Annotation 29 page. Я вийшов від професора переконаний, що після всього мною почутого мені не лишається нічого іншого, як діяти негайно

Я вийшов від професора переконаний, що після всього мною почутого мені не лишається нічого іншого, як діяти негайно, зараз же. Треба було застати графа вдома цього вечора, бо, коли б я відклав справу до ранку, граф міг виїхати вночі, й остання нагода поновити Лорині права була б утрачена. Я глянув на годинника. Була десята вечора. Квапливість, із якою граф полишив театр, промовляла сама за себе. Я не мав ані тіні сумніву в тому, що цього вечора він утік від нас тільки для того, щоб підготуватися до втечі з Лондона. Тавро Братства було на його руці — я був переконаний у цьому, так ніби на власні очі побачив цей знак у нього вище ліктя. Зрада Братству була на його сумлінні — неспростовним доказом цього був жах, що пойняв графа, коли той впізнав Песку. Нетяжко було збагнути, чому Песка своєю чергою не впізнав його. Така людина, як граф, ніколи не ризикнула б стати шпигуном, не подбавши попередньо про свою безпеку. Гладенько виголене обличчя, на яке я вказав професорові в опері, було, можливо, заросле густою бородою в літа Песчиної молодості. Темно-каштанова шевелюра була, певне, перукою. Ім'я його, безперечно, не було справжнім його ім'ям. Час, мабуть, теж прислужився йому в цьому — таким не в міру тілистим він став, напевне, за останні роки. Була тисяча причин на те, щоб Песка не впізнав його, в той час як граф, зі свого боку, зразу впізнав Песку завдяки його незвичайно маленькому зросту й іншим прикметам, що не змінювалися з часом і виказували його скрізь, хоч би де він опинився. Я вже згадував, що не сумнівався в причині, яка спонукала графа так поквапно піти з театру. Та й як я міг би сумніватись, коли на власні очі бачив: граф, подумавши, що Песка впізнав його і в замаскованому вигляді, вмить відчув смертельну небезпеку! Коли б я добився розмови з ним цього вечора, коли б показав йому, що й мені відомо, яка йому загрожує кара, до якого б це призвело наслідку? Зрозуміло, до якого: один із нас мав би стати господарем становища, а другий неминуче мав би просити пощади в першого. Перш ніж піти на цей ризик, я повинен був зважити всі шанси за і проти мене. Заради своєї дружини я повинен був зробити все, що міг, аби зменшити небезпеку, яка мені загрожувала. Всі небезпеки, що загрожували мені, зводилися, власне, до однієї. Якщо граф, коли я опинюся з ним віч-на-віч, виснує з моїх слів, що на шляху до його безпеки стою я один, він, звісно, ні перед чим не зупиниться, аби заскочити мене зненацька й прибрати з дороги будь-яким способом. Трохи поміркувавши, я досить легко додумався до єдиного засобу вбезпечити себе чи принаймні зменшити ризик, пов'язаний з цією зустріччю. Перш ніж сказати йому, що я знаю його таємницю, я мав прилаштувати її так, щоб вона могла будь-якої миті спрацювати проти нього, а він щоб не міг нічого мені протиставити. Я міг, перш ніж іти до нього, підкласти під нього міну й залишити вказівку третій особі: підірвати, коли мине певний час, якщо від мене, в усній чи в письмовій формі, не надійде доти інше, протилежне, розпорядження. В такому випадку графова цілість і неушкодженість буде в цілковитій залежності від моєї цілості й неушкодженості, — я займатиму вигідну позицію, навіть перебуваючи в його домі. Ця думка сяйнула мені, коли я був уже близько біля нашого нового помешкання, яке ми винайняли, повернувшися з курорту. Щоб нікого не турбувати, я відімкнув двері своїм ключем. У передпокої горіло світло. Я взяв свічку й тихенько пройшов до своєї робітні, щоб зробити необхідні приготування, перш ніж Лора й Меріан запідозрять, до чого я готуюсь. Лист до Пески був найпевнішим застережним заходом, якого я тільки міг ужити. Ось що я написав йому: «Чоловік, якого я показав вам у театрі, — член Братства. Він зрадив його. Негайно перевірте ці два мої твердження. Ви знаєте, під яким ім'ям він живе в Англії. Його адреса: будинок № 5 на Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд. В ім'я любові, яку ви колись почували до мене, вживіть владу, покладену на вас, щоб невідкладно й нещадно покарати цього чоловіка. Я поставив на карту все — і все втратив. Я програв — і поплатився за те життям». Поставивши під цими рядками свій підпис і дату, я вклав листа в конверт і запечатав його своєю печаткою. На конверті я написав: «Не розпечатувати до дев'ятої години ранку. Якщо до тієї години ви не дістанете від мене звістки чи не побачите мене самого, зламайте печать, коли годинник виб'є дев'яту, і прочитайте листа». Під цими словами я поставив свої ініціали й задля більшої секретності вклав листа в інший конверт, теж запечатавши та надписавши на ньому адресу Пески. Тепер лишалося тільки знайти спосіб негайно відіслати листа за адресою. Відправивши його Песці, я зробив би все, що було в моїх силах. Якщо в графовім домі що-не-будь скоїться зі мною, я подбав, щоб Фоско розплатився за це своїм життям. Я ні хвилини не сумнівався, що Песка, коли б того захотів, мав змогу за будь-яких обставин не дати графові втекти. В цьому мене переконувало надто дивне небажання Пески будь-що знати про графа чи, іншими словами, його палке бажання лишитися в невіданні про злочинні факти, аби виправдатися перед власним сумлінням за свою пасивність. Мені було зрозуміло, що Песка мав засоби здійснити страшну кару Братства, хоч і не хотів признаватися мені в цьому. Навіть мені, людині, що ніколи не цікавилась зарубіжними політичними товариствами, було надто добре відомо, з якою навблаганною неминучістю вони карають своїх зрадників, хоч би де ті ховались. Досить було згадати часті повідомлення лондонських та паризьких газет про чужоземців, заколотих на вулицях, та про те, що вбивці так і не знайдені; про тіла, кинуті в Темзу чи в Сену невідомо чиїми руками; про всі ті загадкові насильницькі смерті, яким було тільки одне пояснення. Я не приховав на цих сторінках нічого, стосовного до мене, тож не промовчу й про свою впевненість, що, коли б мене спіткала лиха доля й Песка розпечатав мого листа, ним я підписував смертний вирок графові Фоско. Я пішов униз, щоб побачити власника нашого дому й порадитися з ним, де знайти посланця. Він якраз ішов нагору східцями, і ми зустрілись на майданчику. Вислухавши моє прохання, він запропонував мені в посланці свого сина, меткого, як він висловився, хлопчика. Ми покликали синка нагору, і я дав йому необхідні вказівки. Він мав поїхати в кебі за вказаною адресою, вручити листа у власні Песчині руки й привезти мені назад розписку того джентльмена про одержання мого листа. Повернувшись, хлопчик мав залишити кеб біля дверей, щоб я міг зразу ж виїхати в ньому. Було тоді близько пів на одинадцяту. Я вирахував, що хлопчик повернеться хвилин за двадцять, де ще за двадцять хвилин я встигну доїхати до Сент-Джонз-Вуду. Коли хлопчик вирушив виконувати моє доручення, я вернувся до своєї кімнати, щоб дати лад деяким паперам на той випадок, якщо зі мною станеться найгірше. Ключ від старомодного бюро, де зберігалися наші папери, я запечатав у конверт і поклав на столі, надписавши на невеличкому пакеті ім'я Меріан. Покінчивши з цим, я зійшов униз до нашої вітальні, де гадав застати Лору й Меріан,— вони збиралися діждати мого повернення з опери. Відчиняючи двері вітальні, я відчув, уперше за довгий час, що рука моя тремтить. У кімнаті була сама тільки Меріан. Вона читала й, побачивши мене, здивовано глянула на годинника. — Як рано ви повернулись! — мовила вона. — Ви, певне, пішли, не досидівши до кінця вистави? — Так, — відповів я, — ми з Пескою не стали чекати до кінця... А де Лора? — Увечері в неї розболілась голова, то я порадила їй лягти спати відразу після чаю. Я вийшов із кімнати — нібито глянути, чи заснула Лора. Проникливі очі Меріан почали допитливо вдивлятися в моє обличчя — її чутлива душа, певне, здогадалась, що я щось намислив. Я ввійшов у спальню й тихо підійшов до постелі. У мерехтливому світлі нічника я побачив, що моя дружина спить. Нашому шлюбу не було ще й місяця. Якщо мені щось здавило серце, якщо схитнулася на мить моя рішучість, коли я побачив її обличчя, повернуте уві сні до моєї подушки, коли я побачив, як її рука лежить на ковдрі, ніби дожидаючи потиску моєї, то невже мені не було ніякого виправдання? Лише