І не повернеться пес до своєї блювотини 5 page

– Ситар, – прокоментував Мані. – Мій дядько, до речі, непогано грає на ситарі. Можливо, ми заглянемо до нього у гості. Він тобі покаже.

– Ситар, – повторив я, все ще заворожений звуком, що заторкував мене десь глибоко. – Мані, у тебе немає відчуття, наче ти вже був тут колись?

Мані подивився на мене серйозно.

– Схоже, друже, світло Касі заглянуло й у твоє серце. Хвала богам! Можливо, ти був у попередньому житті музикантом?

– Я? Музикантом? – Мене здивувало таке припущення, хоча варто було Мані висловити його, як тут же воно стало сприйматися мною як цілком логічне. – Ти знаєш, там, на початку… коли ми тільки приїхали до Індії… – Я захотів поділитися з Мані своїми враженнями від зустрічі зі старою індійською жінкою, яка обпекла мене окропом. У мене було відчуття, наче я її звідкілясь знаю, але ж звідки? І що вона мала на увазі тими своїми болючими словами? Все це настільки не вкладалося в моїй голові, що я розгубив геть усі слова, які вивчив, і просто мовчав.

– Ходімо на берег, я покажу тобі Ґанґу. Можливо, священі води освіжать твою пам’ять, – мовив Мані, й ми рушили далі.

Світла ставало дедалі менше, вулички вужчали, і я відчував, як облуплені стіни цього міста, старішого, здавалося, за саму історію, наче світилися незрозумілим мені світлом, що проникало в мій розум і – що важливіше – в серце.

За черговими сходами, які нам довелося подолати, раптово, наче я вийшов із дому надвір, розкрився величний простір – піді мною, внизу, текла велика ріка, що розлилася вшир далеко‑далеко, так що годі було собі уявити, наче я міг би її переплисти.

– Шрі Ґанґадеві кі джай![52]– вигукнув Мані та, склавши долоні ківшиком, притулив їх до чола.

Рибацькі човни поволі пливли величним плесом ріки. Сонце хилилося до заходу, і вода в ріці ставала поволі золотою, відображаючи у своїх спокійних водах помаранчеве небо, барви якого густішали з кожною новою хвилею дня, що добігав завершення.

Я втомлено впав черевом на камінь. Витягнувши перед собою лапи, поклав морду на стоптану тисячами ніг сходину й задивився на краєвид, що відкрився моїм очам. Внизу, на кам’яній набережній, вирувало життя: люди в яскравих одежах рухалися кожен у своєму керунку. Хто купався, хто прав білизну, хто просто сидів, дивлячись на це життя з якоїсь внутрішньої високої гори, звідки все видається однаковим, як мені зараз.

Я озирнувся, шукаючи поглядом Мані, – хотілося розділити таку високу хвилину з другом. Той, відвернувшись від мене спиною, колупався в якомусь отворі у стіні.

Я підійшов до нього і заглянув через плече.

– Що ти робиш, Мані?

Мані здригнувся, і монети, які він перебирав, вилетіли йому з рук.

– Шакальська морда! – вигукнув він мені, вищиривши на мене жовті ікла. Від цього його розважливий вид зробився геть диким. – Не підходь більше до мене ніколи без попередження, ти зрозумів мене?!

Я відскочив від Мані у здивуванні. Здається, я чимось сильно образив його.

– Пробач, будь ласка, – сказав я розгублено, опустивши хвоста і морду донизу, спостерігаючи з‑під лоба, як Мані визбирує дріб’язок, що розлетівся йому з рук.

Мані, позираючи на мене через плече, склав дріб’язок назад у шпарину і затулив її камінцем. У руках в нього була пляшка.

– Сядьмо й випиймо, – промовив Мані, поступово набираючи звичного вмиротвореного вигляду. – Це ром. Будеш?

І, не дочекавшись моєї відповіді, Мані зробив великий ковток із пляшки.

– На, – сказав він і простягнув пляшку мені.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, як би я міг зробити те ж саме, що й Мані.

– О, боги, – зітхнув Мані. – Роззяв рота!

