Розвиток державно-правових поглядів політичними партіями початку XX століття

З'ясування проблеми становлення та розвитку націо­нальної державно-правової ідеології не буде повним та об'єктивним, якщо не розглянути діяльність політичних партій України в цьому напрямі.

Наприкінці вісімдесятих років XIX ст. під впливом М. П. Драгоманова в Галичині була створена Українська ра­дикальна партія, провідне місце в якій посіли І. Я. Франко та М. І. Павлик.

Основним політичним завданням партії було здобут-Ія незалежності України. Б 1899 р. праве крило цієї партії об'єдналося з народовцями, результатом чого стало виник­нення нової Національно-демократичної партії під прово­дом Ю. Романовського. В програмі партії ставилось завдан-ння,«...щоб цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм».

Згодом, у тому ж таки 1899 р. ліве крило цієї партії ство­рило Українську соціал-демократичну партію, яку очолив М. Ганкевич. В її програмних документах проголошувалась

-309-

політична мета — створення «вільної Української Держави, Української Республіки»¹.

Першою українською національною політичною партією в Східній Україні була Українська революційна партія, за­снована харківськими студентами на зборах їхньої громади 1900 р. Установчий з'їзд цієї партії було проведено в Києві 1902 р. На ньому обрано керівний орган — центральний ко­мітет, до функцій якого увійшла і видавнича діяльність.

3-го грудня 1905 р. на вимогу частини партії, яку очолю­вали Н. Порош, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та М. Ткаченко, було проведено другий з'їзд партії, що пере­йменував її на Українську соціал-демократичну робітничу партію. На цьому з'їзді було прийнято програму і статут. За два наступні роки партія об'єднала до 3 тис. членів, в основ­ному студентів, службовців, робітників і селян.

Українська соціал-демократична робітнича партія про­голосила своєю метою встановлення рівних прав громадян незалежно від статі й походження.

Формою державного устрою, за цією програмою, повин­на була стати федеративна демократична Російська респуб^ ліка, законодавча влада в якій належала б представницько­му органу. Україна мала входити в цю республіку на правах широкої автономії.

На території України мало бути чинним законодавство, яке приймалося б своїм законодавчим органом (сеймом). Передбачалося, що законодавчий орган обиратиметься таємним голосуванням на два роки всіма громадянами, які досягли 20-річного віку. Кожен громадянин міг бути обра­ним до представницьких органів влади. Державні службов­ці також мали обиратися на свої посади, установлювалася звітність їх перед виборцями.

Для кожної нації, яка мешкала на території України, програма передбачала можливість культурного і політич­ного самовизначення. На регіональному рівні програма ви­магала встановлення широкого місцевого і крайового само­врядування для всього населення держави, з наданням прав розпоряджатися земельними угіддями.

Програмою партії передбачалась і реформа судової вла­ди. Скасовувалися всі виключні та спеціальні суди, які діяли

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — С. 332—333.

-310-

у Росії. Проголошувався принцип незалежності та вибор­ності суддів. Передбачалося утворення виборних промисло­вих судів. Судочинство слід було здійснювати безкоштовно з обов'язковим забезпеченням юридичної допомоги учасни­кам процесу.

Програмою Української соціал-демократичної робітни­чої партії передбачалося встановити в державі верховенство закону. Зокрема, для реалізації цього принципу на підпри­ємствах вважалося за необхідне введення виборних посад інспекторів, які слідкували б за виконанням законів про охо­рону праці.

Передбачалося законодавче закріпити такі особисті та політичні права і свободи громадян, як скасування смерт­ної кари та довічного ув'язнення, знищення всіх привілеїв і класів; свободу совісті, недоторканність особи, житла і листу­вання; необмеженість свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків. Окрім цього, передбачалися важливі аспекти сво­боди: повна воля господарської діяльності, право вільного переїзду, скасування паспортного режиму тощо.

Вважалося за необхідне провести зміни силових структур суспільства: постійне військо підлягало розпуску, а функції охорони суверенітету покладалися на народну міліцію.

Але цей програмний документ мав і вади. Хоча й перед­бачався федеративний устрій держави на засадах тодішнь­ої Російської імперії, та не було визначено умов укладення союзу, зв'язків федерації та автономій, не розмежовано їхні функції, не визначено виконавчі органи влади.

