Державно-правові концепції націоналістичного спрямування

Вважається, що націоналізм виник як протест на упа­док української державності та поразку визвольних змагань 1917—1921 років¹. Є також точка зору, що український на­ціоналізм розвинувся в основному завдяки створенню ук­раїнської літературної мови, яку створив у XIX ст. Тарас Шевченко².

Безумовно, зазначені історичні події в житті українсько­го народу вплинули на формування системи поглядів націо­налістичного характеру, але вважати їх основними було б не зовсім об'єктивним.

Національно-державницький напрям у суспільній дум­ці формувався протягом тривалого часу в умовах націо­нального гноблення як прагнення до звільнення, як ідея створення самостійної, незалежної держави і об'єднання в ній українського народу, насильно роз'єднаного впродовж багатьох століть іншими країнами. Такі ідеї були прита­манні творчості багатьох мислителів, у тому числі й тих, що опікувались державно-правовою проблематикою від І. Вишенського до М. Міхновського, а також у пізніші часи.

Системна криза та соціальні стреси кінця XIX — початку XX ст., і особливо Перша світова війна та революції, сприя­ли підвищенню політичної активності в ряді Європейських країн, росту протесгного потенціалу пригноблених народів, стимулювали подальший розвиток державно-правових ідей самостійництва, трансформованих з часом у вчення націона­лістичного спрямування.

їх становленню в Україні сприяло також поширення ідей західних мислителів, серед яких культурний націоналізм Йогана Готфріда Гердера (1744 — 1803), політичний націо­налізм Йогана Готліба Фіхте (1762 — 1814), волюнтаризм та ірраціоналізм Артура Шопенгауера (1788 — 1860), Фрідріха Ніцше (1844-1900) та інших.

Проблемами державності та нації опікувався українсь­кий юрист і політолог, заступник міністра закордонних

А Історичні есе. — К., 1994. — 1.2. — С, 76, 248. Каменка Ю. Політичний націоналізм: еволюція ідеї // Націоналізм. Антологія / Упорядн. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2000. — С. 227.

-350-

справ у часи УНР, професор Українського вільного та Львіського університетів Володимир Йоахимович Старо-

сольський (1878-1942).

У своїх наукових доробках «Теорія нації», «Держава й політичне право», «До питання форм держави» та інших вчений виклав своє бачення шляхів формування національ­ної самостійної держави, виходячи з тези, що кожна нація може бути лише однією державою. Нація, за його вченням,

є спільнотою, яка об'єднується ірраціональною стихійною волею на основі ідеї. В широкому розумінні «нація є зіурту-ваним людей, «групою», «суспільством»¹.

Існування суспільства є наслідком волі його членів. «Воля. се той чинник, який означену спільність людських оди­ниць перетворює в гуртову цілість, в суспільство»². Як і Ю. Бачинський, мислитель вважав, що народження нації пов'язане з «наролинами новочасної політичної демократії», суспільно-політичним рухом, «що відбувався під кличем бо­ротьби за народну суверенність»³.

Нація інтегрує інтереси окремих осіб у загальний інте­рес. Характерними ознаками нації є її культура, мова, тра­диції, а також територія, та усвідомлення спільнотою себе як нації. Культура і мова, зазначав В. Старосольський, є при­кметою нації. «Піднесеннє мови до значіння національного чинника є тісно і не випадково зв'язане з демократичним ру-хом»⁴. Метою нації є боротьба, яка потребує для своїх цілей Існування спільності і сама «витворює спільноту».

Завданням нації є «опанування» державою, ЇЇ механіз­мом, яке випливає з волі до політичного самовизначення. У разі, якщо воля втрачається, Існування нації припиняється. "Нація се суспільність, що мала або має власну державу»⁵.

У вченні В. Старосольського нація тісно зв'язана з держа­ною. Аналізуючи процеси формування держав світу, мис-литель зазначав, що первісна спільнота є вихідною точкою держави і сучасної нації. В історичному минулому нація і дер-

В. Теорія нації. — Нью-Йорк—Київ, 1998. — С. 31. Там само. — С. 32. Там само. — С. 73. Там само. — С. 86. Там само. - С 94, 92.

