Державно-правова ідеологія більшовизму і націонал-комунізму

Ідеологія марксизму, що була покладена в основу про­грами партії більшовиків після її утворення в 1903 році, в Україні мала багато прихильників.

Одним з перших популяризаторів марксизму в Україні були професор Київського університету Микола Іванович Зібер (1844—1888) та Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891), які особисто знали К. Маркса і Ф. Енгельса'.

На межі XIX—XX ст. в Україні на основі марксової ідеї соціальної справедливості формується соціалістичний рух, виникає низка партій соціалістичного спрямування. Активна діяльність українських соціалістів припадає на пе­ріод 1905 — 1920 рр., ціннісною орієнтацією яких було без­класове суспільство соціальної справедливості².

За своїм змістом соціалістичний рух в Україні цього пе­ріоду мав національний характер. Головним завданням со­ціалісти вважали захист як соціальних, так і національних прав українців, звільнення від національного гноблення. «Відродження української нації в національній сфері, за­значав прибічник марксизму В. Винниченко, йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням... з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити на­ціональне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади»³.

Після Жовтневої революції 1917 р. частина соціалістів перейняла більшовицьку орієнтацію, ввійшовши до скла­ду Російської соціал-демократичної партії більшовиків, яка в 1918 р. була перейменована в Російську, а згодом Всеросійську комуністичну партію більшовиків. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об'єднані в єдину ор­ганізацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України була підпорядкована Центральному комітету пар­тії в Москві.

¹ Диброва С. С. У истоков историко-партийной науки на У крайнє. — К., 1984. — С. 87; Злупко С. Сергій Подолинський / Урядовий кур'єр. — 1999. - 2 жовтім.

² Дичковсіїка Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 5.

³ Винниченко В. Відродження нації//История политических й правових учений: Хрестоматій / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — Харьков, 1999. -С.876.

-338-

У процесі розвитку в комуністичному русі України, І особливо після утворення в грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, сформувалися два напрями. До першого входили прорадянськи налашто-вані більшовики українського походження та діячі цієї

партії, направлені в Україїгу Москвою для встановлен­ня радянської влади; другий, націонал-комуністичний, напрям склали в основному колишні члени українських партій соціалістичного спрямування. Представники цьо-го напряму, захищаючи національні права українського пролетаря,...почали переходити в опозицію до радянсь­кої влади¹.

Найбільш помітними поміж інших представниками пер­шого напряму були Григорій Іванович Петровський (1878 — 1958), Павло Петрович Постишев (1887—1939), Станіслав Вікентійович Косіор (1889 —1939), Влас Якович Чубар (1891 -І939), які, обіймаючи відповідальні посади в керівних орга­нах радянської влади та комуністичної партії України, здійс­нювали розвиток державно-правової ідеології більшовизму та її реалізацію в соціальну практику.

Апологетом більшовицької державно-правової доктри­ни і одним з основних розробників тактики її втілення в життя був більшовик зі сгажем, голова Всеукраїнського цен-трального виконавчого комітету Г. І. Петровський. У своїх численних виступах і статтях він розвивав теорію засновни-

ка більшовицького руху В. І. Леніна щодо диктатури про-летаріату та радянської форми державності, заснованої на засадах федерації і жорсткої централізації влади. «Союз Соціалістичних Радянських республік, -- зазначав він, -найбільш розумна форма дальшого розвитку відносин цих республік, що забезпечує гармонійне поєднання інтерє-

сів усіх обласгей і наймогутніший опір міжнародним капі-талістичним відносинам»².

Економічною основою такої держави має бути скасу-Івання приватної форми власності, націоналізація про­мисловості-¹, розвиток колгоспного руху та колективізація

Дияконська Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 6. Петровський Г. І. Вибрані статті і промови. — К., 1974. — С. 90. Там само. — С. 161.

-339-

сільського господарства¹, формування нової соціалістичної фінансово-бюджетної системи².