Сама Українська соціал-демократична робітнича пар­тія для досягнення проголошених цілей ставила за мету участь у громадському перевороті (революції) щодо зміни форми правління. Якийсь час ПІ з'їзд УСДРП виступав за об'єднання з Російською соціал-демократичною робітни­чою партією, але за умови автономії України та визнання української партії національною організацією українського пролетаріату, представництва у ЦК і регіональних коміте­тах. Ці пропозиції прийнято не було.

Згодом ідея державності, закладена в програму партії, зазнала значних змін. Під час Першої світової війни її час­тина, очолювана Д. Донцовим, А. Жуком і В. Дорошенком, стала на бік Союзу визволення України, пропагуючи ідею самостійної України під австро-німецьким протектора­том; друга частина партії віддавала перевагу більшови-

-311-

цькій тактиці перетворення імперіалістичної війни в гро­мадянську; третя частина, очолювана В. Винниченком і С. Петлюрою, залишилася на позиціях автономізму в складі федеративної держави. Як відомо, деякі члени УСДРП, входячи до складу уряду Української Народної Республіки, зокрема В. Винниченко, робили спробу ре­алізувати політико-правові погляди, закладені в програ­му своєї партії, в життя.

У 1906 р. на основі народницьких груп виникла Українська партія соціалісгів-революціонерів, соціальну базу якої ста­новили селянство та українська інтелігенція. Офіційне утво­рення цієї партії завершилось у квітні 1917 р., а програму партії, підготоваїгу одним із її лідерів — М. Ковалевським ще 1915 р., було доведено до громадськості через журнал «Боротьба». На той час партія вже налічувала 75 тис. членів, а до складу її керівного органу входив відомий учений, полі­тичний і громадський діяч Михайло Грушевський.

Українська партія соціалістів-революціонерів поділяла погляди Російської партії соціалістів-революціонерів і вва­жала себе складовою армії міжнародного революційного со­ціалізму, підтримувала всі постанови Інтернаціоналу. У зга­даній програмі партії, прийнятій у липні 1917 р., зазначалося, що її метою є домагання соціалістичних партій усього світу стосовно конкретних форм життя української демократії.

Суспільним ідеалом цієї політичної партії був соціаліс­тичний лад, основою якого є: визволення всіх фомадських і політичних установ із-під влади буржуазних класів; скасу­вання приватної власності на природні ресурси і на засоби (знаряддя) виробництва; знищення класової різниці, еконо­мічного, політичного та релігійного гніту.

Досягнути цього суспільного ідеалу партія планувала че­рез захоплення політичної влади та державно-соціальні ре­форми, які віддали бу руки працюючих усі засоби для підго­тування соціального перевороту і дали б змогу якнайкраще організуватись і підготувати себе до великої визвольної бо­ротьби, усуваючи все, що стоїть на заваді класовій солідар­ності й культурній емансипації.

У програмних документах Української партії соціалісгів-революціонерів зазначалося, що під час вирішення націо­нального питання слід керуватися загальнолюдськими ідеа­лами, забезпечуючи право кожної нації на самовизначення,

-312-

себто на найширшу політичну волю, якою є певна суверен­ність нації.

Пропонувалося перебудувати Російську державу на фе­дерацію рівноправних демократичних республік, утворених ва національно-територіальним принципом із міжнарод­ним забезпеченням прав національних меншин на основі екстериторіальності (національно-персональної автономії). Така федерація мала бути утворена на основі добровільної угоди між суверенними націями. На цих же умовах повин­на була увійти до федерації і Україна в її етнографічних ме­жах, незалежно від тогочасного входження українських те­риторій в інші державні утворення.

В Україні передбачалася демократична форма правління (без президента). Планувався поділ влади. Законодавча вла­да мала належати однопалатному представницькому орга­нові — сейму; виконавча — Раді міністрів; третя гілка — не-залежний суд.

Народні представники повинні були обиратися на два роки таємним голосуванням (рівним і прямим) усіх гро­мадян, які досягли 20-річного віку. Виконавча влада — Рада міністрів — мала обиратися сеймом і звітувати перед ним.