кілька хвилин я побув біля неї, постояв навколішках біля її постелі, щоб ближче подивитися на неї — так близько, що відчув на своєму обличчі її подих. Я тільки ледь торкнувся губами її руки й щоки на прощання. Вона ворухнулася уві сні й прошепотіла моє ім'я, але не прокинулась. Іще на мить я затримався на порозі, аби ще раз глянути на неї. — Хай благословить і збереже тебе Господь, моя люба! — прошепотів я і вийшов із спальні. Меріан ждала мене на східцях. Вона тримала в руках складений аркуш паперу. — Хазяїнів син привіз оце для вас, — сказала вона. — Він поставив кеб біля дверей — каже, що ви звеліли тримати карету напоготові. — Цілком правильно, Меріан. Кеб мені потрібен — я збираюся ще поїхати в одне місце. Говорячи ці слова, я зійшов униз до вітальні й прочитав записку при світлі лампи, що стояла на столі. В записці були дві фрази, написані Песчиною рукою: «Отримав вашого листа. Якщо від вас не буде звістки до зазначеного часу, я зламаю печать, коли проб'є годинник». Я поклав записку до свого записника й рушив до дверей. Меріан заступила мені дорогу на порозі й штовхнула мене назад до кімнати, де свічка освітила моє обличчя. Меріан схопила мене за обидві руки й пильно подивилася мені в очі. — Я розумію! — схвильовано прошепотіла вона. — Сьогодні ви зважились на останню спробу. — Так, на останню і, сподіваюся, вдалу, — шепнув я їй на відповідь. — Але не їдьте самі! Ох, Волтере, ради Бога, тільки не самі! Візьміть мене з собою. Не відмовляйте мені тільки тому, що я жінка. Я повинна бути з вами! Я поїду! Я чекатиму на вас у кебі! Тепер настала моя черга стримати її. Вона спробувала випручатись, щоб пройти в двері першою. — Якщо ви хочете допомогти мені, — сказав я, — то лишайтеся тут і лягайте спати цієї ночі в спальні моєї дружини. Тільки дайте мені поїхати із спокійним серцем. Якщо я буду спокійний за Лору, то ручуся за все інше. Поцілуйте мене, Меріан, і докажіть, що вам стане мужності дочекатися, поки я вернусь. Я не міг дозволити їй сказати ще хоч слово. Вона спробувала ще затримати мене, але я вирвався з її рук і вибіг з кімнати. Хлопчик був унизу, він одчинив мені вхідні двері. Я вскочив у кеб швидше, ніж візник устиг вилізти на передок. — Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд! — крикнув я йому у віконце. — Плачу вдвічі більше, якщо будете там за чверть години! — Постараюсь, сер! Я глянув на годинника. Одинадцята. Не можна було втрачати ні хвилини. Швидка їзда, свідомість, що кожна мить наближає мене до графа, що нарешті я можу безперешкодно зважитися на цю ризиковану зустріч, — усе це разом так розпалило мене, аж я знай просив візника їхати швидше. Коли ми виїхали на шосе, я нетерпляче виткнувся у вікно, щоб побачити Форест-Роуд, перш ніж ми доїдемо до неї. Якраз десь далеко церковні дзиґарі вибили чверть на дванадцяту, коли ми звернули на Форест-Роуд. Я зупинив кеб, трохи не доїжджаючи до графового дому, швидко розплатився з візником і пішки пішов до будинку. Наблизившись до хвіртки, я побачив якогось чоловіка, що ніби теж прямував до хвіртки, тільки з протилежного боку. Ми зустрілися під газовим ліхтарем і подивились один на одного. Я зразу ж упізнав русявого чужоземця з рубцем на щоці, й він мене, певне, впізнав теж. Він нічого не сказав мені й звільна пройшов далі, а не зупинився перед будинком, як я. Чи випадково опинився він на Форест-Роуд? Чи, може, їхав слідом за графом аж до його дому? Я не став сушити собі голову цими питаннями. Зачекавши трохи, поки чужоземець неквапно зайшов за ріг, я подзвонив. Було двадцять хвилин на дванадцяту — досить пізно, і граф міг уникнути зустрічі зі мною під тим приводом, що вже ліг спати. На цю можливу перешкоду була тільки одна рада — послати йому власну мою візитну картку, без ніяких попередніх запитань про те, чи може граф мене прийняти. Моя візитна картка дала б йому наздогад, що я маю поважну причину для невідкладного візиту о такій пізній порі. Тож, поки там хтось вийде до мене, я дістав візитку й написав під моїм ім'ям: «У важливій справі». Я дописував олівцем останні літери, коли покоївка відчинила хвіртку й спитала підозріливо, чого я «зволю бажати». — Будьте ласкаві передати оце вашому панові, — одповів я, подаючи їй свою візитну картку. З того, як нерішуче дівчина взяла ту картку, я збагнув, що, коли б я спитав, чи вдома граф, їй заздалегідь велено сказати: «Графа немає вдома». Від моєї впевненості вона розгубилась. Спантеличено подивившись на мене, вона понесла мою картку в будинок, і зачинила за собою вхідні двері, лишивши мене чекати в палісаднику. Десь за хвилину вона вийшла й сказала: — Граф передає вам вітання й питає, чи не будете ви люб'язні сказати, в якій саме справі ви прийшли до нього. — Передайте йому і від мене вітання, — відповів я, — і перекажіть, що про свою справу я можу сказати лише йому самому. Вона знов пішла, тоді знов вийшла й цього разу запросила мене увійти. Я зараз же пішов за нею. За мить я вже був у домі графа Фоско. VII

У холі не було лампи, але при тьмяному світлі свічки, яку тримала в руці покоївка, я побачив, як із іншої кімнати сюди ввійшла літня дама. Вона кинула на мене зміїний погляд і, не відповівши на мій уклін, поволі пішла нагору східцями. Моє знайомство з щоденником Меріан підказало мені, що тією літньою дамою була мадам Фоско. Служниця ввела мене до кімнати, з якої тільки-но вийшла графиня. Я опинився віч-на-віч із графом. Він був досі ще у вечірньому костюмі, окрім фрака, якого недбало кинув на крісло. Рукава його сорочки були закасані, але не вище зап'ястків. По ліву руч від нього був саквояж, по праву — скриня. Скрізь по кімнаті були розкидані книжки, папери, одежа. На столі біля дверей стояла клітка з білими мишами, добре мені знайома з описів. Канарки й какаду були, мабуть, десь в іншій кімнаті. Коли я увійшов, граф саме вкладав речі до скрині й підвівся мені назустріч із якимись паперами в руках. Обличчя його ще зберігало виразні сліди потрясіння, яке він пережив у театрі. Пухкі щоки обвисли, холодні сірі очі зиркали скрадливо й пильно, його вигляд, манери, голос — все різко підкреслювало його підозріливість і недовіру. Він ступив крок до мене і з холодною люб'язністю запропонував мені сісти. — Ви прийшли в якійсь справі, сер? — спитав він. — Ніяк не додумаюсь, що могло привести вас до мене. Неприхована цікавість, із якою він прискіпливо розглядав моє обличчя, переконала мене, що він не завважив мене в опері. Першого він побачив Песку — й від тієї миті вже не помічав нікого й нічого в театрі. Моє ім'я звісно ж, попередило його про мої ворожі наміри, але схоже було, що він і справді не знає, з якою метою я прийшов до нього. — Мені пощастило, що я застав вас дома, — сказав я. — Ви, здається, збираєтеся в подорож? — Ваша справа пов'язана з моєю подорожжю? — До певної міри. — До якої міри? Ви знаєте, куди я від'їжджаю? — Ні. Я тільки знаю, чому ви від'їжджаєте. Він миттю прослизнув повз мене до дверей, замкнув їх і поклав ключа собі в кишеню. — Ми з вами чудово знаєм один одного за відгуками, містере Гартрайт, — сказав він. — Вам, часом, не спадало на думку, коли ви йшли сюди, що я не з тих, із ким можна жартувати? — Таки спадало на думку, — відповів я, — і я прийшов не жартувати з вами. Йдеться про життя і смерть — ось чому я тут. Навіть коли б ті двері, що ви їх замкнули, були зараз відчинені, все одно ніякі ваші слова чи вчинки не змусять мене піти звідси. Я пройшов далі в кімнату й став навпроти нього на килимку біля каміна. Він присунув стільця до дверей і всівся на нього, поклавши ліву руку на стіл біля клітки з мишами. Стіл здригнувся від його важкої руки. Маленькі звірятка попрокидались і забігали по клітці, витріщаючись на господаря, витикаючи свої писочки поміж гарно розмальованих прутів своєї домівки. — Йдеться про життя і смерть? — повторив він сам до себе. — Ці слова, можливо, означають щось серйозніше, ніж ви гадаєте. Що ви цим хочете сказати? — Те, що я сказав. На його широкому лобі зарясніли крапельки холодного поту. Ліва його рука скрадливо посунулась до краю стола. В столі була шухляда із замком, у замку стирчав ключ. Пальці його стисли ключа, але не повернули його. — То вам відомо, чому я від'їжджаю з Лондона? — провадив він далі. — Будьте ласкаві, назвіть причину. Кажучи ці слова, він повернув ключа й відімкнув