Значну увагу у своєму вченні Г. І. Петровський приді­ляв питанням мілітаризації Радянської держави³, виступав за неприпустимість опозиційних тенденцій в комуністич­ному русі України⁴, виправдовував більшовицький терор⁵. Найвищим законом вважав перемогу революції, чому по­винна підпорядковуватись діяльність всіх органів держави і свідомих комунісгів-більшовиків.

Вважав, що тільки в умовах радянської державності ство­рюється можливість вирішення національного питання і всебічного розвитку культури, а «пролетаріат є перший носій соціалістичної культури»⁶.

Ідею В. І. Леніна про соціалістичну державу та мож-ливісгь її побудови в «одній, окремо взятій країні» пропагу­вав у своєму вченні П. П. Постишев, секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України.

Перевірений на вірність партії більшовиків на посаді го­лови президії революційного трибуналу в Іркутську та на ін­ших провідних посадах панівної партії П. П. Постишев був направлений в Україну в 1923 р., де впродовж 14 років «роз­вивав» комуністичну державно-правову доктрину і здійс­нював безпосереднє керівництво щодо втілення ЇЇ в жит­тя. «Сила партії, — зазначав він, — у революційній теорії Маркса —Енгельса—Леніна, які є компасом у боротьбі партії Комуністичного Інтернаціоналу за будівництво і побудову соціалізму в СРСР, за перемогу міжнародної пролетарської революції... в її непримиримості щодо всіх, хто робить за­мах на її ленінський прапор, на її єдність, на її залізну дис­ципліну»⁷.

Розвиваючи вчення своїх ідейних натхненників П. П. Пос­тишев схвалював і підтримував жорстке придушення опози­ції, «капітулянтської лінії зриву соціалістичного будівниц-

Лєтровський Г. І Вибрані статті і промови. — К., 1974. — С. 287. 1 Там само. - С. 141, 171,182, 304. 2 Там само. - С. 187.

4 Там само. - С. 160,162,168,191,270-271. 5 Там само. — С. 269.

6 Там само. — С. 315.

7 Постніиев П. Воспоминания, вьіступления, письма. — М., 1987. — С. 222.

-340-

тва», «червоний терор», закликаючи партійних функціо-нерів активізувати цю «діяльність». «Одним з проявів класо-вої боротьби в нашій державі, — зазначав він, — є шкідниц-тво. Ми багатьох шкідників виявили, посадили і розстріляли. Алє це не означає, що ми шкідництво повністю викорчува­ли»¹, тому кожен повинен сигналізувати про відомі йому факти таких дій.

У виступах і статтях П. П. Постишев виклав своє бачен­ня сутності та шляхів побудови «могутньої індустріальної держави, заснованої на новому типі суспільних відносин»², умовою чого повинні бути: викоренення куркульства, ко­лективізація сільського господарства у вигляді створення ко­лективних господарств (колгоспів), радянських господарств (радгоспів), артілей³, «розширення матеріальної бази со­ціалістичного будівництва, подальший ріст індустріальної могутності СРСР,... побудова фундаменту соціалістичної економіки...»⁴. Зазначені завдання в галузі сільського госпо­дарства та промисловості повинні сформуватись «перевихо-ванням колгоспників, в яких ще сильні настрої дрібного гос-подаря-власника», вихованням пролетаріату, «посиленням впливу партії на робітничі та широкі трудові маси, з точки зору укріплення керівництва ними в боротьбі за соціалізм»⁵, а також озброєння їх «революційною теорією марксизму-ленінізму»⁶.

Особливим напрямом виховної роботи повинно бути формування радянського патріотизму, який «об'єднує в одну дружну сім'ю будівників соціалізму, росіян і грузинів, українців і поляків, білорусів і бурят-монголів, вірменів, та-тар, трудящих усієї нашої великої Батьківщини з ЇЇ багато­мільйонним населенням», «об'єднує в єдину сім'ю робіт­ників і широкі трудові маси всього світу, для яких Країна рад — це єдина батьківщина, для яких СРСР — це маяк у бо-| тьбі за повалення влади буржуазії у всьому світі»⁷.