Я слухняно розтулив пащеку, і Мані хляпнув мені трохи рому в горлянку. Тут же мене запекло, защипало, я почав кашляти, але відчув, як важка тепла хвиля ударила в шлунок, а зі шлунка – у лапи. Від надміру підступної м’якості, що розлилася по цілому тілу, я відчув, що краще прилягти.

– Ще? – спитав Мані, приклавшись до пляшки знову.

– Здається, мені досить, – проговорив я і відчув, як ром розтікається венами. Почуття голоду кудись поділося, натомість прийшли радість і відчуття полегкості.

– Слухай, – сказав я до Мані, – як же чудово тут у вас, у Варанасі. Це небо… воно таке… таке глибоке… Таке лагідне й ніжне…

– Так, а цей вечірній пах диму – такий солодкий, – сказав Мані, надягаючи на носа окуляри й дивлячись на мене з‑під скелець. – Відчуваєш?

Я принюхався. Пах і справді був солодкавим.

– Пах шмашанів, – сказав Мані. – Там спалюють трупи.

І він кивнув головою кудись на схід, де вже брався синім край овиду, готуючи небо до ночі.

Я нічого на те не сказав, тільки уважніше придивився до цяточок вогнів, що жевріли неподалік, пускаючи в повітря темний дим. Запах багать із крематорію лякав мене і вганяв у містичне тремтіння. Я відчував присутність духів.

– Я знаю, що таке смерть, – сказав я, лягаючи знову. Стояти після ковтка рому на рівних лапах не виходило. – Колись у мене був товариш, і він помер від жару в тілі, і його тіло розпадалося на шматки, коли його ховали в ріку, а до цього – я сам ледь не помер, коли пішов топитися, а до цього – помер мій приятель із Дахаба, тому що наївся отрути, а ще до цього – померли мої братушки…

Мані подивився на мене холодно й дістав з‑поміж каменів книгу. Він розкрив книгу посередині й заходився читати.

– Що ти читаєш? – спитав у нього я.

– «Бгаґавад‑ґіту», – відповів мені Мані. – Найкращу книгу на світі.

– Можна я подивлюсь? – Я поліз носом до старих замацаних сторінок, що їх гортав Мані, поправляючи раз по раз окуляри, що намагалися сповзти йому з носа…

– Боюсь, у вас там у пустелі санскриту не викладали, – відповів той. – Можеш хіба що подивитися на малюночки.

Я приліг, аби поглянути на обкладинку, де мала бути назва книги, бо трохи вже вивчився читати англійською. Мені здавалося, що гінді мав бути не складнішим.

– Так ти ж тримаєш книгу догори дриґом! – сказав я Мані.

Мані глянув на обкладинку. Справді – на обкладинці було зображено вершника в колісниці з його вірним погоничем, і Мані тримав її догори дриґом.

– Вас, собак, ніякої грамоти не навчиш, – роздратовано прошипів Мані, підвівся, ковтнув ще трохи рому і сховав у щілини між камінням старої фортеці книгу й окуляри.

Він допив пляшку до дна і роздратовано кинув її вниз, у перемазаних попелом йогів, що сиділи на сходах. На щастя, пляшка пролетіла повз них. Вона впала кількома сходинами нижче й розлетілася на друзки. Чоловіки стали озиратися, і Мані, побачивши, що його помітили, став підстрибувати і кричати:

– Хрін впіймаєте мене, бездарні злидарі! Ловіть, якщо зможете, короля вчених Бенареса! – І, гордо показавши йогам свій червоний зад, Мані, трохи заспокоївшись, змовницьки сказав: – Ходімо, я покажу тобі ще кілька потаємних місць, Джеррі. Ти будеш вражений! Бенарес – місто таємниць, вже хто‑хто, а я, король вчених, це знаю напевне!

І Мані з задертим задом пішов першим назад, у темні вулички, де що більше на місто насувалася темрява, то менше було видно, куди ступаєш, то таємничіше зяяли темні отвори входів у двори та дверні проймища храмів.

