Оскарження і примусове виконання рішень третейського суду та МКАС при ТПП України

Стосовно оскарження рішення третейського суду. Рішення третейського суду, як відомо, є остаточним і оскарженню не підлягає, крім окремих випадків, прямо передбачених Законом “Про третейські суди”. Це наступні підстави:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. При цьому якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам Закону.

У цих і тільки цих випадках рішення третейського суду може бути оскаржене до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.

Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених Законом “Про третейські суди”. Зокрема, у разі, якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.

Рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, у порядку та строки, встановлені у рішенні. Якщо у рішенні строк виконання не встановлений, воно підлягає негайному виконанню. Порядок виконання рішення Третейського суду визначається законами України “Про третейські суди” та “Про виконавче провадження”.

Сьогодні у публікаціях висловлюються різні думки щодо порядку виконання рішень третейських судів, зокрема, що рішення третейського суду є виконавчим документом. На думку голови третейського суду при ТПП України Т. Захарченко [58], таке твердження не відповідає чинному законодавству. Зокрема, не враховуються положення ст. 57 Закону “Про третейські суди”, яка передбачає, що рішення третейського суду, не виконане добровільно, підлягає примусовому виконанню у порядку, встановленому Законом “Про виконавче провадження”, а також положення п. 1 ст. 18¹ Закону “Про виконавче провадження”, викладеного у редакції Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-IV, яким встановлено, що виконавчим документом є виконавчий лист, виданий судами на підставі рішення третейського суду. Виконавчі документи на підставі рішень третейського суду видаються компетентними судами, якими є місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд, відповідно до підвідомчості та підсудності справ, встановлених ЦПК чи ГПК України.

Положення законодавства стосовно видачі виконавчих документів на підставі рішень третейських судів, зазначає Т. Захарченко у статті “Створено Третейський суд при Торгово-промисловій палаті України” є прогресивними і такими, що повною мірою захищають права як стягувача, так і боржника. Пояснюється це наступним. Повноваження третейського судді у справі припиняються після прийняття ним рішення у конкретній справі. Отже, після прийняття та підписання рішення третейський суддя, що розглядав справу, не може вчиняти будь-які дії стосовно неї, за винятком випадків, передбачених ст.ст. 47-49 Закону “Про третейські суди” (додаткове рішення, роз'яснення рішення та виправлення рішення). У той же час при виконанні рішення виконавчою службою нерідко виникає потреба змінити спосіб та порядок його виконання. Відповідно до Закону “Про виконавче провадження” змінити спосіб та порядок виконання рішення може суд, який видав виконавчий документ. Якщо рішення третейського суду було б виконавчим документом, це унеможливлювало б реальне його виконання, оскільки третейський суддя не має повноважень на зміну порядку і способу виконання рішення.

Стосовно оскарження і примусового виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу. Питання оскарження і примусового виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу є важливими і в той же час недостатньо вирішеними. Ці питання торкаються господарсько-публічної сфери, оскільки рішення, винесене компетентним органом однієї держави в частині, наприклад, накладання стягнення на майно відповідача, підлягає виконанню на території іншої держави органами, призначеними судом чи зазначеними законодавством тієї держави”.

Почнемо з аналізу ст.ст. 7-8 Угоди про взаємне визнання та виконання державами – учасницями Співдружності рішень компетентних судів, які вступили в законну силу. Результати цього аналізу та висновки свідчать про наступне:

Угода є важливим міжнародно-правовим інструментом регулювання стосунків держав у галузі арбітражної справи;

- укладення Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, без сумніву, є важливим позитивним моментом у розвитку правового поля країн СНД, що сприяє розвитку торгової взаємодії між цими країнами, а також забезпечує однакове застосування судової практики та процедури вирішення спорів між суб’єктами господарської діяльності країн - учасниць СНД;

- Угода виходить із можливості арбітражного розгляду без погодження сторін спору про передачу його в арбітраж та без вибору сторонами конкретного арбітражу;

- в Угоді мають місце положення, які базуються як на принципах волевиявлення держав, так і на принципах автономії волевиявлення сторін;

- Угода не заповнила прогалину в регулюванні міжнародних договорів країн-учасниць СНД, специфічних питань арбітражного механізму.

