І не повернеться пес до своєї блювотини 1 page

Не знаю, чи було в моєму житті хоч би щось, чим я міг би заслужити на милість. Здається, воно було таким самим нікчемним, як і тисячі інших, чужих життів, які пролітали повз мене, – без сенсу, без блиску та гуркоту, який дозволив би, задерши хвоста перед братами, сказати: я топтав цю землю недаремно. Просто життя, порожні дні за днями, в яких я, наче той забраний вітром листок, лечу, сам не знаючи куди. Чекаю, коли прийде ще одна осінь, і ще одна, і ще одна, відчуваючи, як старіються мої кості, як слабнуть м’язи й губиться нюх. Життя, зрозумів я на старість, це щось, що потрібно перечекати – як перечікують зливу, що запопала зненацька в дорозі. Просто переспати, як можна переспати біль, голод, усю нудьгу мого існування. Куди подітися з цього острова життя? Мені, товченому життям бідоласі, що обережно розглядатиме місце, на яке можна було б присісти, перш ніж присісти на нього?

Я народився в глухому селі на Сінаї, в будинку хлопців, що полюбляли кататися на серфах. Моя мама дала мені стільки ж любові, скільки й іншим моїм братам та сестрам – однак так то вже буває: виживають марніші, менш гідні. Виживають такі, як я. Мої сестри, з ясним вогником в очах, зачахли, так і не звівшись на ноги, – щось було в повітрі того року, того гарячого літа. Не просто палюче сонце, було щось іще, якийсь особливий, гарячий розпач, від якого хочеться скавуліти, від якого хочеться заснути.

Звідкись я знав, що спати не можна. Звідкись я знав, що повинен чатувати. Це врятувало мене. Не знаю вже, яким дивом, та мор обійшов мене стороною. Я лиш прокидався вранці з відчуттям незрозумілої вдячності невідомо до кого й носив цю вдячність увесь день у себе в серці – цим і жив, тоді як ранок для інших моїх родачків не приходив. Я знаходив іще одне холодне тільце поруч себе, ще один затвердлий уже язичок поміж напіврозтулених зубів. Ще одна пара напівзаплющених очей, що закотилися, наче вони побачили щось понад їхнє розуміння.

Може, то було для них і на краще? Адже їм не довелося потім зустрітися з тим, що бачив я.

Мама годувала нас, доки ставало молока, – і це були дні розкошів. Не знаю, що може бути у світі кращого, ніж, упавши на бік, ссати маму, наповнювати жар голоду теплом густої, ситої любові. Посоловілими очима ти дивишся на цей світ – здається, більшого щастя вже не спізнати, тільки аби зберігалося це тепло, що приємно кутає тебе, від якого наливаються важкістю повіки і від якого ти солодко провалюєшся з цього світу в приємну, затишну пітьму.

Утім, це тепло щоразу так швидко закінчувалося. Уже за пару годин настирливий жар у череві знову змушував прокидатися, шукати маму, панічно добиратися до її грудей по головах братиків і сестричок у надії на те, що вони не висмоктали її насухо.

Одного дня молоко стало іншим на смак, зробилося гіркішим. Я відчув, що мама сама стала жертвою тої зарази, яка літала в повітрі, – її переносив поривчастий вітрюган, наганяючи жах своїми завиваннями темними безмісячними ночами.

Якогось дня не стало мами.

Люди, в яких ми жили, поклали її тіло в пакет і винесли кудись, вже не знаю куди – кудись туди, у Великий Світ, що починався за Кам’яною Стіною. Нас залишилося троє – я і двоє моїх братів, голодних, з розпухлими від спраги горлянками, безсилих зробити щось проти цієї серпневої задухи, окрім як лежати й чекати, коли нас забере смерть.

Кілька днів у будинку не було нікого, і я вже вирішив, що цей полудень, з його пекучими променями, які добиралися до нас навіть крізь затінок пальм, буде останнім. Однак, виявилося, я можу витерпіти й це. Я вижив, вже не знаю, якою милістю, а от мої братики – ні.