– Слухай, Мані. – Я, плентаючись за ним на нетвердих лапах, відчуваючи, як приємна важкість після рому вивітрюється й залишає після себе відчуття розчарування, раптом зрозумів, що вів себе некоректно щодо вченої макаки. – Вибач, мудрий Мані. Я… я не знав, що ти – цар ученості в Бенаресі… Вибач, якщо я повів себе нетактовно… ну, з тією книгою…

– Ти маєш трохи слідкувати за тим, що ти кажеш, Джеррі, – відповів Мані. – Я милостивий, але затям собі, що немає нічого гіршого на світі, аніж образити брахмана!

Мані поглянув на мене, дивлячись, який вплив на мене мають його слова. Я скорився, повісивши голову.

– Ходімо сюди, – мовив він. – Вийдемо до води, а звідти пройдемося на церемонію поклоніння Ґанґадеві. Щовечора тут проходить пишна пуджа на честь Матінки Ґанґи! Проходь ось сюди… – Мані запросив мене у ще темніший провулок, звідкіля війнуло сирістю і чимось лячним.

– А нам точно сюди? – спитав я, відчуваючи, що моя невпевненість зростає пропорційно до того, як меншає кількість світла навколо.

– Авжеж, авжеж, – по‑діловому запевняв мене Мані. – Підіймайся сходами, там, на даху, буде добра дорога, пряма і легка.

Ми вийшли на плаский дах. В останньому присмерковому світлі я побачив давнє Касі – величні силуети храмів, що стриміли вежами у густо‑блакитне від сутінків небо, клітки гестхаузів, що захищали входи на свої дахи від таких ото непрошених гостей, як ми з Мані, паперові летючі змії, що пурхали на різких поривах вітру у височині, а понад тим усім – велична Ґанґа, простора і широка, і порожній берег на тамтому боці.

– Там немає міста… – сказав я, зачудувавшись краєвидом.

– Там – місце смерті, – промовив Мані. – Туди Шива веде душі, котрі померли на цьому березі.

– Ґанґа… – прошепотів я, смакуючи це ім’я, і мені здалося, наче серед вечірньої тиші ріка прошепотіла моє ім’я у відповідь: «Джеррі… Джеррі…»

– Сюди, друже, – замахав мені Мані. – Ось по цьому карнизові, будь ласка…

– А чи він не занадто вузький? – Я сковтнув, поглянувши униз, на ті чотири поверхи, що відділяли мене від дна вулиці, засипаної сміттям.

– Ти, хто стільки разів зустрічав смерть, – боїшся? – насмішкувато промовив Мані. – Ось, іди за мною…

І мій вчений друг першим пішов на чотирьох лапах по вузькому переходові між дахами. Він зупинився посередині шляху й повернувся до мене:

– Ну ось, бачиш? Це зовсім не страшно!

У темряві лице мого товариша виглядало зловісною маскою, яка шкірилася блискучими іклами.

Я обережно пішов по вузькому карнизові йому назустріч. Мані підсміювався.

– Мані, здається, це найсміливіше, що я робив коли‑небудь у своєму житті, – сказав я невпевнено, дивлячись униз і на тремтячих лапах підбираючись поволі до товариша. Один мій бік терся об кам’яну стіну, і я з тривогою відчував, що з іншого мого боку немає нічого. Коли я вперся головою в тепле хутро Мані, від якого тхнуло мавп’ятиною і ромом, я підвів голову й побачив усмішку на обличчі товариша. Але щось мені підказало, що на цей раз (а може, і всі попередні рази також) то була не усмішка, а вишкір.

– Здохни, злодюго! – прошипів він мені й зіштовхнув мене з карниза.

Я втратив рівновагу і дивом зачепився кігтями за цеглини, з яких складався виступ, тоді як задніми лапами безпорадно дер вертикальну стіну.

– Ти підгледів, де мій тайник! – крикнув Мані, дивлячись мені просто в очі. Його почервонілі від випитого баньки палали гнівом і безумством. – Ти задумав украсти мої рупії! Мої пайси!

– Мані! Мані, я зараз упаду! – прокричав я йому.

– Ти задумав пограбувати мене, великого Мані, короля вчених Бенареса! – Він сказав це й, ставши на дві задні, задер до неба лапи з п’ястуками, стиснутими від почуттів, що переповнювали його.

– Мані, я падаю!

– Хто ображає брахмана, втрачає всі свої здобутки і, врешті, падає в пекло! – сказав він лиховісно і що було сили спихнув мої лапи з карниза.