-351-

жава «покривалися з собою: нація була державою, а держа­ва нацією»¹.

Пізніше, у зв'язку з розвитком такий характер державі змінився, «первісна єдність держави і нації» були «розбиті». Держава поширилася за межі племені. Одне плем'я зав< йовувало інше і обертало на свою користь його господарсьі досягнення.

Тобто силовий метод відігравав суттєву роль у фор­муванні держави. Він був «переломовим в розвою форм політичної організації, а зокрема держави»², стверджу­вав В. Старосольський. У зв'язку з цим держава перестала бути первісною спільнотою, «обмеженою племінно і тери­торіальне», «хоча людська думка не скоро привикла уважа­ти так побільшене суспільство суспільною цілістю»³.

Підкорених людей утримували в суспільстві не їх власна, «а чужа накинена їм зовнішньо воля», якій вони вимушені були коритися без огляду на те, «чи бажали сього чи ні, чи одобрювали її внутрішньо чи ні»⁴.

Чинником, що забезпечував стабільність такої держави на початку її існування, була «безпосередня фізична сила, що загрожувала неслухняним». Згодом фізична сила по­чинає виконувати свою роль «в скритій формі правного ладу». На відміну від первісної спільності, в якій її чле­ни виконували свої функції на засадах добровільності, яка випливала з внутрішнього «я», з загальної згоди, чле­ни новоутвореної спільноти виконують функції, вихо­дячи з обов'язку, накинутого ззовні правом. Причому в нових умовах право наказує виконувати певні дії «без огляду на те, чи зміст правної норми стрічає внутріш­нє одобреннє з боку виконуючого, чи ні»⁵. В цьому плані В. Старосольський погоджується з Штаммлером, що пра­во, це норма, яка зобов'язує зовнішньо.

Право є атрибутом розвиненої держави, «зовнішнім» ме­ханізмом, який зв'язує людей в одну спілку. З'ясовуючи пи­тання щодо цілей держави, вчений розмірковував, що за­вжди в теоретико-правових концепціях інтереси держави

Старосольський В. Теорія нації. — Нью-Йорк—Київ, 1998. — С. 96.

Там само. — С. 97.

Там само.

Там само. — С. 98.

Там само.

-352-

подаються такими, що співпадають з інтересами «населяю­чого її народа». Проте ці намагання є спробами обгрунту-вати інтереси пануючих політичних сил і подати їх як інте-|реси держави, приховуючи існування суперечності інтересів пануючих кіл «з інтересами поневолених частин державної спільноти». Хоча, зазначав він, держава забезпечує «деяку одноманітність, спільність інтересів своїх членів».

Вчений виділяв два чинники, які відіграють провідну роль в об'єднанні людей в державі. Це «правний та судовий порядок у мирі та солідарна відповідальність у війні. Через те держава мусить викликати свого рода внутрішню єдність народа, зв'язок якого є зовнішнім»¹.

В основі такої єдності є поєднання права і обов'язку. Вчений зазначав, що держава є примусовою спілкою, вона не- може мати власних інтересів. Коли йдеться про інте-реси держави, маються на увазі чиїсь інтереси, оскільки носієм інтересу може бути або людина, або спілка людей. IV Старосольський стверджував, що держава служить людсь­кому інтересу, який покликав ЇЇ до життя. Причому інтере-си, яким служить держава, постійно змінюються відповідно до змін правлячих класів, що приходять до влади.

Лише в умовах стародавньої демократії Ірецьких полісів Інтереси держави співпадали з інтересами суспільства, ос-кільки «ся демократія була не тільки державна спілка, але, до певної міри та застереженнями, се була й спільнота, жи­тій дійсний осередок власних реальних, матеряльних та ду-ховних інтересів»². У державах, що заступили грецьку демо­кратію, питання відповідності цих інтересів є некоректним.