шухляду. — Я зроблю більше, — відказав я, — я покажу вам причину, якщо хочете. — Як це ви її покажете? — Ви скинули фрака, — мовив я. — Закасайте лівого рукава вашої сорочки, й ви побачите причину. Обличчя його вмить покрилося свинцевою, аж синявою блідістю, як і тоді в театрі. Смертоносний блиск його очей бив мені просто в очі. Він мовчав. Але рука його повільно висунула шухляду й нечутно ковзнула туди. Там заскреготало на мить щось важке, він підтягнув ближче до себе те щось, невидне мені, й скрегіт стих. Запала така напружена тиша, що я на своєму місці біля каміна чув, як миші гризуть прути своєї клітки. Життя моє висіло на волосині. Я розумів це. Цієї вирішної хвилини я думав його думками, я відчував його пальцями, внутрішнім зором я бачив те, що він присунув до себе в шухляді. — Стривайте, — сказав я. — Двері замкнені, ви бачите — я не рухаюсь, бачите — в руках у мене нічого немає. Стривайте. Я маю ще щось вам сказати. — Ви сказали досить, — відповів він із раптовим спокоєм, таким неприродним та лиховісним, що страхав дужче за найлютіший вибух гніву. — Мені самому потрібна хвилина для роздумів, якщо дозволите. Ви здогадуєтесь, над чим я роздумую? — Можливо. — Я думаю, — сказав він незворушно, — чи багато безладдя додасться в цій кімнаті, коли ваші мізки розлетяться біля каміна. З виразу його обличчя я бачив, що коли б я ворухнувся тієї миті, він би застрелив мене. — Перш ніж ви додумаєте це своє питання, — в тон йому сказав я, — раджу вам прочитати записку, яку я приніс із собою. Мабуть, ця моя пропозиція збудила його цікавість. Він кивнув головою. Я дістав Песчину розписку про отримання мого листа, подав йому на відстані простягненої руки й знову став на своє місце біля каміна. Він прочитав ті дві фрази вголос: — «Отримав вашого листа. Якщо від вас не буде звістки до зазначеного часу, я зламаю печать, коли проб'є годинник». Іншому на його місці потрібні були б пояснення — граф їх не потребував. Раз прочитавши записку, він зрозумів, до якої я вдався застороги, — от ніби сам був присутній при тому. Вираз його обличчя вмить змінився. Він забрав руку з шухляди — в руці нічого не було. — Я не замикаю шухляди, містере Гартрайт, — мовив він. — І я не кажу, що ваші мізки не розлетяться біля каміна. Але я справедливий навіть до своїх ворогів, і ладен заздалегідь визнати, що вони розумніші, ті ваші мізки, ніж я думав. Ближче до діла, сер! Адже вам щось треба від мене? — Так. І я візьму те, що мені треба. — На яких умовах? — Без будь-яких умов. Його рука знову ковзнула в шухляду. — Ба ні! Так ми тільки топчемося на місці, й ті ваші розумні мізки знов наражаються на небезпеку, — сказав він. — Ваш тон плачевно недоречний, сер, приструніть його негайно! Як на мене, то я менше ризикую, застреливши вас на місці, аніж коли випущу вас із цього дому, не змусивши вас попередньо погодитися на умови, продиктовані й схвалені мною. Зараз ви маєте діло не з моїм гірко оплакуваним другом — ви стоїте віч-на-віч із Фоско! Якби життя двадцятьох містерів Гартрайтів були каменями спотикання на моєму шляху до безпеки, я пройшов би по цих каменях, підтримуваний моєю високою байдужістю, врівноваживши сам себе своїм несхитним спокоєм. Ставтеся до мене з пошаною, якщо вам дороге ваше життя! Я закликаю вас відповісти мені на три запитання, перш ніж ви заговорите про справу. Вислухайте їх — вони мають істотне значення для нашої подальшої розмови. Дайте на них відповіді — вони мають істотне значення для мене. — Він підніс пальця. — Перше запитання! — проголосив він. — Ви прийшли сюди, заволодівши відомостями — може, правдивими, а може, фальшивими, — де ви їх узяли? — Я відмовляюсь відповісти на це запитання. — Дарма, я все одно довідаюсь. Якщо ті відомості правдиві, — зважте, як рішуче я наголошую оце «якщо», — ви дістали змогу торгувати ними тут завдяки власній зраді чи зраді когось іншого. Я відзначаю цю обставину в пам'яті, щоб використати її в майбутньому. А я не забуваю нічого. Далі! — Він підніс другого пальця. — Друге запитання. Під рядками, що їх ви дали мені прочитати, немає підпису. Хто написав їх? — Чоловік, на якого я можу покладатися цілком — і якого ви маєте всі підстави боятися. Моя відповідь влучила в ціль. Я почув, як затремтіла його ліва рука в шухляді. — Скільки часу ви даєте мені, — сказав він, ставлячи своє третє запитання вже сумирнішим тоном, — до того, як проб'є годинник і печать буде зламано? — Досить часу, щоб ви погодилися на мої умови, — відповів я. — Дайте мені точнішу відповідь, містере Гартрайт. Котру годину повинен вибити годинник? — Дев'яту, завтра вранці. — Дев'яту завтра вранці? Так, так, пастка спрацює швидше, ніж я встигну оформити свого паспорта й виїхати з Лондона. А не раніше, ні? Ну, це ми ще побачимо. Я можу лишити вас тут заручником і домовитися з вами, щоб ви послали по вашого листа, перш ніж я відпущу вас. А тим часом, будьте ласкаві викласти мені ваші умови. — Ви їх почуєте. Вони прості, і їх можна викласти в кількох словах. Чи знаєте ви, чиї інтереси я прийшов сюди захистити? Він посміхнувся з вельми зверхньою холоднокровністю і недбало махнув правою рукою: — Я згоден відповісти навмання, — сказав він глузливо. — Звісно, інтереси якоїсь дами? — Моєї дружини інтереси. Вперше за всю нашу розмову непідробне, щире почуття промайнуло на його обличчі — він украй здивувався. Я побачив по ньому, що від цієї хвилини перестав бути в його очах небезпечним супротивником. Він зараз же засунув шухляду, згорнув руки на грудях і став слухати мене, іронічно посміхаючись. — Ви чудово знаєте про те розслідування, яке я проваджу ось уже багато місяців, — вів я далі. — Тож даремні були б усі ваші спроби заперечувати в моїй присутності будь-які відомі мені факти. Ви винні в жахливому злочині. Ви скоїли його з метою присвоїти собі десять тисяч фунтів. Він не сказав нічого, тільки обличчя його зненацька затьмарила тривога. — Лишіть свою здобич собі, — сказав я. (Обличчя його знов проясніло, а очі широко розплющилися від подиву, якому не було кінця-краю). — Я тут не для того, щоб торгуватися за гроші, які пройшли через ваші руки, ставши ціною ницого злочину... — Обережніше, містере Гартрайт. Ваші моральні мишоловки мають великий успіх в Англії — будьте ласкаві залишити їх для себе й ваших співвітчизників. Ті десять тисяч фунтів — це спадок, що його заповів моїй незрівнянній дружині покійний містер Ферлі. Розглядайте їх із цього погляду, й тоді, коли хочете, я порозмовляю з вами на цю тему. Одначе для мене, людини такої витонченої чутливості, подібна розмова була б чимось плачевно ницим. Я волів би обійти цей дріб'язок мовчанням. Пропоную вернутися до обговорення ваших умов. Чого ви хочете? — Я вимагаю, по-перше, щоб ви цілком і повністю зізналися у скоєній змові. Ви напишете це зізнання й підпишете його — зараз, у моїй присутності. Він знов підніс пальця вгору. — Раз! — мовив він, відлічуючи мої вимоги з серйозною увагою ділової людини. — По-друге, я вимагаю від вас об'єктивного доказу, не залежного від ваших особистих клятвених запевнень, — я вимагаю, щоб ви вказали точну дату (й підтвердили її документально), коли моя дружина виїхала з Блеквотер-Парку й приїхала в Лондон. — Он як! То, виходить, ви таки знайшли в цьому ділі слабинку, — спокійно зауважив він. — Що іще? — Поки що це все. — Гаразд! Ви виклали ваші умови, а тепер послухайте мої. Моя відповідальність за «злочин», як ви зволили висловитись, у цілому, можливо, менша відповідальності за те, що я покладу вас отут, на килимку біля каміна. Скажімо, я приймаю вашу пропозицію, але з моїми поправками. Потрібний вам звіт буде написано і вам буде дано об'єктивний доказ. Гадаю, ви матимете за такий доказ листа мого палко оплакуваного друга, власноручно ним написаного й підписаного, де він сповіщає мене про день і годину прибуття його дружини в Лондон? Я можу дати вам цього листа. А ще я можу послати вас до чоловіка, у якого я найняв карету, щоб відвезти мою гостю з вокзалу того дня, коли вона прибула в Лондон. Із допомогою книги замовлень цього чоловіка ви довідаєтеся про дату, навіть якщо його кебмен, що віз нас, забув, котрого числа це було. Все це я можу зробити й зроблю — на ось яких умовах. Я перелічу їх. Умова перша! Ми з мадам Фоско виїдемо — коли, куди і як нам заманеться. І ви не чинитимете нам ніяких