Я відчув, як опора вислизає з‑під моїх кігтів, і полетів шкереберть у порожнечу.

Отямився я від того, що хтось великий і сильний облизував мене. Я прислухався до відчуттів, схожих на ті, коли мене вилизувала рідна матір. Не наважуючись розплющити очі, я лежав і чекав, що буде далі. В моїй голові гуділо, наче там, через мою внутрішню Ґанґу, переправлявся великий пором, який відчалював, відчалював, давав прощальні сигнали й ніяк не міг, врешті, відчалити.

На межі між сном і притомністю я зрозумів, що живий.

Коли я спробував поворухнутися, мені здалося, що на березі Ґанґи, з якого відчалює пором, раптом почали запускати салюти та іншу піротехніку, і нічне небо, на яке стала схожою моя затьмарена свідомість, освітилося яскравими спалахами болю.

Тому я просто витягнув лапи й чекав, що буде далі – чекав, коли ж прийде Шива, про якого мені розповідав Мані, аби покликати на цей внутрішній пором і переправити мене на той, інший берег, де не було міста, а тільки рівний пісок.

«Там ростуть мангові дерева», – згадав я слова Мані. Що ж, я ніколи не куштував мангових плодів, але раптом мені здалося, що це може бути вельми смачно.

Пролежавши так у нерішучому очікуванні якийсь час і зрозумівши, що Шива зі своїм тризубцем не збирається мене в цю мить проколоти у трьох місцях одночасно, я загорівся надією і, врешті, розплющив очі. Навколо починало сіріти, з чого я зробив висновок, що пролежав я без тями цілу ніч. Обережно, відчуваючи, як у будь‑яку мить можу зсередини вибухнути новими іскрами фізичної муки, я зіп’явся на ноги і спробував роздивитися, де я перебуваю.

Мене оточувало сміття.

Смороди, що панували тут, не буду брехати, були мені чимось навіть рідні – саме серед таких запахів я почував себе найкраще, почував себе захищеним, у безпеці, інакше кажучи, вдома. Сюди не зазирали ті, хто гидували низькими сторонами життя, а значить, тут я міг спокійно перечекати час, доки сили знову повернуться до мене.

Я став обстежувати розвали сміття на предмет чогось їстівного, бо з учорашнього ранку нічого, крім ковтка рому, у роті не мав. Голова боліла, боліла шия, а найбільше болів куприк, яким я, здається, приземлився на цю купу дрантя. Я став активніше розгрібати паперові горнятка і зів’ялі гірлянди квітів, коли ніс мій уткнувся у щось тепле… я став ворушити те тепле далі й зрозумів, що воно не тільки тепле, а й велике.

Мій нетерплячий ніс став обслідувати незрозуміле тіло, переходячи від горбів до западин і далі знову до випуклостей. Щось, схоже на вухо… Ось дивний вістряк, який можна було би прийняти за ріг, якби це не було так кумедно у темряві… А ось…

Те, що мені здалося відсирілим недоїдком, виявилося вологим, холодним носом. Хтось великий розплющив очі й підвів голову і я, зі скавулінням (від переляку, змішаного по необережності з болем) відсахнувся від гігантської трикутної голови і темного вирла, що увіп’ялося в мене.

– Чого тобі треба? Не спиться? – проговорила до мене голова, і я настільки розгубився, що лиш глибше забився у стіну.

Голова смикнулася, і потужна хвиля прокотилася по всій горі аж до самого хвоста, що несподівано вискочив з‑під газет і різного дрантя й з переконливою силою вдарив об землю.

Велетенський бик, що лежав переді мною, важко піднявся на чотири ноги і став струшувати з себе сміття, яке налетіло з ночі завдяки вітрові з берега. Я подивився на його кремезну постать, що відсвічувала білим у передсвітанкових сутінках, і мені захотілося ще сильніше втиснутися в стіну. О матінко, здається, я сильно перебільшив, коли думав, що страху в мені не залишилось.

– Не бійся, – сказав бик і мотнув головою з розлогими рогами на голові, наче струшуючи з себе рештки сну.