Шебанова Н.А. вважає, що “порядок приведення у виконання винесеного судом держави-учасниці Угоди при відсутності заперечень зі сторони відповідача має спрощений характер. Це обумовлено тим, що судове рішення і виданий на його основі документ не потребує якої не будь процедури визнання в державі-учасниці СНД” [100].

“Угода не встановлює обов’язкового судового провадження по визнанню іноземного судового рішення компетентним судом. Навпроти, ст. 9 передбачає судове провадження за відмову в приведенні у виконання рішення і закріплює перелік доказів, які повинні бути представлені для такої відмови стороною, проти котрої направлено рішення [139, c.9]. Однак цю точку зору поділяють не всі фахівці [140, с.38-39].

Залишилася потреба у спеціальному міжнародно-правовому регулюванні питань визнання арбітражних умов, визнання та виконання арбітражних рішень не тільки на підставі двосторонніх угод країн СНД між собою, але, перш за все, на підставі багатостороннього міжнародного договору, основаного на загальновизнаних міжнародних арбітражних нормах та з використанням прийнятого світового та європейського досвіду.

Торгові звичаї. В практиці правового оформлення міжнародних договорів (контрактів) купівлі-продажу товарів та вирішення комерційних спорів в міжнародних комерційних арбітражних судах загально прийнято застосування поряд з іншими правовими джерелами і (так званих) торгових звичаїв.

Звичаї відіграють істотну роль у сфері правового регулювання міжнародної торгівлі. У Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка була прийнята у Відні на конференції ООН, що проходила з 10 березня по 11 квітня 1980 р., звичаям присвячена ст. 9 наступного змісту:

1. Сторони пов’язані будь-яким звичаєм, відносно якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили у своїх взаємних стосунках;

2. За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати і який у міжнародній торгівлі широко відомий та якого постійно додержуються сторони в договорах даного типу у відповідній галузі торгівлі [15].

У ст. 7 Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж, передбачається, що поряд із правом, яке застосовується, арбітри будуть керуватися положенням контракту та торговими звичаями. Аналогічні положення є також в інших документах з арбітражу.

П. 3 ст. 33 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, регламенти практично всіх міжнародних комерційних арбітражних закладів, в тому числі і Міжнародної торгової палати, передбачають можливість посилання на торгові звичаї у комерційних контрактах та застосування їх в процесі розгляду арбітражних справ.

Оскільки в практиці міжнародної торгівлі сформувалося досить багато звичаїв, які по-різному “вписуються” в національні правові системи, міжнародні організації приймають зусилля до їх уніфікації. З цією метою, як вже зазначалось, Міжнародною торговою палатою розроблені уніфіковані правила з інтерпретації торговельних термінів “Інкотермс”, приймаються інші документи, спрямовані на використання в практиці торгівлі торгових звичаїв; їх часто застосовують при вирішенні міжнародних економічних спорів. Ст. 28 Закону “Про міжнародний комерційний арбітраж”, ст. 9 Віденської конвенції про угоди міжнародної купівлі-продажу товарів, п. 3 ст. 33 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, регламенти багатьох арбітражних закладів, в тому числі Міжнародної торгової палати та Міжнародного комерційного арбітражного суду та інші, вимагають від арбітрів розгляду спорів не тільки на підставі права, яке застосовується, але і з урахуванням торгових звичаїв.

Торгові звичаї можуть бути частиною національного права (наприклад, норми Віденської конвенції інкорпоровані в російському законодавстві) або існувати незалежно від нього (наприклад, правила “Інкотермс”). Відповідно, можливі два варіанти їх застосування:

1) будучи частиною національного права торгові звичаї застосовуються незалежно від вказівки на них сторонами;

2) застосування торгових звичаїв має місце тільки в тому випадку, коли сторони прямо передбачили це в своїй угоді.

В Україні зовнішньоекономічну діяльність різних рівнів та масштабів здійснюють сотні тисяч підприємців. Ця діяльність, згідно ст. 377 ГКУ, провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Разом з тим, практика арбітражного розгляду спорів в частині порушення контрактних зобов’язань свідчить про те, що українські підприємства та індивідуальні підприємці ще не завжди знають і беруть до уваги існуючі міжнародно-правові норми і стандарти, які вже склалися, одержали визнання та застосовуються в міжнародній торговій практиці. При розгляді господарських спорів допускають неточності в формулюванні умов угоди, викладених у контракті, різноманітно тлумачаться умови поставки, які вказані у контракті, а в його тексті нерідко застосовуються терміни, які мають різне значення.