перешкод. Умова друга! Ви зачекаєте тут, у моєму товаристві, поки прийде мій агент. А прийде він о сьомій ранку, щоб допомогти мені впорати справи. З ним ви посилаєте чоловікові, що має вашого листа, письмове розпорядження віддати листа моєму агентові. Ви зачекаєте тут, поки мій агент передасть того нерозпечатаного листа мені в руки, після чого ви дасте мені півгодини, щоб я міг поїхати, а тоді можете вважати себе вільним і йти, куди вам заманеться. Умова третя! Ви дасте мені сатисфакцію джентльмена за ваше втручання в мої особисті справи й за ті вирази, яких ви допустилися в моїй присутності під час цієї бесіди. Час і місце дуелі — за кордоном! — будуть указані в моєму листі, я напишу вам, коли опинюся в безпеці на континенті. В тому листі буде смужка паперу, яка точно відповідатиме довжині моєї шпаги. Ось мої умови. Скажіть мені, чи ви приймаєте їх. Так чи ні? Незвичайна суміш миттєвої рішучості, далекозорої підступності й пройдисвітської бравади спантеличила мене на мить — але тільки на мить. Я мав вирішити єдине питання: чи є у мене моральне право дозволити цьому негідникові, що позбавив імені мою дружину, втекти безкарно в обмін на надані ним засоби для поновлення Лориного імені? Я знав, що моя мета — добитися справедливого визнання моєї дружини в домі, де вона народилась і звідки її вигнано як самозванку, а також привселюдного знищення тієї брехні, що була викарбувана на надгробку її матері, — що ця мета була б набагато благородніша й чистіша, коли б її не обтяжував наліт лихих пристрастей, коли б вона була вільна від прагнення помститися, яке від самого початку домішувалось до моїх дій. І все ж я не можу з усією щирістю сказати, що то мої моральні переконання були настільки сильні в мені, що самі вирішили за мене мою внутрішню боротьбу. Вони переважили завдяки тому, що цієї миті я згадав про смерть сера Персіваля. Яким жахливим чином сама доля вирвала відплату з моїх слабких рук! У моєму сліпому невіданні майбутнього яке я мав право гадати, що цей чоловік зостанеться не покараний, коли втече від мене? Я міркував про це — може, з домішкою забобонного передчуття, притаманного мені, може, із шляхетнішим почуттям, достойнішим мене, ніж забобонний острах. Нелегко було мені випустити його з рук доброхіть — випустити нині, коли він нарешті мені попався, — але я змусив себе зробити цю жертву. Одне слово, я вирішив керуватися тільки тією високою, справедливою метою, з яку я несхитно вірив, — служити Лориній справі, справі Істини. — Я приймаю ваші умови, — сказав я, — з одним застереженням. — Із яким? — спитав він. — Воно стосується до запечатаного листа, — відповів я. — Я вимагаю, щоб ви, не читаючи, знищили його в моїй присутності, як тільки лист опиниться у ваших руках. Цю умову я висунув, звісно, тому, що не хотів, щоб він забрав із собою письмовий доказ суті мого спілкування з Пескою. Факт мого знайомства з професором усе одно стане йому відомий, коли вранці я дам його агентові Песчину адресу. Але він не міг скористатися цим на шкоду моєму другові, спираючись тільки на свої не підтверджені доказами слова, навіть коли б і зважився на такий експеримент, — тож я міг бути цілком спокійний за маленького професора. — Я приймаю ваше застереження, — сказав він, добре поподумавши хвилини дві. — Не варто сперечатися через нього — листа буде знищено, хай-но він потрапить до моїх рук. Кажучи ці слова, він підвівся зі стільця, де досі сидів навпроти мене. Одним зусиллям волі він умить скинув із себе весь тягар нашої довгої розмови. — Ух! — вигукнув він, з насолодою потягуючись. — Гаряча була сутичка, поки тривала. Сідайте, містере Гартрайт. У майбутньому ми з вами стрінемось як смертельні вороги, а поки що будьмо люб'язні й чемні один з одним, як личить істинним джентльменам. Дозвольте мені покликати сюди мою дружину. Він одімкнув двері й розчинив їх навстіж. — Елеоноро! — гукнув він густим басом. До кімнати увійшла леді із зміїним обличчям. — Мадам Фоско — містер Гартрайт, — мовив граф, знайомлячи нас із світською невимушеністю. — Ангеле мій, — провадив він, звертаючись до графині, — чи дозволять вам ваші клопоти з пакуванням речей урвати хвилинку, щоб зварити мені трохи доброї міцної кави? У нас із містером Гартрайтом є ще одна справа — я напишу дещо для нього. Тож мені потрібна повна влада над своїми думками, щоб бути на належній, гідній мене висоті! Мадам Фоско двічі мовчки схилила голову — сухо кивнула мені, смиренно кивнула чоловікові — й тихо ковзнула в двері. Граф підійшов до письмового стола біля вікна, відчинив його й дістав кілька пак паперу й пучок гусячих пер. Він розсипав пера по столу, щоб вони завжди були напохваті, а тоді нарізав папір вузькими смугами, як те роблять письменники-професіонали для друкарського верстата. — Я створю надзвичайний документ, — мовив він, озираючись на мене через плече, — адже я маю добрі навички літературної творчості. Одне з найрідкісніших і найцінніших досягнень людського розуму — це велике вміння давати лад своїм думкам. Величезна перевага! Я володію нею. А ви? Він заходив туди-сюди по кімнаті, дожидаючи кави, — він мугикав щось собі під ніс і час від часу ляскав себе долонею по лобі, неначе відкидаючи перепони, що поставали на шляху впорядкованої течії його думок. Найдужче вразила мене його незмірна зухвалість: із того становища, в яке я його поставив, він зробив п'єдестал для свого шанолюбства і виліз на нього, аби віддатися найлюбішому своєму заняттю — виставляти себе напоказ. Але, попри всю мою зневагу до нього, мене мимоволі вражала його невичерпна снага й сила волі, що проявлялися навіть у буденних дрібничках. Мадам Фоско принесла кави. На знак подяки він поцілував їй руку і провів її до дверей; вернувся, налив собі кави й поніс чашку на письмовий стіл. — Дозвольте запропонувати вам трохи кави, містере Гартрайт? — сказав він, перш ніж сісти за стіл. Я відмовився. — Що? Ви гадаєте, що я вас отрую? — весело вигукнув він. — Англійці мають здоровий глузд, хоч і досить обмежений, — провадив він далі, — але вони із своїм здоровим глуздом мають одну прикру ваду: вони завжди обережні там, де й не треба. Він умочив гусяче перо в чорнило, поклав перед собою першу паперову смужку, притримуючи її великим пальцем, відкашлявся і почав писати. Писав він із скрипом та шелестом, дуже швидко, й таким великим, сміливим почерком, залишаючи такі широкі проміжки між рядками, що не збігло й двох хвилин, як смужка була вже списана, й він, поставивши номер сторінки, кинув її через плече на підлогу. І так кожну смужку, дописавши, він нумерував і кидав через плече на підлогу, щоб не заважала на столі. Коли перше перо притупилось, воно теж полетіло через плече на підлогу, й він схопив друге із запасу, розсипаного по столу. Смужки за смужками, десятками, сотнями летіли на підлогу то через ліве, то через праве плече, поки кругом його стільця виросла справжня паперова кучугура. Минала година за годиною — я сидів і спостерігав, а він писав, писав, писав. Він ні разу не зупинився, хіба що сьорбнути кави, а коли кава була випита, час від часу ляскав себе по лобі. Вибило першу годину, другу, третю, четверту, а смужки все літали довкола нього, невтомне перо безнастанно скрипіло по паперу й дедалі вище ріс білосніжний паперовий хаос довкола його стільця. Та ось, десь о четвертій годині, я почув, як перо раптом затріщало, забризкало чорнилом, — це ж він, певне, вимальовував свій квітчастий підпис. — Браво! — вигукнув він, скочивши на ноги з юначою жвавістю і всміхаючись мені в обличчя звитяжно-урочистою усмішкою. — Зроблено, містере Гартрайт! — проголосив він, ударивши себе в широкі груди кулачиськом задля поновлення сил. — Зроблено — на моє глибоке вдоволення — і на ваш глибокий подив, коли ви прочитаєте, що я написав. Тема вичерпана, але людина — Фоско — ні! Я не вичерпався! Зараз я беруся: дати лад моїм запискам, переглянути мої записки й перечитати мої записки — вголос, виразисто, тільки для вашого, особисто вашого вуха! Оце тільки вибило четверту годину. Добре! Дати лад, переглянути, перечитати вголос — від четвертої до п'ятої. Трохи передрімати, перепочити — від п'ятої до шостої. Останні приготування — від шостої до сьомої. Справа з агентом і запечатаним листом — від сьомої до восьмої. О восьмій — в дорогу! Стежте за виконанням цієї