Цікавим у цій програмі було й те, що на регіональному рівні передбачалося утворення органів самоврядування міст і повітів. Усі посади на державному й місцевому рівнях мали бути виборними.

У цій державотворчій концепції передбачалося широке забезпечення в Україні прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін,, установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самовря­дування, виділення з державного бюджету коштів для куль-турних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням сус­пільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавче закріпити осо­бисті й політичні права громадян, скасувати військо і заміни­ти його народною міліцією. За змістом цей розділ програ­ми багато в чому збігався з розглянутою вище програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включ­но з заходами щодо контролю за виконанням законів з охо­рони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.

-313-

Як видно з вищесказаного, політичні погляди, викладені в програмі Української партії соціалісті в-революціонерів, більш вдалі, в ній передбачено конкретні аспекти держав­ного устрою України у федерації незалежних демократич­них республік, намічено механізм міжфедеральних відно­син, який установлюється договором.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії Українська партія соціалістів-революціонерів скоригувала свою полі­тичну програму. Основною її ідеєю стало утворення неза­лежної держави України.

Але, як відомо, низка обставин не дозволила втілити цю політичну концепцію в життя, попри те, що партія входи­ла до складу уряду Української Народної Республіки. Тут і нерозуміння політики уряду широкими верствами населен­ня, і встановлення Гетьманату, і австро-німецька окупація, і небажання надати автономію Україні з боку більшовиків, і серйозні суперечності між керівниками партії.

Близькі до попередніх політико-правових поглядів про­пагувала Українська партія соціалісгів-федералістів. Вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії. Ці партії об'єдналися наприкінці 1905 р. в Українську ра­дикально-демократичну партію соціалісгів-федералістів. її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А, Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на з'їзді у вересні 1917 р., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична феде­рація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних за­садах, що нехтувала національні права, пригнічувала «неде­ржавні» народи.

Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли шир­ше, ніж попередні партії; вони поділяли ідеали кирило-ме-фодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людсько­го життя не тільки в межах тогочасних держав, прагнули до всесвітнього федералізму.

У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна грунтуватися на двох підвалинах: правах людини і правах нації, що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися за­вдяки децентралізації влади та наданню кожній народності

-314-

на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.

У демократичній федеративній республіці Україна роз­глядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської уста­новчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.

Право на самовизначення передбачалося надати не тіль­ки націям, а й окремим краям (областям), що мали особ­ливі географічні та економічні умови {Сибір, Туркестан, Надволзька область та ін.) й заявляли про своє бажання ви­окремитися в автономну одиницю.

Цікаві думки було викладено в програмі щодо держав­них інститутів на федеративному рівні. Тут зроблено спро­бу розділити й урівноважити функції законодавчої, вико­навчої та судової влади. Законодавчу владу пропонувалося сконцентрувати у Вседержавному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи ви­борів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні за­кони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалі­зовувати загальнодержавні функції, серед яких — зносини з іноземними державами, військові справи, загальнодержав­ні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями зв'язку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належа­ти окремі питання кримінального законодавства щодо зло­чинів проти державного та економічного устрою. Цікавою була думка і про те, що на загальнодержавному рівні пе­редбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати за­конодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі вста­новлення фактів порушення конституції законодавчими ак­тами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (авто­номій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.

У запропонованій концепції досконаліше розглядався за­конотворчий процес. Правом законодавчої ініціативи наді­лялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кож­ний автономний штат.

Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з п'ятьох осіб, обира­на Вседержавним парламентом на п'ятирічний строк за по-

-315-

годженням із Федеральною радою. Головували в цій раді ко­жен із п'яти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді був і президентом федеративної де­ржави. Президент і члени цієї ради здійснювали представ­ницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові. Заслуговувала на увагу і думка про те, що Висока державна рада наділяється правом розпуску Вседержавного парламенту.

Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення про­блем, що могли б виникнуги між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх гро­мадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними ор­ганами автономій розв'язувалися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція ав­тономії. Цим було зроблено спробу розділити функції за­гальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити кон­троль за діяльністю.

Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів — штатів. Україна, як згадувалося вище, мала увій­ти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами.