П. Воспоминания, виступления, письма. — М., 1987. — С. 193.

Там само. — С. 183. Там само. -С210-211. Там само. -С. 197. Там само. — С.201. Там само. — С203. Там само. — С. 225.

-341-

Водночас для підвищеігня результативності заходів щодо побудови «держави нового типу» П. П. Постишев закликав організовувати серед робітників і селян рух «соціалістично­го змагання» та «ударництва», які слід розглядати як най­більш ефективні «важелі в справі революціонізування між­народного пролетаріату і широких трудових мас», а також зважати на «зв'язок між соціалістичним будівництвом і пер­спективами світової соціалістичної революції»¹.

У майбутній державі після «завершення технічної рекон­струкції всього народного господарства» буде ліквідована різниця між розумовою і фізичною працею, село за рівнем і умовами життя зрівняється з містом.

Завдяки наполегливій виховній роботі буде досягнутий більш високий рівень радянської людини, яка буде фізично здоровою, всебічно розвиненою особистістю з широким ко­лом інтересів, творчих здібностей; це буде людина високого рівня культури, не тільки її споживач, а й безпосередній тво­рець; людина, яка не знає протилежності між розумовою і фізичною працею, яка є борцем за повну перемогу комуніз­му в усьому світі².

Репродукування державно-правового вчення В. І. Леніна та обгрунтування тактики реалізації більшовицького сус­пільного ідеалу в життя здійснював «...один з будівни­ків Української Радянської держави і Комуністичної партії України³ С. В. Косіор. Генеральний секретар, а потім пер­ший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України з 1928 по 1938 роки».

У своїх виступах і статтях С. В. Косіор ідейно надихав численний кадровий апарат партії більшовиків та органів радянської влади на реалізацію плану побудови «соціаліс- І тичної» держави, основними напрямами якого були: індусг- \ ріалізація промислового виробництва; колективізація сіль­ського господарства; «культурна революція».

Питання індустріалізації, на його думку, яка повторі вала вчення Й. В. Сталіна, слід було вирішувати за умові випереджувального розвитку важкої індустрії, машинної будівництва, механізації інших виробничих сфер.

Постшиев П. Восмоминашія, вьістуІмення, письма, — М., 1987 —

С 189-190.

Там само. - С 239-240.

Касіар С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — Передмова. —

С VII.

-342-

Головною силою здійснення індустріалізації С. В. Ко-сіор, як й інші партійні керівники, вважав робітничий клас, пролетаріат, який «разом із партією, разом із профспілка­ми повинен наполегливо працювати над тим, щоб по щаб­лях соціалістичного будівництва ми піднімалися все вище І вище»¹.

Колективізацію сільського господарства цей партійний керівник України називав «славним шляхом», ідучи яким можна здійснити «соціалістичну перебудову» на селі².

У цьому плані він висунув гасло, щоб «з дрібновласни­цьких сіл створити вогнища колективізації»³, створювати -суспільні господарства» -- радгоспи і колективні госпо-дарства, виділяючи «максимальну кількість засобів, у виг­ляді машин і коштів, щоб стимулювати, заохочувати саме розвиток колективізації, розвиток великого суспільного землеробства⁴,

У процесі соціальної колективізації на селі необхідно вести жорстоку боротьбу зі знищення куркулів як класу, організувати рух із розкуркулювання, «за постановою бід-няцько-середняцьких мас села, від куркулів треба негайно відбирати засоби виробництва, землю та все майно, що ста­новлять основу економічного впливу куркульства»⁵.

Під час культурної революції, як складової державного будівництва, передбачалось подолання неписемності шля­хом запровадження загальнообов'язкової початкової освіти, формувати кваліфіковані наукові кадри з середовища одно-ІІартійців, «робітничо-селянську інтелігенцію», «радянських спеціалістів», розвивати науку.