програми. Він умостився, схрестивши ноги, на підлозі серед своїх паперів і почав нанизувати їх на шило із засиленим у нього тонким шнуром. Потім, уже за письмовим столом, переглянув написане, перелічив на першій сторінці всі звання й титули, яких був удостоєний, а тоді прочитав мені свого манускрипта з гучним театральним пафосом та рясною театральною жестикуляцією. Ось іще трохи — й читачі матимуть нагоду самі скласти власну думку про цей документ. Скажу тільки: звіт графа Фоско відповідав моїй меті. Потім він написав мені адресу хазяїна візничої фірми, де він був найняв карету, і вручив мені листа сера Персіваля. Дата на листі свідчила, що його відіслано з Гемпшіру 25 липня, і сповіщалося в ньому, що леді Глайд прибуде в Лондон 26 липня. Отже, того самого дня (25 липня), коли лікар підписав медичне свідоцтво про смерть, що сталася в домі графа Фоско у Сент-Джонз-Вуді, сама Лора, леді Глайд, була жива й, за свідченням сера Персіваля, перебувала в Блеквотер-Парку, а наступного дня мала вирушити в Лондон! Тож, коли б мені пощастило добути ще й свідчення візника, я мав би в руках усі потрібні докази. — Чверть на шосту,— мовив граф, глянувши на годинника. — Час подрімати, поновити сили. Як ви, може, завважили, містере Гартрайт, я схожий на великого Наполеона. Моя схожість із цим безсмертним генієм проявляється ще й в тому, що я можу, як і він міг, за власним бажанням поринати в сон де завгодно й коли завгодно. Вибачте мені на хвилинку. Я запрошу сюди мадам Фоско, щоб ви не знудилися на самоті. Знавши так само добре, як і він, що мадам Фоско запрошується до кімнати стерегти мене, аби я не втік, поки він спатиме, я нічого не відповів і зайнявся пакуванням паперів, які він передав мені на володіння. Увійшла леді — бліда, холодна й сповнена отрути, як завжди. — Розважте містера Гартрайта, мій ангеле, — попросив граф. Він подав їй стільця, ще раз поцілував їй руку, підійшов до кушетки й через три хвилини спав мирним-блаженним сном щонайдоброчеснішої людини на землі. Мадам Фоско взяла зі столу якусь книжку, сіла й подивилася на мене з невичерпною, мстивою злобою жінки, яка нічого не забуває і ніколи не прощає. — Я слухала вашу розмову з моїм чоловіком, — сказала вона. — Коли б я була на його місці, ви б лежали зараз мертвий отут, на килимку! Сказавши це, вона розгорнула книжку. Більше вона ні разу не глянула на мене й не зронила жодного слова за весь час, поки її чоловік спав. А він точно через годину після того, як заснув, розплющив очі й підвівся з кушетки. — Я почуваюся цілком відсвіженим, — зауважив він. — Елеоноро, добра моя дружинонько, чи все вже у вас готове нагорі? Чудово! Своє пакування я закінчу хвилин за десять. Іще за десять хвилин я вберуся у свій дорожній костюм. Що ще лишається зробити, поки не прийшов агент? — Він роззирнувся по кімнаті, й погляд його впав на клітку з білими мишами. — Ах! — вигукнув він жалібно. — Лишається ще один, останній удар по моїх прекрасних почуттях! Мої невиннятка дрібнесенькі! Любі мої дітки! Як мені з ними бути? Поки що у нас немає пристановища, ми будемо весь час у дорозі — чим менше багажу, тим краще... Мій какаду, мої канарки, мої маленькі мишки, хто ж їх леліятиме, коли поїде їхній добрий татусь? Поринувши в глибоку задуму, він заходив по кімнаті. Коли він писав свою сповідь, то аж ніяк не здавався стурбованим. Але зараз він був явно стурбований і засмучений. Зараз його мучило незрівнянно важливіше питання: як найкраще прилаштувати своїх улюбленців? По довгих роздумах він раптом рішуче знову сів за письмовий стіл. — Ідея! — вигукнув він.— Я подарую своїх канарок і свого какаду цій величезній столиці — мій агент піднесе їх від мого імені в дар Лондонському зоологічному саду. Зараз же напишу супровідного документа. Він почав швидко писати, вголос повторяючи слова в міру того, як виливав їх на папір. — «Номер один. Какаду з незрівнянним оперенням. Чарівне видовище для всіх, хто має смак. Номер два. Канарки неперевершено! жвавості й розуму, гідні райських садів Едему, а також гідні зоологічного саду в Ріджентс-Парку. Данину поваги Британській Зоології підніс Фоско». Знов шалено зарипіло, забризкало чорнилом перо — підпис прикрасився вигадливими завиточками. — Графе, ви не вписали мишей, — нагадала мадам Фоско. Він підвівся з-за письмового столу, взяв її руку й притис до свого серця. — Всяка людська рішучість, Елеоноро, має свої межі, — проговорив він урочисто. — Межі моєї рішучості означені в цьому документі. Я не спроможний розлучитися з моїми білими мишками. Змиріться з цим, ангеле мій, і пересадіть їх у дорожню клітку. — Гідна захоплення ніжність! — мовила мадам Фоско, захоплено дивлячись на свого чоловіка. Кинувши на мене останній зміїний погляд, вона обережно взяла клітку з мишами і вийшла з кімнати. Граф подивився на годинника. Попри весь свій твердий намір зберігати до кінця цілковиту незворушність, він дедалі нетерплячіше очікував приходу свого агента. Свічки давно догоріли, проміння нового ранку заливало кімнату. Аж о сьомій годині й п'ять хвилин пролунав дзвінок і з'явився агент. Він був чужоземець із чорною бородою. — Містер Гартрайт — мсьє Рюбель, — сказав граф, знайомлячи нас. Він одвів агента (кожна рисочка якого промовляла, що він шпигун) в куток, пошепки дав йому якісь вказівки й залишив нас наодинці. Щойно ми зосталися сам на сам, «мсьє Рюбель» вельми чемно сказав мені, що він до моїх послуг. Я написав Песці кілька слів, просячи його вручити подавцеві цього мій запечатаний лист, проставив адресу професора й віддав записку мсьє Рюбелю. Агент почекав зі мною, аж поки вернувся його хазяїн, убраний в дорожній костюм. Перш ніж відпустити агенту граф прочитав адресу на моїй записці. — Я так і думав, — сказав він, глянувши на мене спохмурнілим поглядом. Від цієї хвилини його манери змінились. Він кінчив пакувати речі й сів за географічну карту, роблячи якісь позначки у своєму записнику і час від часу нетерпляче поглядаючи на годинника. Мені він більше й слова не кинув. Він на власні очі переконався, що між мною і Пескою існує взаєморозуміння, і тепер, коли наближалась година від'їзду, тільки й думав, як убезпечити свою втечу. Близько восьмої години повернувся мсьє Рюбель із моїм нерозпечатаним листом. Граф уважно прочитав мій напис на конверті, роздивився печать, засвітив свічку — і спалив листа. — Я виконав свою обіцянку, — сказав він, — але всій цій справі, містере Гартрайт, іще не кінець. Біля хвіртки стояв кеб, у якому агент приїхав назад. Він і покоївка почали виносити речі. Мадам Фоско, в густій вуалі, зійшла вниз, несучи в руці дорожню клітку з білими мишами. На мене графиня навіть не глянула. Граф допоміг їй сісти в кеб. — Вийдіть за мною в коридор, — шепнув він мені, — я хотів би щось вам сказати наостанок. Я підійшов до вхідних дверей, агент стояв далі, на східцях ґанку. Граф вернувся і втяг мене в коридор. — Пам'ятайте про третю умову! — сказав він мені стиха. — Ви ще почуєте про мене, містере Гартрайт! Може бути, я забажаю від вас сатисфакції раніше, ніж ви гадаєте! Не встиг я отямитись, як він схопив мою руку й міцно здавив, кинувся до дверей, став і знов підійшов до мене. — Ще одне слово, — мовив він довірчим тоном. — Коли я востаннє бачив міс Голкомб, вона виглядала блідою, хворою. Я потерпаю за цю гідну захоплення жінку. Бережіть її, сер! Поклавши руку на серце, я врочисто заклинаю вас — бережіть міс Голкомб! Це були останні слова, що він сказав мені. Він втис своє огрядне тіло в кеб, і вони рушили. Ми з агентом постояли трохи біля дверей, провели екіпаж поглядом. Поки ми так стояли, з-за рогу виїхав інший кеб і швидко помчав слідом за графовим кебом. Коли другий кеб порівнявся з відчиненою хвірткою, з його вікна виглянув чоловік. Незнайомець із театру! Знов чужоземець із рубцем на лівій щоці!.. — Прошу вас побути зі мною тут іще півгодини, сер! — нагадав мені мсьє Рюбель. — Гаразд. Ми вернулися до вітальні. Я не мав ніякого бажання розмовляти з агентом чи слухати його. Я дістав паку паперів, яку вручив мені граф, і прочитав історію жахливого злочину, розказану словами тієї самої людини, що це задумала і здійснила. Оповідь продовжує Ісідор Оттавіо Балдассаре Фоско