– А… ага… – пробелькотів я, простуючи задом до виходу з тісного провулку. – Я… я…

– Я знаю, хто ти, – сказав бик. Повернувши до мене свою страшну рогату голову. – Ти – летючий собака, ха‑ха‑ха, – засміявся він. – Перший летючий собака в Касі!

– Я… я п‑п‑п…

– Що? Мабуть, напився й оступився? – чи то осудливо, чи то з ніжністю спитав у мене бик.

– Я г‑гуляв з… з Мані… з королем учених Бенареса.

– О‑хохо‑хохо! – зареготав бик, задерши рогату голову до неба (а що задирати її догори було незручно, то він просто підвів морду, наскільки це дозволяв масивний горб на шиї). – О‑хохо‑хохо! Мані! Король учених Бенареса! Він би тебе завів, аякже. Тобі пощастило, що ти залишився живим. З Мані не можна жартувати, друже. – Бик нараз споважнів. – Він не вибачає образи, а образити його легше, ніж обкалятися у цьому місті. Ти тут, мабуть, новенький?

– Так, – несміливо, ще позираючи з‑під лоба на свого нового знайомого (уже не наважуючись назвати його другом), сказав я. – Так. Тільки вчора прибув.

– Що ж, – регочучи, відповів мені бик. – Ласкаво просимо до Касі, до вічного міста! Я Нанді, – сказав він довірливо.

– Дж… Джеррі… – відповів я дуже обережно, побоюючись тепер за наслідки нового знайомства.

– Ходімо купатися, Джеррі, а потім пошукаємо, чим можна було би напхати черево в цьому вічному місті.

І Нанді, перехиляючись і тулячись до обклеєних старими плакатами та розписаних вицвілими написами стін, пішов у бік, звідки виднілося світло. Там, над Ґанґою, уже починало світлішати і скоро мало сходити сонце.

Я нерішуче тупцяв на місці. Надто вже лячно було віддавати своє життя в руки першому‑ліпшому незнайомцеві в цьому місті, особливо ж після того, коли тебе привітали ромом і зіштовхуванням із четвертого поверху.

– Ідеш? – озирнувся Нанді й, принагідно, почухрав собі спину рогом.

А що мені залишалося робити?

– Іду, – дзявкнув я, необережно зіп’явшись на забиту лапу, і, накульгуючи на задніх, підбираючи хвоста, несміливо рушив за биком.

– То, кажеш, тебе звати Джеррі? – поцікавився бик, простуючи вуличкою і час від часу поляскуючи себе по стегнах замашним хвостом.

– Так, Джеррі, – смиренно підтвердив я.

– А що означає «Джеррі»? Бува, не «Летючий собака», хо‑хохо? – бик сам розсміявся з власного жарту.

– Не знаю, – я знизав плечима. – У нас, здається, імена нічого не означають.

– Я назвав би тебе Летючим дивом, що падає на голову. Вчора ти просто гепнувся мені на голову, коли я саме вкладався спати. Я подумав, що на мене упав шматок фортеці! Подякуй Махадеву, що тебе не занесло на металеві палі. Ще б метр, і ти був би не Летючим собакою, а Собакою, що звисає з паль, хо‑хо‑хо!

Так ото підсміюючись наді мною, Нанді йшов вузькими вуличками, де зрідка траплялися якісь ченці, одягнені в червоні чи білі шати, або ж торговці, що несли свій крам на ринок. З таким солідним приятелем, як Нанді, я враз побачив усі переваги великих розмірів – нам давали дорогу навіть вранішні рикші‑велосипедисти. Нанді, звиклий до загальної поваги, не зважав на те жодним чином, лише час від часу зупинявся почухрати об стіну бік чи роги.

– Я живу вже двадцять років у Бенаресі, Джеррі, – сказав він. – Життя навчило мене не довіряти мавпам. Утім, окрім мавп, тут знайдеться й багато хороших звірів. Що ж стосується людей, то вони тут на диво гостинні, особливо для таких, як я, хо‑хо‑хо, – знову весело просурмив бик. – Сходить сонце, час приймати омовіння. Гайда на ґгат![53]

І Нанді, жваво застрибнувши на кам’яні сходи, почвалав донизу, до блискучої срібної води, яка вже ловила перші відблиски червоного сонця.