Водночас у більшовицькому державно-правовому вченні, що розвивалось С. В. Косіором, передбачалось розширення «соціалістичного сектору торгівлі», замінити приватну тор-мнлю кооперацією, здійснювати керівництво ринком.

Одним із провідних аспектів учення С. В. Косіора було обгрунтування тези, що будівництво соціалізму відбувається в умовах загострення класової боротьби. «Ті, хто вимагає будів­ництва соціалізму без класової боротьби, — зазначав він, -

Косіор С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — С. 205. Там само. - С209. Там само. — С204. Там само. — С. 224. Там само. — С. 302.

-343-

без її загострення, ті фактично ставлять питання про відмо­ву від класової боротьби, про угоду з куркулем... відмову від будівництва соціалізму. Ось чому ми якнайрішучіше по­винні відхилити, засудити ці найшкіддивіші антиленінські теорії...»³.

Зазначене слугувало виправданням репресій і фізичного знищення опонентів, які здійснювались більшовицьким ре­жимом в кінці двадцятих — та тридцятих роках минулого століття.

Такі само погляди щодо сутності державно-правових явищ були притаманні В. Я. Чубарю, голові Ради Народних комісарів України, який разом з Г. І. Петровським, П. П. Пос-тишевим, С. В. Косіором та іншими переконаними біль­шовиками опікувався проблемами будівництва «демокра­тичної соціалістичної держави», виправдовував «червоний терор» та голодомор в Україні 1933 року. В цьому плані су­дову владу В. Я. Чубар розглядав як орган диктатури про­летаріату, який не повинен бути осторонь класової бороть­би, а разом з прокуратурою «допоможе урядові провадити політику, яку спрямовано на зміцнення диктатури проле­таріату, яку скеровано на добробут трудящих, на усунення глитаїв, непманів і всіх ворожих нам елементів»². Він обсто­ював ідею про централізацію прокурорських органів і су­дової системи, застерігав працівників цих установ не «при­тупляти в собі почуття відповідальності перед центром... Вказівки, які давала партія, які давав уряд, і статути, на яких базується робота керівництва судовими установами, треба виконувати»³.

Поміж інших функцій цих юридичних установ, на дум­ку В. Я. Чубаря, їх робітниками повинна здійснюватись роз'яснювальна робота щодо конкретних справ, щоб робіт­ники і селяни не ставились помилково до них. Йшлося, в першу чергу, про справи у яких особи звинувачувались в ан-тисоціалістичній діяльності.

В умовах класової боротьби, стверджував він, необхідно вживати заходів, які застосовувались з «часів перших років існування Радянської влади, коли Ревтрибунал і ЧК роз­правлялися з контрреволюцією»⁴.

Косіор С. В. Вибрані статті і промови. — К., 1968. — С. 232. Чубар В. Я. Вибрані статті і промови. — К., 1972. — С. 461. Там само. — С. 457. Там само. — С. 454.

-344-

З ідейних позицій більшовицької партії прокурорські працівники і судді повинні розуміти сутність «революцій­ної законності» і тлумачити закони так, «щоб не було лише формальної революційної законності, щоб не було такого явища, коли закони тлумачаться по-різному,...щоб нашко­дити Радянській владі...»¹.

Революційну законність, зазначав В. Я. Чубар, треба пе-реводити таким способом, щоб цілком ясний був кожний пункт, кожний закон у бік зміцнення Радянської влади.

У разі, якщо закон чи його окрема норма дає змогу тлу­мачити їх не на користь держави, прокурори чи судді по­ви пні внести відповідні пропозиції щодо зміни «цього арти­кулу або цілого закону».

Біля витоків другого, націонал-комуністичного, напряму стояв Микола Олексійович Скрипник (1872—1933), один з організаторів Комуністичної парти' України.

З часу встановлення в Україні більшовицького режиму М. О. Скрипник обіймав посади голови уряду, народного комісара внутрішніх справ, юстиції, Генерального прокуро-ра України тощо. Своє бачення стану та перспектив держав-но- правового будівництва він виклав у «Начерку історії про-летарської революції», низці статей і промов. Опікувався миганнями національної політики. Обіймаючи посаду нар­кома освіти України в 1927—1933 рр., ініціював вивчення на­ціонального питання в навчальних закладах.

