Розділ XXV. Між вогнем і водою

Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.

Ще не видко було Оріона, але Паганель таки розповів двом своїм старанним учням про цікаву деталь індіанської «космографії»[52]. На думку поетичних індіанців, Оріон – це величезне ласо і три бола, кинуті рукою вправного мисливця небесних прерій. Усі сузір’я відбивались у водному плесі другим небом, яким замилувалися мандрівники.

Поки Паганель посвячував слухачів у таємниці космографії, зі сходу небо заволокла густа, темна хмара, що лиховісно здіймалася над видноколом, заступаючи небесні світила. Незабаром похмурий оболок затягнув півнеба. Здавалося, хмара рухається сама собою, адже на дереві й листочок не шелеснув. Повітря було нерухоме. Дихати ставало дедалі важче. Кожна жива істота відчувала перенасичення електрики в атмосфері.

У Гленарвана, Паганеля і Роберта аж кольки пройшли по тілу.

– Гроза наближається, – зауважив Паганель.

– Ти не боїшся грому? – запитав Гленарван хлопчика.

– Ні, сер! – відповів Роберт.

– Добре, бо буде гроза.

– І як видно, доволі сильна, – додав Паганель.

– Мені байдуже до грози, – провадив Гленарван, – а от злива змочить нас до кісток. Так чи так, а гніздо не для людей, і незабаром ви в цьому переконаєтесь.

– Якщо поставитися до цього філософськи…

– Філософія не допоможе вам лишитися сухим.

– Звісно, що ні, але вона зігріває.

– Давайте ліпше спустимося до наших друзів, – запропонував Гленарван, – і порадимо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо й запастись терпінням – воно нам знадобиться.

Гленарван востаннє окинув поглядом грізне небо, яке вже цілком заволокли густі чорні хмари. Вода потемніла, нагадуючи величезну хмару, готову злитися з навислим удалині густим туманом. Темно, хоч в око стрель: ні проблиску світла, ні звуку. Тиша була такою ж глибокою, як і темінь.

– Спускаймося, – повторив Гленарван, – незабаром буде гроза.

Усі троє зісковзнули гладким гіллям униз і здивовано спинились у дивному напівсвітлі, що линуло із міріад цяток, які з дзижчанням носилися над водою.

– Це фосфоресценція? – запитав Гленарван географа.

– Ні, – відповів той, – це світляки, живі алмази, з яких пані Буенос‑Айреса виготовляють гарні вироби.

– Як! Ці іскри – комахи? – вигукнув Роберт.

– Так, мій хлопчику.

Роберт зловив одного світляка. Паганель не помилився – це була комаха з дюйм завдовжки, схожа на джмеля. Індіанці називають її туко‑туко. Ця дивовижна твердокрила комаха випромінює світло двома плямами, що розташовані на її нагрудному щитку. Їхнє доволі яскраве світло дає можливість читати навіть у померках.

Паганель підніс комаху до свого годинника і зміг розгледіти, що була десята вечора.

Гленарван підійшов до майора і моряків, щоб віддати розпорядження на ніч – слід було приготуватися до зливи. Без сумніву, з першими перекатами грому здійметься ураган, і омбу сильно хитатиме. Тому запропоновано було кожному міцніше прив’язатись до гілки‑лежака. Якщо не можна уникнути потоків з неба, то слід уберегтися від земних вод і не впасти у бурхливий потік, що розбивався об могутній стовбур дерева.

Усі побажали один одному на добраніч, без сподівання на спокій повмощувалися в імпровізованих ліжках і постаралися заснути. Та сон не йшов, адже наближення негоди у кожної живої істоти викликає якусь непоясненну тривогу, подолати яку не можуть навіть найсильніші. Схвильовані мандрівники не в змозі були зімкнути очей, тож перший віддалений гуркіт об одинадцятій годині їх не збудив. Гленарван пробрався до кінця найвищої гілки і зазирнув крізь гущавину листя.

Ген‑ген темне небо вже прорізали меткі блискавки, чітко відбиваючись у водах. Блискавки безшумно розривали хмари, немов м’яку перину.

Огледівши небо, що тонуло в мороці до самого виднокраю, Гленарван спустився назад.

– То що скажете, Гленарване? – запитав Паганель.

– Скажу, друзі мої, якщо так триватиме й далі, то негода буде страшною.

– Пусте! – вигукнув Паганель. – Оскільки неможливо уникнути цього видовища, то принаймні в нас є можливість споглядати красу.

– Ще одна ваша провальна теорія, – зауважив майор.

– Одна з моїх найкращих теорій, Мак‑Наббсе! Я згоден з Гленарваном – гроза буде чудова. Коли я намагався заснути, згадав кілька випадків, що вселили мені надію. Ми перебуваємо в царстві великих електричних гроз. Я десь читав, ніби 1793 року саме тут, у провінції Буенос‑Айрес, під час однієї грози блискавка вдарила тридцять сім разів поспіль! А мій колега Мартін де Муссі, перебуваючи в цих краях, був свідком грому, який безперервно гуркотів п’ятдесят п’ять хвилин.

– Спостерігав із годинником у руках? – запитав майор.

– Саме так. Та все ж є дещо, що мене тривожить, – додав Паганель, – на всій рівнині єдиним високим пунктом є наше омбу. Не зайвим би тут був громовідвід, адже блискавка найбільше полюбляє влучати саме в це дерево. А вам, друзі мої, відомо ж бо, що вчені не радять під час грози ховатися під деревами.

– Сумніваюся в доречності їхньої поради, – заявив майор.

– Бігме, Паганелю, годі шукати більш слушної миті, аби повідомити нам таке, – іронічно додав Гленарван.

– Набувати знання корисно будь‑де і будь‑коли, – відпарирував Паганель. – Ну ось! Починається.

