я могла вдіяти. Та проминуло стільки літ, поки вона здобула волю й приїхала до мене. Відтоді я не бачила її до тієї самої ночі, коли вона, сердешна, втекла з божевільні. — Чи знаєте ви, місіс Клементс, за що сер Персіваль Глайд ув'язнив її там? — Про це я знаю тільки з Анниних слів. А вона, бідолашка, ніколи нічого до пуття не могла розповісти. Казала вона, нібито її мати зберігає якусь таємницю сера Персіваля. Мене вже давно не було в Гемпшірі, коли місіс Катерік якось бовкнула Анні про ту таємницю, а коли сер Персіваль про це довідався, то й запроторив Анну до божевільні. Але скільки я питала її, вона не могла сказати, що це за таємниця. Тільки говорила, що її мати, як захоче, то може занапастити сера Персіваля. Може, місіс Катерік оце стільки їй і сказала, не більше. Я майже певна, що коли б Анна справді знала якусь таємницю, я б почула від неї всю правду. їй тільки ввижалося, ніби вона щось знає, і вона вірила в це, а насправді нічогісінько не знала, сердешна. Мені самому не раз спадало таке на думку. Я вже казав Меріан про свої сумніви щодо того, чи дійсно Лора була на порозі якогось важливого відкриття, коли граф Фоско Урвав її розмову з Анною Катерік в альтанці. Це було так схоже на химери її притемненого розуму: на підставі невиразної підозри, збудженої натяками, що їх необачно висловила Аннина мати в її присутності, вона собі надумала, що знає саму таємницю сера Персіваля. Нечисте сумління сера Персіваля неминуче повинне було підказати йому помилкову думку, нібито Анна почула всю правду від матері, а згодом у його мозку так само загніздилась безпідставна впевненість, що Анна розповіла все те його дружині. Час плинув — уже й ранок минав. Навряд чи, коли б я посидів довше, місіс Клементс могла ще щось розказати потрібне для мене. Тепер я знав необхідні мені подробиці життя місіс Катерік і дійшов певних висновків, цілком несподіваних і надзвичайно помічних для мене, які мали спрямувати мене в правильному напрямку. Я підвівся, щоб попрощатись і подякувати місіс Клементс за дружнє ставлення й за те, що вона так охоче поділилася зі мною своїми спогадами. — Боюсь, що я здався вам надто допитливим, — сказав я. — Просто засипав вас запитаннями — хтось інший і не став би на все те відповідати. — Я завжди рада, сер, поділитися з вами всім, що знаю, — відповіла місіс Клементс. Вона змовкла й сумно подивилася на мене. — Але мені так хочеться, — мовила бідолашна жінка, — щоб ви трохи більше розповіли мені про Анну, сер. Я як глянула на вас, коли ви увійшли, так і подумала, що ви маєте що розказати. Ви не можете собі уявити, як тяжко не знати навіть, жива вона чи померла. Мені було б легше, коли б я знала напевне, що з нею. Ви сказали, що не сподіваєтесь побачити її живою. То, може, ви знаєте, сер, може, ви справді знаєте, що Богові завгодно було взяти її до себе? Я не міг устояти перед цим благанням — жорстоко було б і підло з мого боку не сказати їй правди. — Боюсь, що це саме так, — лагідно відповів я. — Я певен, що її злигодні на цій землі вже скінчилися. Бідолашна жінка впала на стілець і закрила обличчя руками. — О сер, — мовила вона тихо, — звідкіля ви це знаєте? Хто вам сказав? — Ніхто не сказав мені, місіс Клементс. Але я маю підстави бути певним цього, підстави, про які я обіцяю розповісти вам, як тільки зможу. Я певен, що в останні свої хвилини вона не була покинута напризволяще; певен, що серцева недуга, від якої вона так страждала, була істинною причиною її смерті. Скоро я вам розповім усе, що знаю про її смерть. Її поховали на тихому сільському цвинтарі, в гарному, затишному куточку, який і ви самі могли б вибрати для неї. — Померла! — сказала місіс Клементс. — Вона, така молода, померла, а я дожила, щоб це почути! Я шила їй перші платтячка, вчила її ходити. Слово «мама» вона вперше сказала мені, і нині її немає, а я живу!.. Ви сказали, сер, — мовила бідна жінка, приймаючи хустку від очей і зводячи на мене заплакані очі, — ви начебто сказали, що поховали її пристойно? Чи ж був похорон такий, який би я зробила для неї сама, мов для рідної своєї дочки? Я запевнив її, що похорон був саме такий. Здавалося, вона навіть запишалася чогось від моїх слів — вони її втішили краще за будь-які красномовні співчуття. — Серце моє порвалося б, — мовила вона простодушно, — коли б Анну поховали не так, як годиться... Але звідкіля ви це знаєте, сер? Хто розказав вам? Я знов попросив її зачекати, поки я зможу відверто все їй розповісти. — Ви мене ще побачите, — сказав я. — Я хочу попросити вас про одну послугу — перегодом, за день-два, коли ви трохи заспокоїтеся. — Нічого не відкладайте, сер, через мене, якщо я чимось можу бути корисна, — заперечила місіс Клементс. — Ви не зважайте на мої сльози. Якщо ви хочете сказати мені що-небудь, сер, то говоріть зараз. — Просто у мене до вас є невеличке прохання наостанок. Чи не могли б ви дати мені велмінгамську адресу місіс Катерік? Моє прохання так вразило місіс Клементс, що на мить вона, здавалось, забула навіть про своє горе. Сльози перестали текти по її щоках, і вона спантеличено подивилася на мене. — Ради Бога, сер! — вигукнула вона. — Що вам треба від місіс Катерік? — Я хочу, місіс Клементс, — відказав я, — довідатись про причину її тих таємних побачень із сером Персівалем Глайдом. У поведінці місіс Катерік і в колишніх стосунках із нею баронета криється щось зовсім інше, ніж те, що підозрювали ви й ваші сусіди. Між цими двома людьми є таємниця, якої ніхто з нас не знає, і я їду до місіс Катерік із наміром довідатися всю правду. — Не спішіть, добре подумайте, сер! — мовила місіс Клементс, устаючи із стільця й стурбовано кладучи руку мені на плече. — Це жахлива жінка! Ви її не знаєте, а я добре знаю. Добре подумайте, сер! — Я знаю, ви щиро зичите мені добра, місіс Клементс. Але хай там що, а я вирішив побачити цю жінку. Місіс Клементс схвильовано, пильно подивилася мені в обличчя. — Бачу, ваше рішення тверде, сер, — мовила вона. — Я дам вам адресу. Я записав адресу до свого записничка і взяв її руку, щоб попрощатись. — Незабаром ви ще побачите мене, — сказав я, — і довідаєтеся все, що я вам обіцяв розповісти. Місіс Клементс глибоко зітхнула й скрушно похитала головою. — Може, й варто вам послухати ради старої жінки, сер, — сказала вона. — Добре все зважте, перш ніж їхати до Велмінгама. VIII