І не повернеться пес до своєї блювотини 8 page

Чарлі йшов за ними, попереду нього йшла Маріца. Вона шмигала носом і, тримаючи себе пальцями за скроні, тихо говорила щось сама до себе мовою, якої я не розумів.

Я плентався позаду Чарлі, намагаючись хоч якось підбадьорити його та Маріцу, яка мені, попри все, чимось подобалась.

Вони зупинилися біля дверей, Ширу заходився відчиняти замок на одній з них. Поліцеіянти ввійшли спершу до кімнати Чарлі. Один зразу ж кинувся до урни зі сміттям, інший став ритися в речах.

– Чия це кімната? – спитав поліціянт, знайшовши якийсь слоїчок із ліками.

– Моя, – озвався Чарлі.

– У вас є рецепт на ці ліки? – спитав поліціянт, нюхаючи слоїчок.

– Там не потрібно рецепту, – мугикнув Чарлі. – Це від діареї.

Поліцейські, не знайшовши нічого підозрілого, попросили Ширу відчинити двері до кімнати номер 26‑ї.

Там, за наступними дверима, на ліжках, лежали Зав’є та Бобо.

У кімнаті висів кислий запах блювотини.

Один з офіцерів, нижчий і зліший, поморщившись, гаркнув щось, і Ширу відчинив вікно, закрите ґратами від мавп. У кімнату ввірвалося гарче вогке повітря Варанасі.

Поки один із поліціянтів оглядав тіла чоловіків, інший обшукував смітник і попільничку. Мішок зі шприцами та залишками наркотиків, у який згребла всі підозрілі речі Маріца, лежав тут же, біля столика, поруч зі сміттєвим відром.

Поліціянт почав розв’язувати мішок, і Маріца, затуливши очі рукою, відвернулася до стіни.

Ширу, блідий, аж сірий, навіть у своїй засмаглості, стояв, переминаючись із ноги на ногу, спостерігаючи за тим, як поліціянт висипає на підлогу вміст пакета – шприци, папірці з рештками героїну, недопалки сигарет із гашишем.

– Скільки у тебе є грошей? – спитав Чарлі у Маріци.

Та тільки відмахнулася від нього. По її щоках текли сльози, і вона кусала губи, щоб не розридатися.

– Скажи, скільки в тебе є грошей, – повторив своє запитання Чарлі.

– Я майже все віддала цьому козлу зі смашану, – схлипнула Маріца. – Ми зараз по нулях. У Зав’є тут заблоковано картку, ми вже пробували зв’язуватися з нашим банком, але…

Маріца знову схлипнула.

– У мене є трохи, – сказав Чарлі.

Поліціянти покрадьки переглядалися між собою, продовжуючи обшук.

– Ваш друг у комі, – сказав старший поліцейський англійською. – Якщо його не відвезти до клініки, він може померти.

Маріца кивнула, давлячись сльозами.

– Ви знаєте, що вживання наркотиків в Індії карається законом?

– Ми не хотіли, чесне слово… вони хотіли тільки спробувати.

Поліціянт, той, що з палицею, розлютився. Він вдарив себе палицею по нозі й крикнув:

– Ви, європейці, приїжджаєте в Індію і гадаєте, що тут вам все дозволено? Це вам не ваша Європа! Ви привозите сюди свої наркотики і гадаєте, що можете тут безкарно робити все, що вам заманеться? Ти підеш до в’язниці! – гаркнув він на Маріцу, і Маріца розревілася та, в сльозах, присіла на підлогу.

– Ми змушені арештувати ваших приятелів, – озвався другий поліціянт, більш спокійний. – Ми заберемо їх до клініки. Після чого вони змушені будуть піти до в’язниці, поки суд не визначить міри покарання.

– Він каже, – знов озвався запальний поліціянт, показуючи палкою на Ширу, – що з вами був ще один товариш. Де він?

Маріца знизала плечима.

– Котрий із них ваш друг? – спитав перший у Маріци.

Маріца показала на Зав’є.

– Це ваша кімната?

Маріца заперечно мотнула головою.

– Тут речі двох людей. Що ви зробили зі своїм товаришем? – повторив своє запитання капітан. – У вас бачили труп чоловіка від передозування наркотиками.