Гуркіт грому урвав цю невчасну розмову. Він дужчав, звук підвищувався – розкоти наближалися, переходячи з низьких тонів у середні. Незабаром вони стали різкими, примушуючи вібрувати повітряні маси. Весь простір палав. Серед цього вогню неможливо було визначити, яка саме електрична іскра спричиняє такі перекоти грому.

Неспинні блискавки набували найрізноманітніших форм. Одні падали перпендикулярно і по п’ять‑шість разів влучали в одне місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо якщо Араго (за його цікавими підрахунками) лише двічі бачив роздвоєну, вилоподібну блискавку, то тут їх були сотні. Деякі спалахували, розсипаючись коралоподібними завитками, створюючи на темному небі ефемерні світлові ефекти. Невдовзі усеньке небо розсікла яскрава фосфорна смуга. Поступово заграва заволоділа виднокраєм, запалюючи хмари, немов займиста речовина. Омбу опинилося у центрі вогняного кола.

Гленарван і його супутники мовчки спостерігали за грізним видовищем. Промені білого, наче примарного світла, на мить осявали то незворушне обличчя майора, то зацікавлене обличчя Паганеля, то енергійні риси обличчя Гленарвана, то розгублене Робертове личко, то безтурботні фізіономії матросів.

Досі не було ні краплі дощу, ні вітру. Проте незабаром небо розверзлося і по ньому протягнулися косі смуги, наче нитки на ткацькому верстаті. По водному плесу сипнув дощ. Потоки води відскакували тисячами бризок, осяяних спалахами блискавок.

Невже ця злива є завершенням грози і наші мандрівники відбудуться лише рясним душем? Аж ні!

У розпал електричного шаленства на вістрі найвищої гілки омбу враз виникла оточена чорним димом вогненна куля завбільшки з кулак. Вона декілька секунд покружляла на одному місці й вибухла з таким оглушливим гуркотом, що навіть забила безперервні розкоти грому. Запахло сіркою. На мить усе стихло, і раптово долинув вигук Тома Остіна:

– Дерево горить!

Том Остін не помилився. Полум’я миттю охопило всю західну частину омбу. Сухе гілляччя, гнізда з сухої трави і верхній дірчатий шар деревини послужили чудовою поживою для вогню. Враз здійнявся вітер і роздув полум’я. Треба було негайно рятуватися. Гленарван і його супутники швиденько стали перебиратися на східну частину омбу, ще не охоплену вогнем. Схвильовані й розгублені, вони мовчки продиралися по гілках, щоразу ризикуючи впасти у воду. А тим часом палаючі гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні, наче змії, що горять живцем. Палаючі довбні падали у воду і, кидаючи полум’яні відблиски, неслися течією. Полум’я то злітало ввись, зливаючись із палаючим повітрям, то слалося вниз, пробите розлюченим ураганом, охоплюючи все дерево, немов туніка Несса.[53]

Усіх мандрівників охопив відчай. Густий дим спирав дихання, нестерпний жар обпалював тіло. Вогняні язики вже лизали їх і ніщо не могло спинити стихії. Бідолашні люди готувалися згоріти живцем, подібно до індусів, яких спалюють в утробі їхнього божества.

Коли ситуація стала критичною, довелося з двох смертей обирати менш жорстоку.

– У воду! – скомандував Гленарван.

Вільсон, якого вже досягло полум’я, перший шугнув у воду, аж раптом звідти пролунав його відчайдушний крик:

– Рятуйте! Пробі!

Остін стрімко кинувся до нього і допоміг видертися назад на стовбур.

– Що трапилося?

– Каймани! Каймани! – заволав Вільсон.

І справді, навколо омбу зібралися найнебезпечніші з плазунів. Їхні плескаті хвости, гострі голови й банькаті очі переконали Паганеля, що перед ним люті американські алігатори, яких в іспанських володіннях називають кайманами. З десяток лютих хижаків розтинали воду гігантськими хвостами і гризли омбу довгими зубами.

Небораки зрозуміли, що загибель неминуча. На них чигала жахлива смерть – або згоріти живцем, або стати поживою для кайманів. Навіть майор промовив спокійним голосом:

– Мабуть, і справді настав кінець.

Бувають такі миті, коли людина безсила перед стихією.

Гленарван дивився на вогонь та воду непевним поглядом і не знав, звідки чекати порятунку.

Гроза вщухала, але вона спричинила в атмосфері величезне скупчення пари, насиченої електрикою. На північ від омбу утворився колосальний смерч, туманів наче згусток конічної форми, з вершиною внизу і підошвою вгорі. Цей смерч сполучав грозові хмари з нуртуючими водами. Незабаром смерч наблизився. Він усмоктував усе на своєму шляху, наче викачував воду з озера. Раптом гігантський смерч налетів на омбу і охопив його зусібіч. Дерево здригнулося.

Гленарвану здалося, що каймани атакували омбу і виривають його з землі могутніми щелепами. Мандрівники вхопилися один за одного: вони відчули, що могутнє дерево поступається натиску і падає; його палаючі гілки з оглушливим шипінням занурилися в бурхливі води. Це сталося миттєво. Смерч уже промайнув, піднімаючи на своєму шляху воду з озера.

Повалене омбу попливло за течією. Каймани кинулися врозтіч, лише одна потвора спромоглася видертися на стовбур і повзла з роззявленою пащею, добираючись до людей. Тоді Мюльреді вхопив напівзотлілу довбню і щосили вгатив хижака по спині, переламавши йому хребтину. Кайман зник у бурхливому водному потоці.

Гленарван і його супутники перелізли на навітряну частину дерева. Палаюче омбу із мандрівниками попливло у нічну безвість, подібно до охопленого вогнем брандера.[54]