У промові на XI з'їзді РКП(б) «Від постанов до діла у на­ціональній політиці» М. О. Скрипник, полемізуючи зі свої­ми опонентами, обстоював ідею, що країна є самостійною в межах радянської держави. «Ми даємо можливість трудя­щим у нас, — зазначав він, — на радянській території, пов­ністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національ-носги, задовольняти їхні національні потреби»².

Відкидаючи гасло «єдиної неподільності Росії», М. О. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України -...цілком визначене... як і щодо інших радянських рес-публік. Тому... тенденція до ліквідації тої державності

Чубар В. Я. Вибрані статті і промови. — К., 1972. — С. 454—455. С крипник М. Від постанов до діла у національній політиці // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г.Г. Демидеико. — Харьков, 1999. — С 921.

-345-

робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни»¹., не має перспектив. «Нова вільна робітничо-се­лянська Росія, — зазначив він, — це є нашим шляхом»².

М. О. Скрипник закликав Центральний комітет комуніс­тичної партії більшовиків у цьому питанні «...провадити тверду, певну лінію», щоб зірвати намагання деяких елемен­тів, які працюють у владних органах і мають на меті обме­жити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави.

Торкаючись у широкому плані питання про відноси­ни розвинених і відсталих країн, він зазначав, «...що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв'язувати ці питання»³.

Причому «...партія тримається тої самої лінії, себто пар­тія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у поро­ховий льох сходу, всіх колоніальних країн»⁴.

Значну увагу М. О. Скрипник приділяв питанням тео­рії і практики приведення позитивного законодавства у від­повідність до постулатів більшовицької ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце «об'єднання принци­пів революції з принципами законності».

Причому законність він розумів як «підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією»⁵.

Право, що створювалось партією більшовиків, залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади.

Ідея революційної законності, за вченням М. О. Скрип­ника, повинна бути вкорінена у «свідомість кожного ра­дянського робітника», який повинен усвідомлювати, «що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого кла­су і селянства й повинен підлягати законам влади робітників

Скришшк М. Від постанов до діла у національній політиці // История

политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред.

Г. Г. Демиденко. - Харьков, 1999. - С. 921.

Там само.

Там само. — 921.

Там само. — 920.

Там само. — 923.

-346-

І селян,...якнайуважиіше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси»¹.

Водночас, залишаючись на позиціях войовничого біль-шовизму, М. О. Скрипник зазначав, що заходи зміцнення революційної законності не мають на меті обмежити дикта-туру пролетаріату. Революційні закони повинні забезпечи-ти революційний порядок.

У кримінальному кодексі, в якому втілювалась політика держави, за вченням М. О. Скрипника, узагальнювалась вся попередня судова практика від часів Жовтневої революції.

Головним принципом права і кримінальної політики, за його твердженням, була «революційна правосвідомість», а джерелами кримінального права, що слугували основою розробки кримінального кодексу, були численні вироки й постанови різних судових установ, постанови окремих Рад, численні окремі законодавчі новели.

Кримінальна політика, за вченням М. О. Скрипника, — це сукупність заходів і дій, за допомогою яких клас, що утри­мує владу в державі, здійснює свою владу, забезпечує її збе­реження.

Водночас, на його думку, в кримінальному законодавстві союзних республік, що увійшли до складу РадянськогоСоюзу повинні враховуватись побутові, культурні, національні та інші умови житгя. «Тому при об'єднанні Радянських респуб-лік в єдиний союз суді кримінальне право природно повин­ні були залишитись органами самостійними, що оргаиізо-вуються кожною республікою самостійно»².

Причому «радянське кримінальне право повинне мати характер суспільний, соціальний, антиіндивідуалістичний, в протилежність кримінальному праву буржуазному, яке побудоване на властивих буржуазному суспільству засадах індивідуалізму»³.