– Це неправда. Наш друг пішов гуляти, ми його відтоді не бачили…

– Офіцере, можна вам щось сказати? – озвався раптом Чарлі. – Я все розповім вам.

Офіцер із палицею в руці повернувся до Чарлі.

– Нехай він піде. – Чарлі вказав на Ширу.

Офіцер гарконув щось на гінді, і Ширу вийшов з кімнати. Поліціянт запитально подивився на Чарлі.

– У нас є дві тисячі, – сказав Чарлі, дивлячись індусові в уніформі в очі.

– Дві тисячі?! – вигукнув вусань. – Ваш штраф за вживання наркотиків буде десять тисяч! Десять тисяч рупій з кожного!

– Дві тисячі доларів, сер. Це добра ціна.

Офіцер демонстративно, наче він не чув, витяг з‑під ліжка валізу когось із хлопців – Бобо чи Луї – і почав переглядати речі.

– П’ять тисяч, – сказав він, не дивлячись на них.

– Але у нас немає п’яти тисяч, в нас є дві.

– Тоді ви підете до в’язниці за вбивство. Гадаєте, ми не розуміємо, що тут сталося у вас?

– Дві тисячі – це все, що у мене є, – ще раз повторив Чарлі, ніби не чуючи страшного вироку.

Маріца раптом кинулася до старшого поліціянта і стала перед ним на коліна:

– Будь ласка, благаю! Благаю вас, відпустіть нас, ми нічого не робили! Наш друг просто пішов десь гуляти від самого ранку. Він повернеться. От, у мене ще єю – Маріца похапцем витягла з джинсів гаманець і стала діставати звідти всі папірці, які там були. – Прошу, ось тут є ще сорок п’ять євро. Євро – це більше, ніж долари! Це все. Все що у нас є… Будь ласка… – її щоками знову котилися великі, блискучі сльозини – такі сльози, які бувають тільки тоді, коли більше немає за що триматися, нема кого соромитися, коли залишається тільки молитись.

Офіцер натрапив на маленький шкіряний портфель у валізі когось із хлопців і висипав з нього все, що було, на простирадло – звідти полетіли ключі, пластикові картки, посипалися гроші.

Обличчя представника влади враз пожвавішало.

– Гм… Схоже, Господь ласкавий до вас. – усміхнувся він хижою посмішкою і став перелічувати купюри. – Європейські гроші! Тут майже три тисячі.

– Беріть їх! – сказала Маріца, все ще стоячи на колінах зі складеними руками.

Поліціянт, тепер усміхнений, глянув на свого колегу.

– Здається, це хороші люди, Бгадрі?

– Так точно, – посміхнувся його спокійніший колега.

– Але нам треба всю суму. І ці сорок п’ять, про які ти казала, також.

Чарлі пішов у свій номер по гроші. Капітан витягнув із кишені дешеві індійські сигарети, скручені з листа тютюну, закурив сам і дав сигарету своєму товаришу. Поки вони чекали на Чарлі, поліціянти переговорювалися між собою на гінді, і мова їх була розслабленою і спокійною. Маріца, не знаючи, чи вставати їй уже з колін, чи ні, присіла на п’яти, ще залишаючись біля ніг офіцера. Вона вся перемінилася на лиці з учорашнього вечора. Зараз вона була схожою на дитину, від якої відвернулася страшна небезпека і яка дивилася на поліціянта з обожненням, як на батька.

Прийшов Чарлі й дав гроші офіцерові.

Той перерахував їх і, згідно кивнувши, сховав їх за пазуху.

– Нам треба буде закласти вам кайданки. Ви мусите залишити цей ґестхауз і більше тут ніколи не з’являтися. Ви зрозуміли нас?

– А наші речі? – спитала Маріца так, наче милості офіцера було мало.

– Їх вам привезуть. Ми завеземо вас до шпиталю. Вашим друзям потрібна допомога, особливо вашому френдові. Він у комі.

Маріца кивнула. Підійшов другий поліціянт, надягнув кайданки на руки Маріці.

– Це потрібно? – з сумнівом спитав Чарлі. А потім теж простягнув руки і кайданки зімкнулися в нього на зап’ястках.