Законодавча влада в Україні повинна була належати сей­му, до якого мали обиратися громадяни, не молодше 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього ви­борчого права і таємного голосування.

У справах, що стосуються всіх громадян автономії, перед­бачалося проведення референдуму.

Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення за­конів, повинен був відати питаннями мита і оподаткуван­ня, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.

Виконавчу гілку влади в Україні, за.програмою соціалісгів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Затверджувалися сім членів Ради міністрів із пи­тань: державного скарбу, шляхів, торгівлі й промисловості, сільського господарства і хліборобства, справедливості, куль­турних справ, праці, охорони і порядку.

-316-

Усе майно на території України разом із транспортни­ми комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.

Пропорційно до кількості населення Україна мала пе­редавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і відсотків на них.

Концепцією соціалісгів-федералістів передбачалося по­будувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетен­цією суду присяжних.

Усе діловодство та освіта в Україні повинні були вестися українською мовою, а з загальнодержавними установами -українською та російською мовами.

Національним меншинам гарантувалося пропорційне представництво у сеймі, право користування своєю мовою аж до заснування національних шкіл, можливість утворюва­ти національно-культурні спілки й товариства.

Православна церква проголошувалась у межах України автокефальною.

Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералісгів передбачалися законодавче закріплення особистих і полі­тичних прав громадян, промислова та аграрна реформи. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об'єкти планувалося залишити у приватній власності, але програма передбача­ла широкі заходи законодавчої охорони праці робітників, їх пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та освіти,

У розглянутій державній концепції майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але зали­шилася нерозв'язаною проблема організації управління на регіональному рівні (область, район, місто, село). До того ж, програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його відносин з органами вико­навчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.

За обставин, що склалися на той час у країні, державно-правові погляди цієї партії заслуговували на увагу, відповіда­ли інтересам багатьох громадян і збігалися з ідеями офіцій­ної влади України щодо побудови держави. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералісгів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго

-317-

дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже піс­ля еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви — Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.

На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну пар­тію. На відміну від концепцій федеративного державно­го устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалісгів-революціонерів і партії соціалісгів-федералістів, Українська народна партія пропа­гувала ідею незалежної держави.

У програмі Української народної партії зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянст­ва, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх земель, стати багатим і сильним та зрівнятися з інши­ми культурними народами світу, коли забезпечить собі не­залежне державно-національне життя. Концепцією, викла­деною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з вільним політичним та економічним розвитком. Вважалося за доцільне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубанщині, які знаходились в інших історичних та економічних умовах.

Державний усгрій, порядок і законність мали визначати­ся Установчими зборами, що обиралися на основі загально­го, рівного, прямого й таємного голосування. Автори кон­цепції дотримувалися принципу поділу влади. Вирізняли законодавчу — парламент, виконавчу — Раду міністрів і су­дову владу — Генеральний суд.

Гарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларували­ся зверхність законів, рівність перед ними усіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достат­ків. Планувалося законодавче охороняти права національ­них меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мо­вами. Державною мовою проголошувалась українська. Для охорони державного суверенітету України програма перед­бачала створення самостійної армії та флоту, а економічно­го — національної валюти.

Одним із важливих аспектів побудови незалежної держа­ви вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомості громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноос-

-318-

вітні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.

Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хліборобське господарство, розвитку якого потрібно спри­яти, домагаючись одночасно скасування великої земельної власності.

Передбачалося розробити таку торгово-промислову по­літику, що сприяла б розвитку всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за необхід­не організувати державне кооперативне кредитування.

З установленням обраного суспільного ладу партія до­магалася б широких соціальних гарантій для трудящих, які за змістом були такими, як і в програмах розглянутих вище партій. Але, на відміну від них, ця програма не вирішувала порядку реалізації політичних прав громадян.

У грудні 1917 р. Українська народна партія ухвалила рі­шення про об'єднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалісгів.

У програмі останньої проголошувалося, що вона є пар­тією працюючої маси українського народу, а своїм сус­пільним ідеалом визнає соціалізм, який здатний знищити безправ'я, капіталістичний устрій, побудований на насиль­стві, і задовольнити український та інші народи.

Одну з умов побудови такого суспільства самостійники-соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фаб­рики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) — українським хліборобам.

Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільно­го ідеалу вони вважали підвищення освіченосгі населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утворення без­платних національних шкіл, вищих навчальних закладів, ака­демії наук з українською мовою викладання. Цікаво, що за 'їх­ньою програмою вся система освіти в Україні повинна бути відокремлена від держави, як це є в Англії, Німеччині та Ін­ших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі шко-ли, а тим паче академія наук, мають бути автономними, неза­лежними від уряду щодо свого внутрішнього усгрою і життя.

Самостійники-соціалісти критикували прибічників ідеї федеративиої держави на базі Росії, вважали помилкови­ми ідеї партій, які до цього прагнули. Для багатонаціональ­них держав вони пропонували розпад на кілька незалеж­них національних держав із можливістю співпрацювати,

-319-

об'єднуватись у спілки й федерації. За концепцією пар­тії самостійників-соціалістів Українська народна республі­ка повинна стати незалежною демократичною державою. У перспективі Україна могла співпрацювати або вступати в міжнародні спілки з Румунією, Кавказом, Туреччиною та Балканськими державами: Болгарією, Грецією, Сербією, Чорногорією.

Законодавчим органом у незалежній Україні мав бути парламент (Центральна українська рада), обираний внаслі­док загальних, рівних виборів із таємним голосуван­ням. Виборчі округи формувалися в межах національних. Представництво в парламенті пропорційне до кількості на­селення міст і сіл, національних меншин. Виконавчу владу очолювали президент республіки і підпорядкована йому Рада міністрів. Остання формувалася представником пар­ламентської більшості за дорученням президента, недовіра до неї з боку парламенту вела до зміни складу.

Щодо силових структур держави самостійники-соціаліс-ти передбачали постійну їх еволюцію від захисту інтересів окремих класів до забезпечення демократії в країні. Спочатку необхідна сильна армія, яка змогла б охороняти зовнішній суверенітет держави. Вона повинна була зберігатися до роз­зброєння країн, що оточують Україну. Після цього необхід­ність в армії відпаде, і її заступить народна міліція.

Судова влада в Україні повинна бути незалежною, а голо­вна її мета — охорона прав та інтересів народу.

У місцевостях із багатонаціональним населенням мав за­проваджуватися «Суд третього» для розгляду справ, однією зі сторін яких були представники національної меншості.

У державотворчій концепції партії самостійників-со­ціалістів було зроблено спробу передбачити структу­ру органів влади та управління на регіональному рів­ні. Передбачалося, що областям і краям в Україні може бути надана автономія. Серед таких областей називалися Слобожанщина, Чорномор'я, Полісся, Холмщина, Запоріж­жя, Правобережна Україна.

Державною мовою проголошувалася українська, нею мало вестися все діловодство в державних установах, нав­чання в школах, навчальних закладах, а також відправляти­ся служба в церквах (які, до речі, повинні буги відокремлені від держави).

-320-

У поглядах на державу самостійників-соціалістів були й відверто слабкі ідеї, серед яких і вирішення національного питання. З одного боку, проголошувалася рівність усіх націй, які живуть в Україні, можливість їхнього культурного роз­витку, а з іншого — українці піднімалися до ролі «старшого брата». Зокрема, в самому статуті партії зазначалося, що її членами можуть бути тільки укра'їнці. Адміністративні по­сади також могли обіймати лише вони. Не до кінця виваже­ними були й ідеї стосовно системи органів управління вико­навчої влади, взаємовідносини президента, Ради міністрів, структур влади автономій чи областей. Але, незважаючи на не, партія мала багато прихильників, які поділяли її погля­ди. Представники партії самостійииків-соціалісгів входили до уряду в період Директорії, а після падіння УНР вона роз­палася.

Верховенство загальнолюдських цінностей над націо­нальними, прав особистості над правами нації в своїй кон­цепції проголошувала Українська федеративне-демокра­тична партія, що з'явилася 1918 р., але проіагувала всього кілька місяців. В. Науменка, який її очолював (міністр осві-тй в Гетьманаті Скоропадського), 1919 р. було страчено біль­шовиками. У програмі партії зазначалося, що вона наслідує Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства і поділяє, зокрема, політичні та правові погляди М. Драгоманова. Основна ідея державотворчої концепції Української федеративне-демо­кратичної партії полягала у скасуванні унітарної форми дер­жавного устрою Росії та побудові в її межах федерації ав-тономних областей, до складу якої увійде й Україна. Навіть більше, у програмі стверджувалося, що політичне існування України не може мислитися без Росії.