З точки зору репрезентування інгересів демократію в піз­ніші часи розвитку держав не можна вважати об'єктивною. Основою демократії є ідея рівності. Формально, зазначав В. Старосольський, ця ідея є позитивною, але реальний її вміст є негативним. Заперечуючи нерівність, розуміння якої сформувалось у людській свідомості на певному етапі роз­витку соціуму, вона породжує іншу нерівність. Усуваючи нерівність феодального суспільства, буржуазна демократія створює нові форми нерівності в умовах капіталістичного устрою. В цьому плані демократія як центр інтересів пред-

Старосольський В. Теорія нації. — Нью-Йорк—Київ, 1998. — С. 99. Там само. — С. 100.

- 23 4-111І5

-353-

ставляє загальнолюдські інтереси «в розумінні, яке відпові­дає каждочасиим умовам і протиставляє їх обмеженим ін­тересам упривілейованої суспільної частини... демократія се та абсолютно-суспільна сила, яка протиставить інтереси суспільства як цілости частинним, а через те антисуспіль-ним інтересам»¹.

Самостійним центром інтересів є нація. Ці інтереси є всебічними, вони не обмежені окремими напрямами люд­ської діяльності і не є Інтересами якоїсь одної верстви сус­пільства. Нація як абсолютна спільнота не допускає об­меження інтересів, «але має тенденцію кожний людський інтерес «націоналізувати»... нація е центром усіх можливих людських інтересів»².

Для їх задоволення нація повинна заволодіти наймогут-нішим суспільним механізмом, що сформувався в історії людства — державою. «Нація вимагає передачі собі не де­яких тільки, а всіх компетенцій держави, вона мусить стара­тися заволодіти всім державним механізмом»³.

Посилаючись на Ю. Бачинського, вчений стверджував, що всі народи «силою конечності, силою економічного й куль­турного розвою, під загрозою неминучої смерти... мусять організуватися в незалежні, самостійні держави»⁴. Народну суверенність В. Старосольський ототожнював з національ­ною суверенністю. Нація є природним носієм влади в дер­жаві.

Умовою створення самостійної держави повинен ста­ти спільний інтерес, який би об'єднав навколо цієї ідеї всіх людей незалежно від їх походження та належності до тієї чи іншої суспільної верстви. Практичні державотворчі за­ходи повинні здійснити селяни, національна інтелігенція та вихідці з аристократичних родів, за умови їх об'єднання навколо спільного інтересу та національної ідеї в певні полі­тичні структури та відповідно до програм державного будів­ництва.

Перспективи політичного самовизначення на цїїз'ясовував у своєму вченні український націолог і політичний діяч,

¹ Старосольський В. Теорія нації. — Нью-Йорк—Київ, 1998. — С. 103.

² Там само. — С. 104.

³ Там само. — С. 105.

⁴ Там само.

-354-

професор Української господарської академії в Подєбрадах Ольгерд Бочковський (1884—1939). Свою концепцію він виклав у роботах «Поневолені народи царської імперії, iv національне відродження та автономне прямування», Націологія і націографія», «Боротьба народів за національ­не визволення», «Вступ до націології» та інших,

З'ясовуючи сутність націоналізму, О. Бочковський виді-ляв у ньому два напрями. Перший — романтично-гуманіс-тичний націоналізм, був пов'язаний з зародженням нації, грунтувався на засадах демократизму.

Другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — виник після Першої світової війни і грунтувався на засадах ірра­ціоналізму, відкидав демократію, був направлений на утвер­дження культу сили і міжнаціонального протистояння.

Нація, вважав учений, це духовна спільнота, яка є су­купністю людей на природних підставах і потребах, оскіль­ки кожний свідомий народ має право на власну держа­ву, поєднавши етнічний і політичний принципи, за умови виключення бюрократичного централізму¹.