Їх провели коридором, сходами через фойє – дорога ганьби – аж до машини з заґратованими вікнами. Ширу дивився на них із‑під чола, японці притискалися до стіни, налякані кайданками і строгими обличчями поліціянтів. Хтось осмілілий клацав фотоапаратом. Я міг відчути, з якою зневагою ці туристи дивилися на нас – на Чарлі, на Маріцу. Зараз ті двоє стали для них недоторканними.

Їх запхали в машину, на заднє сидіння, а мене не впустили.

Я довго, терпляче спостерігав, як поліціянти викликали швидку, як двоє працівників лікарні у зелених одежах знесли на ношах Зав’є і Бобо. Врешті, коли капітан і поліціянти уже сідали в машину, я здійняв такий гавкіт, що старший офіцер таки дозволив Чарлі взяти мене з собою.

– Я кепсько бачу, він допомагає мені ходити, – збрехав Чарлі, і я за це міцно притиснувся до його ніг.

Маріца всю дорогу тихо плакала.

– Все буде добре, Маріца, – сказав врешті Чарлі, не витримавши її емоцій.

– Звідки у тебе такі гроші? – озвалась вона, схлипуючи.

– Я заощаджував. Мені приходить моя пенсія.

Маріца ще трохи порюмсала, а потім затихла й, тупо витріщаючись у простір, дивилася на пейзажі за вікном.

Нас привезли до клініки.

З машини, в якій транспортували Бобо та Зав’є, винесли два тіла. Я бачив, що Бобо вже отямився. На ношах він уже підводив голову й озирався навколо з причумленим виглядом. Зав’є ж лежав без руху.

– Чарлі, вони можуть нас кинути, – раптом сказала Маріца. Поліціянти вийшли з машини, але їх чомусь залишили в салоні. – Чарлі, нас обдурили!

Чарлі озирнувся.

– Все буде добре, – зміг лише сказати він.

– Та ні. У нас забрали всі гроші. Ми без паспортів, а тепер нас іще кинуть до в’язниці! – знову заскиглила вона.

Врешті один із поліціянтів, мабуть, задоволений фінальним ефектом, справленим на затриманих, відчинив двері машини та зняв із них кайданки.

У лікарні ми провели час до вечора, виглядаючи речі з готелю.

Серед сотень людей, що чекали на свою чергу в державний шпиталь, ми були непомітними. Маріца зняла з себе шаль і, за прикладом інших людей, постелила її просто на землю. Чарлі присів на цю хустку, як завжди, останні сантиметри, уже просто падаючи на землю, – здається, з кістками тут у нього стало ще тяжче, ніж удома, в Дахабі.

Маріца дзвонила якомусь впливовому чоловікові, якого вона називала «консулом Франції», пояснюючи, що їх пограбували, що її чоловікові необхідна медична допомога і їм терміново потрібні квитки до Парижа. Консул, здається, обіцяв допомогти, і Маріца наче трохи заспокоїлася.

Чарлі з Маріцою ходили кілька разів до Бобо та Зав’є, але мене туди не пускали. І хоч там, куди мене не пускали, були ж такі обдерті та полупані стіни, як і тут, куди мене пускали, і стільки ж брудних та обідраних індусів, як і на вулиці, я смиренно чекав на повернення Чарлі в місці, де мені належало бути.

По поверненні їхні обличчя не виказували нічого. Тільки Чарлі час від час повторював: «Він буде в порядку, не хвилюйся», а Маріца запалювала нову сигарету.

Наші сусіди, жвава сім’я, що складалася з беззубої старої жінки в сарі, трохи молодших чоловіка й жінки та їхніх двох дітей, розсілися обідати. Побачивши, що ми без їжі, вони пригостили Маріцу та Чарлі хлібом і чаєм із молоком. Маріца спершу сиділа, нервово курячи сигарету за сигаретою, а потім, перехопивши та попивши теплого, прилягла на застелену хусткою землю й майже миттєво ввимкнулась. Чарлі, звичний до пасивного часопроведення, довго розглядав людей навколо, а коли йому це набридло, зняв із шиї намисто, що складалося з дрібних червонястих горішків невідомої мені рослини, і став перебирати їх, читаючи молитву.

Під вечір привезли речі. Маріца недорахувалася двох сумок, але поліціянти, які привезли їхні пожитки, сказали, що це все, що було в номері. Пропали відеокамера, фотоапарат та інші хитрі речі, які були для Варанасі незвичними.