Над Ґанґою яскравішав світанок. Човни з рибалками вийшли на ріку. До води сходилися йоги з зашкарублим волоссям, змотаним у жмутки на голові, одягнуті в одні лише пов’язки на стегнах. Приходили священнослужителі з храмів, одягнуті в білі шати, з брахманськими шнурами через груди – вони омивались і наносили на тіла сприятливі знаки з сандалу та глини. До ріки сходилися жінки й хатні господарі – перші, аби починати ранкове прання, другі, аби омитися й братися до роботи. Мавпи та собаки, такі страшні, аж боляче було дивитися – збиралися й собі на безлюдних ґгатах, аби скупатись у водах, що змивають наслідки усіх гріхів. З боку шмашану я почув свіжий пах багать і гіркого диму, до гіркоти якого раптом знову став домішуватися неприємний солодкавий дух тлілого тіла.

Ця яскрава суміш проявів життя враз заполонила все моє серце і я, замість того, аби пострибати сходинами слідом за Нанді вниз, до води, сів і задивився. Мене захлинуло теплим відчуттям до всіх їх – усіх тих ледащ і горопах, котрим життя приписало провести залишок своїх днів тут, у місці, де постійно в’ється димок крематоріїв, де життя тяжке, як ті кам’яні брили, з яких складено сходи, що ведуть вниз, до Ґанґи – ріки, що дарує полегкість. Я зрозумів раптом, що люблю їх усіх, омитих першими червоними променями світанку, сяючих істот, святих і грішних, укритих краплями священної ріки, і що це – щось більше, ніж просто велика родина. Що я міг би померти за них, і що мені, можливо, таки доведеться померти за них. І що при цьому я ще любитиму їх, знаючи, що всі ми – нерозривно зв’язані, сполучені, що всі ми – частинки одного цілого: сонце, ріка, овид, пляж на протилежному березі, дрібні фігурки людей, старі мури фортеці, кам’яні плити набережної – всі ми одне ціле, завжди були, є і будемо, часом порізну, а часом укупі, часом сварячись, а часом братаючись, обмінюючись ролями і забуваючи себе в цьому вертепі, круговороті масок, і все ж віднаходячись знову, на березі великої ріки, омиті бризками вічної, сяючої субстанції, вічно нові, вічно інші, вічно ті самі. Вічність – це колесо, думав я, а значить, все повертається на круги своя.

Ця думка – що вічність є колесом – принесла мені незрозумілу втіху, і я, сповнений ніжності до всього живого, вручив себе в руки цьому повному цілому, дозволяючи йому вести мене – далі, туди, куди воно само хотіло мене помістити.

– Ти йдеш чи ні? – озирнувся на мене Нанді.

– Біжу! – гукнув я, і, зраділий, покривуючи, обережно злазячи з кожної сходинки, став наздоганяти свого великого нового приятеля.

Омившись у Ґанзі, я відчув себе значно краще. Сонце, хоч було ще невисоко, вже починало пригрівати, і день обіцяв видатись не менш жарким, аніж у нас у пустелі.

– А як щодо сніданку? – спитав я нерішуче у Нанді, коли той, вимитий, блискучий від краплинок вологи, лежав на ґгаті та, стрижучи вухами, витягував морду в бік лагідного сонячного проміння.

– Зараз я покажу тобі, наскільки благочестиві люди в Бенаресі. Мані – не найкращий приклад тутешніх мешканців. Не подумай, що всі ми тут – злочинці й убивці, як він. Це ж треба! Мабуть, ти здійснив багато побожних учинків у попередньому житті, якщо зумів видертися з його лап живим! Ти – справжній щасливчик!

Я підняв голову.

– Нанді, всі мені кажуть, що я зробив багато побожних учинків у попередньому житті, але при цьому я ледь не помер від голоду й від спеки, щойно народившись, замалим не втонув у ріці… Велетенський змій хотів проковтнути мене, а п’яна макака скинула мене з даху будинку! Хіба таке життя у благочестивого створіння? Поглянь на мене! Я жалюгідна подоба тварини! Без господаря, без миски і буди, шолудивий і вкритий кліщами, побитий і позбавлений голосу – хіба так має складатися життя у справді гідної звірятини? Мені здається іноді, що я – найнещасніше створіння на цій землі, і тільки тепер, коли я побачив своїх родичів тут, у Варанасі, я зрозумів, що мені є ще куди падати… І, здається, у мене є всі умови для цього!