граф Священної Римської Імперії, Кавалер Великого Хреста й Ордена Бронзової Корони, Постійний Гросмейстер Масонів-Розенкрейцерів Месопотамії, Почесний Член Товариств Музичних, Медичних, Філософських, Добродійницьких усієї Європи тощо, тощо, тощо... Влітку 1850 року я приїхав до Англії з-за кордону з одним делікатним політичним дорученням. Я був напівофіційно зв'язаний із довіреними особами, чиї зусилля мені було доручено спрямовувати. Серед них були й мсьє та мадам Рюбель. Я мав кілька тижнів вільного часу, а потім повинен був братися до виконання своїх обов'язків, загніздившись десь у лондонському передмісті. Допитливість може не допитуватись, що за такі обов'язки я мав. Допитливим я можу тільки поспівчувати від щирого серця. Та ще пошкодувати, що дипломатична стриманість забороняє мені їм потурати. Я домовився перебути ті кілька тижнів відпочинку, про які згадував вище, у величній садибі мого покійного нині, гірко оплакуваного друга, сера Персіваля Глайда. Він саме прибув із континенту разом із своєю дружиною. І я теж прибув із континенту — із моєю дружиною. Англія — країна домашнього затишку. Як це було добре, що ми з сером Персівалем в'їхали до того затишку так по-домашньому, з дружинами! Узи дружби, що зв'язували мене із сером Персівалем, були в ті дні ще міцніші завдяки зворушливій подібності його й мого матеріального становища. Ми обидва потребували грошей. Непоборна потреба! Світова нужда! Чи знайдеться на світі хоч одна цивілізована людина, котра б нам не поспівчувала? Якщо знайдеться, то яка вона мусить бути нечула! Або ж яка багата! Я не стану заходити в прикрі подробиці печальної цієї теми. Моя думка з огидою сахається від неї. Із стійкістю давнього римлянина я показую свого порожнього гаманця й порожнього гаманця сера Персіваля сором'язливому оку суспільства. Дозвольмо цьому факту вважатися раз і назавжди визначеним та й ходімо далі. В маєтку нас зустріло пречудове, дивовижне створіння, чиє ім'я — «Меріан» — закарбувалося в моєму серці, жінка, яку в холодній атмосфері світського товариства знають як «міс Голкомб». О небо праведне! З якою незбагненною стрімливістю я навчився обожнювати цю жінку! У свої шістдесят я божествив її з вулканічним запалом вісімнадцятилітнього юнака! Всі золоті розсипи багатої моєї натури були безнадійно кинуті до її ніг. Моїй дружині, — бідному ангелові! — дружині, що обожнює мене, діставалися тільки нікчемні шилінги та пенси. Такий світ, така Людина, така Любов! Я питаю: хто ми, як не маріонетки в ляльковому театрі? О всесильна Доле, обережніше смикай за наші струни! Будь милосердна, коли змушуєш нас танцювати на нашій жалюгідній, маленькій сцені! Попередні рядки, якщо їх правильно розуміти, появляють цілу філософську систему. Вона — моя. Я продовжую. Становище наших домашніх справ на початку нашого перебування в Блеквотер-Парку змальоване з дивовижною точністю, із глибокою проникливістю рукою самої Меріан. (Даруйте, що дозволяю собі п'янку вольність називати це божественне створіння на ім'я). Близьке знайомство з її щоденником, до якого я добувся таємними шляхами, невимовно мені дорогими в спогадах, дає змогу моєму невтомному перу не зачіпати теми, що її вже вичерпала ця винятково досконала жінка. Діла, — діла захопливі, грандіозні! — до яких я причетний, починаються з того печального лиха — з хвороби Меріан. Наше становище в той час було вкрай серйозне. До певного строку значні суми грошей були потрібні серові Персівалю (я вже не згадую тієї дещиці, що так само дуже була потрібна мені). А єдиним джерелом, із якого ми могли зачерпнути, був капітал його дружини, але жоден гріш того капіталу не належав йому — до її смерті. Погано! Але ще гірше було попереду. Мій гірко оплакуваний друг мав свої приватні клопоти, допитуватись про які надто зацікавлено мені боронила делікатність моєї некорисливої прихильності до нього. Я тільки й знав, що якась жінка, Анна Катерік на ім'я, переховується десь у нашій околиці, що вона спілкується з леді Глайд і що наслідком такого спілкування може бути розкриття однієї таємниці, а це, своєю чергою, могло навіки погубити сера Персіваля. Він сам сказав мені, що він — пропаща людина, якщо не зуміє змусити мовчати свою дружину та не розшукає Анни Катерік. Якщо він пропащий, то що ж тоді буде з нашими грошовими перспективами? Я хоробра людина, але я здригався від такої думки! Вся могуть мого інтелекту спрямувалася тепер на розшуки Анни Катерік. Хоч які серйозні були наші матеріальні труднощі, вони давали нам якийсь час для передиху. А необхідність розшукати ту жінку була невідкладна. Я тільки й знав, за описами, що вона надзвичайно схожа з лиця на леді Глайд. Завдяки цьому цікавому факту, повідомленому мені лише для того, щоб я міг краще розпізнати ту, котру ми шукали, та ще завдяки додатковому повідомленню про втечу Анни Катерік із божевільні, у моїй голові зародилася грандіозна ідея, яка згодом призвела до таких дивовижних наслідків! Моя ідея полягала в цілковитому ототожненні двох окремих особистостей. Леді Глайд та Анні Катерік належало помінятися одній з одною іменами, місцями й долями. Чудесним наслідком цього обміну був виграш у тридцять тисяч фунтів і вічна непорушність таємниці сера Персіваля. Коли я поміркував над обставинами, моя інтуїція (майже завжди непомильна) підказала мені, що наша Анна-невидимка рано чи пізно повернеться до старої альтанки біля озера Блеквотер. Там я і став на чати з самого рання, попередивши місіс Майклсон, економку, що мене, коли знадоблюся комусь, можна буде знайти, заглибленого в науку, в тому самотинному місці. Я дотримуюсь непорушного правила — ніколи не робити зайвих таємниць і не збуджувати зайвих підозрінь, коли їх можна відвернути невеличкими дозами своєчасної відвертості. Місіс Майклсон від початку до кінця беззастережно мені вірила. Довірливість цієї шанованої дами (вдови англіканського священика) хлюпала через вінця. Зворушений таким надлишком простодушної довіри в жінці такого шанованого віку, я відкрив просторі вмістища моєї широкої натури й поглинув ту її довіру всю цілком. За те самовіддане чатування край озера я був винагороджений появою, щоправда, не самої Анни Катерік, а лиш особи, яка опікувалася нею. Ця особистість теж була переповнена наївною довірливістю, яку я поглинув так само, як і в попередньому випадку. Я лишаю їй самій описати обставини, за яких ми здибались (може, вона досі цього ще не зробила) і за яких вона познайомила мене заочно з предметом її материнських турбот. Коли я вперше побачив Анну Катерік, вона спала. Мене мов електричним струмом ударило, коли я побачив, як ця нещасна жінка схожа на леді Глайд. Той грандіозний план, що доти уявлявся мені тільки в загальних рисах, ураз вималювався в моїй голові, коли я подивився на обличчя сплячої, постав перед моїм внутрішнім зором у всіх щонайдрібніших подробицях. Водночас моє серце, завжди відкрите для ніжних почуттів, розтало в сльозах від таких страждань бідолашки. Я зараз же взявся полегшити ті страждання. Іншими словами, я подбав про необхідні покріпляючі засоби для того, щоб Анні Катерік вистачило сил здійснити поїздку в Лондон. Тут я мушу заявити необхідний протест і виправити прикре непорозуміння. Кращі роки мого життя були присвячені ревному вивчанню медичної та хімічної наук. Особливо хімія завжди невідпорно вабила мене до себе завдяки величезній, безмежній владі, яку вона дарує тим, хто її пізнає. Хіміки — я стверджую, наголошую це, — могли б, коли б захотіли, змінити судьби людства. Дозвольте мені пояснити цю думку, перш ніж я продовжу свою розповідь. Розум, кажуть, править світом. Але що править розумом? Тіло. Тіло (пильно стежте за ходом моєї думки) перебуває у владі найвсесильнішої з усіх властительок — хімії. Дайте мені, Фоско, хімію — і, коли Шекспір замислить Гамлета й сяде за стіл, щоб відтворити свій замисел, я кількома крупинками, вкинутими в його їжу, доведу його розум діючи через тіло, до такого стану, що його перо почне плести найнесусвітнішу базгранину, яка будь-коли оскверняла папір. За подібних обставин оживіть мені славетного Ньютона. Я гарантую, що він, побачивши, як упало яблуко, з'їсть його, замість відкрити закон тяжіння. Неронів обід, перш ніж перетравиться в його нутрощах, оберне Нерона в найлагіднішого з людей, а сніданок Александра Великого змусить його вдень накивати п'ятами, як тільки він забачить ворога. Даю священне слово честі, людству ще поталанило: волею неймовірного