Зачовганий речовий мішок Чарлі був на місці.

Вночі у шпиталі людей було так само багато, як і вдень. Але тепер вони спали – усі коридори, приймальні покої, сходові клітки – одним словом, усі вільні площі було встелено хустками, покривалами, і на них цілими сім’ями відпочивали мешканці Варанасі, здебільшого потерті життям та знедолені.

Серед ночі до Чарлі прийшла Маріца (я прокинувся, коли вона з’явилась) і повідомила, що прийшов до тями Зав’є. Бобо стало ліпше ще звечора, але він не мав сили ходити, хіба лежати. Маріца виглядала страшенно втомленою. Під очима в неї світилися темні плями, а одежа зачовгалася до такого ж вигляду, як і в інших людей навколо.

Ми перекантували ніч на бетоні лікарняного двору. Вранці з лікарні вийшов Бобо, в обід Маріца знайшла автомобіль і допомогла спуститися в нього Зав’є. Вона хотіла поскорше втекти з лікарні, де тхнуло чумою, де ходили прокажені й наркомани зі страшними виразками на ногах та обличчях.

– Консул допоміг нам отримати квитки на літак, – сказала Маріца Чарлі.

Бобо, з кислим жовтим обличчям, мовчазний, не казав нічого. Звістка про те, що Луї помер, лежала тепер на ньому важким, незрушним тягарем. Він тільки палив сигарету, від якої обличчя його з жовтого робилося попелястим, і періодично спльовував на землю. Слюні його, довгі й блискучі, тяглися від рота аж до самої землі, тож Бобо, зі сповільненою реакцією, не завжди вчасно встигав утерти рота рукавом.

Мовчазним був і Зав’є. Він сильно схуд за ці два дні, на його обличчі лежала тінь зустрічі з чимось глибоким і моторошним. Хоча його волосся залишалося русявим, а обличчя – молодим, у мене склалося враження, наче він сильно постарів.

– Я з вами. Я теж їду в Делі, – сказав Бобо. – Мені теж треба додому.

Маріца з ненавистю подивилася на нього, але не сказала нічого.

У двох екіпажах, з речами, ми в’їхали на бенареський вокзал і там ще кілька годин чекали на рейс, який мав завезти наших друзів до Делі.

З Чарлі прощалися скупо. Маріца, втираючи сльозу, сказала, майже заходячи до потяга:

– Я тобі якось перешлю ці гроші, ок? «Вестерн юніон» чи на картку, я тобі передам… Головне, не змінюй телефон, щоб я могла тобі відправити повідомлення…

Чарлі кивав.

Вони обнялися. Обнялися й Чарлі з Бобо.

– Тримайся, мужиче, – сказав Бобо. – Дякую тобі, коротше, за все…

Зав’є потис Чарлі руку. Здається, з них трьох тепер найближчим до розуміння стану, в якому провів більшу частину свого життя, був саме він – тепер, після свого нового досвіду.

Французи сіли в потяг, де замість вікон були лише ґрати, крізь які виднілися десятки смаглявих облич і блискучих очей, і потяг рушив. А ми залишилися на платформі, й Чарлі довго ще махав їм рукою, повторюючи собі під ніс: «Бай‑бай! Бай‑бай!»

Я стояв на чотирьох лапах, дивлячись услід гуркітливій махині, що від’їжджала, і вільно махав хвостом, без радості, але й без печалі, та намагався зрозуміти, що ж означало все те, свідком чого я став.

І ми, два товариші, я та Чарлі, взяли якогось велорикшу, кинули під ноги мішок із речами і поїхали далі, назад у старе місто.

Увечері ми пішли на пишну церемонію поклоніння Ґанзі, дивилися на світильники на пряженому маслі, вогники яких шестеро сухорлявих пуджарі[61]пропонували великій ріці. Коли всі почали співати хором, Чарлі, не втримавшись, став співати разом з ними, і на очах його блистіли крапельки сліз.

А потім ми виявили, що телефон його, той самий, який був нашим останнім зв’язком з цими майже незнайомими людьми з країни Франція, пропав, – може, що й вкрали під час пуджі, а може, вислизнув із кишені, тож обіцяні гроші зникли десь там, за горизонтом.

І я, і Чарлі відчули – так, мабуть, воно й треба.