– Не нарікай, Джеррі, – відповів на те Нанді, мружачись від сонця. – Подивися на це з іншого боку. Ти вижив, попри все! І де ти зараз? Зараз ти на ґгаті, в одному з найсвятіших місць на світі, лежиш і буркочеш про те, що життя до тебе несправедливе!

– Ти вкритий фіолетовою фарбою, – сказав я, аби перевести розмову на іншу тему.

– Діти, – ліниво озвався бик. – Тут нещодавно було велике свято – Голі. Новий рік. Шкода, що тебе не було. Ми порскалися фарбою, кидалися кольоровими порошками… тобі личив би бузковий! До твоєї незадоволеної морди, клянусь, бузковий колір шерсті був би ідеальним! Хо‑хо‑хо!

Я вдав, що кидаюся вкусити його за лапу, і Нанді, регочучи, піддав мене рогом і відкинув метри на три вбік. Цілком відчутно приземлившись під шгучний регіт Нанді, я зрозумів, що ображатися немає підстав і, усміхнувшись, нагадав йому:

– То що, покажеш мені гостинність тутешніх мешканців? Я такий голодний, що здається, можу з’їсти бика, ха‑ха‑ха!

І, відчувши себе знову переможцем, я, погавкуючи з радості, пострибав сходами вгору.

Місто оживало з кожною новою хвилиною. На вулиці ставало дедалі більше людей, звучали молитви у храмах, дзвеніли дзвони. Жінки в яскравих тканинах несли крам до крамниць, а старі діди, вкриті зморшками не менше, ніж грузькі, мокрі від нічної зливи дороги на підступах до Бенареса, сиділи на кам’яних порогах біля будинків, торгуючи бетелем, дешевими шкатулами та чилумами для куріння гашишу. Чоловіки, чорні від гріхів, що накопичилися на них, майже голі, в майках і загорнуті в шматки тканини на таліях, з блискучими очима і чуттєвими ротами, курили сигарети і дивилися невидячими очима на натовпи люду, що йшов у своїх справах. Я зустрічав дорогою псів, кіз і мавп, із кимось вітався, комусь тільки кивав головою, напевне розуміючи, що бідоласі зараз не до мене. Тільки тут, у Касі, я зрозумів, яким везунчиком я був насправді – я побачив, як доля може по‑справжньому побити тебе, якщо їй заманеться. Мої брати, пси, такі ж, як і я, лежали тут попри стіни, деякі настільки худі й знеможені, що, мені здавалося, ніби в них не могло бути сил звестися для пошуків їжі. Можливо, так і треба зустрічати останні свої дні тут, у Бенаресі – покірно довіривши себе долі, очікуючи на милість, у повній готовності залишити це тіло, якщо життя проявить свою ласку відсутністю їжі. Червоні, сині, а деякі аж фіолетові від парші, від опіків та від лишаю, що, здавалося, виїв їх до кісток, мої родичі тулилися до стін і дивилися на мене погаслими очима, не вірячи, мабуть, що я – жива істота, а не привид у їхнім світі мертвих. Їхні ребра стирчали, наче поламані кошики з лози – такі ж криві й гострі, а хребти випиналися і вигиналися, як старі погнуті велосипедні рами. Вони лежали, сиділи, котрісь годували цуценят, інші намагалися винюхати щось у закутках вуличок, сподіваючись знайти там щось їстівне. Гостре відчуття жалю до них проштрикнуло моє серце, й мені видавалося, що я, ситий мешканець із вищого світу, не заслуговую гуляти тут, попри них, хизуватися своїми здоров’ям та силою – при цьому я зовсім не зізнавався собі, що сам виглядаю після місяців блукань не набагато кращим од них.

– Бачу, моїм родичам тут живеться не солодко, – гукнув я Нанді, накульгуючи за ним і намагаючись не згубити його в натовпі; Нанді розганяв зустрічний потік людей та велосипедів своїми рогами, але за ним він одразу ж змикався знову в суцільну масу з тисячею рук і ніг. – Схоже, з їжею тут непереливки.