Опозиційними щодо офіційної державно-правової доктрини були погляди українського письменника, чле-на комуністичної партії більшовиків Миколи Хвильового (І893—1933). Його творчість пронизана ідеєю незалежної

Скрипник М. О. Революційна законність // История политических й правових учений: Хрестоматия / Сост. й общ. ред. Г. Г. Демиденко. — Харьков, 1999. - С. 923. Там само. - С. 925. Гам само. -С.921.

-347-

Української держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілі­зацій.

«І самостійна Україна, — писав М. Хвильовий, — не тому що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів... коли якась нація... виявляє свою волю протягом віків до виявлення сво­го організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вно­сять елемент хаосу в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом, означає не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде його природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення націо­нальних держав»¹.

У цьому плані одним з головних аспектів його вчення, викладеного в памфлетах «Камо грядеши», «Україна чи Малоросія?» та інших, була відмова від орієнтації в держав­ному і культурному будівництві на Росію.

Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий зазначав, що ук­раїнська культура в своєму розвиткові повинна бути орієн­тованою на західноєвропейську, а її творцями мають бути не робітники і селяни в своїй масі, як це визначалось у біль­шовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важ­ливо ще й тому, що «українська інтелігенція відчуває що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала мож­ливості Україні виявити свій національний геній»².

Він закликав раз і назавжди покінчити «з контррево­люційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру»³, відмовившись водночас від «зоологічного націо­налізму»⁴. Треба бути послідовним, звертався він до своїх однопартійців, або ми визнаємо національне відродження, або ні»⁵.

М. Хвильовий офіційною владою Радянського Союзу визнавався виразником і представником українського на­ціоналізму й шовінізму в лавах КП(б)У.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? — К., 1993. — С 234. Там само. — С. 241. Там само. — С. 235. Там само. — С. 234. Там само. — С. 242.

-348-

У 1925р. на пленумі ЦККП(б)У «націоналістичний \ мі І хвильовизму» був засуджений. Письменнику інкримінуй.І лись орієнтація культурного розвитку на Європу; розроок.І теорії боротьби двох культур в її українській шовіністичній модифікації (в протилежність великодержавній російській); захист і обгрунтування теорії капіталістичного відроджен­ня нації; блокування з українськими буржуазно-націоналіс­тичними елементами (неокласиками); нерозуміння ролі пролетаріату як активного чинника і активного керівника і творчого учасника в культурному будівництві на Україні; пропаганда теорії азіатського ренесансу, теорїї циклічності Шпенглера, згідно з якою на долю України випадає месіансь­ка роль очолити цей «азіатський ренесанс»; проповідь ук­раїнського фашизму¹.

Націонал-комуністичні державницькі погляди сповіду­вали Василь Шахрай, Олександр Шумський, Антін Крушель-ницький² та інші.

Аспекти національного розвитку державності були ос-новними в їх ученнях. В. Шахрай та С. Мазлах створили пер­шу націонал-комуністичну опозицію і в 1919 р. видали пра­цю «До хвилі» з критикою національної політики В, Леніна на Україні. В ній ішлося про «фальшивість ленінської на­ціональної політики», стверджувалось, «що він забув ті кра­сиві слова та істини, які проголошував учора (перед рево­люцією)»³.

Для націонал-комунізму було характерним усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною більшовиць­кою програмою державно-правового будівництва; розумін­ня відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціаліз­му; визнання реальності факту міжнаціональної боротьби, в тому числі між пролетаріатом; формування нового соціаль­ного ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, що внутрішньо організований за законами соціальної спра-ведливості (соціалізму)⁴.

1 Голубєнко П. Трагедія Миколи Хвильового // Україна: філософський спадок століть. Український культурологічний альманах. Хроніка 2000. - К., 2000. - С 161-162.

2 Дичковська Г. Український націонал-комунізм. — К., 1998. — С. 27. 3 Там само. — С. ЗО. 4 Там само. — С. 31.

-349-