Минуло вісім років, перше ніж ми з Чарлі залишили Варанасі – я по‑своєму, Чарлі по‑своєму.

За ці вісім років багато чого змінилося. А коли вони минули, склалося враження, що промайнула лише мить і, здається, щойно вчора я прибув до цього міста недосвідченим щеням, для якого все наче вперше.

Я став тим, ким завжди боявся стати, – варанаським псом, старим, шолудивим і лисим. Мене доїдали кліщі, моє тіло, хоч як я боявся цього, взялося коростою, і шерсть майже вся випала, залишились лише жмутики хутра на ліктях і на лапах, та я цим не переймався. Я лежав – як пролежав, здається, більшу частину свого віку – і просто терпляче чекав, коли настане той день, щоби, врешті, залишити цю невеселу пригоду, яку називають життям.

Здебільшого я був разом із Чарлі. З Чарлі ми практично не розлучалися – майже завжди були поруч, він і я. Тож я не нарікав на самотність – мені було до кого прихилитися і я мав на кого тримати морду.

Чарлі… Чарлі довелося витерпіти, здається, значно більше, аніж мені. Я ж бо й так уже плазував перед життям на череві – що могло бути принизливіше, аніж бродити на цьому світі собакою, якому кожен перехожий може наддати під зад або й по печінці, який спить серед відпадків, потягується серед кісток, від якого смердить здохлятиною і калом?

Чарлі, після того як ми залишилися без грошей у Варанасі, ще прожив, скільки йому вистачило запасів, у дешевій нічліжці, де ніхто не питав, хто він і звідки, але за два тижні закінчилися гроші навіть на цю розкіш. Тоді Чарлі спалив свій паспорт, вкинув до Ґанґи всі свої речі й на останні мідяки купив одяг садгу. Все, що було в нього від старого життя, він віддав стихіям. Відтоді Чарлі цілими днями просиджував на ґгатах, іноді спілкуючись із місцевими йогами, але, загалом, мовчки дивлячись на світ. Іноді йому давали милостиню – якийсь фрукт або пару рупій, і він купляв собі поїсти, й тоді не забував про мене, загалом же я вимушений був діставати їжу самотужки. Не хочу розповідати про всі ті речі, які мені довелося скуштувати за час свого життя у Варанасі, скажу тільки, що, коли кожного дня бачиш смерть перед носом, до неї поступово призвичаюєшся – до неї та інших речей, їй супутніх, як то трупи чи сморід, і вони видаються тобі чимось нормальним, і все, що залишається після цього гріхопадіння, – це лише запитання: а як можна було вижити ще?

Коли Чарлі потрапляв у компанію до особливо лихих садгу, його могло нести. Тоді він напивався разом з ними джином, робився буйним, починав багато й не в лад говорити, але інші садгу його не розуміли. Одного разу хтось у його компанії напився так сильно, що став некерованим. Вигукуючи імена богині Калі, він накинувся на Чарлі й ледь не забив його до смерті пляшкою з‑під алкоголю, інші ж садгу, що дивилися на цю сцену зі сторони, насилу відтягли від нього цього збожеволілого. Так я зрозумів, що серед садгу було чимало ошуканців, котрі просто вдавали із себе святих, аби не трудитися на гроші та харч. Були й такі, що ходили, постійно п’яні від чарасу[62]чи алкоголю, та кричали: «Пити, пити, падати і вставати, аби далі пити! Такий шлях до звільнення!» – і їхня святість виходила за рамки мого розуміння.

Втім, значно частіше, аніж алкоголь, Чарлі перепадав від інших садгу чарас, змішаний із насінням дурману, або опіум. Я відчував, що так йому легше витримувати постійне недоїдання, і можна було на якийсь час забутись. Від постійного куріння Чарлі геть висох і я навіть хотів уже залишати його – мені не подобались його очі, коли він палив, а надто коли він палив опіум – блискучі, маслянисті, потайки задоволені, вони належали не тому Чарлі, строгому та піднесеному, якого я зустрів у Дахабі.

