Агресія

Заборона війни в МП є необхідною умовою індивідуальної кримінальної відповідальності.

В ХІХ поч. ХХ ст. війна була легітимним політичним інструментом. Кожна держава могла вести війну для здійснення власних інтересів. Міжнародно-правові обмеження були тільки на методи і засоби ведення війни. jus in bello але не на саме право ведення війни jus ad bello.

Гасизьки конференції 1899 і 1907 – перші спроби заборони війни – згоди не досягнено. Було зафіксовано воно в ст. 1., що сторони забов’язуються домовлятись настільки це буде можливо мирним шляхом. Ст. 2 пропонувала використовувати посередницькі механізми до застосування зброї – настільки це можливо.

Після І світової війни міжнародне співтовариство зробило ще декілька спроб відмовитись від війни, в якості інструмента політики.

Приамбула Статута Ліги Нації 1920-1946 підкреслювала обов’язок учасників договору “не прибігать до віни” для забезпечення міжнародного миру і безпеки.

В ст. 10 Статута було згода сторін поважати “територіальну цілість і політичну незалежність” держав.

Була розроблена система арбітражу для вирішення спроб – або арбітражним судом або Радою Ліги Нації. Якщо держава приймала рішення арбітражу вести війну проти нього – забороняли.

В будь-якому разі між рішенням арбітражу і військовими діями повинні були прийти 3 місяці. За порушення – економічні санкції (ст. 16).

Ці норми не були досконалі. (дозволялось оголошувати стан війни).

Женевський протокол 1924 – заборона війни (ст. 2)

Держави, які порушували положення Протоколу, кваліфікувались за ст. 10 Протоколу як агресори. Але, оскільки він не був ратифікований більшістю підписаних актів – він не вступив в чинність. Вирішальний крок до заборони війни відбувся з прийняттям Пакта Бриана-Келлога 1928 р. – є дійсний до сьогодні.

В Преамбулі держави – учасники вказувалось на відмову від війни як інструменту національної політики. Слабке місце – безпосереднє ведення війни, тому учасники заявили на право своїх держав на самооборону. Ратифікувало 67 держав. Але учасники ІІ світової війни (Німеччина не було підписано актом).

Після ІІ світової війни заборона агресії була розширена в Статті ООН. Виключення: (ст. 5) Статут право держав учасниць індивідуально чи комплексно захищати себе від збройного нападу до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме мір. Була створена система колективної безпеки, яка надавала Раді Безпеки монополію на застосування сили.

Статут ООН передбачає у разі агресії 3 концепції:

1) Ст. 12/41 – заборона погрози силою чи застосування сили;

2) Ст. 39 – надає повноваження Раді Безпеки право застосовувати міри у відповідь на акти агресії;

3) Ст. 51 – визнає право на самооборону від збройного нападу.

Зміст агресії визначений в ст. 39 і деталізований у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 року “Резолюція про визначення агресії”.

Актом агресії є: “застосування збройної сили державою проти суверенітета, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави”.

Ст. 3 визначає: напад збройних сил, окупації і бомбардування, морські блокади і підтримка озброєним бандам, що діють в іншій державі.

Між-правова заборона агресії охоплює тільки її заборону але це ще не міжнародна кримінальна відповідальність. “Поріг” кримінальної відповідальності вищий. Криміналізується тільки агресивна війна.

У Нюрберському трибуналі “планування, підготовка, розв’язання чи введення агресивної війни чи війни з порушенням міжнародних договорів, угод чи участь в загальному плані чи заговорі, що направлені на здійснення перерахованих дій” – були оголошені злочинними проти миру. (22 підсудних – 12 були засуджені за вчинення цих дій).

Критика війна заборонена, але відповідальності не існувало. (відносно керівників держави).

На сьогоднішній день рішення Нюрберского і Токійського трибуналів складають основу криміналізації агресії.

Агресивна війна була охарактеризована як злочин проти міжнародного права в Резолюції ООН про визначення агресії і Декларації про принципи міжнародного права.

В 1994 році і 1996. Комісія міжнародного права предоставила проекти у якому містились визначення агресії. А потім ст. 5 Статуту МКС. Отже агресивна війна є злочином по міжнародному праву. Але меж агресивної війни не визначено, тобто не має точної думки opinion juris.

1996 р. Проект кодексу проти безпеки миру.

За Нюрберзким і Токійським трибуналом Агресивна війна тоді, коли анексована хоча б частинка території чи підкорена іншої держави, використати їх ресурси.

А тому гуманітарна інтервенція, що направила на відвернення геноцида, чи серйозних прав людини, а також на спасіння державою своїх громадян.

Ірак – не агресивна війна, тому, що не було мети анексії.

Не будь-яке застосування збройної сили є агресивною війною. За прецидентом Нюрберської і Токійської:

1) Напад багато чисельними арміями на широкому фронті.

2) Повна або часткова окупація.

3) Застосування військової сили, а не оголошення війни.

За різними Нерберським і Токійським трибуналів злочин агресії в наш час кваліфікують як “злочини керівників держав”.

Немає сьогодні визначення категорії суб’єктів цього злочину. З трибуналів робиться висновок, що це політичні або військові лідери. Береться до уваги її здатність здійснювати ефективний контроль або керівництво, а не займана посада. Він не обов’язково повинен приймати рішення, а брати участь у війні.

Кримінальне переслідування за агресивну війну повинно належати міжнародному кримінальному суду. До внесення змін у Римський статут існує можливість створення Радою Безпеки Трибуналу ad hoc, який може здійснити правосуддя за міжнародним правом.