щасливого випадку сучасні хіміки здебільшого — це найсумирніші з смертних. У масі своїй — це достойні отці родин, які мирно торгують в аптеках. У рідкісних випадках — це філософи, очманілі від самого звучання своїх самозакоханих лекцій, мрійники, що тратять життя на фантастичні, нездійсненні витребеньки, чи шарлатани, чиє шанолюбство не підноситься вище вибавлення наших мозолів. Тим тільки й врятоване людство, і безмежна влада хімії скніє, по-рабськи підпорядковуючи себе найповерховішим та найнезначнішим завданням. До чого цей сплеск? Навіщо все це бурхливе виверження красномовства? А на те, що мою поведінку показують у викривленому світлі, на те, що мої мотиви тлумачаться неправильно. Мені приписують, нібито я вжив мої широкі знання хімії проти Анни Катерік і нібито ладен був застосувати їх навіть проти самої божественної Меріан. В обох випадках — огидна брехня! Всі мої помисли були спрямовані на те, щоб зберегти життя Анни Катерік. Усі мої турботи були спрямовані на те, щоб вирятувати Меріан із рук патентованого дурня, який її лікував і який переконався згодом, що поради мої від самого початку були правильні, адже це підтвердив і лондонський лікар. Лише у двох випадках, — в обох однаково не завдавши шкоди людям, на яких я попрактикувався, — я вдався до своїх знань хімії. В першому випадку, провівши Меріан до сільського заїзду поблизу Блеквотера (й намилувавшись із-за фургона, що трапився мені дорогою, поезією рухів, утіленою в її ході), я скористався послугами неоціненної моєї дружини, аби скопіювати першого й перехопити другого з двох листів, що їх моя обожнювана супротивниця доручила звільненій покоївці. Оскільки листи були в дівчини за пазухою, мадам Фоско могла ті листи відкрити, прочитати їх, виконати своє завдання, запечатати й покласти назад тільки з допомогою науки, а ту наукову допомогу я дав їй у вигляді невеликого слоїчка. Другий випадок, коли були вжиті ці засоби, пов'язаний із прибуттям (до того ж воно і йдеться) леді Глайд у Лондон. Ніколи, в жодному іншому випадку я не вдавався до свого Мистецтва, а покладався тільки на самого себе. У всіх інших труднощах і притугах моя природжена здатність битися голіруч, один на один, з обставинами була незмінно на висоті. Я стверджую всеохопну перевагу тієї природженої здатності. Хімікові на противагу я прославляю Людину! З повагою поставтеся до цього вибуху благородного обурення. Після нього я відчуваю невимовну полегкість. Далі! Ходімо далі! Натякнувши місіс Клемент (чи Клементс, я вже й не певен), що найкраще буде повезти Анну в Лондон, де вона не попаде до сера Персіваля в лабети; переконавшись, що місіс Клементс радо вхопилася за мою пропозицію, та призначивши день, коли я зустріну обох мандрівниць на станції, аби пересвідчитися на власні очі, що вони й справді поїхали, я міг спокійно вернутися в Блеквотер, щоб поборотися віч-на-віч із тими труднощами, які ще треба було мені подолати. Насамперед я вирішив скористатися з гідної щонайвищого захоплення відданості моєї дружини. Я умовився з місіс Клементс, що заради Анни вона повідомить леді Глайд свою лондонську адресу. Та цього було не досить. Підступні люди за моєї відсутності могли похитнути простодушну довірливість місіс Клементс, і тоді б вона не обізвалася взагалі. Кого знайти, хто поїхав би в Лондон тим самим поїздом, що й вона, і непомітно провів би її з Анною до її оселі? Так я спитав сам себе. Моє подружнє «я» незагайно відповіло: мадам Фоско. Вирішивши послати мою дружину в Лондон, я домовився з нею, що мета цієї поїздки буде подвійна. Вкрай була потрібна доглядальниця для страждущої Меріан — така, щоб була однаково віддана і недужій, і мені. На щастя, в моєму розпорядженні була одна з найнадійніших та високоталановитих жінок на світі. Я маю на увазі шановану мадам Рюбель. Я вручив моїй дружині листа до мадам Рюбель, якого Елеонора мала відвезти до її помешкання. У призначений день місіс Клементс і Анна Катерік зустріли мене на станції. Я чемно провів їх до купе. Так само чемно посадив мадам Фоско в інше купе того самого поїзда. Пізно ввечері моя дружина повернулася в Блеквотер, виконавши всі мої доручення із найбездоганнішою точністю. З нею приїхала й мадам Рюбель. І моя дружина привезла мені адресу місіс Клементс. Подальші події засвідчили, що ця осторога була зайва. Місіс Клементс добросовісно повідомила леді Глайд своє лондонське місце перебування. Зважаючи на можливі майбутні потреби, я зберіг її листа. Того самого дня я мав коротку розмову з лікарем, під час якої запротестував, во ім'я священного людинолюбства, проти його методів лікування. Він розмовляв зухвало, як це буває з усіма невігласами. Я не виказав ніякого обурення. Сварку я відклав до тієї нагоди, коли мені потрібно буде посваритись. Потім я сам виїхав із Блеквотера. Мені необхідно було винайняти в Лондоні резиденцію для себе — з огляду на сподівані події. Так само необхідно було мені залагодити одну невеличку родинну справу з містером Ферлі. Я знайшов потрібний мені будинок у Сент-Джонз-Вуді. І розшукав містера Ферлі — в Ліммеріджі, Камберленд. Таємно ознайомившись із змістом листа Меріан, я довідався, що вона запропонувала містерові Ферлі запросити леді Глайд на певний час у Ліммерідж, аби тим самим полегшити родинні труднощі подружжя Глайдів. Я мудро дозволив цьому листу дійти до місця призначення, відчуваючи, що шкоди від цього не буде, а все може вийти на добро. Отож я постав перед очі містера Ферлі, аби підтримати пропозицію Меріан — із деякими поправками, які, на щастя для мене та моїх планів, були неминучі завдяки її хворобі. Необхідно було, щоб леді Глайд, діставши запрошення від свого дядечка, вирушила з Блеквотера сама й щоб вона, на його пораду, зупинилась переночувати в домі своєї тітоньки (тобто в моєму домі в Сент-Джонз-Вуді). Щоб цього добитись та щоб узяти в містера Ферлі такого листа-запрошення, я і поїхав у Ліммерідж. Досить буде сказати, що цей джентльмен був однаково немічний і розумом і тілом та що я застосував до нього всю могуть мого характеру. Я прийшов, побачив і переміг Ферлі. Повернувшись до Блеквотер-Парку (із дядечковим запрошенням у кишені), я довідався, що недоладне лікування того недоука призвело до вельми тривожних змін у ході хвороби Меріан. Лихоманка перейшла в тиф. Того самого дня леді Глайд намагалась проникнути в кімнату недужої, щоб її доглядати. Ми з нею не почували одне до одного взаємної симпатії — вона завдала непростимої рани моїм почуттям, обізвавши мене шпигом; вона була каменем спотикання на шляху моєму й Персіваля, — і, попри все це, моя великодушність не дозволяла мені зумисне піддати її небезпеці заразитися тифом. Водночас я не боронив їй наражатися на небезпеку самій. Коли б вона зуміла заразитися й захворіти, то весь той хитромудрий вузол, якого я так ревно й терпляче вив'язував, був би, можливо, розрубаний сліпим ударом долі. Але втрутився лікар — не пустив її до кімнати. Я ще до того радив послати по лондонського лікаря. Тепер нарешті так і зробили. Приїхав лікар із Лондона й підтвердив мій діагноз. Криза була тяжка. Але на п'ятий день після того, як почався тиф, ми вже мали надію, що наша чарівна пацієнтка видужає. За цей час я ще раз їздив у Лондон: зробив остаточні розпорядження щодо мого дому в Сент-Джонз-Вуді, переконався, таємно розпитавши людей, що місіс Клементс нікуди не переїхала, й домовився про деякі дрібнички з чоловіком мадам Рюбель. Пізно ввечері я повернувся. Ще через п'ять днів лондонський лікар оголосив, що наша чудова Меріан уже поза небезпекою і не потребує більш ніяких ліків, а тільки дбайливого догляду. Це була саме та нагода, на яку я чекав. Тепер, коли вже можна було обійтися без медичної допомоги, я зробив перший хід у грі, посварившися з лікарем. Він був одним із численних свідків, які мені заважали і яких необхідно було позбутись. Жвава суперечка між нами (Персіваля я попередив заздалегідь, і він відмовився втрутитись) призвела до бажаного наслідку. Я обрушився на того нікчему неподоланною лавиною благородного гніву й одним махом вимів його з дому. Далі необхідно було здихатися слуг. Я знову дав відповідні вказівки Персівалю, чиї моральні сили всякчас потребували покріпляючих засобів, і одного чудового дня місіс Майклсон була приголомшена, почувши від свого хазяїна розпорядження позвільняти