Становлення національної ідеї, за вченням О. Бочковсь-кого — це тривалий процес. Він починається з пробуджен­ня національного інстинкту на рівні підсвідомості, згодом відбувається формування усталених національних погля­дів у свідомості певного етносу, які генерують національ­ну ідею. Держави старої доби і середньовіччя, зазначав О. Бочковський, «буди анаціональні», «не мали свого влас­ного національного обличчя»²,

Період буржуазних революцій 1848 — 1871 рр. учений часом «реконструкції політичної карти Європи в

дусі національних засад»³. Саме в той час, на його думку, набули поширення Ідеї «волі та об'єднання», почалось здо-буття державної самостійності, яку започаткували Італія та Німеччина, а також мало місце «поступове осамостійнення та об'єднання балканських народів Греції, Сербії, Румунії⁴. П ізніше, стверджував учений, почали розпадатись анаціо-нальні держави (Австро-Угорщина, Туреччина) та утворю-національні держави нового типу.

Політолоіія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю. 1. Кулагіна, В. І. Полуріза. - К., 2002. - С. 90. 2 Боч ковський О. Вступ до націології. — К., 1998. — С. 87. 3 Гам само. — С. 87. 4 Гам само. — С. 88.

-355-

Досліджуючи сутність нації та держави, характер їх взаємозв'язку та відносин, О. Бочковський поділяв точку зору швейцарського державознавця Брюнглі про те, що «кожна нація покликана і має право утворити свою держа­ву. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація — то дер­жава; що держава — то нація»¹, хоча цей ідеал у чистому вигляді він вважав нереалізованим.

Аналізуючи за цим підходом сучасні йому держави, вче­ний поділяв їх на два види. До першого відносив національно-змішані, «дерви народів»; до другого — національні держави.

Перша світова війна, за вченням О. Бочковського, активі­зувала політичний націоналізм. Саме в цей період активізу­вались національно-визвольні рухи, які репродукували ідею самовизначення народів.

Хоча етнонаціональні кордони в історії розвитку людс­тва на практиці, як правило, розходяться з політичними, проте кожна держава «зацікавлена в тому, щоб кількість іншонаціонального населення була в ній якнайменше»². Кожна держава і її домінуюча нація, вчив своїх сучасників О. Бочковський, прагнуть до того, щоб «засимілювати своїх інородців... використовуючи для цього усі свої суспільні і господарські переваги». Водночас вчений у своєму держав­но-правовому вченні висловлював думки з приводу захисту інтересів національних меншин, вважав за необхідне обме­жити державний егоїзм і створити ефективну систему за­хисту їх інтересів. Цей захист, зазначав він, має бути гене-ралізованим, поширеним на всі держави.

«Держава, вимагаючи лояльності від своїх меншин, му­сить також дотримати щодо них свої зобов'язання», щоб усунути «джерело постійного напруження»³. Пропагуючи ідею самовизначення народів і опікуючись проблемами на­ціональних меншин, О. Бочковський розрізняв три їх типи.

Для першого типу, на його думку, характерним є те, що увесь народ перебуває у межах однієї держави; для друго­го — народ поділений між двома чи кількома державами; третій тип — це коли національна меншість є частиною на­роду, що має свою державу.

Бочковський О. Вступ до націологй. — К., 1998. — Там само. — С 91. Там само. — С. 93—94.

-356-

О. Бочковський вважав, що другий напрям націоналіз­му — паннаціоналізм — приведе людство «до націократїї, Тобто до політичного панування нації у найближчому май-бутньому»'. Він зазначав, що провідним політичним чинни­ком розвитку є нація, яка заступила в цьому церкву і держа­ну. В процесі виборювання політичного самовизначення народів нація «виступає проти держави, яка нехтує їхні са­мостійницькі прямування»².

Під націократією О. Бочковський розумів «національ­ні змагання» за самовизначення, створення нового типу де­ржави. Націократія, — зазначав він у своєму вченні, — має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у ньо-го вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. Історично ЇЇ завдання полягали в тому, щоб хроніч­ний конфлікт між нацією і державою полагодити. Вона му­сить примирити автономізм і відповідно сепаратизм націо­нальне свідомих народів із централізмом і автократизмом держави³.