У Чарлі відросла довга борода, яка кошлатилася і збивалася в ковтуни, а волосся, якого він не стриг від часів приїзду до Індії, сягало йому нижче пояса. Воно злиплося в довгі пасма, які Чарлі змотував у довгу косу та вкладав її собі на голову, як то робили інші садгу. Чоло він прикрашав собі трьома смугами глини, що означало, що він, як і його духовні брати з берегів Ґанґи, – повелитель трьох світів. Чарлі тепер називали Чаран Баба – «Старець‑мандрівник», за те, що замолоду об’їздив півсвіту, або ж Мара Баба – «Дідо‑смерть», за те, що міг скурити чарасу більше за інших. Спали ми на набережній, іноді, коли зимою дули холодні вітри, ховалися в одне затишне місце в напіврозваленому форті біля ґгатів.

Я пережив короткий сплеск молодості ще в Дахабі. До Індії я потрапив уже зрілим псом і все своє свідоме життя провів на березі Ґанґи, дивлячись на її води, купаючись у ній, спілкуючись із псами, які гуляли тут же, вздовж набережної, видивляючись, що би поцупити у туристів.

Іноді я зустрічався з Нанді – він вибачив мені мою малодушну втечу, і ми почали час від часу бачитися, аби перекинутися слівцем. Втім, коли Нанді спитав мене, чи збираюся я ще коли‑небудь потрапити в Пурі, я опустив очі й знову став уникати його. Згадувати цей період свого життя я не хотів.

У Чарлі щось було негаразд із серцем. Одного разу, викуривши добрий чілум чарасу з дурманом (я відрізняв за пахом усі різновиди сумішей, що були в обігу на ґгатах), Чарлі схопився за груди, упав на ґгат і довго лежав, посмикуючи ногою. Після цього випадку він почав іще менше рухатися. Довгі дні він був зовсім без сил, не маючи наснаги навіть сісти. Двоє садгу, що часто бували на місці, неподалік облюбованого Чарлі, допомагали йому, приносячи гарячий чай та хліб, і за якихось два тижні Чарлі знову оклигав.

Ми пережили туристичний бум, пережили кілька повеней і посух, пережили мор, що викошував псів і особливо нещасних садгу, і якось дотягли до дня, коли Чарлі сказав, що збирається померти. Це був той самий рік, коли відійшов Нанді – його теж забрала ця таємнича хвороба, і одного разу я просто побачив його мертвим на ґгаті – було це вранці, Нанді лежав, відкинувши копита, не ворушився, а язик висунувся з його морди. Мені закортіло дізнатися, куди ж відправляються такі величні тварини, як він, після смерті? У мене більше не було страху до того, що було там, за межею смерті – сама лише цікавість.

Ми мало розмовляли з Чарлі. Іноді мені здавалося, що він розуміє, що я розумію його, і тоді Чарлі починав розповідати мені історії зі свого далекого минулого, з часів до аварії. Але то траплялося вкрай рідко, і здебільшого Чарлі цілими днями, а то й тижнями, міг не зронити й слова. Він заріс, почорнів, від нього тхнуло застарілим потом і чарасом, тож, якби хтось намагався впізнати в ньому європейця, це навряд тепер було би можливо.

Коли Чарлі сказав, що вмиратиме, я й сам відчув, що мені залишилося мало. Дев’ять років для пса – дев’ять літ, дев’ять зим – час достатній, аби втомитися від цього нікчемного валандання хвостом і вічного пхання носа у кожну краплину сечі, в кожну купку лайна. Я чекав уже смерті, чекав її як милості – з мого вигляду можна було би подумати, що я вже й так давно повинен був здохнути, але ж ні – Варанасі зробило мене особливо живучим, і це лякало мене. Мені до голови іноді заходила думка: якщо я навчився виживати тут, у Касі, як довго я зможу протягти в інших місцях, де немає всіх цих нечистот, вічної димки від тліючих тіл, де немає смердоти гниття? Я хотів поскорше піти звідси, піти далі – туди, куди йдуть білі бики, такі, як Нанді.

Зрештою, можливо, що й після смерті псам буде своя дорога, і це буде дорога, де голову доведеться прихиляти низько‑низько.