всіх слуг. Ми очистили дім від усіх слуг, лишивши тільки одну для простих домашніх робіт — таку тупу й дурну, що ми могли цілком покластися на її цілковиту нездатність хоч що-небудь запідозрити. Коли вся челядь виїхала, лишилося позбутись і місіс Майклсон. Цього ми легко досягли, пославши цю милу жінку винайняти на морському узбережжі дачу для її пані. Тепер обставини були саме такі, як того й вимагалось. Леді Глайд не виходила із своєї кімнати через нервову хворість, неоковирна служниця (забув її ім'я) цілу ніч сиділа взаперті біля своєї пані. Меріан, дарма що швидко видужувала, з постелі ще не вставала, і її доглядала місіс Рюбель. У домі, крім моєї дружини та нас із Персівалем, не було більше жодної живої душі. Все складалося на нашу користь. І тоді я зробив другий хід у грі. Метою другого ходу було спонукати леді Глайд виїхати з Блеквотера самій, без своєї сестри. Змусити її доброхіть покинути дім можна було, тільки переконавши її, що Меріан уже поїхала в Камберленд. Щоб можна було спрямувати її думки в такому напрямку, ми сховали нашу милу пацієнтку в одній із невикористовуваних спалень будинку. Темної ночі мадам Фоско, мадам Рюбель і я (без Персіваля, не настільки холоднокровного, щоб на нього можна було покластися) здійснили цю операцію. Мальовнича то була сцена, надзвичайно загадкова й драматична. За моїми вказівками ще зранку поставили ліжко на міцну дерев'яну раму, щоб зручно було переносити. Нам лишалося тільки обережно підняти ліжко за раму, в головах і в ногах, і перенести недужу, куди нам завгодно, не потурбувавши її. Ніяка хімія в цьому випадку не була потрібна і не вживалась. Наша чарівна Меріан спала глибоким, міцним сном людини, що видужує. Ми заздалегідь порозчиняли всі двері, де мали проходити, позасвічували свічки. По праву найдужчого я взявся за раму в головах, моя дружина й мадам Рюбель підняли раму з ліжком у ногах. Я ніс ту неоціненно коштовну ношу з гідною чоловіка ніжністю, з батьківською турботливістю. Де той сучасний Рембрандт, котрий зумів би відтворити на полотні нашу опівнічну процесію? Гай-гай, мистецтво! Гай-гай, наймальовничіше видовище! Не знайти ніде сучасного Рембрандта... Наступного ранку ми з дружиною виїхали в Лондон, лишивши Меріан у тихій самотині незаселеної частини будинку, під опікою мадам Рюбель, яка люб'язно погодилась і собі ув'язнитись разом із болящою на два-три дні. Перед від'їздом я передав Персівалю в руки листа містера Ферлі, де той запрошував до себе свою небогу Лору (радячи їй дорогою переночувати в домі її тітоньки). Персіваль мав показати їй того листа, коли дістане від мене таку вказівку. Крім того, я взяв у Персіваля адресу лікарні, де утримувалася колись Анна Катерік, і листа від нього ж до директора лікарні. В листі Персіваль сповіщав того джентльмена про повернення його збіглої колись пацієнтки під медичний нагляд у його заклад. Коли я востаннє їздив до столиці, то домовився, що наша скромна резиденція буде готова прийняти нас, коли ми приїдемо ранковим поїздом. Внаслідок цієї мудрої завбачливості ми змогли того самого дня зробити третій хід у грі — заволодіти Анною Катерік. Дати відіграють тут дуже важливу роль. У мені поєдналися дві протилежності: я Людина Почуття і Людина Діла. Потрібні мені дати я завжди знаю напам'ять. В середу 24 липня 1850 року я послав мою дружину в кебі до місіс Клементс — треба було насамперед прибрати з дороги цю даму. Для цього моїй дружині досить було заявити їй, нібито леді Глайд у Лондоні й просить місіс Клементс приїхати до неї в готель. Місіс Клементс поїхала собі в кебі, де й зосталась, а моя дружина під приводом, начебто їй щось треба купити в крамниці, втекла від неї і спокійнісінько вернулася в Сент-Джонз-Вуд — дожидати сподіваної гості. Навряд чи варто ще згадувати, що слуг попередили про приїзд гості —«леді Глайд». А в цей час я поїхав до Анни Катерік із запискою, де говорилося тільки, що леді Глайд лишає місіс Клементс у себе на цілий день і просить Анну негайно приїхати до них у супроводі доброго пана, який чекає на вулиці; він, мовляв, той самий чоловік, що врятував її від сера Персіваля в Гемпшірі. «Добрий пан» послав ту записку з першим-ліпшим хлопчаком і зачекав унизу, трохи віддалік. Тієї ж хвилини, коли Анна вийшла з будинку й зачинила за собою двері, цей прехороший чоловік відчинив перед нею дверцята карети, підсадив її туди й помчав геть. Дозвольте мені тут вигукнути мимохідь: як це все цікаво! Дорогою до Сент-Джонз-Вуду моя супутниця не виказувала ніяких ознак тривоги. Я, коли забажаю, можу бути турботливим, як батько, а цього разу я був турботливіший за всіх батьків. До того ж у мене було чим здобути її цілковиту довіру. Чи ж не я зробив ті ліки, що її вилікували, чи ж не я застеріг її від небезпеки, що загрожувала від сера Персіваля? Можливо, я надто покладався на ці свої заслуги, можливо, я недооцінив загальновідомої проникливості й природного чуття людей розумово відсталих. Так чи так, а я не зумів достатньо підготувати Анну до того розчарування, що чекало на неї в моєму домі. Коли я ввів її до вітальні й вона побачила, що там нікого немає, крім мадам Фоско, з якою вона була незнайома, вона виявила ознаки вкрай сильного хвилювання. От ніби почула в повітрі небезпеку, як собака чує нюхом присутність живої істоти, хоч і не бачить її. Той її переляк був раптовий і безпричинний. Намарне я умовляв її. Може б, я й зумів заспокоїти її, але ж та серйозна хвороба серця, яка давно її мучила, була непідвладна всім моїм моральним пігулкам. На мій невимовний жах, її взяли корчі, а вона ж була в такому стані, що могла отам і сконати біля наших ніг! Ми послали по найближчого лікаря. Йому сказали, що потрібна негайна допомога такій собі леді Глайд, яка зненацька захворіла. Я з величезним полегшенням побачив, що лікар знає свою справу. Описавши йому мою гостю як людину із слабким інтелектом, яка страждає від нав'язливих ідей, я домовився, що доглядальницею коло неї побуде тільки моя дружина. Одначе нещасна була така хвора, що можна було й не боятися якоїсь надмірної балакучості з її боку. Я тепер боявся одного тільки: коли б гадана леді Глайд не померла раніше, ніж справжня леді Глайд прибуде в Лондон. Уранці я написав до мадам Рюбель, щоб вона зустрілася зі мною ввечері в п'ятницю 26 липня в домі її чоловіка. Я написав також Персівалеві. Він мав показати своїй дружині запрошення її дядечка, переконати її, що Меріан уже поїхала в Лондон поперед неї, та відправити її в місто денним поїздом — неодмінно 26-го числа. Поміркувавши, я відчув, як необхідно, зважаючи на стан здоров'я Анни Катерік, прискорити події, щоб мати леді Глайд напохваті раніше, ніж я планував спочатку. Та що я міг змінити, яких нових заходів ужити? В моїм жахливо непевнім становищі мені лишалося тільки уповати на щасливий випадок та на лікаря. Моє хвилювання виливалось у зворушливі вигуки, й мені вистачало самовладання поєднувати їх з ім'ям «леді Глайд». Але у всьому іншому Фоско того вікопомного дня не був самим собою — повне затемнення затьмарило ясну славу Фоско! Цілу ніч Анна тяжко мучилась, прокинулась виснажена, але згодом, під полудень, почулася напрочуд добре. Мій гнучкий дух воскрес разом із нею. Відповіді Персіваля й мадам Рюбель я міг отримати лише вранці наступного дня, тобто 26 липня. Певний, що обоє неухильно виконають мої вказівки, якщо тільки їм не стане на заваді непередбачений випадок, я пішов замовити кеб, щоб наступного дня зустріти леді Глайд на вокзалі, й наказав, щоб карета була біля мого дому 26 липня о другій годині дня. Переконавшись на власні очі, що моє замовлення записано в книгу, я поїхав домовитися про дещо з мсьє Рюбелем. Я також забезпечив собі послуги двох джентльменів, що могли дати мені потрібні медичні висновки про божевілля. Одного з них знав особисто я, другого знав мсьє Рюбель. Уми обох цих людей ширяли високо над вузькими моральними забобонами, обидва переживали тимчасову матеріальну скруту, обидва вірили в мене. Вже звернуло за п'яту годину, коли я, подбавши про всі ці приготування, поїхав нарешті додому. Коли я повернувся, Анна Катерік була вже мертва. Вона померла 25-го, а леді Глайд мала приїхати в Лондон аж 26-го, назавтра! Я був приголомшений. Ви подумайте лишень. Фоско — приголомшений! Запізно було вже відступати. Ще до мого поверн