Утвердження націократії буде здійснюватись поступо-но, напружено, не виключаючи війн і революцій. До того ж, «запровадження націократії вимагатиме попереднього духовного і морального переродження людства та народів. потрібно буде звільнитись від культу абсолютної державної суверенності й примиритись із дійсністю, що право на само­визначення мають усі націоанально свідомі народи без будь якого винятку... Доведеться зректися мрії про світову геге­монію тієї чи іншої світової нації...»⁴.

Самовизначення нації і створення держави, за вченням О. Бочковського, повинно здійснюватись у межах етнічної територїї на принципах демократизму, які сприяють про-будженню нації, становленню національної ідеї, стимулю­ють національні визвольні рухи.

Процес національного державотворення повинен також передбачати подальший розвиток капіталізму, створення умов для формування громадських організацій, розвитку середнього класу суспільства; робітників і селян.

1 Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998. — С. 127.

2 Гам само. — С. 128.

3 Там само.

4 Гам само. — С. 131.

-357-

Багато зусиль для розвитку націоналістичного напря­му державно-правової думки в Україні доклав публіцист, літературний критик і політик Дмитро Іванович Донцов (1883 — 1973), який став визнаним ідеологом цього напря­му. Він перейшов кілька основних світоглядних еволюцій: від соціалізму до його несприйняття, але в усій своїй діяль­ності був виразно протиросійський, обороняючи ідею са­мостійності України¹. В плані вчень про державу і право важливими були його праці «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та інші.

На відміну від М. Міхновського, Д. Донцов відкинув на­родницьку, демократичну концепцію і замінив її валюнта-ристською, ірраціональною, елітарною концепцією нового націоналізму². В умовах переслідування російським режи­мом Д. Донцов емігрував за кордон і в 1913 р. на другому всестудентскому з'їзді у Львові виклав програму антиросій-ської політики і закликав до боротьби за виборювання не­залежності України. Після його доповіді студентство при­йняло резолюцію, в якій стверджувалося, що його ідеалом е створення самостійної Української Держави. Резолюція була підтримана І. Франком на сторінках «Літературно-Наукового Вісника»³.

У серпні 1914 р. група українських емігрантів наддніпрян-ців, за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка, заснувала Союз Визволення України як безпартійну політичну репре­зентацію Центральної та Східної України, для пропаганди ідеї самостійної України⁴.

Упродовж багатьох років свого життя Росія розглядалась Д. Донцовим як основна сила, що поневолює Україну, об­межує ЇЇ суверенітет. Д. Донцов пропагував ідею про ор­ганічний зв'язок України з Заходом і засуджував деякі ідео­логічні течії XIX—XX століть, що його послаблювали. На його переконання, Україна може вибороти незалежність

¹ Япів В. Донцов Дмитро // Енциклопедія українознавства / Гол. ред. В. Кубійович. - Львів, 1993. - Т. 2. - С 575-576.

¹ Соспоаськии М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. З Історії роз­витку ідеології українського націоналізму. — Нью-Йорк—Торонто, 1974. — С. 167—168. Цит. за; Б. Кухта. З історії Української політичної думки. - К., 1994. - С. 281.

³ Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993- — С. 333.

* Там само. ~ С. 444.

-358-

лише у разі відмежування від орієнтації на Росію, соціалізм, лібералізм і демократизм, а також утвердження в суспільній свідомості ідеології націоналізму, оскільки до цього «світо-гляд носив печать неймовірної обмеженості»¹, який вій на-зивав «провансальним» (національне неповноцінним), світо-глядом не нації, а верстви, класу, нижчих рас, переможених.

Перш за все, його націоналізм «...виступав ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгоманівського «демокра-тизму» і соціалізму Маркса—Леніна, просякнутого отру­юю москвофільства...», був направлений проти міщан «з кирило-мефодіївства, легалістичного українофільства й на­родництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, «есерівства» і радикалізму — з іншого, наре­шті — проти правих ідеологій, починаючи з Куліша і кінча­ючи неомонархізмом»².