Слід зазначити, що крім суб’єктивних причин різночитань умов контракту (є зрозумілим намагання кожної із сторін тлумачити їх зміст на свою користь), мають місце і причини об’єктивні, існування яких обумовлено застосуванням специфічного джерела міжнародного торгового (купецького) права – звичаїв міжнародної торгівлі, під якими слід розуміти єдині стійкі правила, які склалися у практиці, але які не мають обов’язкової юридичної сили.

Використання цих звичайних правил стало повсюдним, традиційним при укладенні торгових контрактів та формулюванні його базисних умов. Однак, торгові звичаї – це правила неписані, і в цьому зв’язку їх точне з’ясування та єдине застосування в арбітражному суді ускладнюється. Якщо ж говорити про звичаї морської торгівлі, то вони можуть бути різними навіть в різних портах однієї і тієї ж країни. Одні і ті ж правила сприймаються учасниками торгової угоди по-різному. Різноманітне тлумачення однакових по назві правил призводить до додаткових непорозумінь між партнерами, невиправданих судових тяжб.

В цих умовах важливим засобом забезпечення правової захищеності суб’єктів комерційної діяльності є міжнародне співробітництво у створенні та втілені в реальні торгові стосунки єдиного правового режиму за допомогою схожих нормативних приписів. В процесі створення єдиних (уніфікованих) регуляторів в галузі міжнародної торгівлі важливу роль відіграє діяльність різноманітних міжнародних міжурядових та неурядових організацій, до яких належить всесвітньо відома Міжнародна торгова палата.

Одним із найважливіших документів МТП є збірник міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів “Інкотермс”, покликаний забезпечити єдине розуміння взаємних правил та обов’язків сторін договору купівлі-продажу, зміст та співвідношення яких визначається звичайними правилами міжнародної товарної торгівлі та розуміється під комерційними термінами, які використовуються учасниками ділового обігу в силу цих звичаїв.

Структура та зміст “Інкотермс” відповідають меті їх створення – полегшенню міжнародної торгівлі та оптимізації процесу її правового оформлення. Правила єдиного тлумачення змісту торгових термінів систематизовані в положення, які створюють 13 фактично готових для розміщення їх в договорі наборів основних умов угоди. Відповідно, сторони, в залежності від своїх інтересів, можуть зробити вибір на користь однієї з 13 найбільш поширених моделей розподілення обов’язків між продавцем та покупцем.

У вступі до правил “Інкотермс” підкреслюється, що “Інкотермс” не призначені для заміни умов, необхідних для повного договору купівлі-продажу. Базис (базисні умови) поставки – це те, без чого договір не може бути визнаний оформленим юридично коректно, а відсутність в ньому посилань на “Інкотермс”, хоча і понижує юридичну чіткість договірного тексту як вираження волевиявлення сторін, таких наслідків у світовій практиці не тягне. У цьому випадку більш точно було б характеризувати терміни “Інкотермс” як типові умови або форми поставки товару.

“Інкотермс” є недержавною і в цілому не публічною кодифікацією торгових звичаїв, які склалися у світовій комерційній практиці, здійсненою недержавною організацією. Тому, ні окремі правила, які включені в “Інкотермс”, ні документ в цілому самі по собі не наділені юридичною силою, що давало б можливість бути використаними в публічному примусовому порядку. Таку силу вони будуть мати тільки тоді, коли сторони погодяться надати їм обов’язковий для себе характер, що відображається в підписаному між сторонами контракті. До такого контракту прирівнюється розділ “Інкотермс”, на який сторони погодилися, і тільки в цьому випадку вони (правила) можуть застосовуватись та тлумачитися в якості норм, які мають юридичну силу. Це положення прямо закріплено в самому документі: “Торговці, які бажають використовувати “Інкотермс 2000” повинні чітко вказувати, що їх угода керується “Інкотермс 2000”.