Після того гарячого полудня, коли спека почала потроху спадати, до нас у двір нарешті зайшов хтось із людей – напевне, вони жили по сусідству, за Кам’яною Стіною. Мене знайшли у коробці, де я, притиснувшись черевцем до картону, насилу втягував у себе повітря, і мене забрали з собою. Мої братики залишилися там – далебі їх чекала та сама доля, що й нашу маму, й інших моїх братів і сестер, – їх ховали в пакет і виносили кудись у Великий Світ, і я вже був достатньо тямущим, аби зрозуміти, що їх не чекало там нічого доброго.

Їх було двоє – моїх нових господарів і повелителів. Мені дали миску з водою і миску з молоком. Я насилу зміг ковтнути трохи молока – горло висохло, і в ньому вже не було сили видобути жодного звуку. Можливо, саме через той випадок потім я був таким тихим, не подавав голосу навіть у найскрутніших обставинах.

Вони назвали мене Джеремі, або просто Джеррі. Щo я мав їм на це сказати? Я міг лиш махати хвостом, показуючи, що повністю і цілком їхній і вони можуть зробити зі мною все, що хочуть.

Мені виділили місце в коридорі, темному і тінистому, на шматині, що лежала на холодній кахлі – та кахля після розжареного картонного коробка видавалася справжнім раєм. У мене з’явилася власна миска, яку двоє моїх господарів – то були Він і Вона – наповнювали молоком частіше, ніж я міг би його випити. Перші кілька днів я просто пив його й одразу ж засинав. Прокидався, впивався знову і тут же поринав у сон.

За тиждень, чи, може, трохи більше, я відчув, що сили повертаються до мене – я можу спинатися на лапи, а не лише безпомічно бити хвостом із появою Господаря чи Господині. Я відчув себе живим, потрібним, біля мене була увага людей, я відчув, що важу тепер значно більше (у переносному значенні), аніж раніше, коли, забрьоханий, лежав у куряві, навіть не маючи снаги відігнати від себе мух, що залазили в очі.

Я, якоюсь мірою, став осердям життя цієї пари. Це було трохи дивне життя: мені закладали нашийник, зроблений зі шматка червоної хустки Господині. Ми почали ходити з Господарями на прогулянки – у мені прокинулося бажання бігати, стрибати, повискувати з радості, от тільки гавкати я чомусь не міг. Здавалося, та спрага, що її довелося пережити під пальмами на закинутому подвір’ї, позбавила мене голосу раз і назавжди.

Отож, ми веселою гурмою – я, Господар і Господиня – намагалися прив’язати мене до повідка – при цьому я докладав усіх зусиль, аби ця гра тривала якомога довше. Далі ми йшли гуляти набережною. Дивно було почувати себе прив’язаним до когось – ти наче й володієш свободою, яку мав раніше, але вже – на значно меншому радіусі. Тепер ти зобов’язаний іти біля чужої ноги. Це було й дивно, й цікаво, й навіть викликало у мене щось схоже на гордощі. Я проходив повз інших псів з відчуттям, що життя було направду ласкавим до мене й значно менш ласкавим до інших. Мені ж у спину впивалися заздрісні погляди волоцюжок, які не знали, що означає власна миска чи тепла шматина у коридорі. Я був певен, що виграв невидиму лотерею – що я винятковий пес, котрий повинен прожити особливе життя, сповнене вищої насолоди, безпеки і захисту.

Однак моє щастя тривало недовго. Я був геть іще цуциком – варто було першому‑ліпшому вуличному псові настовбурчити шерсть на загривку, як я тут же підбирав хвоста і ховався за ногу Господаря або ж залазив під лаву, на якій сиділа Господиня. Я знав, що цей світ наповнений хижаками і щойно я вийду в нього сам, без рятувального зв’язку з людьми у вигляді повідка, як усі нещастя й недолі тут же накинуться на мене.

Одного дня я побачив машину біля нашого дому. Це був старий джип, з розряду тих, яким возять різні вантажі. За кермом був хтось із місцевих, і він нетерпляче постукував по керму автомобіля пальцями. А поки там що, Господар заносив речі у машину, а Господиня ходила з кімнати в кімнату й перевіряла, чи вони нічого не забули. Я зрозумів – настає мить розлуки. І крім туги за моїми хазяями відчув заштрик страху – відчув, що більше не буде загорожі між мною і цим Великим Світом і що я повністю стаю відданий самому собі.

Господар наблизився до мене й сказав:

– Ну що ж, Джеррі. Ми поїхали, хлопче.

Я благально подивився на нього і замахав хвостом. Він засміявся і почав гладити мене за вухами.

– Ти був добрим псом, але нам із Дженнет пора.

Я почав лизати йому руки, благаючи не робити цього.

– Ну, ну, припини. Ти вже дорослий хлопець, ти впораєшся, – сказав він і швидким рухом здер мені з голови нашийника.

То було останнє, символічне дійство, яке перервало мої стосунки зі світом людей. З нашийником я ще мав якийсь шанс на те, що хтось із людей зглянеться наді мною і візьме до себе. Без нього я ставав тим, ким завжди боявся стати, – бездомним волоцюгою, котрому більше немає дороги у світ людей. Двері авто зачинилися, і джип повіз моїх господарів кудись настільки далеко, що я не міг би собі цього навіть помислити.

Я залишився сам і заплакав.

Під вечір я волочився по набережній, де колись із гордо піднятим хвостом бігав разом з Господинею і Господарем, радіючи ситою думкою про шматок хліба в мисці й про недогризену кістку. Тепер я йшов як намочений, ловлячи на собі мовчазні, сповнені злої радості позирки псів, з якими, як раніше гадалось, мені ніколи не доведеться перетнутись.

Там, на набережній, у перший же день я зрозумів, яке місце відводиться тим, хто гордо бігав на повідку в людей. Шукаючи чогось поживного у закапелку за кемпом на набережній, я відчув на собі чиїсь погляди. Їх було четверо, усі – дебелі псяри. Звісно, сили були нерівними. Але ж страх мій перед ними був настільки великий, що я навіть не наважився прийняти виклик, навіть не спробував укусити когось у відповідь. Вони накинулися на мене, і я вже гадав, що на цьому моє життя урветься, та знову доля подарувала мені свою усмішку – вирвавшись із їхніх щелеп на набережну, я кинувся людям під ноги, і забіяки не наважилися побігти за мною. Що ж, у мене була перевага над ними – я знав щось про світ людей, тоді як для них люди були чимось чужим, лякаючим і незрозумілим.

Люди захистили мене. Стікаючи кров’ю, якось я докульгав до берега. Була вже ніч, зійшов червоний місяць, над затокою стояла парка вереснева духота. Мої лапи залишали на піску криваві сліди, одне моє вухо, здається, теж збиралося покинути мене, як мої господарі, – мені здавалося, від нього залишилися самі клапті. Я подумав: «Якщо мені судилося здохнути прямо тут, сьогодні, нехай це станеться». Більше тягти це життя у мене сил не було. Тож я, віддавши себе в руки провидінню, безсило повалився на пісок – якщо мене мали розтерзати цієї ночі, що ж, нехай роблять це, я більше не мав за що триматися в цьому світі.

А все ж доля була незмінно лагідна до мене, і на ранок я з подивом виявив, що все ще живий. Живий, голодний, жадібний до життя.

У смітнику, ще не розпатраному старшими псами, я виловив кілька скоринок хліба, а в ящиках за ресторанами до своєї радості знайшов дивом уцілілі кістки птиці, не доїдені людьми. То була справжня учта! Втім, я розумів, що перебуваю на чужій території, ще трохи, і мене помітять і знову як слід пошарпають. Охоплений страхом, здригаючись від кожного шерхоту й готовий будь‑якої миті накивати п’ятами, я виїв усе, що знайшов, і потупцював берегом, аби не потрапити на очі старим господарям вулиць, подалі від пляжів. Куди мені податися, я не знав. Знав тільки те, що на окраїнах людей майже не було, а отже, знайти там щось для поживи теж було складно. Однак і жити тут, у постійному жахові, було для мене нестерпно. Раптом я відкрив у собі не знану раніше любов до життя, до своїх чотирьох лап і носа, все це здалося мені надзвичайно цінним і вартим того, аби прожити ще якомога довше. Отож, без ясного плану в голові, а лише покладаючись на чуття, я подріботів (наскільки дозволяли мені подерті в учорашньому бою боки) подалі від кав’ярень і ресторанів, окупованих сильнішими і дорослішими псами, на схід, туди, де закінчувалися жилі квартали й починалась пустеля.

Околиці відлякували безлюддям. Що я робитиму тут? Де брати поживу? Ці думки настирливо оберталися у моїй голові, та я, ситий знайденими скоринками та кістками, не бажав думати далі свого носа.

Там, на околицях, де валялися купи сміття, викинутого морем, де були лише розжарений пісок, сіль і гаряча прибережна вода, я знайшов собі сховок під одним із перекинутих догори дном човнів і в гарячому затінку його днища вирішив перепочити до темряви.

Життя в околицях починалось уночі. Запалювалися вогні вздовж дороги, і десятки таких самих одинаків, як я, обережно вилазили зі своїх укриттів для того, аби рушити на пошуки поживи. Така була доля вигнанців – тих, кому не знайшлося місця в товаристві собак із середмістя. Ми могли лише жалібно позирати одне на одного, полохливо, підібгуючи хвоста, підходити одне до одного, аби краще обнюхатись, в надії на те, що це не злякає й не викличе нападу люті в нашого випадкового знайомого і ми не зчепимося у виснажливій бійці ні за що.

То був голодний період, але навіть там, серед розпеченого каміння, мені щастило.

Ми – я та ще один пес, із яким у нас склалися приязні стосунки, – почали обходжувати один готелик на узбіччі. В якомусь сенсі знайти такий готель – великий успіх. Можна було валятися вранці під лежаками, поклавши морду на холодний ще камінь плитки, що нею було викладено підхід до басейну. Можна було без перешкод перечекати спеку в густих кущах, куди, траплялось, залазили й коти, яких було весело заскочити зненацька, підкрадаючись, поки ті дрімали. А ще там була чудова кухня, повна ароматів гарячого м’яса, бульйону і хліба, куди мене манило, як за магічним покликом. Але підходити надто близько до кухні було небезпечно. Один із охоронців (ми знали вже, що його звуть Хусейн) не любив, коли ми крутилися поруч. Отримавши кілька разів його міцного копняка під черево, я став обережнішим і виходив на пошуки їжі насторожі.

Дехто з кухарів, що працювали в ресторані, кидав щось зіпсуте нам у кущі. Ми з товаришем ділили усе по‑чесному – хто голодніший, той і спритніший.

Іноді нам перепадало щось від туристів, які зупинялися у готелі й полюбляли довго сидіти за сніданком, попиваючи сік і палячи сигарети. У них в тарілці завжди залишалося чимало хліба, а часом і шмат яєчні чи ще чогось смачного. Все те було нам за радість.

Одного разу, коли мій товариш вирішив перейтися пляжем у пошуку чогось смачного, а я залишився в готелі, мене спіткав рідкісний тріумф – мариноване м’ясо, що було заготовлене для кебабу на великий обід, несподівано зіпсувалося. Усе воно опинилося пожбуреним до контейнера зі сміттям. І хоч воно й було загорнуте у пакети, його запах не могли приховати ні целофан, ні стінки сміттєвого баку. Як за сигналом, я прокинувся, і ноги самі принесли мене до нього.

То було непросте завдання, та врешті й воно піддалося мені – з розбігу я таки спромігся застрибнути у сміттєвий бак. Там я роздер целофан і занурився у солодку вакханалію, від якої пам’ятаю лише рожевий туман у голові й жарку пульсацію щастя в череві.

Здається, я вмістив у себе кілька кілограмів свіжини. Коли мені почало здаватися, що я ось‑ось лусну від переїдання, я відчув легенький дзвоник тривоги, який дав мені зрозуміти, що у контейнері залишатися небезпечно. Ледь не убившись у падінні з бака, я все ж подужав вибратися з нього і почвалав до кущів перетравлювати з’їдене.

На половині дороги я збагнув, що моє тіло не здатне вмістити в собі стільки щастя одразу, тож я, не маючи сили стримати позиви, виблював майже усе, що з’їв, під найближчою клумбою. Аби свіжина не дісталася нікому, я акуратно прикопав її піском та камінням, а сам, розморений тим, що таки зміг заковтнути, заліг у кущі перепочити.

Яким же було моє здивування й обурення, коли я, щойно прокинувшись, побачив свого товариша – мов не було нічого, він, повернувшись із прогулянки, доїдав мій розкішний сніданок. Весь гнів, що встиг накопичитись до нього, раптом піднявся в мені, і я накинувся на нього з бажанням як слід надерти йому вуха.

Ми зчепилися в зажерливій бійці. Товариш бився так, наче збирався покласти мене мертвим, і я вирішив не відступати – надто бо вже серйозним був проступок із його боку. Отак ми гризлися й навіть не почули, як постать Хусейна нависла над нами. Із запеклої бійки мене швидко вивів міцний копняк Хусейнового військового черевика. Такого ж гарячого отримав і мій приятель. Ми розбіглися хто куди і до вечора не вилазили зі своїх схованок, не бажаючи бачити одне одного.

В сутінках ми мовчки, не даючи взнаки, що знайомі, зустрілися біля сміттєвих баків, приваблені слідами запаху м’яса, що зранку валялося у такій неймовірній кількості. Але вдень, вочевидь, приїжджала вантажівка, що забирала сміття, тож баки тепер стояли порожні.

Ми подивилися одне на одного і мовчки пішли разом на пляж, подивитися на захід сонця, пошукати, чи не знайдеться що закинути за ребра там.

Таке розмірене життя тривало досить довго, може, що й до весни. Ми пережили голодну зиму – взимку дув холодний суховій із пустелі, від якого ніде не було спасу, вночі приходив особливий зимовий незатишок, від якого неможливо нікуди подітися і який мовби гнав нас то до людей, а то – в пустелю: блукати, принюхуючись до незнайомих запахів, принесених із далеких‑далеких країв.

З запалими боками, на довгих худих лапах, що сильно витягнулися за зиму, я вже мало нагадував той милий клубочок шерсті, яким був колись. Я став цілком зрілим собацюрою, з подертим вухом, пошарпаною губою, зваляною шерстю. Я вже не дуже‑то й пам’ятав, що це означає – належати людям, мати їхні ласку та спілкування. Це був мій найдикіший період, голодний та холодний, коли мною керували самі лише інстинкти. Ноги самі несли мене у пошуку їжі, ніс підказував, куди йти, де шукати, де брати слід. Я не відчував щастя від свого існування, але й горя особливого теж не знав. Спав де доведеться, чимраз частіше – на пляжі, як правило, під перевернутим човном або й просто на піску, пригрівшись калачиком десь за стовбуром поваленої пальми, куди не задував так сильно вітер. У мене пропав страх бути розтерзаним старшими собаками – бо, хоч я й сам був уже старшим псом і міг би дечого навчити молодих щенят, я не розумів, за що ж мені цінувати оте життя, котре кидало мене з боку в бік, як благенького човника – море.

Бувало, я лежав, поклавши морду на лапи, і цілими днями спостерігав, як хвилі то накочують, то відступають, і щось ніби народжувалося у мені, якесь нове відчуття, та я ніяк не міг уторопати, що то було.

Навесні не стало мого приятеля. Люди з міста розклали отруту на березі. Я не довіряв їжі, що валялася, нечіпана, на березі, – від неї смерділо смертю. А мій товариш, підхльоснутий голодом, все ж з’їв пару шматків хліба з трутизною. Вже до вечора йому стало зле і він занеміг, а на ранок я знайшов лише холодний труп з присохлою піною біля рота та висолопленим язиком.

Якась розпука огорнула усе моє єство. Весь день я бродив містом, наче болісно щось передчуваючи, наче пронюхуючи щось, що було сховане від мене. Того дня всі кафе та ресторани наче віддалилися від мене, більше вони не викликали в мені інтересу. Навіть голодне черево, хоч і дошкуляло, не захоплювало мене з такою силою, як завжди.

Надвечір я, стомлений цілоденним бродінням, прийшов на край пляжу, де берегова лінія загорталась у щось на взір мису, і ліг на сам його ніс (чи хвіст?). Я спостерігав, як сідає сонце, і якби міг, то про щось думав би.

Тоді, власне, і з’явився він.

Його звали Чарлі. Я бачив його багато разів у місті, на набережній чи на пляжі, бачив часом на базарі, а часом ми перетиналися на вузькій вуличці біля мечеті. Я знав, що він мешкав у будинку біля моря – у тому великому занедбаному маєтку, біля якого мешкала старенька Момо, що пекла пиріжки та іноді давала мені який окраєць власноруч виготовленого хліба.

Чарлі був нашого роду‑племені. Я одразу впізнав у ньому самітника – такого ж потертого життям, як і всі мої друзі, як і я сам. Щось страхітливе сталося з ним колись давно, мабуть, ще у дитинстві – щось, що повикручувало йому руки і ноги, що скрутило йому шию і поперек так, що Чарлі міг ледве плентатися без сторонньої допомоги. Він пересувався повільно, обережно ступаючи, аби не зашпортатися і ненароком не впасти. Завжди у тому самому одязі, у незмінному капелюсі. Він носив велику бороду, сиву і кошлату, а сам був худим і слабким, наче жив, як ото я, на самому хлібі й воді. Вже не знаю, звідки він брав собі харч, але виглядав він украй жалюгідно й покинуто. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв із кимось, хіба іноді помічав його у компаніях, що зазвичай збиралися у дворі Момо (часом я встромлював свого носа між ґрат її хвіртки, аби рознюхати, чим пахне, – у Момо завжди пахло свіжим домашнім хлібом, і часом, особливо взимку, холодними вечорами, ці запахи тьмарили мені розум), але й то – сидить завжди мовчки, з насунутим на вуха капелюхом, із‑під якого визирали хіба очі.

Чарлі сів на пісок біля мене. Сідав він поволі, скуто, ніби намацуючи місце у повітрі, а під кінець присідання просто падав на землю. Я подивився на нього, зваживши швидко, чи варто мені забратися подалі від міцного підзашийника, і вирішив, що можна залишитися.

Чарлі подивився на мене.

– Привіт, псе, – сказав він мені.

Я привітно ударив хвостом по піску, але голови піднімати не став. Мені було сьогодні млосно, й надвечір у мене вже теж не залишилося сил показати йому свою радість.

Чарлі оцінив круговид, щедро змащений помаранчевим та рожевим. Над затокою стояла пара, а вода була спокійною, наче дзеркало, лиш іноді її поверхнею пробігала випадкова брижа хвилі. Я дослухався до себе, до світу, до Чарлі, і мені видавалося, що у світ мій, у моє життя прийшла якась повнота.

– Хороший пес, – сказав він, невиразно зажовуючи слова. Видко, що й говорити йому було незручно теж.

За якийсь час Чарлі поволі поліз рукою до кишені й витягнув звідти крайку присохлого хліба, що пахнув соусом і смаженою печінкою. Він кинув окраєць мені, й той упав неподалік мого носа. З ввічливості я, не підіймаючи голови, дотягнувся до хліба і зажував його. Сьогодні я практично нічого не їв, і черево, у відповідь на крихту ситості, забуркотіло, вимагаючи продовження.

– У тебе є господарі? – спитав він мене.

Я не відповів нічого.

Чарлі помовчав ще і додав:

– Ти, може, був би не проти скласти мені компанію? Як на мене, ти такий самий одинак, як і я. Двоє парубків, певне що порозумілися б. Що скажеш?

Я змахнув кілька разів привітно хвостом.

Чарлі взявся розтирати свої ноги з видимим відчуттям муки. Я бачив, що йому то болить.

Я встав на лапи і підійшов до нього, впершись носом у його давно вже не прану сорочку.

– Добрий пес, – засміявся Чарлі і погладив мене.

Сонце сідало, було тихо, я відчув раптом, що знаю щось більше, ніж можу подумати. Якесь осяяння почало розпирати мене, і, хоч я не розумів, що то сповнює мене, воно було добре.

Чарлі підвівся, поправив капелюха й покликав мене:

– Ну, то пішли, може, щось з’їмо удвох?

Так почався черговий етап у моєму житті.

Чарлі виявився геть самотнім.

Він мешкав у кімнаті в старому будинку одразу біля халабудки Момо. Будинок був великий, з облупленим фасадом, а кімната, в якій мешкав Чарлі, – холодною і темною. Темною вона була тому, що вікна в кімнаті було забито фанерою, аби пронизливий зимовий вітер не видував залишків тепла. Чарлі був у значно жалюгіднішому становищі, аніж я, – я, принаймні міг побігати, коли починав мерзнути, йому ж доводилося терпіти усе, як є, просто сидячи у себе на порозі, або на матрасі, або на кріслі. Чарлі здебільшого сидів, не рухаючись, просто чекаючи, коли це життя добіжить кінця.

Я бачив тільки трьох людей, з якими він час від часу спілкувався.

Момо, стара жінка, що пекла домашній хліб і продавала його на п’ятничному базарчику, приносила Чарлі їсти. Момо й сама потребувала допомоги. Купаючись якось у морі, вона поранила палець на нозі, і відтоді рана ніяк не заживала. Рана мокріла, і з неї сочилася сукровиця. Я чув, як тхне та рана, тож було ясно, що Момо скоро покине цей пляж, як його покинули всі, кого я знав. У Момо, траплялося, сходилася весела компанія вечорами – якісь літні чоловіки, котрі приїхали з далеких країв, або молоді дівчата, вагітні чи з маленькими дітьми, – всі вони сиділи, гомоніли, курили, сміялися, ми з Чарлі тихо спостерігали за цим всім, практично ніяк себе не виказуючи. Чарлі сидів нерухомо, як палиця, а коли його щось питали, відповідав тихо, ледве‑ледве ворушачи губами, та так, що годі було розібрати, що він казав. Тому до нього заговорював хіба хтось із нових, а потім лишав і більше не чіпляв. Борода у Чарлі була сірою, майже сивою, довгою і сплутаною. Мало хто знав, що під капелюхом у нього – довгий хвіст такого ж сивого волосся, замотаного вузлом. Що він міг робити, так це дивитися на інших – Чарлі дивився на всіх їх, і його очі при цьому блищали.

Я ж тихо лежав біля його ніг, забившись під лаву, так, щоби мене не було ні чутно, ні видко. Мене навчили, що ходити на кухоньку Момо, де печуться свіжі хліби, не можна, і я просто час від часу переводив погляд із товариства людей на освітлені жарівкою двері, завішані марлею, звідки долинали звабливі аромати.

Чарлі слухав ці розмови до якогось часу, а потім, кажучи на прощання щось невиразне, ішов у свою кімнату в холодному будинку. Іноді я спав у нього, але частіше – просто згортався на порозі під дверима, і цього мені було досить.

Крім Момо до Чарлі заходила ще одна жінка, молодша, яку звали Лалі. Вона приносила Чарлі щось смачненьке – якогось пирога з фруктами або щось таке – і сиділа з ним трохи, розмовляла про те, про се. Вона масувала йому руки. На час, поки Лалі робила це, Чарлі ставало легше, а коли вона йшла, біль повертався, і Чарлі знову ледве втримував у руці склянку з водою.

Був ще один дивний знайомий Чарлі – з місцевих. Вони про щось говорили з Чарлі, але про що – мені було годі зрозуміти. Я знав лиш, що той знайомий був дуже дивний, я часто бачив, гуляючи безлюдною набережною, його самого, що сидів на пляжі і плакав. Мені видавалося, він зроблений зі скла або з соломи, найменший вітерець, найменший доторк до нього може поранити цього чоловіка. Його звали Адель.

Але диво сталося тоді, коли прийшла осінь.

Ми прогулювалися по п’ятничному базарчику. Всі місцеві господині щось приносили на базарчик – солодощі, випічку, а часом, бувало, і щось м’ясне, – і я завжди охоче пробігав їхніми рядами, винюхуючи різні смакоти – втім, мало сподіваючись, що вони мені можуть перепасти: живучи з Чарлі, я вже звик, що мій раціон став доволі скромним. Там ми й зустріли цього дивного хлопця. Довготелесий, худий, він видавався трохи загубленим серед натовпу кольорових місцевих і туристів. Він пригостив Чарлі солодощами, і Чарлі довго про щось говорив із ним. Хлопець був із приїжджих, звали його Ніколай. З ним була ще якась дівчина, та вона трималася від нас із Чарлі осторонь.

Увечері Ніколай прийшов до нас у кімнату і зробив Чарлі масаж. Чарлі лежав на матрасі, а хлопець довго‑довго розтирав йому ноги, спину, плечі, розмасовував руки і голову, при цьому щось наспівуючи чи розповідаючи. Мені здавалося, це тривало півночі. В якийсь момент я й сам почав засинати, в інший момент я побачив, що засинати став сам хлопець. Врешті Ніколай закінчив свою справу і пішов у ніч, де ревів вітрюган, нагинаючи пальми біля моря. Стало дуже тихо, тільки свистів вітер надворі і бивсь об фанеру.

Чарлі довго потім сидів на матрасі, з його очей капали сльози. Він тримав у руках нитку з намистинами, які перебирав, коли йому було тяжко, і щось шепотів. Я бачив, що після масажу йому полегшало.

Ніколай почав приходити до нас щовечора. Він робив масаж, вони розмовляли з Чарлі, і тоді я побачив, як Чарлі стає прихильним до цього хлопця – так само як я, коли ходив прихильним до своїх перших господарів.

Іноді ми бачили Ніколая на набережній з його приятелькою, Наташею, іноді зустрічали самого десь на базарчику. Час від часу він приносив для Чарлі щось поїсти, і тоді якась дещиця того перепадала й мені.

Одного дня, коли діло вже йшло до зими і ночі знову зробилися холодними, ми з Чарлі блукали вздовж моря й зустріли на безлюдному пляжі Ніколая. Ми стали втрьох біля старого човна – то було вже далеко за містом, де тяглися ряди закинутих готелів. Небо було фіолетовим, сутінковим, нікого не було навкруги, тільки запалювалися ліхтарі вздовж вимощеної цеглою дороги в лагуну.

– Як справи? – прогугнявив Чарлі.

Ніколай подивився уважно на Чарлі й сказав:

– Я від’їжджаю, Чарлі. Я їду в Індію. Нам уже знудилося тут, у Дахабі.

Чарлі кивнув. Дахаб! Я живу у Дахабі! – зрадів я. Наче цінну нагороду, наче знак того, що я вже дорослий достатньо, аби берегти таємниці, я подумки закарбував собі назву міста, де я провів усе своє життя.

– Послухай, – сказав Ніколай, помовчавши. – У мене є для тебе пропозиція…

Чарлі напружився.

– Я пригадую, ти розказував мені, як багато ти їздив по Індії у молодості, наскільки це було рідне для тебе. Якщо хочеш туди повернутися – я можу допомогти тобі.

Чарлі подивився на море, на небо і сказав йому:

– Я вже старий.

– Я знаю, – сказав Ніколай. – Тому й пропоную.

– Я хотів би померти тут, – промовив Чарлі. – Я не хочу нікуди їхати. Мені тут добре.

Хлопець промовчав якийсь час, було видно, що нам усім зараз нелегко. Я теж почував той настрій – набрякле червоне сонце, холод близької зими, – хоча я був ще молодий та повний сил, раптом відчув, що над ними усіма, і наді мною теж, висить ця рука, котра може вкоротити наші муки на цій землі. Я не боявся її, бо мало що знав про неї, але інстинктивно відвертав свою морду від її запаху, від цієї затхлості, якою пропах, здається, тут кожен камінь на пляжі.

Я відчув, що Чарлі смертний і хлопець цей смертний, і з ними я – смертний теж, і що немає нічого, що вберегло би нас від того холодного вітру, що дув з північної сторони, звідки приходив той неспокій.