Чарлі сказав, що він збирається померти – ось‑ось він мав залишити тіло. Він нічого не робив – жодних особливих приготувань. Просто сидів і чекав. Перестав їсти й пити, і за день під палючим сонцем так ослаб, що, можливо, цим і пришвидшив собі кінець. На другий день, після обіду, я відійшов від Чарлі, аби скупнутися у воді, трохи охолодитися від спеки, що була того літа особливо дошкульною, а, коли повернувся, Чарлі уже не було. Було тіло – і тепер я виразно бачив, що то лишень оболонка, з якої сам Чарлі, наче метелик із лялечки, випурхнув і відправився кудись у чергові мандри.

Садгу, котрі знали Чарлі не перший рік, зібралися над його тілом і про щось перемовлялися. Врешті, вони забрали тіло і понесли його на віддалені ґгати, де було менше цікавих очей.

Тіло Чарлі посадили на крісло, так, наче він сидів собі та просто дивився за обрій. Щоби він не упав, його за живіт прив’язали до спинки крісла, а на коліна поклали велику, як бича голова, брилу льоду. Садгу якийсь час ще сиділи біля покійника, палили й розмовляли, а потім пішли, а я ліг біля його ніг і чекав, коли ж смерть забере і мене.

Лід поволі танув, на тіло Чарлі вже сідали птахи і час від часу скубли його то за вухо, то за щоку, то клювали в око. Я гавкав на них, – точніше, сипів, як міг, – але вороняччя було нахабним, птахи швидко перестали боятися мене і влаштували собі з тіла Чарлі вечірню учту.

Чарлі сидів зі шматком льоду на колінах, обличчям на захід і, якби міг, дивився би на побране золотом небо над Касі – як завжди, повне повітряних зміїв, голубів і шулік, що пильнують за свіжою падаллю. Касі й саме ставало позолоченим, сяяло своїми розваленими баштами і банями храмів, і я пригадав, що я – в Місті світла.

Наступного дня, коли весь лід, що був на колінах у Чарлі, розтанув, а сам він роздувся і набув дивного коричневого кольору, знову прийшли садгу. Вони загорнули Чарлі в помаранчеву тканину, побризкали водою і кинули тіло просто з ґгату до Ґанґи. За хвилину вони, вже весело перемовляючись та підморгуючи один одному, сиділи, розпалювали чилум, про щось жартували та сміялися.

Я відчув, як останній болючий нерв, котрий прив’язував мене до Варанасі – ні, до чогось більшого, аніж Варанасі, до всього мого життя, до всього світу, який я раніше знав, до себе самого – перервався, і мені страшно закортіло заскавуліти. Та я був уже надто старим, аби скавуліти. Я просто підібгав, скільки було сили, хвоста між ноги і дивився на Ґанґу й те золоте небо над нею, – дивився і не розумів, бо так, власне, нічого і не втямив від цих років, поки бродив по землі, так нічого і не ввійшло мені до серця, що могло би перевернути мене, моє єство, що взяло би мене за душу і вивернуло назовні, нехай – з болем і криками, нехай зі сльозами та слиною, але і з полегшенням. Полегшенням від того, що дні мої, врешті, увінчалися успіхом і я недаремно волочив себе цією багатою, але такою чужою країною.

Але ж ні – серце моє мовчало, і від сухості думок, від сухості очей я відчув себе нещасним. Нічого більше не мало сенсу. Ніщо не важило, і, хоч би що я робив, усе було позбавлене сенсу.

І тоді я згадав, що колись – давним‑давно, коли я був лише трохи старшим, аніж звичайне цуценя, – у мене була мета: піти на берег океану, туди, де стояло місто повелителя Всесвіту, в Пурі, та спитати ради у Нього. Зрештою, в чому Він міг мені дати раду? Мені вже не хотілося нічого. Все, що мені залишалося мріяти – це тільки впасти безсило біля Його ніг, простягти лапи і випустити з себе подих, аби вже більше нікуди не йти, не міняти нічого, просто бути.

І я, оглянувши востаннє берег Ґанґи, раптом піднявся з ґгату і тихо пошкандибав на схід, туди, де загусала темрява неба, де народжувалася ніч.

Я хотів би думати, що я – найбільший невдаха, адже все, що в мене було у житті – все минуло. Та й було в мене хіба що безцільне лежання й роздування боків у перервах між сном та їжею та, іноді, думками про самиць. Але, боюсь, я лише посередність – я бачив справжніх невдах, напівживих, покалічених, без вух і лап, без хвостів, котрі все ж віднаходили в собі сили стрибати на трьох, а то й на двох, кудись далі, вперед – але тільки куди? Далі, назустріч черговому окрайцеві хліба?