Суверенітет, за таким проектом, повинен належати фе­деративному цілому (Росії), а не автономним його части­нам. За багатьма своїми положеннями ця державотворча концепція була подібна до проекту, запропонованого рані­ше М. Драгомановим.

Головним принципом внутрішньої політики федерації визнавалися загальнолюдські вимоги свободи і рівності всіх громадян у всіх сферах соціального життя, в тому числі й можливість національного самовизначення. Цей принцип повинен був лягти в основу конституції, адміністративного й цивільного законодавства, які гарантували б свободу осо-бистості, культурно-політичні права всіх національностей

- 21-4-1115

-321-

як на рівні федерації, так і на рівні автономії, виключали б зверхність великоросійської нації та не допускали б насиль­ницької українізації в автономії.

Важливим моментом побудови такої федеративної дер­жави вважалося скасування державного та адміністративно­го централізму, передача законодавчих повноважень облас­ним представницьким органам.

Державний устрій в Україні мав виключати можливість відновлення централізму, й національно-територіальна ав­тономія повинна була опиратися на автономію земель. Передбачалося, що Україна може бути поділена на п'ять са­моврядних земель: Правобережна, Лівобережна, Степова, Слобідська і Кубанська (до останньої мали увійти Чорномор­ська губернія та інші території, які до неї прилягають і засе­лені українцями).

У межах федерації російська мова вважалася засобом спілкування між окремими націями, мовою діловодства в центральних державних установах. В установах місцевого управління разом із російською діловодство могло вестися українською мовою. Російська мова мала викладатися на те­риторії федерації як обов'язковий предмет.

Програмою передбачалося сконцентрувати законодав­чу владу на федеральному рівні у представницькому органі, який складався з двох палат: нижньої, до якої обирають­ся представники з усієї федерації від рівної кількості жи­телів по виборчих дільницях, і верхньої, котра формувала­ся з представників, делегованих сеймами автономій. Автори концепції зробили спробу врівноважити кількість представ­ників від національностей у верхній палаті. У ній кількість представників від Росії не повинна перевищувати однієї тре­тини від загальної кількості.

Усі питання в обох палатах мали вирішуватися простою більшістю, за винятком ухвалення або тайни конституцій­них законів. У частинах федерації — автономіях передба­чався законодавчий представницький орган — сейм, який повинен був обиратися загальними прямими виборами і таємним голосуванням. Сейм мав ухвалювати закони, які регулювали б питання, віднесені до компетенції автономії, затвердження бюджету, а також здійснювати контроль за додержанням законів. Гілку законодавчої влади продовжу­вав представницький орган автономних земель — земські

-322-

збори, які повинні були обиратися на три роки іухвалюва-ти місцеві закони.

Виконавча влада мала бути покладена на міністра у двох рівнях: федеральному та автономному. Окрім цього, на міс-цевому рівні виконавчу владу повинні були репрезентувати земські управи, що мали обиратися земельними зборами. Таку схему управління мали і менші адміністративні одини­ці: волості й повіти.

Програмою передбачалась і судова гілка влади, але її сис-тему не було детально розроблено. Заслуговує на увагу, що ця концепція передбачала наслідування принципу верхо-венства закону в суспільстві.

У федерації та автономіях передбачалось ухвалення Основного Закону (Конституції), а всі інші акти державної влади мали видаватися відповідно до неї, тобто бути під-законними. Крім того, у програмі зазначалося, що всі гро­мадяни незалежно від статі, віри й національності рівні перед законом. За порушення закону громадяни відпові­датимуть тільки перед судом. Особистість і житло Ірома-дян недоторканні та повинні охоронятися законом. Ніхто в державі не міг переслідуватись та бути покараним інакше як за вироком суду. Всі особисті й політичні права грома-дян належало занести в Конституцію та охороняти держа­ною. Проголошувалася свобода совісті, друку, слова, зборів. Передбачалася можливість утворювати і громадські органі-зації без попереднього дозволу. Вважалося за необхідне до-зволити вільне переміщення громадян як у межах автоно­мій і федерації, так і за кордон. Паспортна система з огляду їм це мала бути скасована.