– Не всім, – озвався Нанді. – Дехто живе вельми непогано.

– Справді?

– Авжеж. Це ж Варанасі, друже. Кожен тут може знайти те, що хоче. Зрештою, ти ще все побачиш сам, не буду псувати тобі враження! Сторонись! – проревів Нанді до мотоцикліста, який вирішив помірятися з биком силами і гундосив клаксоном, намагаючись зігнати того з дороги.

Мотоцикліст з червоною цяткою між бровами щось белькотів до Нанді, а той, аби прискорити процес переговорів, буцнув мопед рогом. Мотоцикліст заточився і хутенько поскакав з мопедом у руках кудись вбік, під злякане зітхання публіки. Однозначно, мені подобалося гуляти з Нанді. Такої поваги до своєї персони я не відчував ще ніколи в житті.

– Ось тут хороші господарі, – сказав мені Нанді, зупиняючись біля крамниці з зеленню. – Тільки ти ж, мабуть, зелені не їси?

– Мене від неї пучить, – зізнався я.

– Ну гаразд, зараз я для тебе щось попрошу, – сказав він і зайшов до крамниці. – Є тут хто? Рукміні, Сандживе, ви тут?

Із сусідньої крамнички вискочив маленький лисий чоловічок у білому халаті й спробував відігнати Нанді, але той так грізно змахнув головою, що чоловічок одразу ж відскочив подалі.

– Ти поглянь тільки на нього! – розгнівався Нанді. – Діпак Суніл, трясця твоїй матері, ти ще мене будеш відганяти?

Нанді, розсерджений маленьким індусом, ступив однією ногою до його крамниці й змахнув рогом хліби, що стояли купкою, загорнуті в целофан, з вітрини на землю.

– Тримай, – сказав мені Нанді. – З цього скупендрі ще станеться. Санджи‑и‑ив! – проревів бик, і на його голос звідкись із бокових дверей вискочив чоловік, настільки смаглявий, що здавався чорним, тільки з блискучими зубами і сяючою білою майкою на тілі.

– А, Нанді, – поплескав мого товариша по шиї господар крамниці. – бери собі, що хочеш. Хочеш салату? – і господар простягнув Нанді пучок свіжої зелені.

– Ось бачиш, – ремигаючи, озвався до мене Нанді. – Тут є цілком гостинні люди.

Я, позираючи з‑під лоба на маленького злого (тепер він видавався мені злим, хоча ще хвилину тому – наляканим) індуса, котрий намагався відігнати Нанді від крамниці, я поцупив одну хлібину, роздер поліетилен і став шматувати її, заковтуючи одразу цілими шматками. Хліб здався мені солодким, найсмачнішим хлібом у моєму житті.

Нанді, перемовившись кількома любовними словами з господарем (здається, вони розуміли один одного), рушив далі, а я подріботів за ним.

– Ти бачив уже шмашан, Джеррі? – по‑діловому, не поспішаючи, але й не зупиняючись, так, наче його життя все було розписане за таємним графіком, спитав мене Нанді. – Після сніданку я зазвичай ходжу на Манікарніка‑ґгат. Хочеш зі мною?

Я подумав про солодкавий дух, який стояв у всьому Варанасі, й мені закрутило в череві. Втім, я не хотів здатися кімнатним цуциком, котрий не рівня місцевим нещасним.

– Авжеж. Ходімо, – з ентузіазмом, можливо, більшим, ніж того потребувала пропозиція, погодився я.

– Гляди ж, це лише для твердих духом, – подивився на мене Нанді, і я відчув у його словах іронію.

– Я знаю, що таке смерть, – почав був знову я, та Нанді, не слухаючи, уже рушив своїм неспішним, рівномірним, а, головне, невблаганним кроком вузькими вуличками старого міста. – У мене померла вся моя рідня, Нанді, вони всі порозпухали на сонці від спеки! Ти чуєш мене… – дріботів я за ним, не встигаючи одночасно робити свою розповідь достатньо емоційною і не відставати від товариша в достойній, повній спокою ході.