Критика помилок і невдалих спроб державотворення в Україні «переросла в націоналістів у заперечення демокра-тичних і соціальних принципів, що були визначальні в на­ціонально-визвольному русі другої половини XIX —початку ХХстА В роботі «Криза Європейської культури й Україна»,Д. Донцов зазначав, що, починаючи з другої половини XIX ст. кризові явища в країнах Європи набули ознак катастрофи у зв'язку з «бунтом мас», занепадом ієрархічно-класового ук-ладу життя, приходом до влади «демократичної верхівки», яка «хоч і дозволяла масі вибирати своїх правителів, але — ці «вибори» звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками... між якими були поділені "Сфери впливів» у «суверенній» демократичній масі»⁴.

Проте нова керівна еліта з маси, що сформувалась, на

думку ідеолога націоналізму, в результаті цих соціальних ст ресів «...ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відва-

ДонцовД. Ідеологія чинного націоналізму // Націоналізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2000. — С. 189. Д онцов Д. Націоналізм. Передмова до третього видання // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. - Харків, 1999. - С. 889-900.

Лисяк-РудІшцький!. Історичні есе. - К., 1994. — Т. 2. — С. 248—249. Д онцовД. Криза Європейської культури й Україна // Український куль­турний альманах. - Вип. 39-40. - К., 2000. - С. 418.

-359-

гою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася»¹.

Піддаючи критиці демократичні засади суспільного роз­витку, Д. Донцов зазначив, що, усунувши «царів, панів і попів», демократія не спромоглася створити підготовлену правлячу верству, яка за своїми моральними та діловими якостями «могла б гідно перейняти завдання усуненої вер­хівки. Від кандидата на демократичного міністра не вимага­лося ні особливої мудрості, ні відваги, ні шляхетності душі, вистачало, щоб він походив «із народу» і його «любив»^г.

Одночасно демократія, скасувавши систему морально-релігійних цінностей, провідними принципами якої були обов'язок і честь, не створила ніякої нової системи моралі. Демократія сприяла занепаду культу держави, не ство­ривши замість нього ніякого Іншого суспільного Ідеалу. Європейська криза поглибилась у зв'язку з приходом до влади «більшовизму» і утвердженням ідеології крайнього матеріалізму, ослабивши ще більше державу і правлячу елі­ту Європи.

Упорядкування хаосу, створеного демократією, на дум­ку Д. Доіщова, повинно початись із Нового «великого роз­ділення... Суспільство звільниться від царства диявола, й настане знову нормальне життя, збудоване не на хаосі пере­мішання й рівності, а на суворій ієрархії й кастовості: кож­ний має бути з'єднаний з подібним йому»³.

Найбільш вдалою ідеологією державно-правного будів­ництва Д. Донцов вважав вчення Фрідріха Ніцше, який своє­часно «...підносив свій натхненний голос проти нових де­мократичних «панів», героїв пересічності, вузькоглядства і вигоди. Протиставляв їм тип і стиль давніх європейських еліт... підносив на високий постамент стародавню, вже не­знану здемократизованому XIX віку» шляхетність, як ос­новну прикмету володарської касти, «...юрбі протиставляв культ великих людей, підлюдипі демократії — свою надлю­дину», називав демократію «історичною формою занепаду держави»⁴.

Донцов а. Криза Європейської культури й Україна // Український куль­турний альманах. - Вип. 39-40. - К., 2000. - С. 418. Там само. — С 419. Там само. - С. 423-424. Там само. — С.4Ї6—417.

-360-

Передумовою становлення незалежної державності І Донцов вважав створення національної еліти, інтелекту-ально-вольової меншості, яка б генерувала ідеї, об'єднувала масу, мобілізуючиїї на втілення суспільного ідеалу незалеж­ної національної держави.

Ідею нації Д. Донцов розглядав як головну рушійну силу народу. Волю до життя, влади й експансійї він розглядав як підставу національної ідеї здорової нації¹.

Засобами досягнення пропагованого суспільного ідеалу Д. Донцов уважав боротьбу, метою — експансію, які є при­родними. Право сили е законом природи. Експансія, писав він, не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших, — такий закон життя органічного й надорганічного².

Зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії,,Д. Донцов визначав як першу підставу націоналізму. Другою підставою він уважав «стремління до боротьби та свідомість її конечности, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні ін-тенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче зміцнити обличчя світу»³. Наступними підставами і вимогами націоналізму Д. Донцов називав: романтизм і дог­матизм, фанатизм і «аморальність».

Узагальнюючи, основними моментами практичної полі-тики і підставою суспільного прогресу Д. Донцов називав творче насильство» та «ініціативну меншість»⁴.

Державно-правова ідеологія Д. Донцова мала значний вплив на молодь і стала основою революцій!Іо-підпільної діяльності організації українських націоналістів аж до піс-лявоєнних років.

Ще одним визнаним ідеологом українського націоналіз­му був провідний діяч ОУН, теоретик офіційних видань цієї організації Микола Сціборський (1897—1941). Свою на-ціократичну доктрину він виклав у роботах «ОУН і селянс-тво", «Робітництво і селянство», «Націократія» та інших.

Наськович Г. Дві концепції української політичної думки. В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. Рада оборони і допомоги Україні Українського конгресового комітету Америки, 1990. — С. 131. ДонцовД Націоналізм //Там само. — С. 158—159. Там само. — С. 165. Там само. — С. 197.

ЯнІв В. Донцов Дмитро // Енциклопедія Українознавства / Гол. ред. В. Кубійович. - Львів, 1993. - Т. 2. - С. 576.

-361-

Націю М. Сціборський вважав найвищою цінністю, а дер­жаву її організаційною формою існування. Тільки в неза­лежній державі можуть бути створені умови для того, щоб нація змогла забезпечити свій нормальний розвиток, бути господарем своєї долі і продукувати національну ідею. Саме в державному оформленні нація набуває нового змісту, стає державною нацією.

У вченні М. Сціборського майбутня нацїократія постає як сильна унітарна держава з авторитарним політичним ре­жимом і республіканською формою правління.

Держава домінує в політико-владних відносинах, визна­чає основи державного й суспільного ладу, забезпечується її монополія в сфері захисту суверенітету.

Панування нації в державі і суспільному житті може бути забезпечене участю працюючих верств населення в управ­лінні загальнодержавними справами шляхом формування представницьких органів. Суспільна злагода і стабільність повинні базуватись на солідарності і єдності працюючих со­ціальних верств.

Владні повноваження, за вченням М. Сціборського, по­винні бути поділені між законодавчим та виконавчим ор­ганами, причому останній має очолити глава держави. У виборах законодавчого органу — Державної Ради, повинні брати участь всі громадяни.

Глава держави має обиратися спеціальною інституцією -Національними Зборами, до яких повинні входити депу­тати законодавчого органу, Всеукраїнської Господарської ради, представники краєвих рад та профспілок. Глава дер­жави, у проекті М. Сціборського, уповноважувався здійс­нювати обов'язки прем'єр-міністра, призначати міністрів, йому повинні бути надані права законодавчої ініціативи, «вето», розпуску законодавчого органу.

Виконавча влада має своє продовження в територіальних одиницях держави, головами краєвих рад мали бути пред­ставники глави держави, очолюваного ним уряду.

Націоналістичні державно-правові концепції і особли­во А- Донцова та М. Сціборського знайшли своє втілення в програмних документах організації українських націо­налістів, що була створена в 1929 р. на базі Української вій­ськової організації та націоналістичних ідеологічних гурт­ків. «Там ідейні заложення були оформленні ясно і виразно, для практичної їх реалізації серед широкого громадянства

-362-

І в активній боротьбі. На Трьох Великих Зборах Організації Українських Націоналістів... оформлено національну ідею в площинах ідейних, політичній і програмовій, під аспек-том потреб українського народу... Націоналізм Донцова на­певно був одним з головних регулюючих чинників під час оформлювання постанов на Великих Зборах ОУН...»¹.

Засновником і керівником цієї організації Українських націоналістів став колишній керівник УВО Євген Коновалець (1891 — 1938). В перших організаційних документах цієї ор­ганізації зазначалось, що «нація є найвищий тип органічної людської спільноти», метою якої «...в стані її політичного поневолення нагальним постулатом є створення політич-по-правової організації, означеної «Українська Соборна Держава»².

Після вбивства Є. Коновальця в 1938 р. радянським аген­том та розпаду в 1940 р. ОУН на дві фракції під проводом Андрія Мельника (1890—1964) та Степана Бандери (1909 — 1959) ідеологія цієї організації зазнала певних корекцій..Залишаючись повністю в межах розглянутих націоналіс­тичних концепцій «мельниківці» займали більш поміркова­ну позицію, тоді як «бандерівці» схилилися в бік «професій­ного революціонізму»³.

У розглянутих вченнях цього напряму і в програмних до­кументах ОУН мав місце «...брак відповіді на питання со-ціально-економічого ладу»⁴ майбутнього державного уст­рою, що разом з тоталітарними рисами національного руху було великою перешкодою для його популяризації серед І Іаселення⁵.

З урахуванням цього державно-правова концепція на­ціоналізму була дещо скоригована постановою III Надзви­чайного Великого Збору ОУН «фракції С. Бандери» в 1943 р.,.І згодом і в політичній платформі Української Головної виз­вольної ради, що була створена в липні 1944 р. з підпорядку-ванням їй Української повстанської армії (УПА).

Васьковия Г. Національна ідеологія Донцова//Дві концепції Української політичної думки. В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. Рада обо­рони і допомоги Україні Українського конгресового комітету Америки, 1990. - С. 127. Там само. — С. 129.

1 Лисяк-Рудпицький 1. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2. — С. 80. 2 Там само. — С. 255. 3 Там само.

-363-

У цих документах мала місце відмова від обов'язкового ідеалізму, расизму й етнічної виключності, визнавались не­обхідність запровадження світоглядного плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній державі, а також рівно­правність всіх громадян України незалежно від етнічного походження.

Водночас, була запропонована детальна соціально-еко­номічна програма, в основі якої створення системи господа­рювання на основі комбінації усуспільненого, кооператив­ного та приватного секторів¹.

Процес демократизації державно-правових концепцій націоналізму знайшов відображення й в інших програмних документах ОУН та ЇЇ підрозділів.

У документі «За що бореться УПА?» викладалась со­ціальна програма, в основі якої індивідуальне й колек­тивне використання земельних ресурсів, різні форми власності. Передбачались різні форми господарювання в промисловості.

Крупні підприємства повинні були належати державі, а дрібні — кооперативам або громадським організаціям. В їх управлінні передбачалась участь робітників.

Значна увага приділялась питанням визначення політи-ко-правового зв'язку особи і держави, проголошувались рів­ність громадян незалежно від їх національності, громадянсь­кі та політичні права і свободи тощо².

Проте згодом у Закордонних частинах ОУН, які в 1946 р. очолив С. Бандера, почався відхід від проголошеної демо­кратизації політичної програми. Зокрема, С. Бандера кри­тично оцінив постанови згадуваного III Надзвичайного Великого Збору ОУН як невиправданий світоглядний і про­грамовий поворот вліво³, залишаючись на позиціях догма­тизму і войовничого націоналізму.

¹ Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2. — С. 80.

¹ Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. — Львів,

1997. -С.276. ³ Прокоп М. Організація Українських Націоналістів // Енциклопедія

Українознавства. / Гол. ред. В. Кубійович. — Львів, 1996. — С. 1866.

-364-