Планувалося реалізувати організаційні та практич­ні заходи для досягнення високої освіченості населенням України. Необхідною умовою для цього було встановлення загальності та обов'язковості навчання, яке мало бути без­оплатним.

Проаналізувавши викладене, можна зробити висновок, що на зламі XIX—XX ст. в Україні склалися суспільно-полі-тичні відносини, які спричинили створення значної кіль-кості політичних партій.

Метою, головним напрямом діяльності політичних пар-тій того часу було вироблення політико-правових концепцій побудови української державності та здійснення практич­них кроків щодо втілення їх у життя. Ця ідея була присутня

-323-

в програмах усіх партій, вона відображала прагнення широ­ких верств населення до визволення від національного гноб­лення, утворення реальних умов, гарантованих законом, для всебічного розвитку особистості, зміцнення миру і співпра­ці з іншими народами.

Важливо зазначити, що всі програми проголошували необхідність переходу до парламентської форми правлін­ня, встановлення демократії, передбачали децентралізацію влади і широке самоврядування регіонів.

Практично всі політичні партії у своїх державотворчих концепціях дотримувалися принципу поділу влади — за­конодавчої, виконавчої та судової — проголошували верхо­венство закону.

Головні розбіжності розглянутих програм — це питан­ня пошуку форм державного устрою. Одні пропонували ав­тономію України у складі федеративної держави на основі колишньої Російської імперії, інші бачили Україну штатом Росії, ще якісь пропонували ідею повної незалежності дер­жави Україна.

Державно-правові погляди, що побутували в політи-ко-правовій думці тогочасного суспільства, знайшли ві­дображення і набули розвитку в Українському проекті союзного договору 1922 р., що його було розгляїгуто й затвер­джено 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради народних депутатів УСРР. Автори цього проекту, серед яких були голова Уряду України X. Г. Раковський та його заступ­ник М. В. Фрунзе, народний комісар М. О. Скрипник та ко­місар народної освіти Г. Ф. Гринько запропонували теоре-тичігу модель держави, яка значною мірою відрізнялася від варіанта, що примусово запроваджувався тогочасним московським керівництвом. Зазначена модель базувалася на принципах демократизму, врівноваження сувереніте­ту союзу і республік, обмеження влади центру та надання широких прав суб'єктам федерації з вирішення держав-но-адмінісгративних, культурних і господарських питань, гарантування правового простору в регулюванні всіх сфер внутрішнього життя.

Передбачалося, що інтереси окремих республік повинна захищати Рада Національностей — одна з двох палат вер­ховного органу Союзу, якій надавалося б право вивчення і навіть скасування всіх рішень владних інституцій Союзу.

-324-

Водночас проект державного устрою федерації передба-чав, що уряд на союзному рівні має формуватися обома па-латами, причому загальносоюзними пропонувалося зроби-ти лише наркомат із військових і морських справ, шляхів, пошт і телеграфів. Наркомати закордонних справ і зовніш­ньої торгівлі пропонувалося створити як на союзному, так І на республіканському рівнях, а такі відомства виконавчої влади, як наркомати продовольства, праці, робітничо-се-лянської інспекції мали створюватися лише суб'єктами фе­дерації. Разом із тим, у проекті пропонувалося вилучити з повного відання Союзу питання землевпорядкування, а ви­рішення соціальних питань, зокрема в царині народної осві-ти і охорони здоров'я, передати республікам.

Зазначений проект умішував статті, які регулювали пи-тання союзного і республіканського бюджетів, установлення реальної частки республіки в федеральному бюджеті згідно з її економічними можливостями, а також норми, що на­давали республікам встановлювати податки і збори. Крім того, було зроблено сміливу спробу залишити у віданні рес­публік майно і ресурси, що знаходилися на їхній території, в їхньому розпорядженні, користуванні та управлінні. На жаль, спроба демократичного конституційного формуван­ня СРСР в умовах жорстокого комуністичного режиму за-иіала невдачі.