Я, правду кажучи, не мав на що нарікати – я побачив світ, полишив позаду себе страшні землі, де були тільки пісок і гірка вода, і віднайшов землю обітувану – де бурі розвали ґрунтів родючі й густі, де пальми і хащі, і вічна весна. Де повітря повниться ароматами трав і плодів, стоїть на світанках щебет птахів, де навіть у найтяжчу хвилину тобі допоможе незрима сила життя і ти знайдеш свою заповітну цілушку хліба у себе перед носом… – а все ж, ідучи до Пурі, я раптом з усією ясністю відчув, наскільки мізерним було все те, що я знав про світ. І якими короткими та незначними були дні, яких і було всього – маленька жменька. Невже це й усе?

Що далі на схід я просувався, то мальовничішим ставав край, яким я йшов. Я рухався поволі – мені не вистачало тепер сил іти цілими днями, як перше, коли я відкривав для себе Індію, і коли я, натхненний невідь‑якою силою, забувши про все, кинувся світ за очі – за невідомо чим, невідомо за яким покликом серця. Подорожні, яких я зустрічав, – пси, кози, навіть один слон, який теж рухався в бік океану, казали, що океан близько, ще два‑три тижні – і я прийду. А океану не було та й не було.

Болота й річки часом перешкоджали мені, і я довго шукав броду, іноді, зневірившись віднайти його, плив навпростець, боячись, що посеред ріки мене схопить судома і я піду на дно. Мене оточували пальми, клімат ставав вологішим, і я справді вже відчував дихання велетенських солоних вод.

Іноді вночі я дивився на небо, де блискотіли розсипаними жменями зірки, і не впізнавав їх. Я наче знову повернувся в час, коли мені було менше року і коли я вдивлявся у нічне небо пустелі. Тепер же я відчував, що справді далеко зайшов від дому, від місця, яке я звик називати домом – так далеко, що навіть сузір’я тут були іншими.

Мені здавалося, що гарячими ночами я чую шум морського припливу – звук, який я справді пам’ятав ізмалечку. Щоправда, там, у дитинстві, я мешкав на березі вузької затоки, а цього разу я чув, як шумить огром, така сила, якої я ще у своєму житті не бачив. Я чув запах моря, який дедалі певніше долітав до моїх ніздрів, і він тримав мене на шляху.

Світанки тут наче пригортали мене до себе. Ніде я не зустрічав таких налитих прихованою, внутрішньою вологою ранків, як на цій дорозі – на шляху до Пурі. І птахи, здається, кричали мені: «Пурі! Пурі!» І миші пищали в норах: «Пурі!» І кричали пави та мавпи: «На дорозі до Пурі!»

І от, серед ночі, коли, здавалося б, я мав уже звалитися від утоми, я, піднаджуваний своїми чуттями – цими неспокійними звірками, від яких у мене завжди був самий лише клопіт, – я пішов далі. Надто сильно мені вже шуміло у вухах, надто близьким відчувалася велич чогось нового – чогось, про що я ще не знаю. Місяць світив, була повня, і мені не спалось, я йшов і йшов, не роздивляючись, що за стежини під моїми кігтями, коли раптом вийшов на просіку й лапи вгрузли в піску. І тоді я відчув, як свіжий вітер б’є мені в морду, як бризки води летять мені на язик і в очі, і я кинувся бігти так, наче то мав бути мій останній біг на планеті, і з моєї горлянки, наче сам собою, став литися гавкіт, справжній собачий гавкіт, але, на жаль (а може, й на щастя!), його не було нікому чутно – тому що його заглушало ревіння океану. Велетенські хвилі одна за одною били об берег, і сліпучо‑білі бризки світла розліталися навсібіч, і чорнота ночі, м’яко підсвічена зсередини повним місяцем, ховала в собі весь огром океану, і тільки моя уява домальовувала, наскільки ж він має бути великим, безкраїм, яка в ньому вирує сила. Я бігав уздовж берега під примарним місячним світлом і щасливо гавкав, немов цуценя, сам не знаючи, з чого радію, і в голові билася, наче метелик, що заблукав у тіснім закапелку, єдина думка: «Вдома, вдома! Я вдома!»