Зміст “Інкотермс” не дає підстав для висновку про те, що у всіх випадках укладення контракту купівлі-продажу треба застосовувати правила “Інкотермс” та їх інкорпорація в договір є обов’язковими. Навпаки, в документі підкреслюється добровільних характер застосування тлумачних в ньому термінів і вирішення цього питання надається сторонам договору.

Інший підхід до цієї проблеми в українському правовому полі. В Указі Президента України від 4 жовтня 1994 р. “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” говориться: “З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб’єктами підприємницької діяльності України при укладенні договорів, а також учасниками відносин, які виникають у зв’язку з такими договорами постановляю: 1. Встановити, що при укладенні суб’єктами підприємницької діяльності всіх форм власності договорів, в тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою в 1959 р. (далі Правила “Інкотермс”). 2. Суб’єктам підприємницької діяльності України при укладенні договорів, в тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів) дотримуватись правил “Інкотермс”. 3. Органам державної виконавчої влади привести свої рішення (нормативні акти) у відповідність до цього Указу”. Таким чином, Указ Президента України, як це можна припустити, надає правилам “Інкотермс” юридичної сили і вони стають юридично обов’язковими для українських суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від їх волевиявлення або бажання.

Виникає питання, а чи є в дійсності критерій обов’язковості таким, який слід брати до уваги при вирішенні в арбітражному розгляді спору правомірності або неправомірності контракту. Напевно, відповідь на це питання буде залежати від умов контракту, застосування правил “Інкотермс” є обов’язковим, якщо це погоджено сторонами та спеціально обумовлено у контракті. І тільки в тому випадку, коли сторони в якості права, яке буде застосовуватись в договорі, виберуть українське право, з усією гостротою стане питання застосування правил “Інкотермс” в силу посилання на них в вищезгаданому Указі.

Слід зазначити, що у вищезгаданому Положенні Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 р. щодо укладення зовнішньоекономічного договору (контракту), в частині застосування правил “Інкотермс” у розділі 1.5 Положення вказується: “У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (у відповідності до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції (567/94), які визнають обов’язки по контрактах щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару)”.

Нажаль, у Положенні відсутнє уточнення, що в обов’язковому порядку вони застосовуються тільки по відношенню до контрактів, де в якості права, яке застосовується, сторони вибрали право України.

Ми вважаємо, що якщо не звертати увагу на деякі невдалі формулювання вищенаведеного Указу, слід виходити з того, що хоч самі по собі правила “Інкотермс” не мають обов’язкової юридичної сили, вони її набувають у випадку обмовлення в контракті згоди сторін на їх застосування.

Ці правила є нормами правового регулювання міжнародних торгових відносин, які систематизовані та кодифіковані авторитетною міжнародною торговою організацією і визнані та скрізь застосовуються у світовій практиці.

Входячи в світову систему торгівлі, українські підприємці не можуть не приймати “загальних правил гри”. У цьому випадку, правила “Інкотермс” як раз і є цими “загальними правилами”, які застосовуються в сфері міжнародної товарної комерційної діяльності. Тому, дотримання правил при укладенні контракту слід вважати просто необхідними, якщо торгові партнери хочуть закріпити свої стосунки в юридично коректному документі, який відповідає стандартам, прийнятим у світі торгових стосунків, та звільнити себе від можливих колізій та спорів, причиною яких часто є різне розуміння та тлумачення змісту тих чи інших термінів контракту.

Вдосконалення виконання рішень третейських судів та МКАС при ТПП України, зокрема, обґрунтовано необхідність:

а) скорочення підстав для скасування рішення третейського суду, зокрема, пропонується виключити таку підставу, як невідповідність складу третейського суду, яким прийнято рішення, вимогам Закону “Про третейський суд”, з виведенням такої підстави із переліку випадків, у яких може мати місце відмова в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа;

б) посилення гарантій, пов’язаних із забезпеченням виконання рішень третейського суду та МКАС при ТПП України, зокрема, введення юридичної відповідальності (майнової та дисциплінарної) судді (суддів) господарських судів за бюрократизм і тяганину при вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням виконання рішень третейського суду, яка повинна наставати у випадках необґрунтованого порушення ним (ними) строків видачі виконавчого документа або необґрунтованої відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа.