І не повернеться пес до своєї блювотини 7 page

Чарлі за своєю звичкою невиразно гмукає, і я, хто знав Чарлі, напевне, краще за будь‑кого, міг відрізнити в цьому трохи розгубленому хмиканні щось середнє між збудженням, страхом і бажанням поділитися своїми історіями.

– Я приїхав спершу у Вріндаван, – каже він. – Там ми були разом з одними росіянами. Ніколай і Наташа. Хороші люди. Вони купили мені квиток…

– Слухай, дядьку, – перебиває його Луї, – А що з тобою взагалі таке? Це що, якась хвороба у тебе? Реально, моторошний ти!

– Аварія, – коротко каже Чарлі. – Мені було двадцять. У Чикаго. Мене збила машина. Всі гадали, що я помру. – Він відповідає короткими реченнями. На більше у нього не вистачає сил, але я продовжую дивуватися, як сильно він змінився. Чарлі став значно, значно балакучішим. – Сім переламів хребта. Перелам тазової кістки. Казали, я не буду ходити.

– Ну, це ти даєш, – каже Луї. – Ну‑ну… Це карма, дядьку. Чорт!

– Я поїхав в Індію. На Ґоа.

– Так ви один з піонерів Ґоа? – вражено каже Бобо, а Луї йому відповідає: – Чуваче, я ж казав тобі, це дідуля що треба! – І він, схоже, звертаючись до Зав’є та Маріци, каже: – Ми з Бобо туди‑сюди, пішли на набережну, а там сидить Чарлі. І ми зразу зацінили, що це один з наших. Зразу видно, олдовий хіпі. Я полюбляю розмовляти з такими. Від них, знаєш, можна багато цікавого почути. Чіткий дядя такий, я просто тащуся від нього. – Луї казав так, ніби Чарлі тут не було. – В капелюсі, сам, коротше, як баба́ якийсь їхній, ну типу йог, але тільки наш, не індусячий. Ми з ним сіли зразу, забодяжили косяк і все всім зразу стало ясно… Та, Чарлі? – Луї звернувся до Чарлі. Той, схоже, посміхнувся.

– Ну та…

– І я зрозумів, реально, що Чарлі крутіший за всіх цих йогів разом узятих. Ми з ним пихнули, і він як давай мені розказувати – про Шиву, про всі ці діла з кармою, з реінкарнацією – ти шо, це космос! Чарлі, ти мегакрутий! Чарлі мій типу ґуру, – гордо заявив Луї.

– Ти це й так усе знав, – прошамкав Чарлі, ніяковіючи від потоку компліментів у свій бік.

– І тоді… ну, коли ми пихнули на набережній… слухайте, люди, зараз сам смак!.. Тоді я зрозумів, що все це – тупо розводняк, – сказав Луї.

– Він, – Луї показав на Чарлі. – Він мені це все пояснив. Що, коротше, все це – реально гон. Ілюзія. Нічого цього немає. Є тільки я. Я – Шива. Я це зрозумів, – сказав Луї, і за столом запала тиша.

– І ти. І ти Шива. І ти теж Шива, – став перелічувати Луї. – Серйозно. Я це зрозумів, так воно і є.

Молоді люди мовчали.

– Тому пропоную пихнути! – озвався Луї, і всі зареготали.

– Ну, та. Так і є, – нехотячи, а все ж не бажаючи поступатися Луї, відказав Зав’є. – Це адвайта. Тат твам асі.[57]Ми у світовій столиці адвайти, чуваче. Ти, чорт забирай, на сто процентів правий!

– Ну, бачиш, старий, я ж кажу, це все чистий розводняк, ілюзія. Це все в тебе в голові відбувається. Тому тут усі бажання збуваються. Ти зауважив? – спитав він у когось із присутніх.

– Є такий момент, – відповів Зав’є. – Запалюй.

Я почув шарудіння, черкання сірників і, за якусь хвилю, запах гашишу. Молодь розкурила сигарету, і розмова потекла ще вільніше.

Виходячи за береги, перехлюпуючись на сусідні теми, ділячись враженнями від Ґоа, Маналі, Рішікеша – від цсього цього яскравого турне визначними місцями Індії – вони розмовляли і розмовляли, наче то текла велика ріка – ріка між людьми, на березі якоїх стояли Чарлі, Луї, Бобо, Зав’є, Маріца, й кидали у неї репліки, й дивилися, які кола розходяться від цього її поверхнею. Розмова текла собі й текла, я чув запах диму від сигарет і марихуани, чув запах пива, смаженого насіння, гороху, смаженого у спеціях, що долітав з вулиці, якихось пряних, маслянистих наїдків, що ними смакували друзі, і приємна знемога почала брати мене. Я, мабуть, і не зауважив, як задрімав, тому що прокинувся від розуміння, що до столу долучився іще хтось. Цей шостий учасник бенкету був із місцевих – я бачив його босі подерті ноги в гумових капцях і шорти, такі, як носили туристи, але від нього йшов сильний запах поту і страху. Страху, безумства, запах чогось небезпечного. Він мені вмить не сподобався, і я одразу ж прокинувся, передчуваючи нові події. Чарлі був тут. Запах Чарлі був таким же, як і раніше. Все було добре.

– Ну так що? – майже пошепки, хрипким голосом з сильним місцевим акцентом говорив прибулець. – Хашішь? Ел‑ес‑ді? Коукейн?

Мої нові друзі були вже достатньо нетверезими, і я відчував, що голоси їхні попливли, стали м’якшими і непевними.

– Що скажеш, Бобо? – спитав Луї. Голос у нього став глибшим, задумливим, залишаючись все‑таким же приємним басом. – Мабуть, нам треба закупитись як слід гашем на найближчі дні?

– О’кей, бадді,[58]давай нам гашу. По чому в тебе гаш?

– О, слухай, – озвався раптом Луї. – А в тебе є білий?

– Що таке «білий»? – не зрозумів торговець.

– У тебе є героїн?

Запала тиша.

– Але це дорого, май френд, – сказав торговець зовсім тихо. – Недешевий продукт. Дорого. Якісний. Дуже добра якість.

– Тут може бути що завгодно, Луї, – сказав Зав’є, але торговець накинувся на нього.

– Не кажи так, містере! – гарячкував індус, усе так само пошепки. – Ти мене не знаєш, містере, ти не знаєш, із ким маєш справу! Спитай хоч кого, який товар у Аккі! Кожен тобі скаже, що Аккі продає тільки товар найвищого класу!

Зав’є тільки мугикнув:

– Ну‑ну.

А Луї, реготнувши, озвався:

– Слухай, по‑моєму, цьому дядькові можна вірити. Я візьму в тебе два «чеки», друже. Ні, стривай, Зав’є, ти будеш? А ти, Маріца? Ей, чого ви скисли, повеселімося сьогодні! Юху, перший день у Варанасі! Чорт забирай, ми в Індії, в країні, де можливо все! Чарлі, друзяко, ти як, складеш нам компанію сьогодні?

– Ні, – буркнув Чарлі.

– Та годі вам, що ви всі такі нудні? Ом намах Шивая![59]Слухай, Аккі, давай чотири «чека». Скільки це буде?

Я буквально відчув, як жадібно блиснули очі в Аккі, й той випалив:

– Дуже добрий товар. Із Пушкара.

– Ну, скільки?

– П’ять тисяч рупій.

– Ну, ти даєш, старий! – регочучи, відповідав дилерові Луї. – Таких цін немає навіть у Парижі, старий!

– Дуже добрий товар. Пушкар ача!

Врешті, вони сторгувалися з Аккі за вісімсот рупій, і я побачив, як рука Аккі залізла під стіл, пропхалася в повстяну торбину, що її хрипкоголосий чоловік тримав на колінах, і витягла звідти щось у п’ястуці.

– Уау! Чуваче, оце круто! – не міг заспокоїтись Луї. Він перебував у збудженні, і я бачив, як підтанцьовували його ноги під столом.

Швидко, майже одразу після оборудки, дилер вхопив свою сумочку, засунув стопи в гумові капці, з якими він грався пальцями ніг, поки вів розмову, і чкурнув кудись із кафе.

– Слухайте, уже пізно, – озвався Зав’є. – Гадаю, час іти відпочивати.

Була глибока ніч, коли ми вийшли на вулицю, темрява Варанасі ударила мені по очах, як б’є по очах яскраве світло, коли вийти з тьмяного приміщення. Це місто продовжувало жити, і нічне його життя було моторошним.

Я відчував: одразу ж, тільки‑но ми відділилися від освітленого острівця кафе, нас оточили привиди. У моїх вухах залунали незнайомі голоси, і я вже не міг відрізнити, чи то мої власні думки крутяться у голові, чи то думки тих, що перебувають зовсім поруч, настільки прозорих для моїх чуттів, що я насилу відрізняю їх від себе.

З подиноких ліхтарів, що висвітлювали кілька метрів шляху, а потім знову кидали перехожих у темряву, ще глупішу, ніж до цього, допомоги було замало. На щастя, в Зав’є був із собою ліхтарик, і він, ведучи за собою уже доволі п’яну Маріцу (тепер я побачив, що то була досить відверто вдягнена – чи пак, роздягнена – смаглява дівчина з дрібним кучерявим волоссям, мало схожа на високого, худого і русявого Зав’є, у якому, здавалося, збіглися всі мої уявлення про Тамтой світ – вчений і статечний край, звідки приїжджають туристи в чистій одежі з фотокамерами і товстими гаманцями), був нашим поводирем. Маріца, дивно посміхаючись і посміюючись то до Луї, то до Чарлі, намагалася щось розповісти по ходу нашого переміщення, але слова її переходили у смішок, і вона губила думку. Луї, який ішов одразу за парою, повторював дивним, солодкавим голоском: «Маріца, га, Маріца?» – наче намагався у неї щось вивідати, а вона тільки п’яно сміялась. Коли ми проминали особливо темний закуток, Луї брався кричати «Ом намах Шивая!», лякаючи сплячих мавп і собак, і сам же сміявся з власної витівки. «Слухай, тихіше, інакше можуть бути проблеми, – намагався пояснити йому Зав’є, та Луї тільки відмахувався: «Які можуть бути проблеми, старий? Я вже вирішив всі свої проблеми! Я Шива! Які можуть бути проблеми?»

Чарлі, ідучи останнім, всю дорогу вислуховував Бобо, який раптом вирішив вилити йому душу. Бобо, враз облишивши образ крутого музиканта, став жалітися Чарлі, що у нього проблеми з дівчиною, тому він поїхав до Індії без неї, хоча вони зідзвонюються і продовжують спілкуватися. З теми стосунків Бобо непомітно перескакував на тему власної гідності – він казав, що йому складно з Луї, тому що Луї завжди полюбляє бути першим, тоді як насправді майже всі гроші в їхній з товаришем поїздці належать йому, і взагалі, він фронтмен у гурті «Несамовиті мавпи», в нього є талант і харизма, але в присутності Луї він не може їх розкрити на повну…

– Де ви там відстали? – почувся окрик Луї десь далеко попереду. – Ось наш поворот, трам‑тарарам! Наш «Ом рестхауз»!

Чарлі тільки кивав і нічого не казав, я знав, що йому було тяжко йти так швидко, а ще тяжче було при цьому розмовляти, тому він просто мовчав, лише хекав. Я ж плентався позаду всіх, сонний і втомлений днем. Іноді я кидав погляди на Чарлі, й моє серце знову огортало тепле відчуття від того, що ми знову разом, і що Чарлі пробачив мені мою втечу у Вріндавані.

Я помітив, що він змінився. Заматерів. Став різкішим, у ньому з’явилося більше грубої сили. Було щось, звісно, привабливе в тому новому Чарлі. Та я ще не до кінця міг охопити ті зміни, які у ньому відбулися, відколи ми бачилися востаннє.

Ми підійшли до ґестхаузу, і молоді люди поночі, сміючись, довго дзвонили у двері, поки врешті заспаний хлопець із рецепції не відчинив їм.

– Це з нами, – сказав Луї, вказавши на мене, і я відчув приплив любові та вдячності до нього.

З туману і мряки вулиць опинитися в теплому готелику було вершиною моїх сподівань. Я й не зауважив, як, справді, крок за кроком, у Варанасі почали збуватися всі мої найзаповітніші мріяння: я зустрів Чарлі, у мене з’явилися їжа та пристановисько, я знову серед знайомих мені, нормальних людей, до яких я звик і яких розумів.

Я ще не знав, якою довгою виявиться ця ніч у ґестхаузі.

Ми піднялися на четвертий поверх тісного гостинного дому. Справді, як сказав сьогодні Луї, випадковостей не буває – всі номери були в один ряд – 26‑й Зав’є і Маріци, 27‑й Луї та Бобо і наш 28‑й.

– Так що, збираймося за п’ять хвилин у нас – на порцію радості на ніч? – гукнув Луї.

– Я пас, – віднікувався Зав’є, але Луї та Бобо так напосіли на нього, що вмовили, врешті, залишитися на пару сигарет. На нашому поверсі була зручна тераска зі столиком, де можна було сісти великою компанією. Поки хлопці шумно здійснювали якісь приготування, Маріца стояла біля перил балкону, курила і про щось розмовляла з Чарлі.

– Мені з ним так складно, – жалілася вона. Лячна дорога варанаськими нетрями протверезила її. – Зав’є вічно чогось від мене хоче, всім незадоволений. Я кажу: може, тобі дешевше купити собі повію, якщо я потрібна тобі тільки для сексу?

– Угу, – кивав Чарлі.

Маріца зиркала на Чарлі, перевіряючи, чи той її розуміє, і розказувала довгу історію своїх стосунків з Зав’є, починаючи від того, як вони познайомилися на вечірці у спільного приятеля і як вони то розходилися, то сходилися знову ось уже впродовж восьми років, та так і не було ясно, вийде в них щось, чи ні. Зав’є не хотів сім’ї, він думав про роботу і мандри, а Маріца казала, що вона ладна переспати з кимось стороннім, аби в неї була дитина, тому що це у неї в крові. Вона без цього ніяк.

Вони довго стояли так, і туман з‑над ріки огортав їх, пробирав мене до кісток, а я все не наважувався відійти від Чарлі, щоб той не розтанув, наче паморочний сон.

– Твій пес такий вірний, – звернула увагу Маріца. – Не відступає від тебе ні на крок!

На терасі з’явився Луї.

– Ну, що, народе? Вмажмося? У нас уже все готово. – Луї зробив звабливі рухи бровами до Маріци. – А, чорт, комарі кляті. – Він убив на собі кілька кровосисів, які обсіли його, тільки‑но він вийшов на сире повітря.

– Як там Зав’є? – відповіла Маріца запитанням на запитання.

– Готовий. Твоя черга, крихітко…

– Без мене, – виставила вперед руки Маріца, і браслети на її руках задзвеніли. – Гриби, марки – що завгодно, але цієї гидоти я пробувати не збираюсь.

– Ґуру? – звернувся він до Чарлі.

– Ні, – Чарлі виглядав збентеженим.

– Ну о’кей, голуб’ята. Тоді тримайте за нас п’ястуки, три смажені курочки вже несуться до храму Касі Вішванатга![60]Ом намах Шивая! – з цими словами Луї зник у коридорі, й вузький прохід знову затих, наче увібрав у нічну тишу всі звуки, які пролунали, мовби нічого й не було. Я ще раз відчув присутність духів – вони обступали нас, намагалися торкнутися, та не могли, і все, що я міг, це тільки чути їх голоси і жадібний шепіт. Я відчував, що вони були голодні.

Мені стало лячно, а ще – закортіло подивитися, що роблять хлопці у кімнаті. Вони залишили відчиненими двері, вочевидь, рятуючись від задухи, що спирала дихання. Вологі запахи згарищ уже стали майже звичним атрибутом перебування у Варанасі. Я поцокотів кігтями по лінолеуму коридора і зазирнув досередини. Там, при запаленій свічці, сидів Луї. На ложці він виварював якусь речовину, тримаючи її над вогником. Бобо лежав поперек двох ліжок, що займали майже все місце в номері, й пахкотів люлькою, випускаючи ротом клубки ядучого диму. Над ліжками висіла картина – Шива, з тризубцем у руках, несеться верхи на білому бикові.

Кімната вся пропахла димом марихуани. Бобо закашлявся, аж йому виступили сльози.

– Ох і кусюча ж. – Він піднявся з ліжка і нахилився до Луї. – Слухай, мені половину.

Волосся падало Луї на обличчя. Я подивувався, наскільки зосередженим і зібраним виглядав цей чоловік, набираючи в шприц коричневу рідину.

– Гаразд, – сказав той, вибиваючи бульбашки зі шприца, – Тобі половину. А що скаже наш містер знаменитість? У вас там, мабуть, на телебаченні, продукт ще той?

– Мені повний, – відрізав Зав’є. Вигляд у нього був відсутній, ніби він чи то спав, чи то перебував у якомусь трансі. Він відсторонено слідкував за операціями, які проробляв Луї, потираючи одною рукою іншу, наче йому було холодно. На обличчі в нього була якась задума.

– Як скажеш, містере суперзірко, – весело відповів Луї. – Бобо, дай‑но затягнутись хапочку! Підставляй руку!

– Я сам, – відповів Зав’є і, взявши до рук запропонованого шприца, вколов його собі кудись у живіт, нижче пояса.

Я скавульнув, і Зав’є встиг глянути на мене. Я побачив, що в цей момент він зрозумів – я теж бачу, теж даю собі звіт, що він робить – і в його очах спалахнуло чи благання, чи то сором. А потім погляд його заволокла м’яка, солодка, сонна хтивість, яку зазвичай можна підгледіти тільки в дуже розумних людей, зайнятих чимось ганебним і звиклих приховувати це. Він витяг шприц і лише сказав:

– Ох… – і шприц вилетів у нього з рук на підлогу, а голова безвільно повисла на шиї.

Я скавульнув вдруге, відчуваючи щось лихе.

– Тепер ти, друже – сказав Луї Бобо, і той витягнув йому руку, а сам відвернувся.

– Ти чого?! Боїшся?

– Давай уже швидше, – відказав Бобо, не дивлячись.

Поршень шприца знову опустився до дна, і Бобо осів на ліжко.

– Оце так… Слухай…

– Зараз‑зараз, – сказав Луї, готуючи собі третю порцію. Врешті, задоволено подивившись на неї, він востаннє затягнувся люлькою з гашем і ввів собі ін’єкцію у кров.

Я скавульнув утретє, від болю в серці й страху; Луї, що сидів на кріслі, звалився зі стільця, навіть не витягнувши шприца з вени. Його тіло почало битися у конвульсіях, і ротом пішла піна.

Я вискочив із кімнати в коридор і вибіг на тераску. Маріца та Чарлі ще стояли там.

– Мені не хочеться мати справу з такими чоловіками, як Зав’є, розумієш, Чарлі? Вони всі зараз як діти. Здається, наче дорослі, але поводяться, наче підлітки. Мені не хочеться бути їм мамою чи сестрою. Мені хочеться, щоби біля мене був зрілий чоловік, який щось знає про це життя, Чарлі! Ти розумієш? – Маріца продовжувала виливати Чарлі душу і той, такий же скутий, скоцюрблений і нерухомий, як завжди, стояв, вочевидь, страждаючи від того, що змушений так довго залишатися в одній позі, але не сміючи її перемінити у присутності Маріци.

Я гавкнув кілька разів, але з моєї горлянки вирвалося сухе бряжчання, як завжди, коли я намагався проявити голос.

Я спробував ще раз і, нарешті, мене почули.

– Не зараз, Джеррі, – відказав Чарлі, коли я гавкнув утретє.

Я побіг назад у кімнату до чоловіків.

У кімнаті стояв важкий дух марихуани і тютюну, а ще – третій, невідомий мені, гіркий і загрозливий запах чогось небезпечного. У мене піднялася шерсть на загривку, і я загарчав. Так пахла смерть. Я підійшов до Зав’є – він лежав, дихання його було ледве чутне, а довкола рота засихала піна. Бобо лежав на ліжку і шепотів: «О Боже… о Боже» – йому було зле, і він блював просто на простирадла.

Та найбільше мене хвилював Луї. Він наполовину лежав у кріслі, витягувши ноги, не ворушачись. Я не чув, як рухається його грудна клітка. Я торкнувся носом руки, що звисала з крісла; вона була холодною. Я зрозумів, що Луї був мертвий.

– О Боже, що робити, що робити? – Маріца металася по кімнаті, то б’ючи по обличчю Зав’є. то намагаючись розштурхати Бобо. По її обличчю, котилися сльози і вона легенько скімлила, притискаючи до рота кулаки. – О Боже, – примовляла вона, коли її погляд падав на тіло Луї зі шприцом у вені. Від передозування героїном він був настільки блідим, що здавалося, ніби шкіра його почала відливати синім. Коли я кинув ще один погляд на це посиніле обличчя, я зрозумів, кого він мені нагадував, – я перевів погляд на картину над ліжками, – Шиву верхи на бикові. Синюшність Луї надала його лицю блакитнуватості, як у Шиви. На обличчі в Луї застиг тупий, беземоційний вираз, і цим він, безперечно, відрізнявся від зображення на картинці.

– Мій Боже, мій Боже, – все повторювала Маріца.

– Він мертвий? – спитав Чарлі, наче то не він був свідком Маріциної істерики. Та глянула на нього поглядом, повним люті.

– Тобі повилазило? О Боже, Зав’є, ну прокидайся ж! – Вона стала ляскати свого чоловіка по щоках, але той не відповідав. Маріца припадала до його грудей вухом, мацала пульс і нову тріскала його по щоках руками. – Що за жахіття! Ненавиджу, ненавиджу цю країну! – кричала вона.

– Нам треба покликати лікаря, – не сходячи зі свого місця у дверях, сказав Чарлі ледве чутно, собі у бороду.

Маріца знову кинула на нього дикий погляд.

– Ти що, ідіот? Ти справді не розумієш? Його здадуть у поліцію!

– Нам треба покликати лікаря, – ще раз, все так само тихо, собі під ніс, повторив Чарлі. – Твій чоловік у комі. Нам треба завезти його до лікарні, інакше він може померти.

– О Боже, навіщо ми поїхали в цю кляту Індію! Чорт, чорт! – Маріца стала згрібати все, що було на столику, біля якого сидів, поступово дерев’яніючи, Луї, у пластиковий мішок. – Треба це викинути! Чорт, що ми будемо робити?

Луї сидів зі шприцом у вені, синюшний, з виразом недалекої людини, котрій розповіли щось настільки далеко вибігле за рамки її уявлень, що вона вирішила сама поглумитися над співрозмовником, не вірячи в те, що вона може чогось не знати.

На ліжку закашлявся Бобо. З нього виплюскувалася блювотина.

– Допоможи йому, – сказав Чарлі.

Маріца глянула на старого каліку і продовжувала згрібати фольгу, недопалки, крихти гашишу в сміття, не зрушившись з місця, ніби не почула.

Бобо захрипів, у горлі в нього щось заклекотало.

Чарлі повільно підійшов до Бобо і спробував повернути йому голову набік. Руки не слухались його.

– Допоможи йому, Маріца. Він задихається.

– Хай здихає, – кинула вона. – Такий же, як його дружок.

Чарлі подивився на неї і спробував запхати свої пальці в рота Бобо.

Маріца роздратовано жбурнула мішок на підлогу і кинулась допомагати Чарлі. Вони вдвох допомогли Бобо зігнутися і нахилили його голову вниз, аби блювотина не перекривала йому дихання.

– Язик… – пробурмотів Чарлі, і Маріца, уже не смикаючись, запхала Бобо в горлянку свої пальці, щоб очистити горло від скупченого слизу.

Я весь був поглинутий спостереженням за цим процесом, то присідаючи на задні лапи, то тупцяючись на місці, не розуміючи, чим міг би бути корисним. Тому, коли я обернувся назад, аби вийти з кімнати і трохи ковтнути свіжого повітря, я злякався не менше, ніж Маріца. Позаду нас, у дверній проймі, стояла заспана дівчина з широким, круглим, наче місяць, обличчям і розкосими очима. Тримаючися за дверний стояк, вона намагалася роздивитися за плечами Чарлі й Маріци, що відбувається в кімнаті.

– Що тут у вас трапилось? – спитала вузькоока дівчина англійською. – Вам потрібна якась допомога?

І тут її погляд упав на Луї. Я побачив, як її очі стрибали з посинілого обличчя на голу руку, на шприц, що стирчав у вені, потім знову на посиніле обличчя з відвислою щелепою. Дівчина пискнула і стала стрімко верещати невідомою мені мовою, схожою на куряче квохкання.

Маріца кинулася до неї.

– Слухай, люба, у нас тут стався конфуз. Ти не переживай. Наші друзі… Ну, ти бачиш вони трохи передознулися…

– Він живий? – запитала дівчина, притискаючи руки до рота. Сльози вже цибеніли по її жовтому личку.

– Звісно, живий, – сказала Маріца. – Ми зараз наведемо тут лад. Він просто трохи перебрав. Перший день у Варанасі, ти розумієш – з ким не буває.

– Я піду покличу Ширу з ресепшну! Він вам викличе лікаря!.. – заторохтіла дівчина. – Він допоможе вам… О Боже… – Вона знову притисла долоні до рота, очі її були мокрими від переляку.

– Ні, ні, послухай, – стала заспокоювати її Маріца. – Не треба кликати Ширу. Ми впораємося з усім самі. Не треба зараз ніяких лікарів. До ранку вони всі прочухаються, поп’ють водички, і всім стане добре. Це Індія, крихітко. Тут таке буває. Іди, відпочивай, солоденька моя, тільки нікому не дзвони, добре?

Дівчина кивнула головою, все ще прикриваючи рота долонями, її погляд не міг відірватися від розтуленого рота Луї, у який то заповзала, то виповзала муха.

– Іди, хороша моя, іди поспи! – і Маріца вивела дівчину за двері, після чого зачинила їх на замок.

За вікном пролунало ранкове прикликання на молитву до мечеті – я враз пригадав слова Нанді, що тут, у Варанасі, мусульман вистачає.

– О чорт, уже ранок! – Маріца ходила по кімнаті, кусаючи кулаки.

– Просто розкажемо поліції, що тут сталося, – сказав Чарлі. – Вони зрозуміють.

– У мене немає грошей відкупити свого чоловіка. Ти розумієш це чи ні? Вони заметуть його і цього Бобо, і ще невідомо, що буде з нами, коли поліція знайде це тіло.

Чарлі стояв, безпорадно звісивши руки. Яка користь могла бути з нього, немічного інваліда?

Сказавши це, Маріца раптом зробилася рішучою. Вона стала стягувати простирадло з одного ліжка, того, на якому лежав Зав’є. Висмикнувши, черкаючись, простирадло, вона кинула його на підлогу і повалила на нього Луї.

– Чарлі, допоможи мені, – прошипіла вона і стала відганяти мене, бо я, власне, вирішив теж допомогти їй у розтягуванні простирадла під покійником.

Удвох вони змогли вкласти тіло на полотнище. Коцюбіння щойно починалося, і загалом тіло Луї ще можна було вкласти так, як того бажалося. Маріца загорнула Луї у простирадло, а потім, не задовольнившись результатом, вирішила обмотати його ще й ковдрою.

– Треба спалити його, – сказала вона. – Допоможи мені, я сама не впораюсь.

Без зайвих слів Маріца витягнула труп в коридор і стала шукати ключі. Аби повістити на двері колодку.

Вони стягнули тіло по сходах – в основному волокла Маріца, Чарлі ледве тягнув самого себе. Він був блідим, як смерть, і виглядав таким же переляканим.

На першому поверсі всі спали – спав Ширу, хлопець з рецепції, на диванчику біля сходів. На кухні, куди було привідчинено двері, на розкладному ліжку спав ще якийсь чоловік.

Маріца, мовби не зауважуючи двох сплячих, поволокла тіло в простирадлі до вхідних дверей.

Задзвонив електронний будильник у Ширу. У передсвітанковій темряві я побачив зелені цифри на електронному табло над рецепцією: 4:00.

– О чорт, – сказала Маріца, відчиняючи собі двері. – Ну давай же, Чарлі.

Маріца, панікуючи, шарпнула двері й зчинила шум. Ширу підняв голову над ліжком.

– Хто там? – спитав він, вдивляючись у темряву.

– З 25‑ї, – сказала Маріца, мов і не було нічого. – На прогулянку.

– Гарного дня! – відгукнувся Ширу і, плямкаючи губами, з тихим сапом повалився знову на подушку.

Я вибіг надвір за ними. Чарлі намагався відігнати мене, та я крокував за ними слід у слід.

У нічній темряві починали проступати контури будівель, промальовувались повороти вулиці. Маріца закинула на плечі Чарлі ноги трупа, а сама взяла голову, і вони повільно пішли у світанковому жеврінні в бік Манікарніка‑ґгату.

Жебраки, що спали просто на вулиці, в якомусь закутті чи на сходах будинку, часом прокидалися і проводжали нас поглядом. Маріца не зважала на ті погляди. Вона була зайнята одним – як дотягти тіло на шмашан.

Було вже жовто в небі, коли ми нарешті дісталися Манікарніки.

Маріца довго сперечалася з якимось страшним, чорним, з вибалушеними очима індусом, почергово дістаючи з гаманця то одну, то іншу банкноту. Врешті, вони відійшли з підозрілим індусом кудись убік, у затінок форту, і там індус прийняв гроші й кивнув головою своїм помічникам.

Ті стали готувати багаття – в самому низу, там, де спалюють недоторканних.

Зійшло сонце, тіло Луї поклали на дрова і прикрили згори хмизом. Маріца сиділа на камені й спостерігала за всіма приготуваннями твердим поглядом. Хоча рука її з сигаретою, що їх вона безперестану палила одну за одною, ходила ходором – чи то від тягаря тіла, яке довелося стільки пронести на собі, чи то від емоцій.

Чарлі сидів поруч, мовчав. Його очі були порожніми, в них грав відблиск сонця, що підіймалося над Ґанґою. Мені здалося, я бачив у тих очах сум і втому – більше втоми, ніж суму.

По двох годинах від тіла Луї залишилася лише подоба – обгорілий шмат плоті. Один із чорноробів сам узяв до рук прута і проломив йому череп. Тіло спалили кепсько, залишилося ще багато чого, окрім грудної клітки, – добрий корм моїм рідним. Недопалені рештки палії вкинули до ріки. Переконавшись, що все, що могло бути зроблене, виконано, Маріца встала і сказала:

– Я пішла до готелю. Треба вирішувати проблему з лікарнею.

Ми прийшли до ґестхаузу трохи пізніше Маріци – вона швидко відірвалася від нас, не бажаючи, вочевидь, розмовляти з Чарлі. Вона поспішала усе влагодити. Ми припленталися назад аж за годину.

У ґестхаузі панував дивний шарварок. Я побачив, як вусатий чоловік у поліційній формі піщаного кольору стояв на порозі гостинного дому і підозріло поглядав у різні боки. На поясі у нього висіли кайданки, а сам він виглядав кремезним і рішучим.

– Здається, є проблеми, – пробурмотів Чарлі собі під ніс.

Виглядало на те.

Всередині, у фойє ґестхаузу, сиділа заплакана Маріца, вона кусала собі пальці, щоб стримати ридання, сльози бігли в неї з очей. Її смагляве обличчя вкрилося червоними плямами аж до самої шиї. Я відчував сильний запах нещастя і страху.

– Чарлі, скажи їм, – просипіла Маріца. – Скажи їм, що нічого не було!

– Що трапилося? – спитав Чарлі. Він бачив перелякане обличчя Ширу, хлопця з рецепції, бачив підозріло зиркаючого поліціянта. Сходами спускалося кілька вузькооких туристів‑японців, які з тривогою оглядали сцену, що розгорталася у фойє.

– Мені сказали, у вас хтось помер? – спитав поліціянт.

– Я подзвоню консулу! Я вже дзвоню консулу! – Маріца руками, що трусилися, ледве витягла з сумочки телефон і стала набирати номер.

– Це нонсенс, – пробурмотів Чарлі.

– Що? – не почув поліціянт.

– Це нонсенс. Нонсенс, – повторив Чарлі. – Всі живі.

– Я хотів би оглянути ваш номер, – сказав поліцейський, після чого ввімкнув рацію і сказав кілька слів на гінді.

– Неможливо. Там мої речі, і там не прибрано… – заревіла Маріца.

Поліціянт щось попросив у хлопця за приймальним столом, і той, з переляканим виглядом, дав йому ключі.

До ґестхаузу зайшов ще один дебелий вусатий поліціянт, трохи нижчий за свого колегу, з оголеним пластиковим кийком. Він був старшим, виглядав більш досвідченим і скидався на ще того пронозу.

Поліціянти почали щось жваво перемовлятися між собою, всі присутні дивилися на це з тривогою і затамованим жахом.

Той, що прийшов, вислухав колегу і став, швидко торохтячи на гінді й випинаючи очі, щось говорити в наказовому тоні то Ширу, то, вказуючи палицею на Маріцу, своєму напарникові.

– Ходіть, – строго сказав новий поліціянт, що прийшов. Ми вервечкою, на чолі якої йшов Ширу, стали підійматися сходами до 25‑ї кімнати.

Раптом, на півдорозі, до поліцейських з якимось жалісливим проханням став звертатися Ширу – я, хоч і кепсько розумів гінді, здогадався, що він просив їх не робити цього. Очевидно, Ширу вже сам сильно шкодував, що вплутався в цю справу, – його бізнесові вся ця історія могла зашкодити. Ширу благав поліціянтів, та новий поліціянт, що прийшов, гаркнув на нього, і Ширу замовк.